Нагода, яких мало!

 

Львів, 1 червня.

 

Дня 23-го травня ц. р. виїхав зі Львова евакуаційний поїзд у напрямі Самбір—Новий Санч—Рабка. Ворожі налети на Львів, тероризування мирного населення викликали негайно, як одну з протидій, розпорядок штадтгавптмана, який закликав непрацююче населення, жінок і дітей — подібно, як це віддавна діється по загрожених терористичних англо-американськими налетами містах Німеччини — покинути Львів і перенестися жити на деякий час в інші місцевості — згідно з довільним вибором кожного: чи то в Генеральній Губернії (з виїмком міста Кракова), чи то в Райху, де можна зайнятися відповідною працею. Для виконання цього заклику влада ставить до розпорядимости населенню безплатні евакуаційні поїзди, у напрямі Перемишля—Кракова і в напрямі Самбора—Нового Санча—Рабки.

 

Цей заклик штадтгавптмана разом з розпорядком про безплатні евакуаційні поїзди треба вітати, як конечну, справжню, велику допомогу в даних умовинах. У цьому заклику слідне піклування долею населення. Річ у тому, щоб серед того населення, яке не мусить тепер перебувати у Львові, не було даремних і непотрібних жертв від совєтських летунських налетів.

 

У цьому заклику взято під увагу одночасно і матеріяльний стан тих, що мули б евакуоватися. Взято під увагу, що більшість тих людей звичайно не надто багата. Отже заклик приходить тут з радою: "Маєте поїзди до виїзду, а до поїздів можете собі брати Вашого майна — надбання ( з винятком, розуміється меблів), скільки схочете; тому поїзди — вантажні, просторі. І можете собі на основі дозволу з Міської Управи, яку дістанете перед виїздом, попрохати керівника залізничого поїзду припинити поїзд на тій стаціі, на якій бажаєте висісти і вивантажитися!".

 

Кращої нагоди ніякий чоловік, який виїжджає зі Львова, не може мати.

 

Два евакуаційні поїзди у напрямі Перемишля—Кракова вже відійшли, а 23-го ц. м., в год. 14.12 від'їхав третій евакуаційний поїзд зі Львова у напрямі Самбора—Нового Санча—Рабки.

 

Приходжу, щоб поїхати цим поїздом і повести ним трохи книжок у місце побуту моєї дружини, яку вже давно я вислав зі Львова. Всідаю до просторого, вантажного вагону, повного клунків, валіз і речей; тут цим вагоном їдуть дві українські родини разом з маленькими діточками.

 

— Куди їдете? — питаюся.

 

— До Грибова. Але ще розглянемося, де краще... Це ще не остаточна ціль нашої мандрівки...

 

До вагону всіла ще якась поважна особа. Це вчителька торговельної школи з одного сьогодні тимчасово зайнятого большевиками галицького містечка. Вона вітається з приявними і радо розмовляє.

 

— Їду до Нового Санча та жити буду, здається, у Мушині. Користаю з нагоди і везу ще кілька клунків речей. А сьогодні рано я ще навіть не мала потрібного дозволу з магістрату на їзду цим поїздом. Ледве добилася я до урядовців і до посадника д-ра Степана Біляка. Та потрібний дозвіл таки маю...

 

За хвилину керівник поїзду провіряє документи подорожніх. Дуже симпатичний віденець. Цукерки діточкам роздає. Це приватно, так собі, від себе. Видно, що чоловік розуміє людей.

 

Заглядаємо до сусідніх вагонів.

 

У черговому, наліво від нашого, зібрався гурт поляків. Щось гуторять між собою. Свої справи мають. Також повнісько речей у вагоні везуть. Щасливі, що їдуть. Сміються з других, що досі не скористали з доброї нагоди поїхати з майном, ще й безплатно, зі Львова, щоб надаремно не підставляти голови під совєтські бомби.

 

У вагоні, що направо від нашого, мішане товариство: представники всяких народів, навіть щодо віку різні, молоді і старі. Тут, видно, вже дещо наговорилися, бо якусь пісню зачинають підтягати.

 

А там ще якісь з клунками надходять, а там ще якісь валізи надвозять, а там ще якісь спішаться, щоб не спізнитися.

 

Вагони заповнюються подорожніми. Година від'їзду і — поїзд рушає: з 23-го залізничого шляху (доїзд з Віденської (Городецької) у напрямі Скнилова.

 

У Скнилові ще хвилинку поїзд задержується перед стацією, щоб потім вже їхати, не спиняючись ніде, хіба там, де хтось з подорожніх забажає, щоб висісти і вивантажитися.

 

Подорожні у вагонах зачинають їсти, припрошуються до редьківці (тепер на неї сезон!), діточкам молочка подають — і заглядають через відхилені двері на поля, ліси — гаї й бори, на села, містечка і міста, що одні за другими пролітають  перед їх очима.

 

Кінець травня. Весна в повному розгарі. Усе вже розцвіло, все пробудилось до життя.

 

За дві години поїзд у Самборі. Стрічаємо знайомих. Прийшли поглянути на нас, запитатися, як нам їдеться.

 

Вечоріє...

 

У нашому вагоні прикріпили до дрота лямпочку. Її світло вистарчає нам на ніч. Розкладаємося то на матерацах, то на м'яких клунках, щоб відпочити.

 

Над ранком ми в Ліську.

 

У Грибові мої товариші аж пізно пополудні.

 

На пращання бажаємо собі:

 

"Кoби чимскоріше було можна всім назад вертатися у свояси, вертатися до Львова!"

 

Віримо всі. що так воно певне незабаром станеться. Biримо у недалекий переможний для нас кінець цієї війни.

 

Повні тієї надії, повні такого оптимізму, зачинаємо нове життя, хоч тільки на деякий час у нових, хоч воєнних, а все таки мирних умовинах, на західних окраїнах, на заході від Львова.

 

Львівські вісті

02.06.1944

До теми