Я не вірю тобі, коли ти кажеш: нащо мені земля! Бо я знаю, що ти змучився, тебе болять руки; тебе болить душа, виснажена війною, вона притупіла і на ній осів туман фалшивоі надіі, який тобі шепче: а може й без мене земля прийде... Алеж ти знаєш добре, що від вовка добра не діждатись. Тай розумієш, що тільки хорому на піч подають готову страву. І я не вірю коли ти кажеш, що землі тобі не треба; бо я знаю, що в тебе порожні засіки, які ніколи не були ще повними.
І ще кажуть про тебе — тай ти сам часом ніби готов признати, що волі тобі не треба! О, ні! — Се брехня! поганий поклеп на тебе! Ти волі не любиш? — Хіба-ж ти по клав своєі голови за волю чужих, що путами тебе кували? Хіба-ж то не знають у світі люде, як сильно за волю стояли твоі батьки? — Тай комуж волю більше любити, як не тобі: Адже тиж ніколи іі не мав і лише мріяв про неі. Адже ти любиш жайворонка, який в просторах буяє: я ж бачив, як тужно і з заздрістю лине твій зір відірваний від сіроі скиби, там де крила вільноі птиці миготять в ясному просторі неба. І хто може більше ненавидіти неволю, як не ти, що весь іі гніт і тягар двигнув на свойому хребті?
Ні! я не вірю, що волі ти не любиш і не повірю, що волі тобі не треба!
Я не вірю тому, що ти не любиш Украіни, що не любиш тоі землі, неба та сонця і тоі мови, що є на Украіні. Хібаж я не бачив, як ти плачеш, колн голод жене тебе на чужину. Бо важко тобі одірватись від убогоі рідноі оселі. І мова твого рідного краю, переслідувана й гонена скрізь твоіми ворогами, знайшла захист під твоєю-ж таки стріхою. І це в той час, коли навіть своі, зі страху та угоди перед сильним ворогом, замикали перед нею двері.
А ти приняв, захистив, переніс глум за неі, доглянув і зберіг, викормив нуждою, терпінням і горем, напоів іі вільним повітрям гордих Карпат і безмежних ланів придніпрянських — і вийшла в світ широкий твоя, колись занедбана, мова. Близькі сусіди будуть мусіли іі знати, а дальші чужинці — прислухатись до неі.
Ти можеш в одчаю зріктись себе самого, ти можеш сказати, що тобі все одно, але ж я знаю і вірю, що не все одно!
Не біймося-ж тих що убивають тіло — душа нашого народу "не вмре, не загине"...
Українські вісти
16.05.1919