Тернопіль, 22. травня 1919 р.
Вже вийшло шіснадцять чисел нашоі газети, — радісно подумав редактор і сказав написати до читачів щось таке відповідне моменту.
Здавалося б, про що тут писати? Вийшло 16 чисел — так хіба ж це багато? От в тім то річ, що при сучасних обставинах це багато більше, ніж здається на першій погляд. Варто на хвилинку застановитись над тим, з якими труднощами набувається папер і фарба. Не даються описати муки видавця, який цілими тижнями мусить іздити за двома—трьома кг. друкарськоі фарби. А тож, здається, всім відомо, що тепер значить іздити: сто кільометрів потребує на себе 25-30 годин (а часом і більше — бо все од Бога), майже на кожній стаціі подорожній мусить висідати з вагона, щоби зголоситись в команді двірця і ще раз переконатись, що тут нема чого їсти.
Але нарешті фарба є. На два-три тижні добули й паперу. Ви думаєте, шановні читачі, що з цим вже легко видавати газету? Де там, — ще маємо повну голову клопоту з газетним матерьялом: коли треба, то його нема, а коли він є, то мало на що годиться. Газета повинна мати орігінальні статі, інформаційний матерьял, місцеву хроніку, дописи, та повинна знати, що робиться на Украіні й по всьому світу.
Інформаціі маємо дуже гарні: приміром, 20 травня приходять до нас зі Станіславова телеграми У.П.Б. (а це значить Украінське пресове бюро) за 8. 10, або найдальше 11 травня. А коли б ви знали, які нам статі присилають! Поміркуйте самі: газета виходить на одній сторінці, а рукопис буває часто ширший, як довший.
Самий скромний автор вважає своім обов'язком написати за раз не менше, як вісім сторінок великого листа. Потім він що дня хапає газету і коли на третій день не бачить надрукованим свого довжезного твору, то почуває себе вельми ображеним і скривдженим. Більшість авторів наівно думає, що редактор істнує лише для того, щоби виправляти й скорочувати надіслані йому статі, але ж, Біг-ме, написати самому далеко легше, ніж виправити чуже, коли воно не хоче підлягати елєментарним вимогам украінської граматики (про літературність, про стиль вже й говорити нічого!).
На жаль, є ще на світі чимало людей, котрі переконані в необхідности висловлювати свої думки віршами.
Ці люде складають категорію найгірших ворогів редактора. Бідолаха дивиться з підозріннєм на кожну людину, що приходить до редакції — чи не вийме вона крадькома якогось вірша з кишені. Чому ніхто з тих злочинців, що пишуть вірші, не хоче раз на завше зрозуміти:
1. Газета не є журнал, щоби давати багато місця на вірші,
2. Не штука скласти скілька рядків, але треба ще бути певним, що це дійсно вірші, а не якась лемішка,
3. Коли розум і совість каже, що це таки вірші, то несіть вже до редакції (Бог з вами!), але не ображайтесь, коли редактор викине ваші твори до кошика. Такі удари треба переносити, стиснувши серце, як належиться мужчинам.
Тепер хочу цілком серьозно звернутись до наших читачів з щирим проханням; з місточок і сел присилайте нам дописи (але короткі, ради Бога, короткі!) про життя ваше, організацію, відношення до земельної справи, до большовиків, до украінськоі національної ідеі, словом, пишіть про все, що має не лише вузько-місцевий інтерес, а загально-громадський, суспільний, державний.
Редакція "Укр. Вістей" хоче мати безпосередний зв'язок з українським народом, з селом, а тому просить украінську інтелігенцію на селах стати нам в допомогу, читати "Укр. Вісти" на селі, а з села писати до "Украін. Вістей".
Останнє слово до всіх авторів: памятайте, що ваші рукописи читає редактор, або секретар, а потім ix мусять читати складачі, а потім ще коректор до них часом заглядає — значить, треба писати читко, розбористо, уважно, щоби не мучити невинних людей, та не гаіти ім дорогого часу на росшіфровку надрапаних гієрогліфів. Писати треба обов'язково на одній сторінці листа. От ще трохи помучимось, а далі зовсім не будем приймати погано переписаних рукописів.
На цьому нехай скінчиться перша моя бесіда з нашими читачами. Колись другим разом ще поговоримо.
Українські вісти
22.05.1919