Воскресення.

Станиславів, 19. цвітня 1919.

Христіянський світ злучив з пробудженням матери-землі зі зимового сну найкраще своє свято, свято Воскресення.

Встають наверствування поколінь, чуття і думка стараються підійти під однозгідний акорд тих, що збіраються біля гробу великого Учителя в імя Його.

Бувало — в те свято підводили ми підсумок наших сил і з тугою снувалися по шляхах будучини за хвилею національного й державного воскресення. А та хвилина маячіла перед нами на так далекому обрію...

І от вона прийшла — та довго ждана хвиля воскресення української державности! Після шістьсотлітної  ляцької неволі після тристалітного московського ярма пирсла наша подвійна тюрма — і український народ опинився на румовищах старого світа вольним хазяїном на своїй землі.

Ми сучасне покоління повинні бути вдячні долі, що дала нам змогу бути свідками великої епохи, епохи над якою вітає дух Володимира Великого і Богдана Хмельницького. Та нетільки свідками ми а й акторами її! І тому саме мусимо ясно усвідомити собі, як великий тягар відвічальности лежить на нас. Від нас залежить, чи грядучі покоління з гордістю покличуться на нас, чи кинуть прокляттям за прогайновання моменту. Ся свідомість мусить пробиватися в кожному нашому вчинку, в кожній нашій думці.

Свідомість відвічальности перед будучиною каже нам призадуматися, якими силами розпоряджаємо, що ми — кождий з нас з окрема — за вартість собою уявляємо.

Отже мусимо собі ясно здати справу, що царські кордони поставили на нас свою відпечатку, та що її треба як найскорше позбутися. Значить — у нас два типи, які мусять злитися в одну цілість. Пригляньмося їм:

Перший тип. Пробивався "в люде" серед матеріяльних злиднів, отже з практичним нюхом і нахилом ходити поміж дощ. З усіми він знайомий, з усіми добрий, богато сплетень потрапить оповісти про наші верхи. Тип сей — невідлучне дитя свойого осередовища, а осередовище се однакове в Перемишлі, у Львові, в Тернополі і т. д. Можна його часом пірвати. Тоді він меткий і енергічний (боротьба о університет, виборчий рух і т. д.) Одначе скоро присідає поли, вдоволяється кофейнею чи касином і тоді його вже й буком не виженеш на село до читальні. Лєктури, поза пресою, по більшій части орґанічно, не терпить. Колись — мовляв — читалося, чоловік вже з того виріс.

Другий тип. Виростав у гуртку близьких по переконанням товаришів, зачитувався в російській нелєґальній літературі і реформував світ по рецептам великих духів... звичайно у мріях, бо паном дійсности був царський жандарм і панок з охранки. Чоловік з "иншої парафії", хочби й з сусідства, був уже ворог. До українства дійшов звичайно припадково: через лєктуру, як попалася під руки, або через зустріч з свідомою національно одиницею. Тип се старозаконний — має свій талмуд і цілий світ мусить поміститися в св. писанії, инакше грозить світови небезпека, що буде відкинений.

Сі два (головні) типи зі зваленням чорножовтого кордону зійшлися, вони мусять найти спільну мову, злитися без решти та станути згідно поруч себе до праці.

Найперше мусять вони перепровадити ревізію свойого духового багажу, відкинути хлам своєї неволі, приноровитнся одні до других і усвідомити собі, що їх — інтеліґентних робітників на 40 міліонову масу розмірно мало, та що се потягає за собою консеквенцію: як найбільшої координації, як найбільшої доброзичливости й згідливости в праці!

Така переоцінка вартостей рішучо й негайно потрібна. Потрібна для скріплення нашого внутрішного фронту. А від внутрішного фронту залежить фронт зовнішній, отже питання життя і смерти.

Як що будемо в нутрі сильні, то хто-б там не був, перейти над нами до порядку дневного не посміє й не потрапить.

Нехайжеж буде сей перший спільний Великдень святом єднання вже безкордонних братів в імя неподільности й незалежности великої Української Народньої Републики.

Республика