Це бувало в Велику П'ятницю

Пам'яті проф. Д-ра М. Панчишина

 

Кожного Великодня личаківські громадяни бачили цього визначного співгромадянина на святочній великодній відправі в Петропавлівській парохіяльній церкві. На кожному свяченому в рідношкільних залях, при вул. Круп'ярській, в колі інтелігенції та міщанства вітали милу особу Професора, але не кожний був свідком його жертвенних, тихих і благородних буднів. Не кожний бачив, як у велику п'ятницю, після обходу з плащаницею, пані Професорова з питомим собі теплим усміхом в імені Професора і своїм вручала підписаному, тоді настоятелеві Ремісничої Бурси при вул. Пасічній, ч. 2, більшу суму грошей на потреби тієї направду найбіднішої тоді, виховної установи. Так водилося з 1933 року... до самої війни. Бо Професорові не був байдужий важливий, а дуже занедбаний, відтинок нашого великоміського життя: кваліфіковані, національно свідомі, ремісничі кадри!

 

Ясна річ, більші пожертви в велику п'ятницю були радше символом — великодною писанкою для ремісничої молоді, бо Професор, один із 276 ідейних членів "Т-ва Ремісничо-Промисливої Бурси" не вдоволився що-місячними вкладками-підмогами. На руки настоятеля плили часті, різноманітні пожертви. Не стало гроша на нафту і хлопці після тяжкої варстатової праці опинюються в бурсі серед темряви — вже телефон бурси дзвонить на вулицю Клушинську... Після пожару бурси 1935 року залишаються бурсаки без найконечнішої білизни, знову телефон дзвонить... Прийшов термінатор без одягу і взуття — знову телефон тихий, дискретний... а відповідь завжди мила, ввічлива, прихильна... Ні разу ніколи відмовна! Чи не була це нечемність, влізливість, оте вічне дошкулювання за допомогою? Хіба ні, бо дзвонилося до своїх, до дому "фаміліянта" ремісничої бурси. Дім Професора цілими роками був "прибіжищем" управи бурси.

 

Аматорський гурток Бурси підготовляє виставу, концерт; не дуже вони вибагливі, не дуже так викінчені, та Професор з добрячою усмішною завжди викуплює зі щедрим наддатком квиток вступу.

 

"Свячене" на Личакові... святковий, бадьорий настрій; сиджу побіч Професора і чую ще сьогодні його річеві питання про розвиток бурси, ремісничу молодь, її життя-буття. Запрошую несміливо з гігієнічним рефератом. Одержую прихильну відповідь і незабаром в сонячне недільне пополудне між бідних термінаторів-бурсаків загощує Професор і приступно виголошує реферат. Щиро дякую, бо я більше ніж певний, що взяв неструдженому лікареві дорогі хвилини недільного, такого заслуженого відпочинку.

 

А вічний відпочинок прийшов так ненадійно, неожидано. Покійника супроводжали на місце вічного спокою тисячі молоді високошкільної, середніх, фахових, ремісничих, вселюдних шкіл. Для кожної категорії було в Небіжчика уважне ставлення, ласкаве серце, помічна рука... Серед густих шпалірів учениць і учеників, на раменах своєї дорогої медичної молоді, проходив Він останню дорогу. А обабіч цвинтарного входу уставилися почетними рядами ті, шо не вибрали інтратного фаху, а ідейну, благородну працю для добра безпомічних ближніх: Вища фахова Школа Суспільної Опіки віддавала останній салют великому українському Суспільникові.

 

Львівські вісті

14.04.1944

До теми