Панщину знесено в Австрії р. 1848, тому 71 рік, а в Россії р. 1861, тому 58 літ. Межи нами відай мало хто живий, що зазнав би панщину на свойому власному тілі. За панщини усе було "панське", і ліс і земля і люди. Людьми вільно було торгувати мов худобою, міняти за коня чи за гончих псів. І те все робили "христіянські" пани, не уважаючи, що в христіянських людях така-ж сама душа, як і в них, бо всі сотворені на образ і подобу божу. Страшно і подумати, що Тарас Шевченко, чоловік з великих божим духом, родився в панській неволі і треба було його викупити у його пана за дві тисячі рублів — ціну тоді звичайну на расові коні. Гадали люди, що такий був "божий лад", а радше так вмовляли в людей пани. А прецінь перевернувся цей "божий лад" з хвилею знесення панщини. Тільки не треба думати, що панщину знесли "добрі" цісарі, у яких ніби-то боліло серце над бідним хлопом. Бо у всіх цісарів серце заплило салом і не вражливе на людське терпіння. Таким вже духом тоді повіяло, що треба було цісарям удавати добродіїв трудового народу, бо інакше він бувби собі сам того взяв, що йому належалося.
По знесенні панщини лишилися ще цісарі з "божої ласки", яким прислугувало "право виповідати війну і заключати мир". На підставі цього права пішло в теперішній війні тільки людей на певну смерть, що лягло їх двайцять шість міліонів. Страшне це царське "право"! Але воно і доїхало цісарям кінця.
Оповідають собі люде жартом, що в часі цієї війни пішла депутація до неба просити Бога, щоби спонукав царів, аби закінчили війну, бо вже за багато народа вигинуло; а царі-ж прецінь настановлені "з божої ласки", тож і мусять слухати приказів з неба. Але Господь відповів, що він ніколи не настановляв ніяких цісарів і відіслав депутацію з неба домів. Посідали люди перед небесними воротами, чекають і нараджуються, що робити, бо не хотіли вертати з порожнини руками. На другий день вздріли їх там небесні воротарі, привели знов перед Господа, а вони знову своє: "Прикажи Господи" — просять — "подивитися до старих, небесних протоколів, може там щось найдеться дотично тих царів". Господь повелів перешукати всі старі книги з записками, але не найшли нічого. І сказав Господь: "Люди добрі, йдіть собі здорові домів і зробіть з цісарями, що вам подобається, бо я їх не настановляв". Тай справді люди вернули на землю і зробили те, що їй подобалося, і прогнали цісарів. До тепер пішлo в дубину щось 24 коронованих володарів. А що вчорашній день не вертається, то вже і не вернуться такі володарі.
Усі "пани" — то також товар, що вже переживсь і переходить на наших очах в безодню минувшини, відки нема вороття. Ми тут в Галичині тепер злучилися в одну державу з великою Україною, в одну Українську Народню Республику, а о скільки передістаються до нас вістки через боєву лінію, заводиться в Українській Народній Республіці такий лад, що всі великі добра панів мають перейти на власність держави. Усі ліси, води, копальні, уся земля великих власників (дідичів), їх стави, болота — усе те має стати власністю держави в тій ціли, щоби держава поділила те все і порозпродувала межи людей, які схотять самі обробляти землю. Одно ограничення є при тій продажі: ніхто не сміє купити чи докупити більше ніж тільки, щоби мав 50 морґів усього ґрунту. Коли скінчиться теперішня війна, то скінчиться такий стан, що "пан" має тисячі морґів, а хлоп з шестерма дітьми півтора грядки. "Пан" сидів нераз далеко у Відні і навіть не заглянув до села, а на нього робив бідний хлоп за псячу заплату, щоби лиш не згинути з голоду. Від тепер буде міг "пан" обробляти своїх 50 морґів, коли схоче, а хлоп буде обробляти своїх 10 чи 20 чи 50 морґів, кілько зможе обробити руками своєї родини. Тай земля буде однако оподаткована, а не так, як до тепер, що хлопський ґрунт належав до 1. кляси, а о межу панський до 8. кляси.
Наша дотеперішня неволя була така страшна, що ми не могли рушитися. Найблагійшу річ забороняли нам "пани". А все те робилося під позором великого старання зі сторони панів. От приміром — хотіла громада мати школу, то зараз приходила шкільна рада, де водить рей "пан з двора" і ця комісія, страх запопадлива, орекла, що хата призначена на школу за мало гіґієнічна; що шкільна хата повинна бути так широка, так висока і таке інше. За тими труднощами відійшла громаді охота до школи. А як вже й завела громада школу, то всякі власти наслали їй конечно чужу учительку, яка уважала за потрібне обиджати всіх людей своїми аспіраціями. Як зі школою, таке саме було з читальнею, з млином, тартаком і то що. На усе треба було "концесії", "позволення", "апробати". Боже! Навіть таку мізерну антикварню (торговлю старими книжками!) уважала свойого часу "австрійська" влада політична в Перемишлі за відповідне заборонити, ніби-то та-ж торговля "зайва". На ділі всі ті заборони стреміли до одного, а саме до того, щоби український хлоп, хрань Боже, не прозрів, не скинув з себе пут темноти, неволі і "панської" кормиги. Бо як хлоп буде знати, які йому права належаться, тоді піде радше в світ за очи, а не буде позволяти, щоби ним помітував леда посіпака "панський". Але тепер вже прийшов конець на ту всю неволю! Як не вертає мертвець з гробу, так не вернеться та "панська" неволя, яка була до війни: пропали панські двори, панські майорати, пропало всяке панське "nie pozwalam".
Український голос (Перемишль)
23.03.1919