По рішенню.

Значиться — війна, в якій розсудить нас зелізо і кров. Нічо инше. Війна на життє і смерть.

Не помогла добра воля, не здійснили ся наші сподівання. Руку, простягнену до згоди, відкинув упертий ворог, а свої хапчиві пальці простягнув на нашу землю аж по Збруч. І коли вже в поняттю ворожих голов згинули граничні стовпи на Дніпрі, він їх на Збручи хоче побити і на румовишах давної Австрії, що була тюрмою народів незгірше російської, збудувати нову тюрму, шляхотсько-польську. І всадити до неї народ наш український і зробити його рабом, невільником, яким і досі був.

Справді наслідство гідне сліпих, австрійських політиків, які жили з дня на день і полагоджували тільки державні потреби, а ніколи не бачили будуччини.

Не бачать її і польські політики. Усі без винятку і ріжного рода демократи і консерватисти і людовці і всякого видання соціялісти. Усі вони згідні в відношенню до українського народу.

Усі вони пруть цілою силою на схід, на українські богаті землі.

Усі вони простягають хижі руки по добро українського народу, усі хочуть загарбати його як найбільше.

В поняттю здорово думаючих людий, ба — навіть в поняттю презідента Вільзона, така політика, противна самоозначенню народів, називається розбишацтвом. Навіть Французи назвалиб її "нічим неоправданими, імперіялістичними затіями". Противно у Поляків. Загарбаннє чужої землі, на якій творять вони малесенькі оази, поневоленнє "братнього" народу, серед якого вони в дуже маленькій меншости, являєть ся у них національним обовязком, який сповнити хочуть всякими силами і средствами. Мечем і залізом, очерненнєм і оклеветаннєм.

І що воно є? — питаємось. Бута чи зарозумілість, нерозум чи засліпленнє. Одно і друге і третє і... та цих прикмет можна і більше начислити.

Історія вікової, завзятої боротьби обох народів говорить про це як найкраще. Поляки не були ніколи нашими приятелями. Не диво, що й нині не хочуть бути ними і відкинули руку, яка готова була до згоди. Червоною ниткою тягне ся в цілій історії визвольної боротьби нашого народу за свою державну самостійність і незалежність одне і завсігди те саме їхнє стремліннє: українську землю зробити польською землею; український нарід зробити своїм невільником, рабом і панувати над ним.

"Wolni z wolnymi, równi z równymi" — були у них пустим, фалшивим звуком, яким оправдували вони себе і дурили світ. Ярмо, поневоленнє, кайдани нам вони завсігди несли. Гріб нашій державі готували, націю як таку винародовлювали, загладу її строїли. Де тільки могли і як тільки могли. Всіми средствами і способами. Лицемірили, лукавили, клеветали. "Prawem і lewem" воювали.

І з турецькими султанами плюндрували Україну і з Московськими царями шматували її землі. — Це давно а сьогодня перед Антантою бють чолом, до ніг падають, помочі просять. А нас зовуть бунтарями, оклеветують як большевиків, на яких треба їхнього батога і жандарма. Бо ми посміли боронитися і перед їх диким наїздом, бо ми "хлопи" посміли бунтуватися проти них "шляхотних панів".

Це вже не бута, не зарозумілість і не засліпленнє, це иншого рода прикмета. І на неї найдемо лік.

Дармо — польська душа не змінилася супроти українського народу. Якою була в минулих століттях, такою остала до нині і нема надії, щоби змінилася.

Лях не подасть "руки і чистого серця вольному Козакові і в імени Хреста не оновить тихого раю", як співав і бажав Шевченко. Лях прийшов "запалити наш тихий рай і розлити широке море сліз і крови".

І коли так — то війна. Війна на життє і смерть, і нехай судять нас зелізо і кров.

Бо на балачки шкода часу.

Український голос