(Спомин).
Підчас cвітoвoї війни я зацікавлено приглядався на переїжджаючі мадярські та німецькі війська через наше cело над Тисою. І сам став гратись з ровесниками у військо. Ми готовили собі з сонячника кріси, ховалися в окопи та кидали ґранати. Так "воювали" ми по лісах, полях і загородах Великої Копані.
В 1919 р. нacтала зміна.
Одного дни пpийшoв кінець забаві. Батько запряг коні і мати мене святочно зодягла, розплакавшись, бо нe нa торг до Хусту чи Севлюша ми їхали, а до школи. Я не плакав. Побіг до загороди, глянув на сусідні обороги, побіг коло церкви на вулицю, далі до бабусі, яка жила проти нас... Глянув на ліс, куди по гриби ходив, забіг до стайні, до корови, погладив телята, глянув на курник, кули лазив по яйця, та побіг до воза. Ми рушили в дорогу. Ціле село знало, що ми їдемо до берегівської гімназії. Мoї приятелі стояли гуртком і дивились, люди виходили до воріт. Коло хреста ми спинилися, перехрестилися, батько сказав: "Боже, помагай!" і поїхали далі до Севлюша, а звідтіля, малим поїздом, до Берегова.
В гімназії привітав нас директор Андрій Алиськевич. Погладив нас, дітей, запитував про наше село і чи вміємо співати. Я насмілився заспівати нашу копанську "Посадивим черешеньку...". Найшлися тут хлопці зі сусідніх сіл. Перша українська гімназія.
В школі мали ми справжніх батька професорiв — Заклинського, Кульчинського, О. Бачинського та його дружину, цю дбайливу пані-матку що так нас пестила, щоб не тужили за домом. A вже найбільш впливав на нас проф. Василь Пачовський. Його деклямації, його "Срібний дзвін" до сьогодні звучать...
Тут дістали ми до рук першу українську книжку, почули рідне слово, не рабське, не зневажене, але живе, могутнє, яке виховувало нас. Ми вступили до школи як перша, дійсно українська молодь Срібної Землі.
Про Шевченка ми тоді ще мало чули. Довго не доходили сюди вогнисті слова пророка через цей китайський мур карпатських верхів, ледве декілька віршів знали ми з читанок о. А. Волошина. Щойно по 1918 році твори Кобзаря стали поширюватися — спершу з уст братів-еміґрантів, потім через пресу, а зокрема через читанки проф. B. Бірчака.
Від 1922 р. стали вже відбуватися і прилюдні, Шевченківські концерти. На першому такому концерті тутешній театр був заповнений по береги. Ті, що не дісталися на залю, з превеликим жалем мусіли вертатися домів. Це перше свято випало величаво. Учасники були захоплені. Вдивляючись у портрет Кобзаря на естраді, омаяний зеленню та національними прапорами й слухаючи могутніх пророчих слів, що лилися в пісні та рецитації, переживали великий душевний підйом. Ми ще довго жили вражіннями з цього свята-концерту.
В школі проф. Приходько читав нам залюбки "До мертвих, живих і ненароджених земляків моїх...". Читав два, три, багато разів, а все то більше вслучувались та щораз глибше сприймали в душу великі слова пророка: "Схаменіться! Будьте люде, бо лихо вам буде" — і ці слова звертали до перевертнів, тих наших "русских", а
"Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте
І чужому научайтесь, —
Свого не цурайтесь" —
прийняли для себе як гасло.
Також уся місцева наша преса — "Руська Нива", "Русин", "Пчілка", "Поступ", "Наша Земля", "Свобода" стали ширити думки Шевченка.
В 1930 р. зложив я маленьку книжку: "В пам'ять 70-ліття смерти Тараса Шевченка" і зібравши сім найсвідоміших, що зложили гроші, видав її 1931 року "Накладом національної молоді Підкарпаття". Було це перше місцеве самостійне видання про Шевченка. Наклад 5000 примірників розіслано по цілому краю.
І по селах стали відбуватись Шевченківські свята, щораз то більше захоплюючи селян, які відчули у віршах Шевченка не лише своє рідне слово, але й велику цілющу міць. Та найрадісніше було святкування роковин Шевченка в березнi 1939 року...
Закарпаття було чи не остатнім закутком, куди найпізніше продісталось слово великого нашого пророка, що розпалило цей вогонь правди та любови.
[Краківські вісті, 15.03.1944]
15.03.1944