У нашого народу є ще героїзм, є ще герої. І не згинуло ще козацьке завзяттє. Це бачимо наглядно в цих околицях нашої країни, де шаліє війна. Безпосередно загрожені диким наїздом грабіжника, боронячись перед огнем і мечем лютого ворога, бють ся люди як льви. Вже не за чужу, а за свою справу; не в обороні чужих границь а в обороні власної хати, власного села.
В повітах, де станула ворожа нога, де заглядає з ворожих окопів знищеннє і руїна, де несеть ся днями і ночами виразний гук армат і тарахкотаннє крісів, де видно грізну луну запалених ворожою рукою сіл — пішли усі під зброю. Навіть жінки, навіть 60-літні старці.
Не так воно дієть ся в повітах, передовсім надзбручівських, які не зазнали ще правдивої війни, які тільки чули на собі московську нагайку, що вигонювала на підводи. Для них війна ще чимось далеким, знаним більше з переборщеного оповідання, як з дійсности. Не зазнали ще лиха і за добре їм жило ся чотири і пів року. Не запалював ще ворог хати, не брав всього, що попало під руки, не мордував. Можна ще почекати...
Не йшов рекрут пять літ, то й зараз не дуже йому спішно. Здеморалізований і зіпсутий московський солдат сидів спокійно на кватирі, приносив дещо з награбленого або у своїх або в панськім дворі добра і плів цілими вечерами дурниці — чомуж тепер не послухати мясненьких слів підкуплених аґітаторів, які без труду і війни обіцюють золоті гори.
А добро народу, а інтерес держави, а боротьба за землю і волю? Та воно добре, тільки, щоб так готове усьо прийшло, щоб так вже якось хто инший потрудився.
Ні, панове — молодці, що сидите ситі і одіті в теплих хатах по селах, воно так дальше не піде. Одні дають усе, що може дати людина; поносять жертви, які тільки може понести цей, що розуміє вагу хвилі і любить свій народ — другі лишають ся по задах, ожидають, щоб печені голубці самі в рот полетіли, отягаються, богато говорять, мало роблять. А коли про військо говориться, у них "моя хата з краю"...
Ні, так дальше не піде. Держава не знає "одних" і "других", держава знає горожан, які підлягають її законам і мусять їм поєднуватися, їх слухати. Колиж держава — вітчина в небезпеці і кличе синів своїх на оборону, сини святий обовязок горожан сповнити мусять. В противному разі закон повинен виступити проти неслухняних з цілою своєю строгістю.
Ми не шукаємо тут за причинами, чому іменно в деяких околицях не дієть усьо, як слід. Ми не твердимо, що в области чудових Медоборів не дуже то чудово ведена цивільна адміністрація. Ми не хочемо зовсім розбирати, чи це полишені остатки московських "днів свободи", чи початкові задатки толєрованого більшовизму. Ми тільки хочемо бачити на границях Збруча, — хотяй вони не істнують зараз, але всеж таки з деяких сторін дуже важні, — зрівноважену, зрілу, відповідальну, сильну руку. Ми віримо, що вона є, тільки не видно виразних слідів інтензивної праці її. Східні повіти над Збручем під нинішну хвилю незвичайно важні для нас позиції. У них треба вміти орієнтувати ся. Крім того працювати в напрямі цілковитого усунення ідиллі, яку оставив за собою цілорічний побут здеморалізованих найпоганійшим большовизмом російських салдатів. Цю іділлю дасть ся легко усунути, тільки її треба вміти усунути.
Вітчина в небезпеці і кличе синів своїх на оборону. Рідний Край жадає від нас діл пожертвовання, героїзму. Нехайже усі стануть на оборону Української Землі, нехай усі зазначать ділами свою дорогу.
Бо вибила послідна година, Вітчина жадає від нас діл, кличе нас може в послідне до закінчення нашого визволення.
Український голос
06.03.1919