Останніми часами польсько-українським спором занялися теж анґлійські і француські часописи і дають йому богацько місця на своїх стовпцях. В початках вони не мали ретельних дописувачів тай тому містили часто неправдиві вістки про Українців. Однак з часом i ті часописи таки добилися правди і подають своїм читачам по можности вірні інформації про польсько-українське питаннє. І так найбільший анґлійський часопис "Тimes", який появляється в сотках тисячів примірників, в мові анґлійській в Льондоні а рівночасно і в мові француській в Парижі, помістив довгий артикул про Східню Галичину, яка ось тепер єсть предметом спору а радше війни між Українцями а Поляками. Автор цього артикулу говорить про національні границі Польщі на заході і полудні, а після цього задержується на східних границях, що відділяють польський нарід від українського, білоруського і литовського. Коли поза східними, польськими границями етноґрафічними (де мешкає польський нарід в збитій масі!) є ще вплив Польщі, то він опирається на дідичах, їx директорах, інспекторах і інших урядниках з ріднями, що ріжнять ся мовою і расою від тубільців або склазавши це одним словом, є зайдами. Ті дідичі мають у своїх руках близько половину усієї землі з кривдою для тубільців (Українців, Білорусинів і Литовців). Тому земельна реформа єсть тут конечна і то на основах, якіби глибоко сягали. "Тimes" відмовляє Полякам права домагатися прилучення цих східних країв до Польщі тільки з того приводу, що тут багато землі належить до польських панів а далі про українську часть Галичини пише слово в свово отце: "Дуже сильно боряться деякі польські круги за володіннє над Східньою Галичиною. Тут мають вони "стан посідання", бо колишня австро-угорська влада центральна завсіди давала їм право до заряджування Східньою Галичиною як заплату за це, що "польське коло" усе попирало (австрійську) владу в віденському парляменті. Лінія перетягнена з північного сходу через Перемишль на полудневий схід вказує менше-більше границю між польською Західньою а українською Східньою Галичиною. По статистиці (спису) з р. 1910, яку полагоджували польські адміністративні урядники, складаєть ся Східня Галичина з 3,100.000 Українців і 1,900.000 Поляків. Це обчисленнє польської народности єсть неможливо переборщене. Передовсім означено 600.000 Жидів Поляками, хоча Погляди їх не узнають за таких ніколи при інших нагодах, і хоча на ділі лишень дуже мале число Жидів бажає, щоби їх називати Поляками. Число Українців, хоча в ньому міститься ще і 20.000 Жидів, муситься доповнити 170.000-ами греко-католиків, бо по правді нема греко-католиків, котрі не булиби Українцями. Майже 1,150.000 римо-католиків замешкує Східню Галичину і творить там 20% (пяту частину) населення. Не має Поляка у Східній Галичині, котрий не бувби римо-католицької віри, але за те не всі римо-католики є Поляками, як це зазначено в статистиці. Часті мішані подружжя і той сильний, спільний інтерес у римо — чи греко католицького селянина проти польських дідичів, причиняють ся ще до поменшання і так малих ріжниць реліґійних. Знова єсть дуже богато римо-католиків, котрі не вміють інакше говорити, як по українськи, а мимо того признають ся до польської народности — та це головно тому, що їм голоситься так з амвона в церкві, яка в тих околицях має рішаючий вплив в тому напрямі. Їх скількість не обчислено статистично; але ми мусимо вдоволятися і приняти 23% населення за найвищу границю польської меншости у Східній Галичині. А прецінь польська політика, що попирає окупацію (займанщину) Східньої Галичини, все говорить, що цю проблєму (питаннє, на яке тяжко дати відповідь) треба розвязати з національною засадою. Малиби бути прилучені до Польщі які землі України або Білоруси, Східньої Галичини або ґубернаторства Вільно, Міньск, Ґродно, то це принеслоби такі самі стосунки, які в 18. столітті причинилися до упадку Польщі".
Шкода, велика шкода, що анґлійські часописи вже давнійше не мали точних і правдивих відомостей про польсько-український спір граничний і містили дописи або якогось пройдисвіта або може і ретельного чоловіка але лихо інформованого несовісними людьми. Цей допис, опертий на статистиці, присвячений не тільки українсько-польському, але і білорусько- та литовсько-польському, граничному спорові. Отже не єсть це українська "інтриґа" але правда витягнена живцем з статистики і дійсности.
Також неприхильний Українцям, чеський Часопис "Narodni Listy" став в обороні Українців і в числі з д. 20. січня с. р. дорікає Полякам за займанщину Львова і упоминає їх, аби не перечеркували засад Вільзона і не йшли займати землю, яка ніяким робом їм не належиться і не може належатися в дусі цих ідей, які помогли коаліції до побіди і в яких імя має бути заключений мир.
Однак звернені до Поляків голоси чужих часописів є на разі горохом, киданим об стіну. Крикливі і закукурічені вшехпольські часописи проганяють з посеред польського громадянства холодну розвагу і впоюють в нього переконаннє, що Східня Галичина може бути прилучена до Польщі огнем і мечем. Забувають вони про те, що часи, в яких те було можливе, вже минули і ніколи не повернуть. А теперішна польсько-українська війна буде мати хиба той наслідок, що поглубиться пропасть між обома народами, які мусять зі собою сусідувати.
Український голос (Перемишль)
16.02.1919