Найбільший ворог нашого українського народа, Поляки, починають ся подавати в зад. Думали, що легко прийдеть ся їм запанувати над мужицьким народом — та завели ся. Бачать, що цей мужицький народ, цей хлоп, котрого вони уважали не людиною а худобиною, знає свою вартість, вміє оцінити свою свободу і самостійність, не жалує найбільших жертв, щоб добути собі право на землю, право на самостійність, незалежність. Діявольскі заміри польських панів не здійснили ся. І ось нині звертають ся вони до Мирової Конференції в Парижи, до президента сполучених держав Америки Вільзона з просьбою, щоб вони вплинули на Українців, щоб ті заперестали б борбy з Поляками, бо в них не має вже сил до дальшої борби. Це одна ластівка наближаючої ся весни українського народу. Але і друга відрадна вістка прилетіла до нас з Парижа. Ми одержали іскрову депешу, що французьке правительство приказало свому ґенералови в Одесі Д'Анзельмови і головно командуючому французькими військами ґен. Бартельо, щоб вони старали ся за всяку ціну дійти до порозуміння з українським народним правительством. Це вістка не менше важна як перша. Та Франція, що стояла досі під впливом Польщі, вонаж не хотіла зразу навіть говорити з нами. Думала так само як Поляки, що в нас повстане нелад, заворушення і вона буде могла тоді свою волю нам подиктувати, що буде могла зробити з нами те, що сама захоче. І вона завела ся, бачить, що український нарід свідомий свого положення не дасть ся звести ворогам на бездороже анархії, що вміє задержати в себе лад і спокій, що його армію не так легко розбити, розєднати. Тих чотири місяці нашого самостійного життя, коли наш нарід потрафив не тілько задержати, але і скріпити свою власть на землях України, спричинило це, що з українським мужицьким народом, якого досі ніхто не хотів знати, починає світ числитись. І ще трета ластівка весни прилетіла до нас зі світа. Італія і Америка заповіли, що висилають своїх делєґатів до нашого правительства в Вінницю.
Народ український стоїть перед послідним своїм рішеннєм, стоїть перед трибуналом історії, яка має видати отсе свій рішучий і невідкликаний вирок — Буде, або не буде! І кождого, хто розуміє велику вагу цеї хвилі, огортає жах бо отсе в найблизших вже днях рішить ся доля українського народу на довгі віки, і або буде він жити вільним і свобідним на своїй власній землі і буде рядити ся своєю власною волею, або згине рабом.
І отсе звертаємо ся до всіх Українців, до селян, робітників, міщан і інтеліґенції, до старців, мущин, жінок і дітий, до всіх, що співають "душу тіло ми положем", щоб подержали ще хвилю, щоб зєднали всі сили, нічого не жаліли, нікому не дали ся звести з тої дороги, по якій досі йшов наш нарід, а тоді повна побіда буде по нашій стороні. Що ця дорога, по якій ми досі йшли, є одиноке добро, що вона одна веде до ціли, що ми мали слушність, коли вказуємо на сю дорогу, це бачимо наглядно тепер самі. Вороги починають подавати ся в зад, їх діявольскі заміри не здійснили ся і світ починає з нами числити ся. Ще хвилю видержати, зєднати всі сили до борби, а в недовзі відітхнемо свобідно і все буде наше і земля і воля і народоправство.
Стоїмо перед послідним рішеннєм.
Український голос
27.02.1919