Краків, 19. лютого 1944 р.
Недавно один з німецьких щоденників повідомив про таку подію: Підчас налету ворожих бомбовиків на одне німецьке університетське місто бомби знищили один з наукових інститутів місцевої високої школи. Серед інших наукових цінностей пропали тоді також і наукові записки одної асистентки, які вона збирала довгі літа і без яких тепер просто не в силі вести наукових вправ. З того приводу згаданий німецький щоденник висловив думку, що тепер підчас війни єдино тривке і цінне те, що людина зуміла зробити своєю внутрішньою духовою власністю, що стало нерозривною частиною її розуму і серця.
Описана подія дуже добре характеризує переоцінку життєвих вартостей, спричинену війною. Бо коли сьогодні втратили свою досі устійнену вартість навіть такі до деякої міри суто особисті цінності, як наукові записки, що ж тоді казати про матеріяльні нерухомі і рухомі цiннoстi? Жертвою воєнного знищення стають будинки, їх уладження і взагалі все те, що в них находиться від меблів починаючи, а на всяких дорогоцінностях кінчаючи. Перед руїною, яку несуть ворожі бомби, часто не забезпечують ніякі найкращі панцирні каси. Так у морі вогню пропадають навіть ті предмети з цінних металів, які наче б то найлегше зберегти. Багачі одного дня впродовж короткого часу можуть опинитися не тільки без даху над головою, але навіть бeз найбільше необхідних предметів щоденного вжитку. Так війна своїми жахливими наслідками остільки зрівнює людей, що всі, які потерпіли від її дій, опинюються майже в однаковому життєвому положенні. Без огляду на всі суспільні і станові різниці спільна доля об'єднує всіх. В остаточному висліді залишається тільки людина зі своїми дійсними особистими прикметами. Про її дальшу долю рішає не те, якими матеріяльними добрами вона ще недавно розпоряджала, але її справжня життєва і суспільна вартість. Щойно тепер показується, що побіч самого людського життя найбільшими цінностями є характер, придбане знання або вивчений фах і здоров'я.
На жаль не всі про те пам'ятають і радше стараються про те забувати, особливо там, де воєнні фронти ще далеко і де люди ще не пережили стравіть новітньої летунської війни. Майже кожний потішає себе, що "якось то воно буде"... Тому одні дуже часто під вражінням зовсім природних підчас війни життєвих обмежень і труднощів, надто багато уваги прив'язують до матеріяльних цінностей. Їм здається, що гріш у справжньому значінні слова рішає про все. А побіч виростають другі, що завидують першим. Так одні як і другі дуже, легко можуть стати жертвою хибних уявлень про значіння матеріяльних цінностей підчас війни й попасти у крайній еґоїзм, що легковажить усе інше, чого не можна заміняти на гроші. Щойно важкі удари воєнної дійсности можуть і одних і других протверезити, щойно на руїнах своїх дотеперішніх надбань вони почина ють розуміти, що вище від усякої матеріяльної власности стоїть духова внутрішня власність кожного зокрема, що проявляється у його вмінні не тільки наладнати своє власне життя, але також бути корисним і помічним громаді таких же самих, як він обездолених жертв війни.
Тому, коли тепер щораз більше приближається кінець війни, коли щораз більше можуть зростати життєві труднощі добре буде пригадати тим, що їм або пощастило зберегти давнє або придбати нове багатство, щоб вони надто великої ваги до нього не прив'язували, а зокрема, щоб не забували про тих, що внаслідок воєнних подій залишилися без нічого, без приміщення і без ніяких засобів до існування. Бо що "мені сьогодні, це тобі завтра!" Але одночасно не треба також нікому того завидувати, що він ще має щось, бо завтра він може опинитися в такому самому положенні як тисячі інших, над якими пройшла воєнна буря. Треба пам'ятати, що важні не матеріяльні цінності, а люди. Тому треба робити все можливе, щоб якнайбільше людей зберегти перед важкими наслідками війни. Це можливе тоді, коли місце одиничного еґоїзму займе якнайживіше почуття солідарности, коли всі пам'ятатимуть, що всі знищені матеріяльні цінності можна відбудувати або наново створити, але тільки тоді, коли є життєздатні люди з характером, знанням і зрозумінням тієї старої правди, що "Громада — великий чоловік!"
Краківські вісті
19.02.1944