Боротьба українського народу проти большевизму почалась не від учора. Вона стоїть у центрі українських визвольних змагань усієї останньої четвертини століття. Адже ось уже 26 років минуло від того часу, як спадкоємці російської "безкровної" революції — большевики, зірвавши з себе маску "оборонців поневолених народів" і відкривши своє справжню обличчя, пішли з вогнем і мечем проти народів колишньої царської імперії, які не повірили облудним гаслам ленінових сирен про "братерство народів", "національне самовизначення аж до відокремлення" тощо. 26 років тому, зневірившись у можливості розкласти зі середини український визвольний рух і встановити своє панування в Україні шляхом "пролетарської революції'' большевицький "робітничо-селянський уряд кинув проти українських селян і робітників озброєні ватаги "революційних армій" Муравйова, Єґорова, Антонова та інш. Відтоді між большевизмом і визвольними змаганнями українського народу лягла кров. За свої соціяльні і політичні змагання заплатив наш нарід дорогою ціною — ціною крови найкращих своїх синів.
Вже чвертьстоліття тому вперше сотні українських юнаків принесли в жертві в боротьбі Батьківщини з большевизмом найдорожче і найкраще з того, що вони мали — своє життя. Цвіт української молоді — селянські сини, молоді робітники, студенти, юнаки військ. шкіл, середньошкільники тощо ця легія героїв, мала числом та дужа духом, створила живий мур, щоб об нього розбились перші хвилі північної навали. Вже тоді наш нарід, його передові круги, зрозуміли, що шлях до волі може йти лише через залізо і кров. Уже тоді стало ясно, що большевизм — це ворог справжньої волі народів. У тому і найбільше значіння героїв визвольних змагань, що вони перші усвідомили серед хаосу, деморалізації і запаморочення, посіяних большевицькою провокацією і демагогією, смертельну небезпеку для вільного розвитку рідного народу від большевицьких "визволителів". Вони перші стали зі зброєю в руках в обороні його від фізичного й морального знищення і тим поклали початок героїчній визвольній боротьбі українського народу проти большевизму.
Довгі роки комуністичного панування в Україні, яке настало після того, як героїчне, але нерівне змагання 1918—1920 рр. закінчилося перемогою кремлівських насильників та їх посіпак, були страшним, кривавим доказом, що годі погодити совітський комуністичний лад "пролетарської диктатури" і волю народу, його розвиток та поступ.
Впродовж того страшного в історії нашого народу двадцятиріччя большевицькі володарі зробили таке спустошення в ділянці матеріяльного, і його духового життя, що перед ним бліднуть віки монгольського ярма і польсько-шляхетської кормиги, часи самодержавно-кріпацької тюрми народів. За короткий час новітні Джінґісхани доклали всіх сил, щоб зруйнувати в самій основі все, на чому виросло народне і суспільне життя. Щодалі відчував на собі наш нарід "успіхи і досягнення соціялістичного будівництва". Щоб урятувати себе, перед нашим народом був єдиний шлях, яким пішли його найкращі сини 1918—1921 років, шлях боротьби з большевизмом. У нерівному бою з червоною потворою впало багато тисяч українців.
Ці страшні жертви, що їх приніс український нарід за останні два десятиліття, не могли пропасти даремно. Отже, коли в червні 1941 р. між большевизмом і силами, які повстали проти нього, почалося змагання не на життя, а на смерть, наш нарід став на боці тих, що почали боротьбу проти большевицької Москви. Жертви і проби, які припали на долю українського народу в цьому грізному часі велетенські. Та тим більше вони змушують нас тепер напружити всі сили. Мусимо пам'ятати, що своєю участю у цій велетенській боротьбі ми визначаємо не лише нашу власну долю, а й долю дальших поколінь нашого народу.
26 років тому, в зимі 1918 р., українці вперше стали зі зброєю перед лявіною большевицьких орд. Дарма, що за спиною їх ворожі наймити та провокатори сіяли хаос, зневіру, деморалізацію, — воля тих перших оборонців нашої країни, віра їх у справедливість своєї справи, у перемогу живого над мертвим, творчого над руїнницьким були вищі над усі, здавалось би, непоборні перешкоди. Їх жертви не були марними, кров не пролилася даремно. Вогонь визвольної протибольшевицької боротьби, хоч як його заливала ворожа каламуть, ніколи остаточно не згасав у нашому краю. Без повалення большевизму нема життя для України. Тому війна проти червоної Москви — це війна на життя і на смерть.
Краківські вісті
09.02.1944