III.

 

Моя подорож з Фочи до Калиновика і з поворотом.

 

Sie fuhren Morgen 8 Uhr fruh die Transportscolonne gegen Kalinovich!

 

Такій дав менї приказ наш оберст-лейтнант і командант пляцу, коли я о 5 годинї по полудни вернув з якоїсь експедиції заболочений і обтрісканий як собака по ловах.

 

Та новина о стілько мене утїшила, що я, маючи таку диспозицію на завтра, був певний, що менї хоч одну ніч дадуть спокій, а то я вже три ночи не роздягав ся і не спав за той час цїлих чотирох годин. Одної ночи служба, другої алярм, третьої штрайфунґ по горах. Я був так умучений, що не міг на ногах устояти ся. Мною володїла така апатія, що світ менї обрид.

 

Прийшовши на свою кватиру, не застав я там уже моїх річей; в моїй комнатї крутив ся якійсь угорскій офіцірсдінер, з корим я не міг нїяк розмовитись. Я зміркував, що на моє місце закватирували когось другого, тож не надумуючись дальше, пійшов я розвідатись за новою своєю кватирою, бо менї страх хотїло ся спати.

 

Тут і явив ся мій Иван і завів мене на вахцимру, де я мав стояти кватирою. Я чим скорше роздяг ся, зїв трохи консерви мясної, напив ся гербати, перебрав білє і уклав ся під комісним комодом.

 

— Не забудь Ивасю мене о 7-ій рано будити! йдемо до Калиновика з транспортом.

 

По тих словах я заснув мов убитий, а як твердо я спав, можна собі уявити з того, що менї тогдї було 26 лїт, я був здоровий і смертельно утомлений.

 

Не стямив ся я, кола другої днини збудив мене Иван.

 

— Прошу вставати! вже 7½ — каже.

 

Я зірвав ся, чим скорше умив ся і взяв ся до снїданя.

 

По тім забрав ся я поглянути за моїм транспортом. Збирав ся він биля марморної мошеї, котру перетворено на маґазин. Коло тої мошеї за річкою Чеготіною побачив я множество народу і вояків та звірят тягарових, котрим накладали на хребет всяку всячину. Був се дуже гарний образець, як Боснаки в білих і червоних турбанах снувались поміж коней, мулів і ослів, накладаючи товар. Виглядало се з-далека як різноцвітний мак колиханий вітром.

 

Я добачив стоячого на мостї ґенерала. Треба єго конечно виминути, бо я либонь чи не спізнив ся трохи. На щастє через ту саму річку покладений був другій місток. Я тихцем огородами прямую на сей другій місток, але ґенерал спостеріг мене, зміркував, що я хочу виминути єго, та й заходить менї дорогу. Ось біда буде! — гадаю — "вибере менї пса"... та що-ж робити?" Вже не виминаю єго нїкуди, лише йду на впростець.

 

Коли я переходив коло него, він мене задержав словами:

 

— Чи то ви ведете сей транспорт?

 

— Я.

 

— А о котрій годинї маєте відійти?

 

— О 8-ій рано.

 

— А тепер котра? Скажіть, будьте ласкаві!

 

— За пять мінут осьма.

 

— Еге-ж! А ви аж тепер идете на своє становиско? Я маю за вас наглядати ладунку? То так сповняєте свої обовязки? Я будучи на вашім місци, був би тут уже від 5-ої рано. Vorwarts!

 

Говори Климе, най твоє не гине — гадаю собі. Як би я так хорошо виспав ся, як ти пане ґенерале, я би то потрафив, але мною ганяли три ночи, то й не дивниця, що я заспав.

 

Правду сказати, не дуже там пошкодила мому здоровлю та лайка, бо бачите, жовнїр з часом з тим так освоїть ся, як з кулями. Я представляю собі, що добрий вояк має потягнений від одного до другого уха якійсь имаґінарний дріт, по котрім всяка лайка перелїтає мов елєктрика по громозводї і нїчого єму не вадить. Тож прийшовши під маґазин, я вже й забув о своїм интервю з ґенералом на мостї.

 

Довгенько я ще дивив ся на ту роботу пакованя. Се дїєсь так: Приводять конину чи осла перед маґазин і тут привязують єму по обох боках два мішки, або два барила, або дві паки, так щоби була рівновага, привяжуть добре мотузками і гайда! Товарили тут всяку всячину: цукор в різаних кавалочках, гербату в мішках кірцевих, бохонцї хлїба, рум, вино в бочках, тютюн, консерви мясні, сухарі і пр. Кілько того було на міру, я не знаю, досить що натоварено сего добра на 150 коней. До того пригнали ще 20 живих волів круторогих — і те називає ся транспорт. От, думаю, було би з чого гарненько празник справити, хоч-би й на цїле село!

 

Коли вже все було готове, зголосило ся до мене вісьмох вояків, що мали пійти зі мною. Кромі того відкомандовано до мене пів компанії ческого полку, щоби мене стерегти по дорозї. Тою півкомпаніею командував молодий капітан, Чех, дуже добра людина.

 

Цїлий похід рушив наперед. Що два конї провадив оден Боснак за поводи. Половина війска пійшла на перед. Моїх вісїм вояків розмістили ся по серединї, доглядаючи порядку, а з заду ишов капітан з другою половиною свого віддїлу.

 

По дорозї зараз за містом треба було перевести ся човном на другій бік Дріни. Се ріка бистра і досить широка, а човно таке, що помістить не більше 20 чоловіка.

 

Не маючи нїчого лїпшого до роботи, заки всьо поперевожено на другій бік ріки, я сїв собі під берегом і став читати "Енеїду" Котляревського. Я именно порівнював Харона, котрого так по майстерски змалював Котляревскій, з тим Турком, що стоячи на човнї веслував по ріцї перевозячи нарід на той бік. Був се величезний дїдуган, костистий і сухій, з сивою запачканою бородою, беззубий, чорний, з розхрістаною пазухою, в подертій старій свитинї — справдїшний Харон. Не дочитав ся я ще кінця, коли на березї почув ся гарматний вистріл — оден, другій, третій.

 

Ось і війна! — думаю. — Хиба подивлю ся, бо се щось так, як би менї над головою. Драпаю ся на беріг — нїчого не видко. Де-ж се? хиба за горою? Питаю якогось вояка, а він каже, що за горою під Бродом фочаньским бьють ся. Ну нехай им легенько икнеть ся — думаю — а я пійду за своїм дїлом, бо ось уже послїдну конину забирає Харон на човно.

 

Прийшла невдовзї черга на мене плисти по Стиксї боснацкім. Вода була дуже рвуча і ми два чи три рази зробили з човном обертаса, заки причвалали до другого берега. Тут почастував мене капітан горівкою і ми пійшли своєю дорогою.

 

Дорога — се була вузенька стежечка на пригорку якоїсь височезної густим лїсом вкритої гори. Відтак ишла яругами, дебрами, потім знов пригірком і т. д. Всї такі боснацкі дороги подібні одна до одної так, що хотячи собі де-що затямити, треба кілька разів переходити.

 

Позаяк в тих місцях два днї тому назад була баталія, то можна було ще й тепер побачити єї слїди. Оттут лежить зломана боснацка пушка, тут якась зелїзна шабля турецка. Оттам простяг ся убитий Боснак сердега, котрого нїкому було похоронити.

 

Впрочім нїчого замітного. На хребтї одної гори побачив я якійсь симетрично отесаний камінь. Приглядаюсь близше — щось нїби букви зложені з патичків. Приглядаюсь ще близше, ще з одного, другого боку, щось оно нїби по латинї — привидїв ся менї якійсь "Антоніюс" чи щось подібного. Се вже хиба не турецкій гріб. Саме надійшов до мене капітан Чех і пояснив менї, що се гріб римскій з давнини, як Герцеговина підлягала Римлянам. Римляне тут полишали памятки по собі — мости й дороги камінні, котрі несвідомий нарід називає турецкими.

 

Цїкава річ приглянути ся близше тим мостам. Се будова монументальна. Від одного берега до другого простягає ся мурований з тесаного каменя лук, досить стрімкій, без нїякої підпори, з камінним поручем по боках. Чим ширша ріка, тим висше пнеть ся лук у гору. Ті мости стоять тисячу лїт, та хоч-би тобі оден камінь рушив ся зі свого первістного положеня — усе стоїть мов закляте. Тут дві можливі причини такої тревалости: або цемент, котрим каменї споювали, або штука инжінєрска в тім, що у властивім місци винайдена точка тяжкости і задержане випробоване відношенє між довготою а високостію лука. І тії римскі дороги перестоюють віки. Они будовані з круглих каменїв, вбиваних оден коло другого сторцом в землю. Широкість такої дороги не більше 1 метр 25 центіметрів. Сама дорога така нерівна, що не дай Боже грішному чоловікови їхати нею возом. Умер би певно без покаяня, але за те для худоби як-раз. Худобина ступає собі безпечно, бо анї ноги не скалїчить, анї не поховзне ся, а що Римляне не їздили туди возами, то поклали такі дороги як-раз для себе.

 

Наша каравана, зложена з 150 коней, 20 возів і богато людей, розтягала ся в безконечність, так що анї можна було доглянути єї цїлої. До того тягло ся за нами кільканацять маркетанів, що всюди волїкли ся за війском, а що самі боялись пускати ся в лїс, то звичайно причіпались до якогось машеруючого віддїлу. Идеш було кудись, так зараз за містом приближаєсь до тебе великій на чоловічих ногах кіш з всїляким добром. Властитель коша кланяєсь тобі чемненько, величає тебе капітаном і просить о позволенє причепитись. Я дивував ся витревалости тих людей. Житє их собаче. О голодї і холодї тягає ся то за війском, обталапане болотом аж гидь дивити ся, а цїлий крам у коши варт 2 зр. А все-таки богато з тих людей прийшло в Герцеговинї до маєтку і поробились відтак доставцями й панами. Се по-найбільше самі жиди з різних країв, навіть наші галицкі халатники.

 

Саме тогдї тягли ся з нами: галицкій халатний жид і якась стара жидівка чи швабка.

 

Я жидом утїшив ся, бо их по-за Галичиною не бачив, а наш брат так до жидів привик, що мовляв мимо волї в суботу з ними святкує.

 

Питаю ся жида, з відки він.

 

Жид уклонив ся менї як краянови і осміхаючись каже:

 

— Aus Kipyczynec.

 

— Що тут робите?

 

— Eсh hab du a Geschafft.

 

Я вже дальше не розпитував, бо менї станула перед очи наша Галичина з своїми питоменними паростами...

 

Ми з капітаном умовили ся так, що ночувати будемо в якійсь "кучи" [хатї], що стоїть при тій самій дорозї і де бівакує оден баталіон ческого полку. Зараз по заходї сонця ми там прийшли. Була невеличка полянка між лїсами, а з одного боку під лїсом стояла одна-однїсїнька хата і в нїй містив ся цїлий штаб баталіонний.

 

Я наперед заповів цїлому транспортови, що на тім місци станемо на нічлїг. Вже стало змеркати ся, заким остатні конї притяглись на то місце. Тії, що прийшли скорше, вже познимали тягари зі своїх коней, розклали огонь і почали годувати коней. Я тимчасом прийшов здати справу підполковникови.

 

Входжу до хати зложеної з сїней і одної лиш комнати. В комнатї стілько офіцирів, що нїгде помістити ся, та задуха така, що нїчим дихати. Коли я представив ся підполковникови, він каже до мене:

 

— Ви Поляк?

 

— Нї, я Русин.

 

— Се-ж все одно.

 

— Нї, не все одно — кажу я, — то дві окремі народности.

 

— Ну, поки-що не будемо в тім перечити ся, нема часу, бо ви йдете зараз дальше. Коло Паніци маєте догонити бриґаду ґенерала Далєна... Завтра єго вже там не буде...

 

— Тепер ніч, пане підполковнику — кажу — я не можу ризикувати... Під моїм доглядом усяка всячина... Не зможу на такій злій дорозї усего гаразд допильнувати.

 

— Се вже ваше дїло, не моє, але я вам приказую таки зараз ити дальше!

 

— Коли так, то прошу о приказ на письмі, — кажу.

 

Підполковник глянув на мене грізно.

 

— Хочете конечно, добре, будете мати. — Звернув ся до адютанта: "Пишіть!"

 

Адютант написав указ, підполковник підписав, а я, сховавши до торби, вийшов з хати. Менї ще темнїйше стало коли я вийшов зі світла на двір, де вже зовсїм змеркло ся. По дорозї я таки добре чоломкнув ся з якимсь ордінансом, що як навіжений летїв до підполковника.

 

Приложив я кулаки до губи і закричав що сили:

 

— То-ва-рі! Гайді упред!

 

В моїм таборі зробив ся заколот. Мої вояки наганяли Боснаків до роботи, а тим не хотїло ся покидати теплої ватри. Але вкінци мусїли таки рушитись. Наше дїло, що годї було доглянути, чи весь товар забраний чи чого не полишено, але за доброї пів години ми рушили з місця. Тимчасом другій капітан, котрий мав мене з-відси дальше супроводжати, анї палцем не кинув, щоби помогти менї. Він стояв з своєю півкомпанією на боцї і заєдно кричав, щоби вже раз рушати, бо він пійде сам, а мене лишить.

 

— Та йди до мари! — гадаю собі, бо менї вже осточортїли ті крики ненастанні, а тут не можу собі ради дати.

Бігаючи помежи Боснаками я так утомив ся, що аж зіпрів і засапав заки все рушило в дорогу.

 

Тимчасом на блакитному нічному небі показав ся білолицій — і такій потис мороз, що аж губи мерзли. Від того морозу дорога, що за дня розтаяла від сонця, замерзла як скло, а через те стала для людей і коней дуже утруднена. А треба ще знати, що боснацкі конї, хоч підкуті, та такими підковами, що лучше би без них. Боснацка підкова — се одна одноцїльна гладка зелїзна плитка, нї одного на нїй цвяха. З такою підковою худобина не може кроку зробити, щоб не поховзнутись а відтак і впасти. Коли-ж боснацскій кінь упаде, то хоч колача єму наставляй, не встане, доки з него не здоймеш тягару і не піднесеш єго... З того можна собі представити, якого тяженького труду ми зазнали в тій дорозї. Що хвиля упав якійсь кінь; треба було бігати з одного кінця в другій, кричати, сварити ся, пильнувати, щоби чого не покинули.

 

Так тревало зо дві години, а в тім часї я так змучив ся і зіпрів, що ледви дух переводив. Відтак я не мав уже сили бігати, то лишивши все на божу волю йшов нога за ногою, до нїчого вже не мішаючись.

 

Але з одної крайности попав я в другу. Поки я був у руху, менї було горячо, тепер, коли втомив ся, мене переймало морозом. Думаючи, що розігрію ся, напив ся я горілки, але з того менї ще зимнїйше стало. Робив я, що міг, щоби розігріти ся — все на дармо. Менї дуже захотїло ся спати. Місяць світив якось так червоно, мороз тис з усеї сили. Менї хочеть ся спати, спати, а тут нїгде прилягти на хвилину. Траспорт тягнесь межи горами мов довжезний вузловатий посторонок.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 09.01.1894]

 

(Дальше.)

 

Тимчасом прийшли ми над якійсь римскій міст. Перед мостом лежав величезний гладкій камінь. Ось на тім камени положусь та спічну трошки.

 

Підклавши кулак під голову я положив ся звернений лицем до доріжки, котрого йшли боснацкі коники з тягарами. Нїчого доокола не чути, хиба накликуваня погоничів боснацких. Місяць cвітив менї просто в очи. Я не хотїв заспати, бо нагадав собі, що сон на морозї — то поріг смерти. От лиш трохи відпочину — гадаю собі. Поки надійде послїдна конина транспорту, я зараз встану. Щоб не заснути, я старав занятись чим-небудь, і оглядав усе, що попало під очи. Довкола гори й лїси, височезні дерева якось нїби клонять ся до себе, нїби ходять одно по-за друге — ба, то-ж бо не дерева, лиш великани якісь, люде маширують. Може се духи тих римских лєґіонів, що колись туда ходили, за тим самим, що й ми. Попереду якійсь одинокій, махає чимось... чи се шабля? Здоровенна шабля. Та що се за мара причепилась мене? Свят Господи! Де тут взялись Римляне? Се якійсь привид. От встану та пійду дальше, вже відпочав... Та ба! Не можу нї ногами нї руками рушити. Та й на що? Менї тепер стало теплїйше... менї так любо... Добре я зробив, що спочив трохи. А місяць? Він продовжує ся в якусь чудовижну еліпсу — довгу, довгу. О! а тепер заокруглюєсь. Тепер се якесь лице з очима з вискиленими зубами... Пек єму! Ось бігає з одного кінця неба в другій. Се либонь чи не маятник якогось годинника великого? Лучше замкнути очи і не дивитись на ту огиду.

 

Я замкнув очи, та мимо того я довго ще видїв і великанів і той чудовижний маятник. Тепер я в Галичинї у Львові в своїй комнатї на Пекарскій улици. Чую виразно, що хтось до брами дзвонить, і мій товариш храпе на другім ліжку. Ну, слава-ж Тобі Господи! Се менї все снило ся. Якій поганий сон! Бодай не приснило ся в-друге. Треба чим скорше заснути, бо завтра рано о 8-ій годинї виклади Огоновского... Сплю...

 

— Де пан лейтнант? де пан? Ти не бачив? Чуєш комшіо! ни си ті відео моґа ґосподіна?

 

— Евоґа! евоґа! — кричить Боснак коло мене.

 

Що? се знов сон?

 

Мене хтось сильно сїпає.

 

— Пане! бійтесь Бога! що се ви робите? Вставайте!

 

Се голос мого Ивана. Однак не можу рушити ся.

 

Він мене підвів і посадив на камени.

 

— Дай менї спокій, Ивасю! я хочу трохи спочити. Уступи ся, прошу тебе дуже!

 

— Не уступлю ся, бігме, мусите йти! Та-ж то смерть спати на морозї. Аби-м вас мав на плечех нести, не лишу вас тут!

 

Договорюючи ті слова, сїпнув мене за руки так, що я став на ноги. Мене проняло зараз морозом. Отямившись трохи, я став протягати закостенїлі руки й ноги а при тім мої зуби видзвонювали дрібненько.

 

— Нема в тебе, Ивасю, трохи горілки?

 

— А нехай єї чорт! Я вже чотири роки не пью єї та й жию.

 

— Коли-ж я не годен йти, так чогось ноги зомлїли.

 

— Се нїчого, зараз буде кінь, а ви тимчасом йдїть поволи наперед. Лиш не кладїть ся знов на той камінь!

 

Я розпростував ся на силу і став по воли йти. Менї в голові заєдно морочилось і я зубами сїк як в пропасници.

 

— Далеко ще до Поліци? — питаю одного Боснака.

 

— Jeдан сад [година дороги], ґосподіне!

 

Не дуже я тим утїшив ся, бо знав з практики, як у Боснаків виглядає година дороги. То щось таке, як у нашого чоловіка "добра миля".

 

Невдовзї пpивiв менї Иван якусь конину, я на силу вдрапав ся на неї і взяв поводи в закостенїлі пальцї. Иван дав менї напитись трохи руму та й йдучи коло коня, усе щось балакав. Я на половину дрімав, а він що хвиля питає: "А не спите пане? Не спіть, нї! ось вже недалечко!" Як довго ми так машерували горами-долинами, не тямлю, чув лише дзвінки коней, накликуваня погоничів, дивив ся на якісь тїни і не міг нїяк отямити ся, куди йду і що зі мною робить ся. Такої замороки я не зазнав, як жию.

 

По якімсь часї побачив я великій огонь. Слава Тобі Боже! Ось ми вже у мети. Тут бівакує наша бриґада... то-ж то буде ся файно спати! Однак коли ми приблизились до огню, нїкого там уже не було: табориско пусте. Здаєть ся, що недавно єго покинули, бо великі колоди горіли сильним полумєм і всюди розстелена була свіжа солома.

 

Коли ми прийшли на місце, сказав менї Иван, що тут будемо спочивати три години. Я віддав свій револьвер Иванови, а сам як довгій положив ся на соломі коло найблизшого огню.

 

— Роби собі Иване, що хочеш, я вже не годен.

 

З тими словами я заснув.

 

Менї здавало ся, що я спав усего 5 мінут, коли мене Йван збудив.

 

— Пане лейтнант! Йдемо дальше. Вставайте!

 

Я отворив очи і подивив ся навкруги. Коло мене догаряла велика колода і зі всїх боків обступили мене Боснаки-підганячі. Я цїлком отверезїв, побачивши, в якім місци находжу ся.

 

— А ти спав Иване?

 

— Нї крихітки. Годї було вас так лишити між тими людьми — і показав головою на наше окруженє.

 

І справдї ті люде могли менї скрутити вязи, як воробцеви, і когут би за мною не запіяв. До того всего я мав при собі 2000 зр., котрими я мав поганячам виплачувати их поденне.

 

— Тепер будемо їсти. Насамперед дай менї трохи чорної кави з румом.

 

Гадаєте може, що в Боснї о чорну каву так трудно? Там чорна кава так, як у нас тютюн. Куди обернеш ся, всюди дістанеш єї на улици, всюди, а йдучи в дорогу, пакуєш в торбу млинок подовгастий і мідяну бляшаночку. Те саме зробив Иван — і кілько разів ми виходили в дорогу, він усе брав з собою прилади до вареня кави і гербати.

 

Напившись сего добра, що пійшло менї огнем по всїх жилах та й голови не заморочило, я зїв пів пушки мясної консерви і напив ся гербати.

 

Ті мясні консерви — то найбільше добро, яке хто коли для вояка видумав. З одної невеликої пушки добре поживить ся двох хлопів. Коби кілька вугликів, а обід готовий. Пробиває ся баґнетом верхне дно — а се дуже легко, бо бляха тоненька — відтак ставить ся до жару, а коли трохи пригрієсь, їда готова і дуже смачна, особливо для голодного.

 

По такій поживі я прийшов цїлком до себе.

 

— Ну, спасибіг тобі брате! — кажу до мого Ивася, що не дав менї загинути, і я стиснув єму руку... против усяких приписів дисципліни війскової.

 

Се менї було байдуже. Не було тут нїякого старшого, щоб менї за се "пса вибрав". А хоч-би, ну і що-ж? Я в моїм "приватінері" не видїв слуги, лиш краяна, товариша горя, щирого друга, а хотяй він менї чистив чоботи і прав білє, то через те не перестав бути менї другом. Иван Подоляк, господар з-під Самбора, чоловік тверезий, жонатий, був в тім самім віцї, що й я, і до того був Русин. Ми все спали в одній комнатї і при вільній хвили, я було читав єму в голос поезії Шевченка, підчас коли він варив каву. Я тямив добре, що коли нас пустять до дому, Иван стане знов господарем і нї про чию ласку не буде дбати. Найбільше любив я єго за се, що він заєдно говорив з великою почестію і любовію о своїм старшім братї Грицьку. Такого братолюбія менї не лучило ся нїгде бачити.

 

— То ви оба не роздїлились ґрунтом? — питаю я єго.

 

— Хорони Боже! Колиб роздїлили ся, то і я би мав мало і він не богато, а так у купі під одним нумером ми оба кметї і дїлимо ся, чим Бог дасть. Все то, прошу пана, що чотири руки, то не дві.

 

— А як же ваші жінки, не сварять ся при однім припічку?

 

— Нехай би попробували! а від чого палиця? Отте-б менї подобало ся, як би жінка орудувала чоловіком!

 

Нїхто-ж менї не почудуєсь, коли я з таким чоловіком братав ся мимо всяких реґулямінових интенцій.

 

Не встиг я закурити папіроску, а капітан дав уже приказ до дальшого походу. — Задзеленькали дзвінки, закричали по свому Боснаки і ми рушили з місця, пращаючи ся з любенькою ватрою.

 

Місяця вже не було видно і в воздусї трохи потеплїло.

 

Ми зближали ся до якихсь хат, коли в однім вікнї заблимало світло і два стріли майже рівночасно випали на нас. Кулї засвистїли а одна з них трафила одного санітетского жовнїра, що ишов з нами, трафила в дручки, що их нїс на плечех. Були се ноші для ранених.

 

Менї годї було що-небудь тут розпочинати, бо се було дїло капітана, що сторожив транспорту. Але він з того нїчого собі не робив.

 

Я їxaв на кони. Аж мій Иван підступає до мене і каже з-тиха:

 

— Злїзьте, пане, з коня! Хто зна', що ще буде, а на кони вас з-далека видно...

 

— Ну, то хиба сховай мене в кишеню...

 

— В кишеню не в кишеню, але на що непотрібно наставляти ся? Тут нї битва, анї ви не комендеруєте, по що-ж без потреби наражати ся? Стереженого Бог стереже.

 

Я послухав Ивана, злїз из коня і йшов суміш з другими.

 

Ми перейшли по-при тих кілька хат. Там не було вже світла і нїчого не ворухнулось.

 

Стало свитати. Перед моїми очима простягалась рівнина непокрита нї одною деревиною, лиш де-де росли корчі. А однак ми були високо, дуже високо. Цїлий той шмат землї був колись вкритий густим лісом. Як я опісля довідав ся, промислові Венеціяне вирубали тут всї лїси і забрали дерево на кораблї. Господарили хорошо! — тепер тут пустиня, з котрої ледви чи буде коли якій пожиток.

 

— А то виголили лїс! — кажу до одного вояка.

 

— Або у нас, прошу пана, так не буде? Незадовго і у нас жиди та прусаки так повитинають лїси, що хоч-би хлоп хотїв украсти патика на дишель, то не буде де...

 

Панове говорять, що наш хлоп темний, на все байдужій, нїчого не розуміє і нїчого не говорить. Так думає той, хто не стикав ся близше з нашим селянином! Але нехай би такі панове пожили кілька місяцїв з тими людьми, особливо у війску, нехай би слухали, що они собі при огни балакають, — переконались би, що наш мужик, хоч не все говорить, то усе собі нотує в памяти, немов, щоби перевести колись обрахунок з того всего, що творить ся.

 

Гористий терен для тих, що ведуть війну зачіпну, єсть дуже невигідний. Я також яко вояк не любив гір, тим більше, що я до них не звик. Тут на Балканї я не чув себе і одної хвилї безпечним. За кождою купкою дерев могли сидїти повстанцї, готові привитати мене сальвою, як се нераз в тім часї лучало ся. Тож я відітхнув свобіднїйше, побачивши себе при світлї дня на місци просторім і рівнім, де можу добачити мого противника на 500 або й більше кроків.

 

Хто живе на тім верховиннім степу, не знати. Куди глянеш, не видно нї хутора нї деревини. Доперва за годину ходу побачили ми великій хутір обведений довкола муром. З одного боку стояла височезна башта або по тамошному "куля". Єсть се рівнобічний чотирокутник, високій з-на два поверхи, з малими вікнами до стріляня.

 

Коли ми зблизились до сего хутора, побачили в брамі величезного Турка беґа з папіроскою в зубах, властителя хутора. Тут ждав уже на мене капітан зі своїми людьми. З беґом я привитав ся по ихньому, а капітанови сказав, що сеї ночи стріляли на нас коло Поліци.

 

— Я се чув, — каже.

 

Ну коли чув — думаю собі — то видихай здоров, а моє дїло було тобі се сказати.

 

Заки ми пійшли дальше, я мав нагоду оглянути один цїкавий оказ турецкої культури. Був се віз господарскій, що варто єго близше описати. Віз сей зроблений був після моделю тих дитячих візочків, що на ярмарках у нас продають. Чотири великі колеса вирізані з грубого бруса, оси сполучені прямовісно вбитим в них дручком замість нашої розвори, так само вбитий дишель а на верху сторчать чотири прямі ручицї. Таким возом то аби-як їхати! не покрінеш ним нї в одну нї в другу сторону.

 

Мої Бойки приглядали ся сему возови цїкаво і з насмішками.

 

— А то ми моспаненьку коляска! — каже один шляхтич підсамбірскій.

 

— А якій легонькій! — каже другій. — Мази бідняка не видав, як вродив ся!

 

— А коби ви чули, як він їде! Скрипить так, що певно до Турки чути...

 

Тимчасом сонце піднесло ся високо в гору і освітило цїлу сю пустиню.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 10.01.1894]

 

(Дальше.)

 

Ми йшли дальше. Вже було геть з полудня. Коли ми побачили місточко Калиновик а на двох противположених горбах виднїлись шатра нашої бриґади.

 

Ну, прецїнь раз знайшли своїх! — подумав я і потис мого коня, щоби скорше дібратись до табору.

 

Бриґада під командою ґенерала Далєна складала ся з двох полків: 1-ого шлеского і 75-ого ческого. Увійшовши в табор, я надибав гурт офіцирів 1-ого полку, як всї враз сидїли коло ватри зі своїм полковником. Полковник лїт близько 50, дуже симпатичний чоловік, сидїв між своїми офіцирами на земли і щось им веселого розказував, бо всї сердечно сміяли ся. Від того сміху і мій добрий гумор вернув ся, я станув між ними і, вклонившись на всї сторони, представив ся по артикулу.

 

— Здорові пане товаришу! — каже полковник, — просимо близше, будь нашим гостем! Ти певно, брате, голоден, бо промахав ся не аби-як. За ті ласкаві слова, не посипані реґуляміновим перцем, я дуже полюбив сего чоловіка, що міг менї бути батьком.

 

— Так, пане полковнику, я справдї голоден, бо від 13 годин нїчого в губі не мав.

 

А коли я сїв, полковник каже:

 

— Скажи: що би ти зїв?

 

— Я би зїв зупи з грибами, телячій котлєт, з смаженими барабольками і яку лєґоміну... отак штрудель з яблоками...

 

Полковникови моя бесїда подобала ся. Усміхнувшись каже:

 

— Прошу дарувати, але ти запізно прийшов на обід — в нашій реставрації сего вже не дістанешь... всї ті справи вже давно зьїджені. Можемо тобі служити хиба мясними консервами та рижом.

 

Ми всї, що там були, сердечно засміялись, а тимчасом адютант приказав зладити менї консерви. Заки се було готове, полковник почастував мене горівкою і цигарами. Між тими людьми почув я себе свобідним, як між своїми. Взагалї офіцири І-ого полку [Franz Joseph I.] були найчемнїйші люде, яких коли менї лучило ся бачити. Між ними був тогдї якійсь Поляк з Буковини, резервовий лїкар. Він менї сказав, що лїпшого полку, почавши від полковника аж до простого вояка, не знайде в цїлій австрійскій армії. Сей полк рекрутує ся на Шлеску і складаєсь, як відомо, з трех народностей.

 

Заки я зїв обід і oпoвiв пригоди своєї подорожи, стягнув ся цїлий мій транспорт і я пійшов віддавати, що привіз. Менї не хибував нї оден віл — то правда, але за те з инших річей бракувало тілько, що й тисячкою не заплатиш. Я загубив 400 бохонків хлїба, 3 мішки чаю, 5 пак рубаного цукру, 7 бочок вина і руму.

 

Провіянтовий офіцир 75-ого полку, що від мене товар відбирав, був чоловік несимпатичний і крикливий як стара баба. Він лежав в своїм шатрі і заєдно верещав, що консиґнація не відповідае фактичному станови. Де єсть теє? де сеє? Я стою на дворі і слухаю, а вкінци розсердившись кажу:

 

— Та ви за мене платити не будете!

 

— Ой зле з вами буде пане господарю! — каже до мене.

 

— От не турбуйте ся мною, пане господарю, — кажу я, — лише замість верещати тут, лучше ви, пане господарю, повідганяйте ваших безрог, щоби менї шкоди не робили, бо за се я хиба не буду платити.

 

Тут вказав я на товпу єго вояків, що мов круки позбігали ся і рвали, що попало під руки.

 

Той наш розговір не мило вразив другого провіянтового офіцира з І-ого полку, що стояв биля мене і не міг слухати, що другій офіцир тої самої ранґи в такій нетоварискій спосіб говорить до мене. Тож на послїдню мою репліку він ycмixнyв ся і торкнув мене легонько ліктем. Єму либонь подобало ся, що я так єму відрізав.

 

Вкінци кажу я:

 

— Проші менї підписати, що ви відобрали, і прошу менї прислати. Я буду між офіцирами І-ого полку.

 

— Як то! ви відходите? що се знов? Менї бракує вино!

 

— Га, прийдеть ся пити тимчасом воду, поки друге привезуть...

 

Брак всякої товарискої ввічливости того чоловіка мене трохи розсердив, але таки я й настрашив ся, що тілько річей погубило ся.

 

— Що менї тепер робити? — питаю офіцира, що йшов зі мною.

 

— Не треба було тобі, товаришу, в ночи пускати ся в дорогу.

 

— Як не йти, коли дістав приказ на письмі. Ось він!

 

— Ну, коли так, то ти цїлком критий. В таку ніч і сам чорт не годен впильнувати ся.

 

По відданю того, що було, я пійшов знов до моїх гостинних товаришів. Тут розказав я подрібно свою пригоду.

 

— А хто такій вас по ночи висилав? — спитав полковник.

 

— Підполковник Н.

 

— Ага, знаю — сказав і вспокоїв мене.

 

День кінчив ся і адютант запросив мене по вечери до свого шатра на ніч. Було нас трох, бо з адютантом мешкав лїкар полковий.

 

Адютант, поклавши на колїнах якусь дошку, писав при малій лямпі нафтовій свої рапорти. Лїкар і я роздягли ся до спаня. Ледви я вкрив ся коцом, приходить до шатра ордонанс і питає за мною.

 

— Чого вам треба? — питає адютант ордонанса.

 

— Пан оберлейтнант з ґенерального штабу казав, щоби той пан зараз прийшов до него.

 

Я вже хотїв відозвати ся, та адютант заговорив:

 

— Скажи пану оберлейтнентови, що той пан утомлений дорогою і тепер спить. Він певно завтра рано ставить ся... Abtretten!

 

Ордонанс пійшов.

 

— А може треба було пійти? — кажу.

 

— Ну, до завтра чей же світ не завалить ся. Ті панове нїколи не набідять ся тілько, що котрий з нас, то й не знають, що то утома. Таж він знав цїле пополудне, що ти тут, а аж під ніч прийшла єму фантазія. А то й не близько. Заки туда зачимчикуєсь і вернеш ся, мине північ, а ти-ж завтра маєш перед собою не аби-якій шмат дороги...

 

Адютант став пильно щось писати, а я скоренько захропів. Туй за шатром розтаборились ті Боснаки-підганячі. Они довгенько гуторили і підспівували під носом якоїсь сербскої піснї, подібної до наших співанок-колисанок. Арію співану півголосом тямлю до нинї.

 

Збудившись другого дня раненько, я насамперед пійшов до того ґенеральштеблєра, що по мене з вечера присилав. Тепер менї стало ясно, длячого єму хотїлось полагодити зі мною з вечера. Він собі гарненько спав, то й не хотїв, щоб єму рано сон перебивати. Я розбудив єго і сказав, що відходжу й прошу о якій віддїл жовнїрів, бо так пускати ся в дорогу небезпечно.

 

— Я власне посилав по вас вчера, та ви не були ласкаві прийти. А що-до ескорти для вас, то дуже жалую, але оно неможливе й непотрібне.

 

Такі делікатні слова в устах жовнїра то так як гладженє проти волося.

 

— То я попрошу о се ґенерала, — кажу.

 

— Зовсїм непотрібно трудились би. Я вчера обговорив сю річ з ґенералом, то-ж будете ласкаві зробити так, як вам ось говорю.

 

Я вклонивсь єму і вийшов.

 

В сїнях того великого будинку, що подабав на нашу święt-y karczm-y якого галицкого пана при мурованім гостинци, побачив я ордонанса і питаю:

 

— В котрій комнатї ґенерал?

 

— Ось тут прошу.

 

Запукавши, я ввійшов до малої комнатки, де кромі простого жовнїрского ліжка, деревяного стола і лавки не було нїчого більше. На ліжку під коцом комісним лежав ґенерал Далєн. Я сказав, о що менї ходить, і просив о ескорту, бо так ити поміж лїси небезпечно.

 

— А треба-ж вам конечно? Менї бачите, не на руку висилати з вами якій-небудь віддїл, бо я з своєю бриґадою до Фочи вже не верну ся.

 

В тій хвили я пригадав собі пересторогу від свого компанійного команданта, котрий виправляючи мене наказував, щоб я нїяк не вертав сам а ескорти жадав конечно.

 

— Пане ґенерале — кажу — маю виразний приказ від свого безпосередного команданта не вертати без ескорти. Підчас дороги сюда на нас навіть стріляли коло Поліци.

 

— Коли так, то добре.

 

Казав прикликати оберлейтнанта і припоручив єму написати карту до 75-ого полку, щоби менї дати ескорту з 12 людей. Той глянув на мене з під ока, а я на него з усмішкою, наче хотїв сказати: мудрий ти, але і я недурний... Він вийшов за мною до сїней.

 

— Чого ви йшли до ґенерала? я-ж би був вам вкінци сам то зробив.

 

Коли я не люблю дуже просити о то, що менї і без просьби належить ся... Поручаю ся!

 

Подибавши на дорозї полковника 75-ого полку, вручив я єму карту.

 

— Чи вам справдї так конечно потреба ескорти? що ті люде відтак в Фочи будуть робити?

 

— Сего не знаю, але я не маю охоти дати ся живцем зловити лютим Боснакам, котрих по тій дорозї тьма волочить ся... і тамтої ночи стріляли на нас коло Поліци.

 

— Ви-ж мельдували се ґенералови?

 

— То не моє дїло. Я вiв транспорт, а командантом був капітан сего полку.

 

Полковник розсердив ся.

 

— Ваша правда, — сказав і зараз велїв прикликати капітана.

 

Розмова полковника з капітаном була така, що я такого трактованя офіцирів в присутности других до того часу ще не бачив, але з розмови виходило, що полковник дав був капітанови наказ донести єму о кождім стрілї. Вкінци полковник припоручив капітанови дати менї за чверть години 12 людей і підофіцира до ескорти.

 

Зібравши свою ватагу, я попращав ся з гостинними офіцирами І-ого полку і пустив ся в дорогу.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 11.01.1894]

 

(Конец).

 

Зі мною було 13 Чехів, 8 жовнїрів з мого полку і двох уоружених жандармів боснацких, званих "заптіє". Ті менї заявили, що коли-б не та ескорта, они би за нїщо в світї не поважили ся пускатись в дорогу.

 

— А що-ж би вам стало ся? ви-ж Боснаки!

 

— Що? Коли-б нас "ешкіє" зловили, то що найменче поврізували би нам носи й уха.

 

При тій нагодї я мав супроваджати порожні паки, мішки і шкіри з тих волів, котрих я пригнав сюди живими. При хорошій погодї, cвiжім гірскім воздусї подорож була весела. Я сидїв на гарнім боснацкім конику і почастувавши одного Боснака папіроскою, заставив єго співати.

 

Боснак затягнув високим тенором якоїсь тужливої сербскої піснї. Ті піснї дуже подібні до наших думок, хиба та різниця, що в тих аріях не чув я так характеристичних в наших піснях півтонів, що складають у нас такі хороші мольові арії. У Сербів йде арія в dur. Та однак она якась така сумна, що аж плакали хочеть ся. В тих твердих акордах тілько жалю, тілько безнадїйної роспуки, наче-б Серб хотїв ними виспівати всю свою недолю. Чи се прикмета гірского народу — не моє дїло судити. Змістом сеї пісоньки було, як сербска мати виправляє сина на війну з Турками. Она заклинає єго, щоб не вернув з соромом, а коли поляже головою, она над могилою зістане і молитись буде. Не була се пісня геройска, бо ті властиво не співають ся, лиш проголошує єї гусляр так як наші дїди відпустові свої молитви. Тії геройскі думи хоч під взглядом свого змісту варті назвати ся епопеями, під взглядом музичним не мають вартости. Але пісня, котру менї співав Боснак, не була з тих. Дуже я тогдї жалував, що не потрафив тої народної арії братного народу взяти під ноти.

 

Підчас сеї дороги я придивив ся близше тому краєвидови, куди я вже раз йшов, не звертаючи на него уваги. Куди оком глянеш, одна рівнина, степ на висотї гір, без деревини, без хати, без слїду якої-небудь хоч-би примітивної культури. Венеціяне довго тут ґаздували! а хто знає, чи і з нашою Галичиною не стане ся невдовзї те саме...

 

З полудня прийшли ми на місце, де попередної ночи спочивали. Вже й слїду не було з тих огнїв, що два днї тому назад тут горіли.

 

Підчас супочинку, якій я тут зарядив, гадав я повиплачувати моїм погоничам-Боснакам. Та лише скликав я их до купи і став читати консиґнацію, аж один з моїх вояків звертає мою увагу, що на далекій горі показують ся якісь люде.

 

Я взяв у руки біноклї і дивлю ся. На горі віддаленій від нас яких 2.000 кроків стоїть ватага людей узброєних в рушницї. Недалеко від них показуєсь з лїса друга ватага...

 

Хто зна', кілько их там, — думаю собі, — та на всякій спосіб не моє дїлo вдавати ся з ними і брати на себе одвічальність... Сумнїваю ся, чи они мене тепер зачіплять, але що в ночи по дорозї мене нападуть, се більше нїж певне. Треба чим скорше йти, щоби за дня дійти до ческого баталіона, що стоїть на дорозї, і там переночую.

 

Рішившись на те, я сховав консиґнацію в торбу і дав приказ до дальшого походу.

 

Йдемо дальше. По дорозї знайшли ми богато де-чого, що перед двома днями згубили. Знайшли і бочілки, і паки, і мішки. Я розуміє ся забрав все те назад до Фочи.

 

Коли ми переходили лїсом, попав ся нам на дорозї якійсь самотний "ган" по нашому коршма. Я вступив до неї. Сей ган різнив ся тим від других, що не був будинком на поверх, як всї того рода будинки. У великих сїнех горів огонь, а на з ланцуху виcїв котел з якоюсь стравою. По заморочуючім запаху я пізнав вуджену а радше сушену баранину. Боснаки консервують мясо в такій спосіб, що нарізавши в осени баранів і кіз вішають мясо послїдками на подї. Оно мерзне цїлу зиму, а лїтом парить від горяча. Через се зробить ся з того лико, оттаке як невимяті шкіри. Другої-ж зими люде рубають ті послїдки на куски і варять в кітликах наливши водою. У кого слабі нерви а понюхав тої малмазії, певно зімлїв би.

 

Коло ватри порало ся двох обсмалених Боснаків. Они трохи напудились, побачивши може мене з вояками, але відтак отямились. Я вважав, що такого кітлика для двох людей за богато, і був певний, що се варила ся вечеря бодай на 15 ротів. Але я их не зачіпав. Напившись кави, ми рушили дальше.

 

Вже змеркало ся, як ми прийшли в те місце, де стояв ческій баталіон. Підполковник заявив менї, що мою ескорту забирає з собою, бо таки зараз йде за своїм полком до Калиновика а менї не радить тут ночувати, бо по лїсах повно пoвcтaнцїв і коли-б они мене напали, я не устою ся з 10-ма своїми людьми і впаду им в руки.

 

Що-ж тут робити?

 

Коли я так думаю, приступає до мене той гідний капітан, що мене з Фочи сюди супроводив, і каже:

 

— Напийтесь, товаришу, теплого росолу... ось моя порція для вас, а я вам пораджу: що робити. Возьміть десять найлїпших коней, посїдайте з своїми людьми і біжіть чим скорше, щоби завчасно добристи до Фочи бо тут справдї небезпечно.

 

— А щож буде з трапспортом? — питаю.

 

— Не бійтесь, біс єго не возьме! та й нема нїчого такого вартного за що би треба голову наставляти... Але зробіть се так, щоби Боснаки не покмітили, що вас нема, бо им не конче можна вірити.

 

Стиснувши руку того честного Чеха, я пійшов за єго порадою. Прикликавши своїх вояків і двох заптіє, я сказав им потихо: що мають робити, і сказав, де маємо зібрати ся. Менї Иван привів доброго коня і сам сїв на другого. Тимчасом місяць показав ся на небі.

 

За хвилю приїхало до мене шість їздцїв.

 

— Де-ж тамті другі? — питаю.

 

— Они, прошу пана жиди і жаден з них не хоче на коня сїдати, бо нинї пятниця.

 

— Ну, чорт их бери! а ми поїдемо. Слухайте хлопцї! Дзвінки позавязувати так, щоб не дзвонили. Карабіни держати в руках перед собою, на плечі закладати не вільно. Двох їде на перед яко Vorhut, решта зі мною. Коли-б Боснаки напали нас, злазити з коней і до мене. Оден, т. є. мій Иван, держати буде конї. Коли-б хто з нас був ранений, не вільно єго тут лишати, хоч-би ми мали всї до ноги тут остатись, бо знаєте добре: що Боснаки роблять раненим, коли им в руки попадуть. Тепер Vorwarts!

 

Їдемо як гузари. По обох боках нашої дорожки густий лїс, через безлистні гиляки світить білолиций. Така импровізована кавалєрія подібна радше до башибожуків, нїж до правильного війска. Дорога стає ховска, конї падають як звичайно. Де-кому задзвонить дзвінок.

 

— А що ти, небоже, ведеш ксьондза до хорого? — відзиваєсь другій, — держи дзвінок, бо біди накличеш!

 

Над берегом якоїсь дебри упав оден кінь, вояк з него злетїв як помело. Був би собі полетїв Бог зна' куди, як би не те, що заплутав ногу в посторонок. Хлопище висить долї головою і не може собі ради дати.

 

— Ой поможіть, краяни, бо згину!

 

Двох других скаче з коня, розплутують єго і витягають на дорогу. Таких перепон що хвиля. Піхотинець не може собі ради дати з довгим ґвepoм і з конем. Оден мій Иван — молодець! Він не має ні ґвера, нї баґнета, а до того добрий їздець, бо відбув еквітацію, як був у одного капітана при конях. Він в миг підїде до упавшого, зіскочить з коня, поможе товаришеви витаскатись на конину — і вже на своїм кони.

 

Думаю собі: Коли Боснаки є тут де і знають о нас, то они хиба велики дурнї, щоб не забагли вісьмох швабских голов. Ну і що-ж, як би напали? Неприємна оно річ — дістати сальву в таку маленьку купку, але всїх від-разу не побють, а тогдї наші карабіни не так скоро дадуть ся их oднoцївкoвим пушкам. Знайде ся тут якійсь горбочок, де-би закритись, а нaбoїв маємо досить...

 

Їдемо так зо дві години. Господь знає, де ще тота Фоча..

 

— Наlt! wer dа! — залунало менї в ухах і голос сей втїшив мене мов голос ангела.

 

— Транспорт! — була відповідь.

 

— Сommandant vor! — кричить знов.

 

Я виїзджаю наперед. Вартовий прикладає менї баґнет до грудей, а за ним так само командант сторожі.

 

— Fеldruf? — питає.

 

— А Господь знає, якій у вас Feldruf... я вже три днї в Фочи не був.

 

— Та то наш пан лейтнант! Слава-ж Тобі Господи! — каже урадуваний мій цуґсфірер Писанчан. — А ми тут таки затурбувались вами, гадали, що яка пригода вам трафила ся... Pаssirt! passirt! — каже і уступаєсь нам з дороги.

 

— Хто тут гавптпостенкомандант? — питаю.

 

— Пан воберлейтнант Мишоловскій. [На "Мишоловского" перекрутили вояки имя оберлейтнанта Нєсьоловского.]

 

— Ведіть мене там! — кажу, віддаючи коня.

 

І от я зі своїми людьми опинив ся вже в безпечнім місци. Тут я й переночував.

 

Бережани дня 4 сїчня 1894.

 

[Дѣло, 12.01.1894]

 

IV.

 

 

Gratuliere Ihnen zur uberstandenen Feuerprobe!

 

Читаючи чи в ґазетї чи в якійсь книжцї опис битви, ми дізнаємо різного чувства, після того, чи менше ми чи більше вразливі. А однак і найвразливійші люде, сидячи безпечно в хатї тепленькій, не досвідчують певно того чувства, яке переходять ті, що брали участь в баталії хоч-би найменшій — хоч-би им тілько десять куль коло голови перелетїло, а з них кожда могла их позбавити житя і виправити на тамтой світ. А властитель тої кулї анї тебе видїв, анї тебе знав, нї не сварив ся нїколи з тобою... Коли-б тобі дали свободу, а поставили би перед тобою чоловіка зовсїм тобі незнакомого і казали єго вбити, ти би певно жахнув ся і не піднїс на него пальця, але як ти жовнїр стоїш в лаві, тогдї на команду стріляєш, де тобі покажуть, убиваєш людей без найменшого докору совісти, і навіть умираючи не згадаєш о тім, що ти вбив чоловіка. Чому? Бо ти сповнив свій обовязок... З того погляду, о скілько низше стоїть чоловік від дикого звіра! Звір тогдї лиш кидає ся на другого, коли або голодний, або загрожений, чоловік же на війнї нападає на другого без найменшої особистої причини — бо так єму кажуть. А коли побачить, що той єго противник також хоче єму житє відібрати, коли бачить кров, тогдї будять ся в нїм усї кровожадні инстинкти, тогдї він не тямить, що робить, і мордує кого попаде.

 

Я того всего досвідчав на собі.

 

Одного мартового дня держала моя компанія поготівлє [Bereitschaft]. Ми стояли на подвірю касарнї в повній збруї, ждучи на дальші прикази. Не вільно було знимати торністрів та складати ґверів у козли. Саме тогдї вибралась цїла бриґада під командою полковника Гоцого відганяти від нашого міста ватаги повстанцїв, що загнїздили ся коло Фочи в поблизьких горах Чорного верху ["Црни врх"]. О тім всїм нїхто з нас не знав, бо цїла експедиція відбула ся в найбільшій тайнї, щоби — о скілько мога — заскочити ворога несподївано. Цїла бриґада розтягнулась, о скілько можна, найширше, щоб заняти як найбільшу просторонь. З-заду полишено невеличкі віддїли резерви. Лїве крило оперло ся о лївий берез Чеготіни. Тимчасом показала ся ватага Боснаків і з-відти могла дуже безпечно атакувати бриґаду на лївім крилї. Полковник Гоце, щоби тому запобігти, велїв вислати на правий бік Чеготіни віддїл піхоти для охорони "флянки", а що своєї резерви не міг на то ужити, то післав приказ до міста, аби єму дати підмогу.

 

Так отже половина моєї компанії, що стояла в поготівлю, дістала приказ пійти аж до села Орагова і тут хоронити лїве крило. Саме день перед тим моя компанія "страйфувала" в тім селї, а що ми не знайшли нїчого підозріного, то менї й на гадку не прийшло, щоби в тім місци вже нинї були повстанцї, з котрими можна би здибати ся.

 

Се було коло семої години рано. День був прегарний, але трохи морозний. Сонце ино що зійшло і освітило дооколичні гори покритй снїгом так ярко, що не можна було дивити ся.

 

Коли ми зближались до села Орагова, мене післав старшій поручник, що командував віддїлом, на лїве крило. Я мав пересмотрити лїсок і корчі на найблизшій горі. Зробивши се, вийшов я з лїса, а що ми мусїли йти рівномірно з бриґадою, а такій довгій боєвий ланцух по горах не так скоро можна наперед посувати, то я мав досить часу сїсти тут і приглядати ся з гори тому, що дїяло ся на другім боцї ріки.

 

Там вже розпочав ся танець на добре. Поодинокі і гуртові вистріли давались чути щораз частїйше. Я вибрав собі за точку обсерваційну — найвисшу в тім місци гору і длятого міг я бачити мов на долони всї маневри, що відбувались на другій сторонї. Вигляд був импонуючій, коби не часті зойки ранених, що псували той хорошій образок. Тому всему вторували, наче бас в орхестрі, вистріли з пушок. Були се лиш горскі батерії з невеличкими канонами, а однак чуло ся перед ними великій респект. А що-ж доперва подумати о тих канонах кріпостних або морских? По кождім гарматнім вистрілї чути було два страшні гуки: першій, коли куля вилїтає з пушки, другій, коли она пукає і розтріскуєсь на сотки малих смертоносних кусочків. Коли чуєш першій гук, тo наче-б тобі свердлом в усї вертїв; другій гук дуже добре наслїдує удар грому.

 

Відомо загально, що австрійска артилєрія від давен-давна має перворядну славу в Европі ще з того часу, коли не знали ми відзадних пушок [Hinterlader] Ухація. При тім наші пушкарі таке славне мають око в міряню віддаленя отже і в трафляню, що переходить всякі вимоги. Та тут не мали они великого поля до попису, бо повстанцї мало коли виступали більшими купами, як 20 люда. Де отже показала ся купка людей, зараз канона була в роботї. Цїкаве було бачити, як Боснаки, котрі своїх гармат не мали, поводились супротив наших канон. Они, бідняки, не знали нїчого про кулї пукаючі. Они знали лише кулї турецкі, зелізні, округлі, котрі, як не втрафили кого і не вбили на місци, були зовсїм нешкідливі. Так думали они і про наші кулї. Коли така куля упала межи них і нїкого не ранила, они вважали себе зовсїм безпечними, а що при кождій драчи они любили дразнити противника не лиш пустими стрілами, а ще й лайкою, то й тепер хотїли собі пожартувати з пустих канонних стрілів. То-ж можна було бачити, як купка Боснаків, обступивши упавшій на землю набій, скакала коло него, плескали в руки й верещали: "Го! го! го! Удрі ґа швабу!" — Але конець тої забавки бував дуже сумний. Упавшій набій видержав кільканацять секунд на земли, а відтак стало ся, що мало стати ся: страшний вибух. Насамперед блиск, відтак тріскіт подібний до грому, і куля розприснула ся в сотки кусників. Боснаки розлетїлись як кури, коли між них впаде яструб, — хто неживий, а хто тяжко ранений. Потім настає зойк та крик — і цїлої купи мов-би не було. Повстанцї пізнавши наші кулї, мали великій страх перед австрійскими пушками. Коли Боснак стоячій на сторожи побачив гармату, зараз кричав до других, а се впливало на них більше, нїж тисяч жовнїрів.

 

Менї не довго дано займати ся обсервацією, бо в міру того, як наша бриґада посувалась в перед, і нам треба було рушати ся.

 

Коли ми стали входити з горба в долину і досягли перших хат Орачова, я почув над головою щось мов-би лїтали хрущі. Се були перші кулї, що на нас Боснаки послали. Я дотепер знав лиш австрійскі кулї, котрі свистять страшно наче-б шилом вертїв. Боснацкі-ж кулї великі, вилїтаю чи з рушниць старих без рівцїв [nicht gezogen], бренять мов маєві хрущі, летять поволи і здаєть ся, що можна их сміло в руку зловити.

 

Кажу до мого команданта:

 

— На нас стріляють!

 

— Але о! тобі хиба привидїло ся... Ce стріляють з тамтого боку ріки.

 

В тій хвили наша передня сторожа розскочилась мов-би від гнїзда шершенїв — утворила цїлком правильний "швармовий" ланцух і стала густо стріляти. Мій оберлейтнант сказав до мене:

 

— Твоя правда! — і полетїв що-мога наперед з своїм "цуґом" лишаючи мене з моїм віддїлом позаду. За яких пять мінут був уже на передї, розвязав своїх людей в ланцух і розпочав огонь.

 

Я умістив своїх людей за якимсь муром, а сам, виступивши трохи з-за муру, придивляв ся, що буде дальше.

 

Босняки, помістившись по домах, густо на нас стріляли, а нам розходилось о те, щоб их з-відтам вигнати.

 

За яких десять мінут поспільного стріляня приповз до мене ордонанс з приказом: ити наперед. Було се в хвили, коли я мав намір скинути з себе грубий зимовий плащ, щоб лекше було бігати. Але коли приказ був: "зараз!" — то не було вже коли з тим бавити ся. Я, добувши шаблю, гукнув:

 

— За мною хлопцї! — і пустив ся на перед. Нам треба було перебігти вільну і дуже небезпечну просторонь яких пятьдесять кроків, аж до тої купки хат, з-відки Боснаки сильно стріляли.

 

На нас посипав ся цїлий град куль, але якось так щасливо, що всї они перелетїли по-над нашими головами. Я справдї не можу собі витолкувати, як се ті люде так погано стріляли! В тім однім місци можна було нас положити бодай десяток... Боснаки побачивши нас уже під самими хатами, не ждали довше, лиш дали драла через поле в лїс — і заки ми видрапали ся на стрімкій пригірок з села, они вже були під лїсом, і ми не вспіли раз вистрілити, як стратили их з очей за другим горбом. Тимчасом они, позасїдавши в корчах на краю лїса, розпочали огонь.

 

Треба було йти дальше. По дорозї надибали ми пліт; треба було єго усунути. Хлопцї мої вчепили ся плота, тарахнули і пліт повалив ся.

 

— На перед хлопцї!

 

Мої Бойцунї оглянулись на мене, не довірюючи моїм словам. Кождий з них був блїдий як стїна. Они мене молили очима, щоб я перемінив то злощасне: "на перед". I не дивниця. Оден крок дальше виходило ся з рова на чисте поле, скажено Боснаками острілюване. Два кроки дальше — смерть або калїцтво. Они дивились на мене, жадаючи хоч не зміни приказу, то бодай якоїсь неописаної опіки й охорони в моїм досвідї.

 

Та ба! Коли бо й у мене такого досвіду не було і я тогдї першій раз нюхав порох. І мене опанувало таке саме чувство як і их. І менї стануло перед очима все тоє минуле житє, бо я себе чувствував на порозї смерти. Неоден хорий, почувши шепіт лїкарів, що нема для него поратованя, дізнає в першій хвили неописаного чувства, заки з тою гадкою не освоїть ся. Він не тямить на ті страшні болї, котрі тепер терпить, а котрим певно смерть конець зробить, не тямить на свої злиднї, що на сїм світї пережив, — а однак єму жаль світа, бо хоч "тяжко в світї жити, а хочеть ся жити"... А що-ж доперва ми? люде молоді, здорові! Кождий з нас далеко від рідного краю, від своїх, мусить пращати ся зі всїми і з своєю будучностью, бо за хвилю кусок олова перетне нитку житя і невідклично розлучить нас з нашою землею...

 

То страшна хвиля, котрої по вік не за буду, але довшого треба часу, щоб сі стрічки прочитати, нїж я се передумав. В такім напруженю нервів думки йдуть блискавками. Не було часу довше думати.

 

— Vorwarts! бо вас всїх порубаю!

 

Мої хлопцї такої грізьби не чули ще від мене, а таки якось лїниво рушали ся з рова. Треба им було дати добрий примір, треба було менї вихопитись першому. Коли я вилїз на чисте, менї зробило ся страшенно горячо в голові, наче-б цїлу голову всадив у окріп.

 

— Спаси мене мати Божа! — і з тою думкою я як божевільний кинув ся на перед.

 

Я опинив ся на оранинї, котру ярке сонце розморозило так, що треба було на силу витягати ноги з болота. Ся часть поля була звернена до полудня і длятого сонце так єї огрівало. Поле се звалось "виноградами", бо справдї оно лиш під таку культуру було сотворене. З двох боків високій лїс, з півночи гора, а цїла просторонь обернена похило до полудня. Однак від коли любезні Турки заволодїли тою нещасною землю, управа вина, того виклятого Могамедом напою, мусїла перестати.

 

Боснаки, побачивши таку ватагу, гримнули в нас кулями. Коло мене повалив ся мій капраль як довгій!

 

Nieder! Vorwаrts krieсhen!

 

Не треба було того так нелюбого на маневрах команда повтаряти другій раз. Хто де стояв, грянув в болото і став повзати по земли як гадюка. Розходилось о те, щоби зайти невеликій кусок, а там уже місце видне, з-відки можна буде стріляти добре й далеко.

 

В добрий час я так закомандував, бо лишень ми поклались на землю, Боснаки дали з лїса сильну сальву. Як би не упавшій капраль, я був би летїв дальше, гадаючи, що ми такі характерники, що нас хиба свячена куля хопить ся.

 

То повзанє по земли гірше нас помучило, як найдальша біганина. Бодай менї так здавало ся. Я мав на собі зимовий плащ приперезаний ременем, на котрім висїли торба і револьвер. В руцї я держав шаблю і она менї страшно заваджала. А тут підомною таке болото, що аж гидь! Повзанє по земли само собою дуже томляче. Длятого то при звичайних вправах треба дуже наглядати вояків, бо они помагають собі ліктями й колїнами, треба завдно упоминати их словом "декуй ся!" Тут таке упоминанє було зовсїм злишне. Кождий старав ся бути як найблизше землї, а як би був міг якою чародїйною силою перекинути ся в кертицю, був би певно дуже радий... Позаяк підчас вправ то повзанє уважаєсь більше карою, нїж конечною вправою, то вояки в тій штуцї вправлені як найменше, а з того виходить, що коли прийде взяти ся до тої штуки в дїйстности, они так помучать ся, аж дух захапує. Коли-б я був коли ґенералом, я би своє війско в тім так виправив, що лазили би цїлими милями як раки і завоювали би цїлий світ — ну, але я вже либонь генералом не буду і так мій плян останесь по віки в теорії.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 01.01.1894]

 

(Конець.)

 

Ми доповзли до цїли. Що-ж показало ся? Кождий дививсь перед себе [під ноги, розуміє ся, не треба було дивитись] а не бачив, що коло него дїє ся. За-для того мій цуґ відійшов від другого цуґу о яких 50 кроків. Треба було дїру залатати.

 

— Einzeln sammeln rechts!

 

Один по другім схопив ся, хилцем побіг на право і тут знов положив ся в мягоньку перину.

 

Перепачкувавши таким робом комунікації цїлий мій цуґ, я розпочав огонь. Хлопцї, почувши команду:

 

— Schnellfeuer! — стріляли в перегони як на Великдень під церквою або коли владика до села приїде.

 

— Feuer einstellen!

 

Але о! Нїхто чути того не хоче... пук-пук-пук-пук!

 

— Та перестань стріляти! чуєш?

 

Не було чого стріляти, бо Боснаки не видержали такого сильного привитаня і втихли.

 

На другім боцї ріки баталія не переставала. Хоч я, лежачи на земли, не міг єї оглядати, то однак було ще чути вистріли пушочні й карабінові.

 

Я хотїв розглянути ся в теренї. Піднїс ся на руках о скілько мога високо. Може на 400 кроків від нас стояв невеличкій лїсок, а до него простягало ся поле пооране. Боснаків нї слїду. Коли так дивлю ся — на краю лїса блиснув огоньок, показав ся дим... Я не ждучи дальше, схилив голову, а в тій хвили менї над головою перелетїла куля. Еге! — думаю — се для мене був гостинець... На той стріл відповіли мої хлопцї цїлою сальвою, за котрою в тім місци хтось тяженько застогнав. Кількох вояків підбігло така без команди в то місце, але не застали вже нїчого, хиба трохи крови. Боснаки мали той звичай, що нїколи не зіставляли своїх ранених нї побитих на місци, коли лише могли их з собою забрати. Потім і ми перетрясли цїлий лїс, а не заставши там нїкого, вернулись до села перешукати усї закутини.

 

Я був в наслїдок того всего страшно зворушений. Станувши на краю села з оберлейтнантом, ми закурили папіроску. Та тілько ми закуривши подякували собі взаїмно, аж поміж нас свиснули дві кулї. Се були вистріли з якихсь лїпших карабінів. Ми розступили ся в сам час, а то були би оба нараз дістали... Якась мара з тими Боснаками! Кілько разів лучила ся яка баталія з ними, то завсїгди офіцири були наражені найбільше.

 

Між тим на другім боцї стрілянє притихло, то й ми стали вертатись. Я прийшов першій до села.

 

Тут на однім подвірю зловили наші вояки двох повстанцїв. Бідняки сховались були на під під солому і з-відтам их виволїкли з пушками. Розярені вояки почали их немилосердно бити.

 

А що-ж я? До нинї не можу собі пояснити сеї психічної появи. Я нїколи не можу стерпіти, коли хто худобу катує, а тут я дивив ся з найзимнїйшою кровію на то катованє, наче-би перед моїми очама молотили снопи. Доперва оберлейтнант, надбігши, зробив сему конець — і тогдї доперва зміркував я і отямив ся, що й менї треба було так зробити. Я страшно був лютий на себе. Як міг я бути таким байдужним на чужу кривду?

 

Коли я відтак питав поясненя у одного старшого офіцира, що нераз уже пороху нюхав, він менї сесе пояснив так: Оно, бачиш, в битві чоловік перестає бути чоловіком і стаєсь лютим звірєм. Ся поява показуєсь особливо у жовнїрів молодих, що переходять перші проби. Тогдї чоловік так помішаний, що не в силї запанувати над собою і цїлий єго розум звернений на одно мордованє.

 

Взявши пійманих повстанцїв під сильну ескорту, ми вертали до Фочи. Зараз за селом здибали ми лїкаря і санітетів, що йшли против нас з ношами і всякими приборами. На щастє ми не потребували ними користувати ся, бо не було нїкого так раненого, щоби не міг ити о власних силах.

 

Спитаєте: що стало ся з тим капралем, що упав коло мене?

 

Нїчого. Упав горілиць, зловив ся руками за лїву грудь, застогнав тяженько і — за кілька мінут переконав ся таки сам, що він жиє, що всї орґани житєві фунґують як треба, тож не гаючись довго він встав і побіг на своє місце.

 

Коли ми єму відтак розпяли плащ, кабат і сорочку, показав ся на лївім боцї проти серця синець величини двох шісток. На тім місци носив він службову калитку [Diensttasche], в котрій було трохи твердого паперу. Рушниця була відай слабо набита, а може куля за далеко летїла, коли не могла такої перепони пробити і мусїла вдоволитись тим, що перевернула чоловіка.

 

Коли ми входили до міста, мій капітан зустрів мене на мостї і привитав словами:

 

Ich gratulire Ihnen zur uberstandenen Feuerprobe!

 

Бережани 18 сїчня 1894.

 

[Дѣло, 03.02.1894]

 

V.

 

Стоян Ковачевич.

 

В громадї тих лицарів балканьского півострова, що цїле своє житє посвятили войованю з ворогами своєї вітчини і через те увійшли до народних епосів, належить безперечно Стоян Ковачевич.

 

Сего чоловіка годї описати таким, яким він був в дїйстности, бо годї розвіяти тих облаків лицарскої авреолї, якою єго герцеговиньскій нарід окружив, так щоби перед нашими очима станув чоловік а не лицар. Тій таємничости дуже сприяють: гірскій терен, сприт лицаря і народна поезія, так властива народови гірскому і так лицарскому, як Герцеговинцї. Коли-б Стоян Ковачевич жив на якімсь подолї, не дійшов би до тої слави у свого народу, але в горах, де мав спроможність несподївано на ворога нападати, де знав майже кождий корчик, там може оточити свою особу славою якогось півбога, лицаря-характерника.

 

По тім всїм, що я міг про Стояна Ковачевича довідати ся з-за мого побуту в Герцеговинї, можу єго сміло порівнати з нашим Довбушем. Він смілий, отвертий, за мало хитрий як на начальника воєнного, при тім людяний аж до пересади і любячій свій край над усе в світї. Для тої то любови, може й ложно понятої, він не одно зробив а радше не зробив, з чого відтак саме вийшла для єго справи шкода. Хто уважає Ковачевича за простого розбійника, той дуже помиляє ся і не лише робить кривду єму самому, але й сербскому народови, що видав сего лицаря.

 

Я першій раз познакомив ся з тим именем тогдї, коли вичитав в урядовім оголошеню вивішенім в конаку фочаньскім, що уряд наложив на голову Стояна Ковачевича 500 дукатів премії. Длячого я читав урядові оголошеня, котрі надсилала "Земальска влада у Capajeвy"? А вже-ж не з простої цїкавости, бо мене ті всї едикти так само обходили, як торічний снїг, але позаяк ті оголошеня були друковані по нїмецки, кроатски і сербски, то я на тих едиктах брав перші лєкції сербскої мови. Відомо бо, що кроатска мова різнить ся від сербскої лише азбукою. Я читав сербску кирилицю заглядаючи за незнаними буквами до тексту кроатского, а за незнаними словами до тексту нїмецкого. Що з такої методи Олєндорф не був би вдоволений, то певне, але не маючи иншого жерела в тій гірскій закутинї, я мусїв в такій спосіб відбувати свої язикові студії. Доперва пізнїйше попалась менї в руки сербска читанка для ІV-ої кляси шкіл народних з граматикою і від тої пори я вже на едикти урядові не дивив ся.

 

Але не тут місце робити менї испит з сербскої мови, при котрім тепер [признаю ся] мене би спалили хоч на рік. Говорю о Ковачевичу. Се имя впало менї в око, бо я єго вже знав. Се той сам лицар, що виступав яко ватажко в повстаню герцеговиньскім в р. 1875, той сам, що на малюнку, якій я бачив, поміщений був між иншими ватажками того повстаня побіч Любобратича і инших. Тогдї я ще був розпоетизованим учеником ґімназії. Я тогдї интересував ся герцеговиньским повстанєм більше нїж перворядний европейскій дипльомат — розумієсь, на свій спосіб. Тогдї друковала "Правда" сербску епопею про Косово поле. Я читав се дуже пильно, учив ся цїлі уступи на память, а вичитавши в тій-же "Правдї", що між герцеговиньекими повстанцями є й Русини з України, я таки насилу хотїв покинути ґімназію і любезнїйшого Баревича і пійти до повстаня... Що-ж то би була за любість убити десяток Турків, помогти христіянам Славянам в их святій борбі — ну і пімститись на Турках за тую христіяньску-козацку кров, що они проливали...

 

Хоч як любо менї згадувати про ті молодечі часи, коли чоловік бачить кожду річ лише з зеленого боку, але мушу вертати до річи. Кінчу тим, що оден з моїх практичнїйших товаришів, перед котрим я з моїм пляном зрадив ся, відклонив мене від того наміру — і я взяв ся робити препарації латиньскі та грецкі [найпоганїйша для мене робота!]. Але не так легко уступила думка з молодечої голови і на кождій сторонї Словаря читав я имена герцеговиньских лицарів: Любобратич, Ковачевич, Павлович, Попович...

 

Длятого то имя Стояна Ковачевича проскрібоване на стовпцях урядового оголошеня мене так зацїкавило. Тілько прошу не думати, що я рад був узяти премію 500 дукатів призначених на єго голову — бо хоч дукати для бідного академика річ дуже приманлива, то я з гори зрезиґнував на тую нагороду, так само як резиґную з гори на оголошувану "головну виграну 200.000" в якій небудь ґазетї.

 

Яким способом сей чоловік прожив тілько лїт на світї серед безнастанної небезпечности в роцї 1875, а може і ще ранше? Се-ж либонь не аби-якій чоловік, коли єму до тепер вяз не скрутили...

 

У Боснаків годї було про Ковачевича чого довідатись, бо кождий з них, хотячи показати ся передо мною льояльним, на сам спомин про Стояна показував удане обуренє і проклинав єго на чім світ стоїть. Доперва пізнїйше, як я з декотрими Сербами добре познакомив ся і як они мене пізнали, міг я довідатись дещо більше. Проче все довідав ся я таки від Австрійцїв. Отже після того, як Стоян Ковачевич поводив ся в поодиноких випадках, можна набрати ясного суду о характері того герцеговиньского лицаря.

 

Стоян Ковачевич був родом з Дальматії з кривошийского повіта. Він служив первістно в австрійскій жандармерії та підчас повстаня в р. 1870 він з австрійского войска втїк до повстанцїв. Коли-ж повстанє усмирили, втїк до Чорногори а відтак перейшов на Герцеговину і тут, зібравши ватагу, страшно дав ся знати Туркам. Стоян Ковачевич записував собі в памяти всї власноручно зрубані турецкі голови і начислив их 300. О скілько менї відомо, він не брав нїякої участи в тім опорі, якого дізнала австрійска армія при окупації в р. 1878, бо вся Герцеговина не вистрілила тогдї нї разу на австрійского вояка. За те в повстаню в р. 1882 Стоян Ковачевич уважав себе начальником цїлого повстаня. Повстанє то формувало ся довшій час. Ще в лїтї 1881 р. виринали поодинокі ватаги та непокоїли австрійскі залоги — і тогдї вже зявив ся Ковачевич.

 

Менї розказував один урядник від помірів ось-яку пригоду з Ковачевичем.

 

Коли він в лїтї 1881 р. волочив ся лише з двома до помочи єму даними вояками по герцеговиньских горах, зявив ся перед ним узброєний Герцеговинець. Урядник настрашив ся не аби як, бо вояки відійшли від него з тичками, а єго револьвер лежав у торбі. Гадав неборака, що тут буде єму й амінь! Зараз прийшло єму на гадку — викупити ся. Не гаючись довго, він виймив з кишенї золотий годинник і мошонку з грішми і подав Герцеговинцеви. Тому очевидячки подобав ся переполох урядника, бо він, станувши перед ним, не сказав від разу, чого прийшов. Доперва як єму урядник подав годинник і гроші, Герцеговинець розсміяв ся на цїле горло і подав урядникови письмо. В тім письмі писано було по сербски так:

 

"Хоч я приготовляю ся видати твому цїсареви війну, то однак, узнаюча хосенність твоєї роботи для мого краю через описанє докладної мапи Герцеговини, заявляю тобі, що не лиш не дізнаєш від мене нїякої перешкоди анї небезпечности, але противно, я готов дати тобі поміч своїми людьми. Коли-б тебе напала против моєї волї яка друга ватага повстанцїв, покажи им сей лист, а хто би мого приказу не послухав і тобі зробив яку кривду, тому втну голову." Підписано: Стоян Ковачевич главатар повстанско-герцеговинского війска.

 

Такої самої опіки дізнавали від Стояна Ковачевича дороги і телєґрафічні лінії. Жовнїри инжінерскі, що мурували гостинцї в північній Герцеговинї, де володїла рука Ковачевича над повстанчими ватагами, могли собі свобідно і безпечно ходити по лїсах і не було нагоди, щоби их хто турбував. Ковачевич уважав будову доріг і телєґрафічних ліній за велике добро культурне для своєї вітчини і длятого окружав своєю опікою всїх тих, що коло тої роботи трудили ся. Так само дізнавали опіки Ковачевича всї лїкарі, як цивільні так і войскові. Ті люде, хоч і попали коли в руки повстанцям, не потребували журитись за своє житє. Ті засади потрафив Ковачевич впоїти в голови своїх підручників і раз стало ся так, що повстанцї, зловивши раз якогось офіціяла войскового [Verpflegsoffizial], уважали єго за лїкаря і окружали єго найбільшим поважанєм. Бідняка приняв накинену єму ролю і завязував раненим повстанцям рани і удїляв им поради лїкарскої.

 

Коли по кількох неудачах повстанцї розбили ся в поодинокі ватаги, що не чули вже над собою твердої руки Ковачевича, то ті ватаги стали подекуди нападати по дорозї людей, навіть богатих беґів, і рабувати. Тогдї Ковачевич видав маніфест до всїх повстанцїв і загрозив смертію тим, що не поступають по єго приказу і будуть дальше рабувати. В тім маніфестї приказував він щоби таких розбійників ловити і віддавати єму в руки, а він уже зробить лад з ними.

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 05.02.1894]

 

(Дальше.)

 

Слїдуючій факт поставить Ковачевича в яснїйшім світлї.

 

На кілька кільометрів від Фочи до полудня, при самій чорногорскій граници була місцевість Тентешти а в нїй стояв постерунок жандармерії. Коли вже повстанє на добре розгорілось, командант того жандармского постерунку зажадав підмоги з Фочи кажучи, що з 8 жандармів нїяк не зможе устоятись против перемагаючої сили повстанцїв. Фоча не розпоряджала ще тогдї достаточними силами, тож змогла вислати всего-на-всего 20 вояків під командою капраля. За те постягали з відтам усїх жандармів кромі 2, так що цїла залога складала ся з 23 людей, з чого було 2 Сербів-жандармів.

 

Місцевість Тентешти положена на малій долинї між високими горами. Було се дуже романтичне місце, але дуже непрактичне на постерунок, котрий містив ся в великому ганї [коршмі]. Коли там наші люде заняли становиско, довкола по сусїдних горах аж кишіло від ватаг повстанчих. Они знаючи, що в ганї містить ся війско, не знали єго сили і длятого поки-що обмежили свою дїяльність на пильній обсервації.

 

Командант постерунку не знав ще хитрощів воєнних і не міг відвикнути від порядку войскового, заведеного по ґарнізонах. Він що днини перед зупою виганяв своїх вояків на поранну ґімнастику [Gelenkubung] а відтак правильно виводив их на ученє. Боснаки придивлялись тому з сусїдних гір, і коли переконали ся, що тут всего-на-всего 21 людей, приступили одного прекрасного зимового поранку до формальної облоги. Післали до середини візванє, щоби добровільно здали ся. Капраль видячи, на що заносить ся, замкнув ся в своїй твердини, повирубував в стїнах дїри до стріляня, порозставляв своїх товаришів довкола дому, а коли Боснаки зблизили ся, він привитав их кулями. Того дня кілька разів пробували Боснаки здобути ган штурмом, але не устоялись против скорострільного оружя і кождого разу зі значними стратами назад вертали ся в гори. В ночи кількох вояків принесло води і палива, заки их Боснаки спостерегли і знов замкнули ся. Однак цїла та облога Трої мусїла в короткім часї скінчити ся сумно для Троянцїв за-для браку поживи й амуніції. Капраль добре се передвидїв, однак надїючись підмоги з Фочи рішив ще держати ся, поки стане сили. Так пройшло два днї. Жовнїри поїли всї консерви і им осталась однїсїнька бочілка сирої квашеної капусти і 300 штук патронів.

 

Сербскі жандарми зміркували зараз, що жде их, і длятого стали різко домагатись у капраля, щоби розпочав переговори з Ковачевичем [він командував тими ватагами], бо инакше буде им всїм дуже сумний конець. Коли капраль тому ще опирав ся, оба жандарми вимовили єму послух, кажучи, що они самі перейдуть на сторону повстанцїв. Енерґічний капраль [а був се Русин, ученик семинарії учительскої] хотїв тих обох людей розстріляти за зраду, однак поміркував, що тим свого положеня не полїпшить, а ті люде можуть єму стати в пригодї. Отже згодив ся на их предложеня і вислав их яко парляментарів до Ковачевича.

 

Жандарми полишивши оружє в ганї, насамперед вивісили на патику білу хустину крізь отвір. На той знак Боснаки перестали стріляти. Тогдї отворились двері і оба жандарми вийшли з хати прямуючи в саму середину боснацкого табору. На той час застановлено огонь з обох сторін і вояки повиходили на двір, де вже не були два днї. На них дивились Боснаки з гори, але ушанували межинародні звичаї, бо жаден з них не стрілив. Цїкавий се був образок. В долинї стоять коло одинокої хати виголоднїлі, невиспані й помучені австрійскі вояки, а доокола по горах стоять опершись на своїх рушницях купи боснацких повстанцїв.

 

Недовго се тревало, бо за яку годину показались оба жандарми, а з ними два уоружені Боснаки. Боснаки прийшовши до гану, сказали, що их начальник Стоян Ковачевич взиває до себе команданта, бо хоче з ним поговорити.

 

Капраль не мав охоти пускати ся сам межи таку ватагу. Се зміркували оба посланники і кажуть:

 

— Боїш ся, щоби тобі що лихого не стало ся? Не знаєш відай Ковачевича Стояна. Коли ти у него будеш в гостинї, тобі й волос з голови не впаде.

 

Боснак говорив так щиро, що капраль цїлком єму повірив, то вже й не слухав перестороги своїх людей — щоб не ходив, і пійшов.

 

Боснаки хотїли остатись яко заложники, але капраль на се не позволив. Він не був певний, чи котрому з єго товаришів не прийде охота спрятати одного з них, а тогдї єго голова пропала. Отже пійшли всї разом.

 

В серединї боснацкого табору горів величезний огонь, а биля него сидїв Стоян Ковачевич з цїлим своїм штабом. Ковачевич був одягнений в национальний чорногорскій костюм. На голові невеличка округла шапочка, на ногах високі юхтові чоботи замість постолів, короткій сердачок, широчезні штани долом вузенькі. Оперезаний був широким суконним поясом, за котрим стримів револьвер і ганджар. З боку припняв австрійску офіцерску шаблю. На себе накинув широкій ґумовий плащ.

 

Коли капраль до него зблизив ся, Ковачевич простяг єму на повитанє руку:

 

— Како си ти брате! Седай, сполім!

 

Капраль присїв ся і єму зараз подали чорної кави, а Ковачевич почастував єго папіроскою.

 

— Передовсїм — почав дальше Ковачевич — будь спокійний о себе і своїх товаришів, бо поки ми не розпочали баталії а ти у мене гостем, ти зовсїм безпечний.

 

Впрочім я не розбійник і так добре й честно веду воєнне ремісло як би й ти. Вмію цїнити вашу хоробрість і сповнюванє обовязків. Ви робите свою роботу, хоч, правду кажучи, на нїщо вона не здасть ся, бо Герцеговина належить до мене, а не до Австрії, і чи скорше чи пізнїйше ми вас з-відси прогонимо.

 

Капраль покріпившись горячою кавою, хотїв чим скорше покінчити переговори.

 

— Ну, що-ж будемо робити? — спитав.

 

— Що? Зовсїм нїчого. Віддайте своє оружє, а тогдї я вас пущу до Фочи.

 

— А як би ми не віддали?

 

— Ха-ха-ха! не віддали! Тогдї я вас так довго тут буду держати, аж помлїєте з голоду, а я кажу ваш ган підпалити, і коли чого горілого не буде, згорите в огни — шкода вас. Може думаєш, що прийде з Фочи підмога? Не турбуйсь! Я вже постарав ся, що Фоча має свою роботу і тепер не пришле сюди нї одного жовнїра.

 

— Шкода вас! — каже по хвили, — менї вас жаль. Ви рускі й Славяне та й добрі жовнїри, шкода, вам заждати там, де з того ваш цїсар не буде мати нїякого пожитку.

 

— А з-відки-ж ти знаєш, що ми рускі люде й Славяне?

 

— Що ви Славяне, виджу з того, що так добре вивчили ся нашої мови, а що ви рускі, се давно знаю, ще з того часу, як ви стали залогою в Фочи. Знаю трохи вашу Австрію. Сам я служив колись у войску австрійскім і навчив ся екзецирки.

 

— Ну, дамо половину оружя і випустиш нас, — каже капраль.

 

— Нема торгу. Або все дасте, або держіть усе, поки вам силою не відберу.

 

Капраль міркував так: віддам все оружє, тогдї годї буде до Фочи дістати ся, а так буде можна бодай оборонятись по дорозї.

 

Але Ковачевич стояв твердо при своєму і не хотїв лишити им анї одного карабіна.

 

— Боїш ся певно, що ми, відобравши від вас оружє, виріжемо вас як баранів? Ну, маєш моє лицарске слово, що не лише випущу вас, але ще дам вам віддїл моїх людей, що вас відпровадять аж під саму Фочу. Що-ж? згода?

 

— Згода! але лиши нам бодай баґнети, бо нам після закона не вільно ходити без баґнетів.

 

— А! о се тобі ходить? Добре! заберіть собі ваші баґнети, а віддайте карабіни. Баґнетів менї зовсїм не треба.

 

По тих словах подали собі руки і випили знов по чашцї кави.

 

— Иди-ж ти тепер до своїх людей і прилагодь все... Я там незадовго прийду.

 

Капраль вернув до гану, де єго вояки дожидали нетерпеливо.

 

— А що, пане капраль? — запитали в оден голос.

 

— Добре буде, як лихо мине. Antretten! щось вам скажу...

 

Жовнїри в миг станули лавою.

 

— Habt Acht! Угода з Ковачевичем вже готова. Віддамо наші ґвери, а Ковачевич проведе нас аж...

 

— На тамтой світ! — підхопив оден вояк.

 

— Habt Acht! кажу: проведе нас аж до Фочи.

 

— А я таки карабіна не дам з рук, поки не згину! — знов каже вояк.

 

— Хиба що згинеш, а з того нїкому пожитку не буде. Ви знаєте добре, що у нас нї що їсти, нї чим стріляти. Найдальше за добу не стане в нас сили, а тогдї Боснаки поріжуть нас як баранів. А так прийдемо до Фочи і дадуть нам нові ґвери.

 

— А можна-ж вірити, пане капраль, що як віддамо з рук ґвери, то нас не поріжуть? — питає якійсь хитрий Бойцуньо.

 

— Ковачевич дав слово і я єму вірю.

 

— Але що скаже пан капітан, що ми так добровільно ґвери віддали? Буде біда!

 

— Я всю біду беру на себе, — каже капраль. Бог видить, що ми робили, що могли, тримали ся дві добі о голодї і в зимнї. Стратимо, правда 21 ґверів, але уратуємо 21 вояків, а як подрочимо Босанків, то нї одного нї другого не буде.

 

— Коли так, то най ся дїє воля божа. Бодай чорт взяв того Ковачевича, що він нас так мучить!

 

— Abtretten і складати ґвери на стіл!... Herstellt! забув вам сказати одно: повитягайте хлопцї всї "ціндпадлї" і закопати в землю враз з тими патронами, що нам ще лишили ся...

 

(Конець буде.)

 

ѣло, 07.02.1894]

 

(Конець.)

 

Цінднадель — се невеличкій цвяшок в карабінї систему Верндля, що ударяє в патрон і таким способом єго запалює. Без сего карабін є цїлком не до ужитя. Цвяшок сей така маленька штука, що хто не знає тої системи оружя, нїколи браку єго не спостереже.

 

Вояки повиймали в одну мить ключі до розбираня карабінів і за кілька мінут принїс капралеви оден жовнїр усї цвяшки в руцї. Капраль почислив, зібрав в одну купу з пачками патронів і сам их закопав під стїною та прикрив гноєм. Жовнїри, складаючи карабіни на стіл, розпочали балакати.

 

— Пращай товаришу! — каже оден пригортаючи ґвер до себе, — хоронив я тебе як ока в голові, а тепер Бог знає, кому дістанеш ся...

 

— Будь здорова, моя жіночко! — каже другій — тепер віддаш ся за другого.

 

— Але певно, що твого першого чоловіка не застрілиш уже — докидує хтось.

 

Всї засміялись.

 

— Знаєте що? краяни і камрати! — каже той першій, що не хотїв віддати оружя — то вся наша біда від того Ковачевича. Як би не він, то нам би лекше стало жити на світї і війни би не було.

 

— Певно! поки не наднїс дїдько якогось Ковачевича, був спокій.

 

— Знаєте, краяни, менї всьо одно. Як він сюда прийде по карабіни, я тихцем єму всаджу баґнет межи ребра... нехай дїєсь воля Божа! Знаю, що менї вже більше не жити, але згину я, то другим буде лїпше, бо й війни не буде, як Ковачевича не стане...

 

Капраль зачув ті слова.

 

— Що ти дурний говориш? Не лиш тебе одного, але й нас всїх розсїчуть тут, а війна як була так і має бути, бо не буде одного Ковачевича, то буде другій і десятий. Сиди небоже, не рипай ся і не балакай дурниць!

 

Така мова успокоїла всїх.

 

Тимчасом на дворі зробив ся гамір, отворились двері і до сїней увійшов Стоян Ковачевич з своїми людьми.

 

— Како си ти брачо? Добар дан!

 

— Добар дан комшіо, фала лєпа!

 

— Фала лєпа! какос ти йош... Живйоли Русіни — каже Ковачевич.

 

Відтак приступив до стола і став числити карабіни. Кинувши оком по жовнїрах, почислив усїх і казав забрати карабіни своїм людям.

 

— А де-ж патрони? — питає капраля.

 

— Нема нї одного!

 

— Нема? Ну як би я був знав, не був би так довго з вами бавив ся...

 

— А як би у нас були патрони — каже капраль — не були би ми так легко віддали карабіни.

 

— Ну стало ся, — каже Ковачевич, — я слова додержу. Тепер напийте ся кави і в дорогу!

 

Сказавши ті слова Ковачевич видав приказ своїм людям.

 

Тепер вояки потїшали ся з Боснаками мов-би нїчого нїколи межи ними не було. Пійшли всї до боснацкого табора, посїдали коло огню і пили горячу чорну каву чарку за чаркою.

 

Потім станув коло огню віддїл Боснаків під начальством якогось адютанта Ковачевичевого. Ковачевич каже:

 

— В дорогу час, пека ті Боґ да сречан пут [щасливу дорогу!] добрі ви хлопцї і славні вояки! До побаченя в Фочи!

 

Вояки, побравши на плечі торністри, поставали в дві лаві. Віддїл Боснаків роздїлив ся на двоє, половина з переду а половина з заду, і — гайді упред!

 

— Идемо як на кальварію — каже оден Бойко.

 

— Ще не знаєш, яка тобі буде кальварія, коли дійдемо до Фочи, — відказує другій.

 

Коли відійшли кілька кільометрів від Тентешти, привитала их якась друга повстанча ватага стрілами. В мить виступив оден Боснак і став кричати голосно, повтаряючи приказ Ковачевича. На се имя ватага розступилась і пропустила спокійно наших людей. Під самою Фочою боснацка ескорта нараз скочила в лїс і пропала.

 

Вояки прийшли до Фочи, а капраль зараз пійшов здати рапорт командантови.

 

— Зле ви зробили віддаючи им наше оружє, — каже той. — Они тепер з ваших карабінів будуть на вас стріляти.

 

— Не будуть, бо ми повиймали всї цінднадлї...

 

— Так?! А то инше дїло... дуже добре!

 

За місяць прийшла з Відня для того капраля grosse silberne Tapferkeitsmedaille, а вояки говорили між собою, що "наш пан капраль дістав мендаль за валечность".

 

— Ну, як же виглядає Ковачевич? — питав ся капітан вернувших вояків.

 

— Та що, пане капітане, от як Ковачевич... він має лїву руку криву.

 

— Та що ти говориш: руку криву! о! — відзиваєсь хтось.

 

— Аби-сь знав, що має! менї навіть говорили тоті "равбіжи", що він всї кулї приймає в ту лїву руку, а більше нїгде єго куля не бере ся... Вже девять куль дістав...

 

Як же з того показує ся Ковачевич?

 

А вже-ж годї єму відмовити характеру, але цїлим своїм поведенєм і способом войованя він подабав на лицаря з минувшого столїтя. До теперішної тактики він зовсїм неспосібний. Тогдї як він воював з голодними турецкими жовнїрами, що обладовані саквами всякого рода ишли в густих лавах, а оружє мали старе, тяжке й ненаручне. Ковачевич в горах міг бути дуже небезпечний. Коли такій Ковачевич випав з своєю ватагою на умучений тяжким маршом віддїл турецкого війска, міг им богато нашкодити, міг неодну голову острим ганджаром зняти, — але до дїла з жовнїром вправленим, з добрим скорострільним оружєм, — він очевидно пережив ся. Та й ще єго дивно гоноровий спосіб войованя: дороги, телєґрафу не рушай, бо се культура. Добрий був Ковачевич на середновічного лицаря, але на новочасного начальника він зовсїм не відповідав.

 

Одного разу було в Фочи всего 100 вояків, а коло Фочи стояв Ковачевич з 600 людьми. Наші стягнули ся всї до одного конаку, полишали касарнї, маґазини на божу волю — бо розходилось лиш о охорону каси і канцелярії. Наші не спали цїлу ніч, дожидаючи що-хвиля нападу. Всї були приготовані до завзятої боротьби, котра могла для нас скінчитись дуже сумно. Так минуло дві добі, а третього дня прийшла з Ґоразди для нас підмога. Маширує було віддїл нашого війска такою вузкою дорожкою поміж високі гори, що лиш каміня з гори коти а й душі живої не останесь, — а Боснаки стоять по горах і анї на ум им не прийде спробовати такого способу войованя...

 

Невдовзї потім в одній знатнїйшій битві під Фочею Стоян Ковачевич був тяжко ранений. Єгo занесли повстанцї до Чорногори та й потім нїчого про него не було чути... Показало ся, що Ковачевич не був характерником, за якого єго мали свої й чужі...

 

В Бережанах 20 сїчня 1894.

 

[Дѣло, 08.02.1894]

 

08.02.1894