III.

 

Моя подорож з Фочи до Калиновика і з поворотом.

 

Sie fuhren Morgen 8 Uhr fruh die Transportscolonne gegen Kalinovich!

 

Такій дав менї приказ наш оберст-лейтнант і командант пляцу, коли я о 5 годинї по полудни вернув з якоїсь експедиції заболочений і обтрісканий як собака по ловах.

 

Та новина о стілько мене утїшила, що я, маючи таку диспозицію на завтра, був певний, що менї хоч одну ніч дадуть спокій, а то я вже три ночи не роздягав ся і не спав за той час цїлих чотирох годин. Одної ночи служба, другої алярм, третьої штрайфунґ по горах. Я був так умучений, що не міг на ногах устояти ся. Мною володїла така апатія, що світ менї обрид.

 

Прийшовши на свою кватиру, не застав я там уже моїх річей; в моїй комнатї крутив ся якійсь угорскій офіцірсдінер, з корим я не міг нїяк розмовитись. Я зміркував, що на моє місце закватирували когось другого, тож не надумуючись дальше, пійшов я розвідатись за новою своєю кватирою, бо менї страх хотїло ся спати.

 

Тут і явив ся мій Иван і завів мене на вахцимру, де я мав стояти кватирою. Я чим скорше роздяг ся, зїв трохи консерви мясної, напив ся гербати, перебрав білє і уклав ся під комісним комодом.

 

— Не забудь Ивасю мене о 7-ій рано будити! йдемо до Калиновика з транспортом.

 

По тих словах я заснув мов убитий, а як твердо я спав, можна собі уявити з того, що менї тогдї було 26 лїт, я був здоровий і смертельно утомлений.

 

Не стямив ся я, кола другої днини збудив мене Иван.

 

— Прошу вставати! вже 7½ — каже.

 

Я зірвав ся, чим скорше умив ся і взяв ся до снїданя.

 

По тім забрав ся я поглянути за моїм транспортом. Збирав ся він биля марморної мошеї, котру перетворено на маґазин. Коло тої мошеї за річкою Чеготіною побачив я множество народу і вояків та звірят тягарових, котрим накладали на хребет всяку всячину. Був се дуже гарний образець, як Боснаки в білих і червоних турбанах снувались поміж коней, мулів і ослів, накладаючи товар. Виглядало се з-далека як різноцвітний мак колиханий вітром.

 

Я добачив стоячого на мостї ґенерала. Треба єго конечно виминути, бо я либонь чи не спізнив ся трохи. На щастє через ту саму річку покладений був другій місток. Я тихцем огородами прямую на сей другій місток, але ґенерал спостеріг мене, зміркував, що я хочу виминути єго, та й заходить менї дорогу. Ось біда буде! — гадаю — "вибере менї пса"... та що-ж робити?" Вже не виминаю єго нїкуди, лише йду на впростець.

 

Коли я переходив коло него, він мене задержав словами:

 

— Чи то ви ведете сей транспорт?

 

— Я.

 

— А о котрій годинї маєте відійти?

 

— О 8-ій рано.

 

— А тепер котра? Скажіть, будьте ласкаві!

 

— За пять мінут осьма.

 

— Еге-ж! А ви аж тепер идете на своє становиско? Я маю за вас наглядати ладунку? То так сповняєте свої обовязки? Я будучи на вашім місци, був би тут уже від 5-ої рано. Vorwarts!

 

Говори Климе, най твоє не гине — гадаю собі. Як би я так хорошо виспав ся, як ти пане ґенерале, я би то потрафив, але мною ганяли три ночи, то й не дивниця, що я заспав.

 

Правду сказати, не дуже там пошкодила мому здоровлю та лайка, бо бачите, жовнїр з часом з тим так освоїть ся, як з кулями. Я представляю собі, що добрий вояк має потягнений від одного до другого уха якійсь имаґінарний дріт, по котрім всяка лайка перелїтає мов елєктрика по громозводї і нїчого єму не вадить. Тож прийшовши під маґазин, я вже й забув о своїм интервю з ґенералом на мостї.

 

Довгенько я ще дивив ся на ту роботу пакованя. Се дїєсь так: Приводять конину чи осла перед маґазин і тут привязують єму по обох боках два мішки, або два барила, або дві паки, так щоби була рівновага, привяжуть добре мотузками і гайда! Товарили тут всяку всячину: цукор в різаних кавалочках, гербату в мішках кірцевих, бохонцї хлїба, рум, вино в бочках, тютюн, консерви мясні, сухарі і пр. Кілько того було на міру, я не знаю, досить що натоварено сего добра на 150 коней. До того пригнали ще 20 живих волів круторогих — і те називає ся транспорт. От, думаю, було би з чого гарненько празник справити, хоч-би й на цїле село!

 

Коли вже все було готове, зголосило ся до мене вісьмох вояків, що мали пійти зі мною. Кромі того відкомандовано до мене пів компанії ческого полку, щоби мене стерегти по дорозї. Тою півкомпаніею командував молодий капітан, Чех, дуже добра людина.

 

Цїлий похід рушив наперед. Що два конї провадив оден Боснак за поводи. Половина війска пійшла на перед. Моїх вісїм вояків розмістили ся по серединї, доглядаючи порядку, а з заду ишов капітан з другою половиною свого віддїлу.

 

По дорозї зараз за містом треба було перевести ся човном на другій бік Дріни. Се ріка бистра і досить широка, а човно таке, що помістить не більше 20 чоловіка.

 

Не маючи нїчого лїпшого до роботи, заки всьо поперевожено на другій бік ріки, я сїв собі під берегом і став читати "Енеїду" Котляревського. Я именно порівнював Харона, котрого так по майстерски змалював Котляревскій, з тим Турком, що стоячи на човнї веслував по ріцї перевозячи нарід на той бік. Був се величезний дїдуган, костистий і сухій, з сивою запачканою бородою, беззубий, чорний, з розхрістаною пазухою, в подертій старій свитинї — справдїшний Харон. Не дочитав ся я ще кінця, коли на березї почув ся гарматний вистріл — оден, другій, третій.

 

Ось і війна! — думаю. — Хиба подивлю ся, бо се щось так, як би менї над головою. Драпаю ся на беріг — нїчого не видко. Де-ж се? хиба за горою? Питаю якогось вояка, а він каже, що за горою під Бродом фочаньским бьють ся. Ну нехай им легенько икнеть ся — думаю — а я пійду за своїм дїлом, бо ось уже послїдну конину забирає Харон на човно.

 

Прийшла невдовзї черга на мене плисти по Стиксї боснацкім. Вода була дуже рвуча і ми два чи три рази зробили з човном обертаса, заки причвалали до другого берега. Тут почастував мене капітан горівкою і ми пійшли своєю дорогою.

 

Дорога — се була вузенька стежечка на пригорку якоїсь височезної густим лїсом вкритої гори. Відтак ишла яругами, дебрами, потім знов пригірком і т. д. Всї такі боснацкі дороги подібні одна до одної так, що хотячи собі де-що затямити, треба кілька разів переходити.

 

Позаяк в тих місцях два днї тому назад була баталія, то можна було ще й тепер побачити єї слїди. Оттут лежить зломана боснацка пушка, тут якась зелїзна шабля турецка. Оттам простяг ся убитий Боснак сердега, котрого нїкому було похоронити.

 

Впрочім нїчого замітного. На хребтї одної гори побачив я якійсь симетрично отесаний камінь. Приглядаюсь близше — щось нїби букви зложені з патичків. Приглядаюсь ще близше, ще з одного, другого боку, щось оно нїби по латинї — привидїв ся менї якійсь "Антоніюс" чи щось подібного. Се вже хиба не турецкій гріб. Саме надійшов до мене капітан Чех і пояснив менї, що се гріб римскій з давнини, як Герцеговина підлягала Римлянам. Римляне тут полишали памятки по собі — мости й дороги камінні, котрі несвідомий нарід називає турецкими.

 

Цїкава річ приглянути ся близше тим мостам. Се будова монументальна. Від одного берега до другого простягає ся мурований з тесаного каменя лук, досить стрімкій, без нїякої підпори, з камінним поручем по боках. Чим ширша ріка, тим висше пнеть ся лук у гору. Ті мости стоять тисячу лїт, та хоч-би тобі оден камінь рушив ся зі свого первістного положеня — усе стоїть мов закляте. Тут дві можливі причини такої тревалости: або цемент, котрим каменї споювали, або штука инжінєрска в тім, що у властивім місци винайдена точка тяжкости і задержане випробоване відношенє між довготою а високостію лука. І тії римскі дороги перестоюють віки. Они будовані з круглих каменїв, вбиваних оден коло другого сторцом в землю. Широкість такої дороги не більше 1 метр 25 центіметрів. Сама дорога така нерівна, що не дай Боже грішному чоловікови їхати нею возом. Умер би певно без покаяня, але за те для худоби як-раз. Худобина ступає собі безпечно, бо анї ноги не скалїчить, анї не поховзне ся, а що Римляне не їздили туди возами, то поклали такі дороги як-раз для себе.

 

Наша каравана, зложена з 150 коней, 20 возів і богато людей, розтягала ся в безконечність, так що анї можна було доглянути єї цїлої. До того тягло ся за нами кільканацять маркетанів, що всюди волїкли ся за війском, а що самі боялись пускати ся в лїс, то звичайно причіпались до якогось машеруючого віддїлу. Идеш було кудись, так зараз за містом приближаєсь до тебе великій на чоловічих ногах кіш з всїляким добром. Властитель коша кланяєсь тобі чемненько, величає тебе капітаном і просить о позволенє причепитись. Я дивував ся витревалости тих людей. Житє их собаче. О голодї і холодї тягає ся то за війском, обталапане болотом аж гидь дивити ся, а цїлий крам у коши варт 2 зр. А все-таки богато з тих людей прийшло в Герцеговинї до маєтку і поробились відтак доставцями й панами. Се по-найбільше самі жиди з різних країв, навіть наші галицкі халатники.

 

Саме тогдї тягли ся з нами: галицкій халатний жид і якась стара жидівка чи швабка.

 

Я жидом утїшив ся, бо их по-за Галичиною не бачив, а наш брат так до жидів привик, що мовляв мимо волї в суботу з ними святкує.

 

Питаю ся жида, з відки він.

 

Жид уклонив ся менї як краянови і осміхаючись каже:

 

— Aus Kipyczynec.

 

— Що тут робите?

 

— Eсh hab du a Geschafft.

 

Я вже дальше не розпитував, бо менї станула перед очи наша Галичина з своїми питоменними паростами...

 

Ми з капітаном умовили ся так, що ночувати будемо в якійсь "кучи" [хатї], що стоїть при тій самій дорозї і де бівакує оден баталіон ческого полку. Зараз по заходї сонця ми там прийшли. Була невеличка полянка між лїсами, а з одного боку під лїсом стояла одна-однїсїнька хата і в нїй містив ся цїлий штаб баталіонний.

 

Я наперед заповів цїлому транспортови, що на тім місци станемо на нічлїг. Вже стало змеркати ся, заким остатні конї притяглись на то місце. Тії, що прийшли скорше, вже познимали тягари зі своїх коней, розклали огонь і почали годувати коней. Я тимчасом прийшов здати справу підполковникови.

 

Входжу до хати зложеної з сїней і одної лиш комнати. В комнатї стілько офіцирів, що нїгде помістити ся, та задуха така, що нїчим дихати. Коли я представив ся підполковникови, він каже до мене:

 

— Ви Поляк?

 

— Нї, я Русин.

 

— Се-ж все одно.

 

— Нї, не все одно — кажу я, — то дві окремі народности.

 

— Ну, поки-що не будемо в тім перечити ся, нема часу, бо ви йдете зараз дальше. Коло Паніци маєте догонити бриґаду ґенерала Далєна... Завтра єго вже там не буде...

 

— Тепер ніч, пане підполковнику — кажу — я не можу ризикувати... Під моїм доглядом усяка всячина... Не зможу на такій злій дорозї усего гаразд допильнувати.

 

— Се вже ваше дїло, не моє, але я вам приказую таки зараз ити дальше!

 

— Коли так, то прошу о приказ на письмі, — кажу.

 

Підполковник глянув на мене грізно.

 

— Хочете конечно, добре, будете мати. — Звернув ся до адютанта: "Пишіть!"

 

Адютант написав указ, підполковник підписав, а я, сховавши до торби, вийшов з хати. Менї ще темнїйше стало коли я вийшов зі світла на двір, де вже зовсїм змеркло ся. По дорозї я таки добре чоломкнув ся з якимсь ордінансом, що як навіжений летїв до підполковника.

 

Приложив я кулаки до губи і закричав що сили:

 

— То-ва-рі! Гайді упред!

 

В моїм таборі зробив ся заколот. Мої вояки наганяли Боснаків до роботи, а тим не хотїло ся покидати теплої ватри. Але вкінци мусїли таки рушитись. Наше дїло, що годї було доглянути, чи весь товар забраний чи чого не полишено, але за доброї пів години ми рушили з місця. Тимчасом другій капітан, котрий мав мене з-відси дальше супроводжати, анї палцем не кинув, щоби помогти менї. Він стояв з своєю півкомпанією на боцї і заєдно кричав, щоби вже раз рушати, бо він пійде сам, а мене лишить.

 

— Та йди до мари! — гадаю собі, бо менї вже осточортїли ті крики ненастанні, а тут не можу собі ради дати.

 

Бігаючи помежи Боснаками я так утомив ся, що аж зіпрів і засапав заки все рушило в дорогу.

 

Тимчасом на блакитному нічному небі показав ся білолицій — і такій потис мороз, що аж губи мерзли. Від того морозу дорога, що за дня розтаяла від сонця, замерзла як скло, а через те стала для людей і коней дуже утруднена. А треба ще знати, що боснацкі конї, хоч підкуті, та такими підковами, що лучше би без них. Боснацка підкова — се одна одноцїльна гладка зелїзна плитка, нї одного на нїй цвяха. З такою підковою худобина не може кроку зробити, щоб не поховзнутись а відтак і впасти. Коли-ж боснацскій кінь упаде, то хоч колача єму наставляй, не встане, доки з него не здоймеш тягару і не піднесеш єго... З того можна собі представити, якого тяженького труду ми зазнали в тій дорозї. Що хвиля упав якійсь кінь; треба було бігати з одного кінця в другій, кричати, сварити ся, пильнувати, щоби чого не покинули.

 

Так тревало зо дві години, а в тім часї я так змучив ся і зіпрів, що ледви дух переводив. Відтак я не мав уже сили бігати, то лишивши все на божу волю йшов нога за ногою, до нїчого вже не мішаючись.

 

Але з одної крайности попав я в другу. Поки я був у руху, менї було горячо, тепер, коли втомив ся, мене переймало морозом. Думаючи, що розігрію ся, напив ся я горілки, але з того менї ще зимнїйше стало. Робив я, що міг, щоби розігріти ся — все на дармо. Менї дуже захотїло ся спати. Місяць світив якось так червоно, мороз тис з усеї сили. Менї хочеть ся спати, спати, а тут нїгде прилягти на хвилину. Траспорт тягнесь межи горами мов довжезний вузловатий посторонок.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 09.01.1894]

 

(Дальше.)

 

Тимчасом прийшли ми над якійсь римскій міст. Перед мостом лежав величезний гладкій камінь. Ось на тім камени положусь та спічну трошки.

 

Підклавши кулак під голову я положив ся звернений лицем до доріжки, котрого йшли боснацкі коники з тягарами. Нїчого доокола не чути, хиба накликуваня погоничів боснацких. Місяць cвітив менї просто в очи. Я не хотїв заспати, бо нагадав собі, що сон на морозї — то поріг смерти. От лиш трохи відпочину — гадаю собі. Поки надійде послїдна конина транспорту, я зараз встану. Щоб не заснути, я старав занятись чим-небудь, і оглядав усе, що попало під очи. Довкола гори й лїси, височезні дерева якось нїби клонять ся до себе, нїби ходять одно по-за друге — ба, то-ж бо не дерева, лиш великани якісь, люде маширують. Може се духи тих римских лєґіонів, що колись туда ходили, за тим самим, що й ми. Попереду якійсь одинокій, махає чимось... чи се шабля? Здоровенна шабля. Та що се за мара причепилась мене? Свят Господи! Де тут взялись Римляне? Се якійсь привид. От встану та пійду дальше, вже відпочав... Та ба! Не можу нї ногами нї руками рушити. Та й на що? Менї тепер стало теплїйше... менї так любо... Добре я зробив, що спочив трохи. А місяць? Він продовжує ся в якусь чудовижну еліпсу — довгу, довгу. О! а тепер заокруглюєсь. Тепер се якесь лице з очима з вискиленими зубами... Пек єму! Ось бігає з одного кінця неба в другій. Се либонь чи не маятник якогось годинника великого? Лучше замкнути очи і не дивитись на ту огиду.

 

Я замкнув очи, та мимо того я довго ще видїв і великанів і той чудовижний маятник. Тепер я в Галичинї у Львові в своїй комнатї на Пекарскій улици. Чую виразно, що хтось до брами дзвонить, і мій товариш храпе на другім ліжку. Ну, слава-ж Тобі Господи! Се менї все снило ся. Якій поганий сон! Бодай не приснило ся в-друге. Треба чим скорше заснути, бо завтра рано о 8-ій годинї виклади Огоновского... Сплю...

 

— Де пан лейтнант? де пан? Ти не бачив? Чуєш комшіо! ни си ті відео моґа ґосподіна?

 

— Евоґа! евоґа! — кричить Боснак коло мене.

 

Що? се знов сон?

 

Мене хтось сильно сїпає.

 

— Пане! бійтесь Бога! що се ви робите? Вставайте!

 

Се голос мого Ивана. Однак не можу рушити ся.

 

Він мене підвів і посадив на камени.

 

— Дай менї спокій, Ивасю! я хочу трохи спочити. Уступи ся, прошу тебе дуже!

 

— Не уступлю ся, бігме, мусите йти! Та-ж то смерть спати на морозї. Аби-м вас мав на плечех нести, не лишу вас тут!

 

Договорюючи ті слова, сїпнув мене за руки так, що я став на ноги. Мене проняло зараз морозом. Отямившись трохи, я став протягати закостенїлі руки й ноги а при тім мої зуби видзвонювали дрібненько.

 

— Нема в тебе, Ивасю, трохи горілки?

 

— А нехай єї чорт! Я вже чотири роки не пью єї та й жию.

 

— Коли-ж я не годен йти, так чогось ноги зомлїли.

 

— Се нїчого, зараз буде кінь, а ви тимчасом йдїть поволи наперед. Лиш не кладїть ся знов на той камінь!

 

Я розпростував ся на силу і став по воли йти. Менї в голові заєдно морочилось і я зубами сїк як в пропасници.

 

— Далеко ще до Поліци? — питаю одного Боснака.

 

— Jeдан сад [година дороги], ґосподіне!

 

Не дуже я тим утїшив ся, бо знав з практики, як у Боснаків виглядає година дороги. То щось таке, як у нашого чоловіка "добра миля".

 

Невдовзї пpивiв менї Иван якусь конину, я на силу вдрапав ся на неї і взяв поводи в закостенїлі пальцї. Иван дав менї напитись трохи руму та й йдучи коло коня, усе щось балакав. Я на половину дрімав, а він що хвиля питає: "А не спите пане? Не спіть, нї! ось вже недалечко!" Як довго ми так машерували горами-долинами, не тямлю, чув лише дзвінки коней, накликуваня погоничів, дивив ся на якісь тїни і не міг нїяк отямити ся, куди йду і що зі мною робить ся. Такої замороки я не зазнав, як жию.

 

По якімсь часї побачив я великій огонь. Слава Тобі Боже! Ось ми вже у мети. Тут бівакує наша бриґада... то-ж то буде ся файно спати! Однак коли ми приблизились до огню, нїкого там уже не було: табориско пусте. Здаєть ся, що недавно єго покинули, бо великі колоди горіли сильним полумєм і всюди розстелена була свіжа солома.

 

Коли ми прийшли на місце, сказав менї Иван, що тут будемо спочивати три години. Я віддав свій револьвер Иванови, а сам як довгій положив ся на соломі коло найблизшого огню.

 

— Роби собі Иване, що хочеш, я вже не годен.

 

З тими словами я заснув.

 

Менї здавало ся, що я спав усего 5 мінут, коли мене Йван збудив.

 

— Пане лейтнант! Йдемо дальше. Вставайте!

 

Я отворив очи і подивив ся навкруги. Коло мене догаряла велика колода і зі всїх боків обступили мене Боснаки-підганячі. Я цїлком отверезїв, побачивши, в якім місци находжу ся.

 

— А ти спав Иване?

 

— Нї крихітки. Годї було вас так лишити між тими людьми — і показав головою на наше окруженє.

 

І справдї ті люде могли менї скрутити вязи, як воробцеви, і когут би за мною не запіяв. До того всего я мав при собі 2000 зр., котрими я мав поганячам виплачувати их поденне.

 

— Тепер будемо їсти. Насамперед дай менї трохи чорної кави з румом.

 

Гадаєте може, що в Боснї о чорну каву так трудно? Там чорна кава так, як у нас тютюн. Куди обернеш ся, всюди дістанеш єї на улици, всюди, а йдучи в дорогу, пакуєш в торбу млинок подовгастий і мідяну бляшаночку. Те саме зробив Иван — і кілько разів ми виходили в дорогу, він усе брав з собою прилади до вареня кави і гербати.

 

Напившись сего добра, що пійшло менї огнем по всїх жилах та й голови не заморочило, я зїв пів пушки мясної консерви і напив ся гербати.

 

Ті мясні консерви — то найбільше добро, яке хто коли для вояка видумав. З одної невеликої пушки добре поживить ся двох хлопів. Коби кілька вугликів, а обід готовий. Пробиває ся баґнетом верхне дно — а се дуже легко, бо бляха тоненька — відтак ставить ся до жару, а коли трохи пригрієсь, їда готова і дуже смачна, особливо для голодного.

 

По такій поживі я прийшов цїлком до себе.

 

— Ну, спасибіг тобі брате! — кажу до мого Ивася, що не дав менї загинути, і я стиснув єму руку... против усяких приписів дисципліни війскової.

 

Се менї було байдуже. Не було тут нїякого старшого, щоб менї за се "пса вибрав". А хоч-би, ну і що-ж? Я в моїм "приватінері" не видїв слуги, лиш краяна, товариша горя, щирого друга, а хотяй він менї чистив чоботи і прав білє, то через те не перестав бути менї другом. Иван Подоляк, господар з-під Самбора, чоловік тверезий, жонатий, був в тім самім віцї, що й я, і до того був Русин. Ми все спали в одній комнатї і при вільній хвили, я було читав єму в голос поезії Шевченка, підчас коли він варив каву. Я тямив добре, що коли нас пустять до дому, Иван стане знов господарем і нї про чию ласку не буде дбати. Найбільше любив я єго за се, що він заєдно говорив з великою почестію і любовію о своїм старшім братї Грицьку. Такого братолюбія менї не лучило ся нїгде бачити.

 

— То ви оба не роздїлились ґрунтом? — питаю я єго.

 

— Хорони Боже! Колиб роздїлили ся, то і я би мав мало і він не богато, а так у купі під одним нумером ми оба кметї і дїлимо ся, чим Бог дасть. Все то, прошу пана, що чотири руки, то не дві.

 

— А як же ваші жінки, не сварять ся при однім припічку?

 

— Нехай би попробували! а від чого палиця? Отте-б менї подобало ся, як би жінка орудувала чоловіком!

 

Нїхто-ж менї не почудуєсь, коли я з таким чоловіком братав ся мимо всяких реґулямінових интенцій.

 

Не встиг я закурити папіроску, а капітан дав уже приказ до дальшого походу. — Задзеленькали дзвінки, закричали по свому Боснаки і ми рушили з місця, пращаючи ся з любенькою ватрою.

 

Місяця вже не було видно і в воздусї трохи потеплїло.

 

Ми зближали ся до якихсь хат, коли в однім вікнї заблимало світло і два стріли майже рівночасно випали на нас. Кулї засвистїли а одна з них трафила одного санітетского жовнїра, що ишов з нами, трафила в дручки, що их нїс на плечех. Були се ноші для ранених.

 

Менї годї було що-небудь тут розпочинати, бо се було дїло капітана, що сторожив транспорту. Але він з того нїчого собі не робив.

 

Я їxaв на кони. Аж мій Иван підступає до мене і каже з-тиха:

 

— Злїзьте, пане, з коня! Хто зна', що ще буде, а на кони вас з-далека видно...

 

— Ну, то хиба сховай мене в кишеню...

 

— В кишеню не в кишеню, але на що непотрібно наставляти ся? Тут нї битва, анї ви не комендеруєте, по що-ж без потреби наражати ся? Стереженого Бог стереже.

 

Я послухав Ивана, злїз из коня і йшов суміш з другими.

 

Ми перейшли по-при тих кілька хат. Там не було вже світла і нїчого не ворухнулось.

 

Стало свитати. Перед моїми очима простягалась рівнина непокрита нї одною деревиною, лиш де-де росли корчі. А однак ми були високо, дуже високо. Цїлий той шмат землї був колись вкритий густим лісом. Як я опісля довідав ся, промислові Венеціяне вирубали тут всї лїси і забрали дерево на кораблї. Господарили хорошо! — тепер тут пустиня, з котрої ледви чи буде коли якій пожиток.

 

— А то виголили лїс! — кажу до одного вояка.

 

— Або у нас, прошу пана, так не буде? Незадовго і у нас жиди та прусаки так повитинають лїси, що хоч-би хлоп хотїв украсти патика на дишель, то не буде де...

 

Панове говорять, що наш хлоп темний, на все байдужій, нїчого не розуміє і нїчого не говорить. Так думає той, хто не стикав ся близше з нашим селянином! Але нехай би такі панове пожили кілька місяцїв з тими людьми, особливо у війску, нехай би слухали, що они собі при огни балакають, — переконались би, що наш мужик, хоч не все говорить, то усе собі нотує в памяти, немов, щоби перевести колись обрахунок з того всего, що творить ся.

 

Гористий терен для тих, що ведуть війну зачіпну, єсть дуже невигідний. Я також яко вояк не любив гір, тим більше, що я до них не звик. Тут на Балканї я не чув себе і одної хвилї безпечним. За кождою купкою дерев могли сидїти повстанцї, готові привитати мене сальвою, як се нераз в тім часї лучало ся. Тож я відітхнув свобіднїйше, побачивши себе при світлї дня на місци просторім і рівнім, де можу добачити мого противника на 500 або й більше кроків.

 

Хто живе на тім верховиннім степу, не знати. Куди глянеш, не видно нї хутора нї деревини. Доперва за годину ходу побачили ми великій хутір обведений довкола муром. З одного боку стояла височезна башта або по тамошному "куля". Єсть се рівнобічний чотирокутник, високій з-на два поверхи, з малими вікнами до стріляня.

 

Коли ми зблизились до сего хутора, побачили в брамі величезного Турка беґа з папіроскою в зубах, властителя хутора. Тут ждав уже на мене капітан зі своїми людьми. З беґом я привитав ся по ихньому, а капітанови сказав, що сеї ночи стріляли на нас коло Поліци.

 

— Я се чув, — каже.

 

Ну коли чув — думаю собі — то видихай здоров, а моє дїло було тобі се сказати.

 

Заки ми пійшли дальше, я мав нагоду оглянути один цїкавий оказ турецкої культури. Був се віз господарскій, що варто єго близше описати. Віз сей зроблений був після моделю тих дитячих візочків, що на ярмарках у нас продають. Чотири великі колеса вирізані з грубого бруса, оси сполучені прямовісно вбитим в них дручком замість нашої розвори, так само вбитий дишель а на верху сторчать чотири прямі ручицї. Таким возом то аби-як їхати! не покрінеш ним нї в одну нї в другу сторону.

 

Мої Бойки приглядали ся сему возови цїкаво і з насмішками.

 

— А то ми моспаненьку коляска! — каже один шляхтич підсамбірскій.

 

— А якій легонькій! — каже другій. — Мази бідняка не видав, як вродив ся!

 

— А коби ви чули, як він їде! Скрипить так, що певно до Турки чути...

 

Тимчасом сонце піднесло ся високо в гору і освітило цїлу сю пустиню.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 10.01.1894]

 

(Дальше.)

 

Ми йшли дальше. Вже було геть з полудня. Коли ми побачили місточко Калиновик а на двох противположених горбах виднїлись шатра нашої бриґади.

 

Ну, прецїнь раз знайшли своїх! — подумав я і потис мого коня, щоби скорше дібратись до табору.

 

Бриґада під командою ґенерала Далєна складала ся з двох полків: 1-ого шлеского і 75-ого ческого. Увійшовши в табор, я надибав гурт офіцирів 1-ого полку, як всї враз сидїли коло ватри зі своїм полковником. Полковник лїт близько 50, дуже симпатичний чоловік, сидїв між своїми офіцирами на земли і щось им веселого розказував, бо всї сердечно сміяли ся. Від того сміху і мій добрий гумор вернув ся, я станув між ними і, вклонившись на всї сторони, представив ся по артикулу.

 

— Здорові пане товаришу! — каже полковник, — просимо близше, будь нашим гостем! Ти певно, брате, голоден, бо промахав ся не аби-як. За ті ласкаві слова, не посипані реґуляміновим перцем, я дуже полюбив сего чоловіка, що міг менї бути батьком.

 

— Так, пане полковнику, я справдї голоден, бо від 13 годин нїчого в губі не мав.

 

А коли я сїв, полковник каже:

 

— Скажи: що би ти зїв?

 

— Я би зїв зупи з грибами, телячій котлєт, з смаженими барабольками і яку лєґоміну... отак штрудель з яблоками...

 

Полковникови моя бесїда подобала ся. Усміхнувшись каже:

 

— Прошу дарувати, але ти запізно прийшов на обід — в нашій реставрації сего вже не дістанешь... всї ті справи вже давно зьїджені. Можемо тобі служити хиба мясними консервами та рижом.

 

Ми всї, що там були, сердечно засміялись, а тимчасом адютант приказав зладити менї консерви. Заки се було готове, полковник почастував мене горівкою і цигарами. Між тими людьми почув я себе свобідним, як між своїми. Взагалї офіцири І-ого полку [Franz Joseph I.] були найчемнїйші люде, яких коли менї лучило ся бачити. Між ними був тогдї якійсь Поляк з Буковини, резервовий лїкар. Він менї сказав, що лїпшого полку, почавши від полковника аж до простого вояка, не знайде в цїлій австрійскій армії. Сей полк рекрутує ся на Шлеску і складаєсь, як відомо, з трех народностей.

 

Заки я зїв обід і oпoвiв пригоди своєї подорожи, стягнув ся цїлий мій транспорт і я пійшов віддавати, що привіз. Менї не хибував нї оден віл — то правда, але за те з инших річей бракувало тілько, що й тисячкою не заплатиш. Я загубив 400 бохонків хлїба, 3 мішки чаю, 5 пак рубаного цукру, 7 бочок вина і руму.

 

Провіянтовий офіцир 75-ого полку, що від мене товар відбирав, був чоловік несимпатичний і крикливий як стара баба. Він лежав в своїм шатрі і заєдно верещав, що консиґнація не відповідае фактичному станови. Де єсть теє? де сеє? Я стою на дворі і слухаю, а вкінци розсердившись кажу:

 

— Та ви за мене платити не будете!

 

— Ой зле з вами буде пане господарю! — каже до мене.

 

— От не турбуйте ся мною, пане господарю, — кажу я, — лише замість верещати тут, лучше ви, пане господарю, повідганяйте ваших безрог, щоби менї шкоди не робили, бо за се я хиба не буду платити.

 

Тут вказав я на товпу єго вояків, що мов круки позбігали ся і рвали, що попало під руки.

 

Той наш розговір не мило вразив другого провіянтового офіцира з І-ого полку, що стояв биля мене і не міг слухати, що другій офіцир тої самої ранґи в такій нетоварискій спосіб говорить до мене. Тож на послїдню мою репліку він ycмixнyв ся і торкнув мене легонько ліктем. Єму либонь подобало ся, що я так єму відрізав.

 

Вкінци кажу я:

 

— Проші менї підписати, що ви відобрали, і прошу менї прислати. Я буду між офіцирами І-ого полку.

 

— Як то! ви відходите? що се знов? Менї бракує вино!

 

— Га, прийдеть ся пити тимчасом воду, поки друге привезуть...

 

Брак всякої товарискої ввічливости того чоловіка мене трохи розсердив, але таки я й настрашив ся, що тілько річей погубило ся.

 

— Що менї тепер робити? — питаю офіцира, що йшов зі мною.

 

— Не треба було тобі, товаришу, в ночи пускати ся в дорогу.

 

— Як не йти, коли дістав приказ на письмі. Ось він!

 

— Ну, коли так, то ти цїлком критий. В таку ніч і сам чорт не годен впильнувати ся.

 

По відданю того, що було, я пійшов знов до моїх гостинних товаришів. Тут розказав я подрібно свою пригоду.

 

— А хто такій вас по ночи висилав? — спитав полковник.

 

— Підполковник Н.

 

— Ага, знаю — сказав і вспокоїв мене.

 

День кінчив ся і адютант запросив мене по вечери до свого шатра на ніч. Було нас трох, бо з адютантом мешкав лїкар полковий.

 

Адютант, поклавши на колїнах якусь дошку, писав при малій лямпі нафтовій свої рапорти. Лїкар і я роздягли ся до спаня. Ледви я вкрив ся коцом, приходить до шатра ордонанс і питає за мною.

 

— Чого вам треба? — питає адютант ордонанса.

 

— Пан оберлейтнант з ґенерального штабу казав, щоби той пан зараз прийшов до него.

 

Я вже хотїв відозвати ся, та адютант заговорив:

 

— Скажи пану оберлейтнентови, що той пан утомлений дорогою і тепер спить. Він певно завтра рано ставить ся... Abtretten!

 

Ордонанс пійшов.

 

— А може треба було пійти? — кажу.

 

— Ну, до завтра чей же світ не завалить ся. Ті панове нїколи не набідять ся тілько, що котрий з нас, то й не знають, що то утома. Таж він знав цїле пополудне, що ти тут, а аж під ніч прийшла єму фантазія. А то й не близько. Заки туда зачимчикуєсь і вернеш ся, мине північ, а ти-ж завтра маєш перед собою не аби-якій шмат дороги...

 

Адютант став пильно щось писати, а я скоренько захропів. Туй за шатром розтаборились ті Боснаки-підганячі. Они довгенько гуторили і підспівували під носом якоїсь сербскої піснї, подібної до наших співанок-колисанок. Арію співану півголосом тямлю до нинї.

 

Збудившись другого дня раненько, я насамперед пійшов до того ґенеральштеблєра, що по мене з вечера присилав. Тепер менї стало ясно, длячого єму хотїлось полагодити зі мною з вечера. Він собі гарненько спав, то й не хотїв, щоб єму рано сон перебивати. Я розбудив єго і сказав, що відходжу й прошу о якій віддїл жовнїрів, бо так пускати ся в дорогу небезпечно.

 

— Я власне посилав по вас вчера, та ви не були ласкаві прийти. А що-до ескорти для вас, то дуже жалую, але оно неможливе й непотрібне.

 

Такі делікатні слова в устах жовнїра то так як гладженє проти волося.

 

— То я попрошу о се ґенерала, — кажу.

 

— Зовсїм непотрібно трудились би. Я вчера обговорив сю річ з ґенералом, то-ж будете ласкаві зробити так, як вам ось говорю.

 

Я вклонивсь єму і вийшов.

 

В сїнях того великого будинку, що подабав на нашу święt-y karczm-y якого галицкого пана при мурованім гостинци, побачив я ордонанса і питаю:

 

— В котрій комнатї ґенерал?

 

— Ось тут прошу.

 

Запукавши, я ввійшов до малої комнатки, де кромі простого жовнїрского ліжка, деревяного стола і лавки не було нїчого більше. На ліжку під коцом комісним лежав ґенерал Далєн. Я сказав, о що менї ходить, і просив о ескорту, бо так ити поміж лїси небезпечно.

 

— А треба-ж вам конечно? Менї бачите, не на руку висилати з вами якій-небудь віддїл, бо я з своєю бриґадою до Фочи вже не верну ся.

 

В тій хвили я пригадав собі пересторогу від свого компанійного команданта, котрий виправляючи мене наказував, щоб я нїяк не вертав сам а ескорти жадав конечно.

 

— Пане ґенерале — кажу — маю виразний приказ від свого безпосередного команданта не вертати без ескорти. Підчас дороги сюда на нас навіть стріляли коло Поліци.

 

— Коли так, то добре.

 

Казав прикликати оберлейтнанта і припоручив єму написати карту до 75-ого полку, щоби менї дати ескорту з 12 людей. Той глянув на мене з під ока, а я на него з усмішкою, наче хотїв сказати: мудрий ти, але і я недурний... Він вийшов за мною до сїней.

 

— Чого ви йшли до ґенерала? я-ж би був вам вкінци сам то зробив.

 

Коли я не люблю дуже просити о то, що менї і без просьби належить ся... Поручаю ся!

 

Подибавши на дорозї полковника 75-ого полку, вручив я єму карту.

 

— Чи вам справдї так конечно потреба ескорти? що ті люде відтак в Фочи будуть робити?

 

— Сего не знаю, але я не маю охоти дати ся живцем зловити лютим Боснакам, котрих по тій дорозї тьма волочить ся... і тамтої ночи стріляли на нас коло Поліци.

 

— Ви-ж мельдували се ґенералови?

 

— То не моє дїло. Я вiв транспорт, а командантом був капітан сего полку.

 

Полковник розсердив ся.

 

— Ваша правда, — сказав і зараз велїв прикликати капітана.

 

Розмова полковника з капітаном була така, що я такого трактованя офіцирів в присутности других до того часу ще не бачив, але з розмови виходило, що полковник дав був капітанови наказ донести єму о кождім стрілї. Вкінци полковник припоручив капітанови дати менї за чверть години 12 людей і підофіцира до ескорти.

 

Зібравши свою ватагу, я попращав ся з гостинними офіцирами І-ого полку і пустив ся в дорогу.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 11.01.1894]

 

(Конец).

 

Зі мною було 13 Чехів, 8 жовнїрів з мого полку і двох уоружених жандармів боснацких, званих "заптіє". Ті менї заявили, що коли-б не та ескорта, они би за нїщо в світї не поважили ся пускатись в дорогу.

 

— А що-ж би вам стало ся? ви-ж Боснаки!

 

— Що? Коли-б нас "ешкіє" зловили, то що найменче поврізували би нам носи й уха.

 

При тій нагодї я мав супроваджати порожні паки, мішки і шкіри з тих волів, котрих я пригнав сюди живими. При хорошій погодї, cвiжім гірскім воздусї подорож була весела. Я сидїв на гарнім боснацкім конику і почастувавши одного Боснака папіроскою, заставив єго співати.

 

Боснак затягнув високим тенором якоїсь тужливої сербскої піснї. Ті піснї дуже подібні до наших думок, хиба та різниця, що в тих аріях не чув я так характеристичних в наших піснях півтонів, що складають у нас такі хороші мольові арії. У Сербів йде арія в dur. Та однак она якась така сумна, що аж плакали хочеть ся. В тих твердих акордах тілько жалю, тілько безнадїйної роспуки, наче-б Серб хотїв ними виспівати всю свою недолю. Чи се прикмета гірского народу — не моє дїло судити. Змістом сеї пісоньки було, як сербска мати виправляє сина на війну з Турками. Она заклинає єго, щоб не вернув з соромом, а коли поляже головою, она над могилою зістане і молитись буде. Не була се пісня геройска, бо ті властиво не співають ся, лиш проголошує єї гусляр так як наші дїди відпустові свої молитви. Тії геройскі думи хоч під взглядом свого змісту варті назвати ся епопеями, під взглядом музичним не мають вартости. Але пісня, котру менї співав Боснак, не була з тих. Дуже я тогдї жалував, що не потрафив тої народної арії братного народу взяти під ноти.

 

Підчас сеї дороги я придивив ся близше тому краєвидови, куди я вже раз йшов, не звертаючи на него уваги. Куди оком глянеш, одна рівнина, степ на висотї гір, без деревини, без хати, без слїду якої-небудь хоч-би примітивної культури. Венеціяне довго тут ґаздували! а хто знає, чи і з нашою Галичиною не стане ся невдовзї те саме...

 

З полудня прийшли ми на місце, де попередної ночи спочивали. Вже й слїду не було з тих огнїв, що два днї тому назад тут горіли.

 

Підчас супочинку, якій я тут зарядив, гадав я повиплачувати моїм погоничам-Боснакам. Та лише скликав я их до купи і став читати консиґнацію, аж один з моїх вояків звертає мою увагу, що на далекій горі показують ся якісь люде.

 

Я взяв у руки біноклї і дивлю ся. На горі віддаленій від нас яких 2.000 кроків стоїть ватага людей узброєних в рушницї. Недалеко від них показуєсь з лїса друга ватага...

 

Хто зна', кілько их там, — думаю собі, — та на всякій спосіб не моє дїлo вдавати ся з ними і брати на себе одвічальність... Сумнїваю ся, чи они мене тепер зачіплять, але що в ночи по дорозї мене нападуть, се більше нїж певне. Треба чим скорше йти, щоби за дня дійти до ческого баталіона, що стоїть на дорозї, і там переночую.

 

Рішившись на те, я сховав консиґнацію в торбу і дав приказ до дальшого походу.

 

Йдемо дальше. По дорозї знайшли ми богато де-чого, що перед двома днями згубили. Знайшли і бочілки, і паки, і мішки. Я розуміє ся забрав все те назад до Фочи.

 

Коли ми переходили лїсом, попав ся нам на дорозї якійсь самотний "ган" по нашому коршма. Я вступив до неї. Сей ган різнив ся тим від других, що не був будинком на поверх, як всї того рода будинки. У великих сїнех горів огонь, а на з ланцуху виcїв котел з якоюсь стравою. По заморочуючім запаху я пізнав вуджену а радше сушену баранину. Боснаки консервують мясо в такій спосіб, що нарізавши в осени баранів і кіз вішають мясо послїдками на подї. Оно мерзне цїлу зиму, а лїтом парить від горяча. Через се зробить ся з того лико, оттаке як невимяті шкіри. Другої-ж зими люде рубають ті послїдки на куски і варять в кітликах наливши водою. У кого слабі нерви а понюхав тої малмазії, певно зімлїв би.

 

Коло ватри порало ся двох обсмалених Боснаків. Они трохи напудились, побачивши може мене з вояками, але відтак отямились. Я вважав, що такого кітлика для двох людей за богато, і був певний, що се варила ся вечеря бодай на 15 ротів. Але я их не зачіпав. Напившись кави, ми рушили дальше.

 

Вже змеркало ся, як ми прийшли в те місце, де стояв ческій баталіон. Підполковник заявив менї, що мою ескорту забирає з собою, бо таки зараз йде за своїм полком до Калиновика а менї не радить тут ночувати, бо по лїсах повно пoвcтaнцїв і коли-б они мене напали, я не устою ся з 10-ма своїми людьми і впаду им в руки.

 

Що-ж тут робити?

 

Коли я так думаю, приступає до мене той гідний капітан, що мене з Фочи сюди супроводив, і каже:

 

— Напийтесь, товаришу, теплого росолу... ось моя порція для вас, а я вам пораджу: що робити. Возьміть десять найлїпших коней, посїдайте з своїми людьми і біжіть чим скорше, щоби завчасно добристи до Фочи бо тут справдї небезпечно.

 

— А щож буде з трапспортом? — питаю.

 

— Не бійтесь, біс єго не возьме! та й нема нїчого такого вартного за що би треба голову наставляти... Але зробіть се так, щоби Боснаки не покмітили, що вас нема, бо им не конче можна вірити.

 

Стиснувши руку того честного Чеха, я пійшов за єго порадою. Прикликавши своїх вояків і двох заптіє, я сказав им потихо: що мають робити, і сказав, де маємо зібрати ся. Менї Иван привів доброго коня і сам сїв на другого. Тимчасом місяць показав ся на небі.

 

За хвилю приїхало до мене шість їздцїв.

 

— Де-ж тамті другі? — питаю.

 

— Они, прошу пана жиди і жаден з них не хоче на коня сїдати, бо нинї пятниця.

 

— Ну, чорт их бери! а ми поїдемо. Слухайте хлопцї! Дзвінки позавязувати так, щоб не дзвонили. Карабіни держати в руках перед собою, на плечі закладати не вільно. Двох їде на перед яко Vorhut, решта зі мною. Коли-б Боснаки напали нас, злазити з коней і до мене. Оден, т. є. мій Иван, держати буде конї. Коли-б хто з нас був ранений, не вільно єго тут лишати, хоч-би ми мали всї до ноги тут остатись, бо знаєте добре: що Боснаки роблять раненим, коли им в руки попадуть. Тепер Vorwarts!

 

Їдемо як гузари. По обох боках нашої дорожки густий лїс, через безлистні гиляки світить білолиций. Така импровізована кавалєрія подібна радше до башибожуків, нїж до правильного війска. Дорога стає ховска, конї падають як звичайно. Де-кому задзвонить дзвінок.

 

— А що ти, небоже, ведеш ксьондза до хорого? — відзиваєсь другій, — держи дзвінок, бо біди накличеш!

 

Над берегом якоїсь дебри упав оден кінь, вояк з него злетїв як помело. Був би собі полетїв Бог зна' куди, як би не те, що заплутав ногу в посторонок. Хлопище висить долї головою і не може собі ради дати.

 

— Ой поможіть, краяни, бо згину!

 

Двох других скаче з коня, розплутують єго і витягають на дорогу. Таких перепон що хвиля. Піхотинець не може собі ради дати з довгим ґвepoм і з конем. Оден мій Иван — молодець! Він не має ні ґвера, нї баґнета, а до того добрий їздець, бо відбув еквітацію, як був у одного капітана при конях. Він в миг підїде до упавшого, зіскочить з коня, поможе товаришеви витаскатись на конину — і вже на своїм кони.

 

Думаю собі: Коли Боснаки є тут де і знають о нас, то они хиба велики дурнї, щоб не забагли вісьмох швабских голов. Ну і що-ж, як би напали? Неприємна оно річ — дістати сальву в таку маленьку купку, але всїх від-разу не побють, а тогдї наші карабіни не так скоро дадуть ся их oднoцївкoвим пушкам. Знайде ся тут якійсь горбочок, де-би закритись, а нaбoїв маємо досить...

 

Їдемо так зо дві години. Господь знає, де ще тота Фоча..

 

— Наlt! wer dа! — залунало менї в ухах і голос сей втїшив мене мов голос ангела.

 

— Транспорт! — була відповідь.

 

— Сommandant vor! — кричить знов.

 

Я виїзджаю наперед. Вартовий прикладає менї баґнет до грудей, а за ним так само командант сторожі.

 

— Fеldruf? — питає.

 

— А Господь знає, якій у вас Feldruf... я вже три днї в Фочи не був.

 

— Та то наш пан лейтнант! Слава-ж Тобі Господи! — каже урадуваний мій цуґсфірер Писанчан. — А ми тут таки затурбувались вами, гадали, що яка пригода вам трафила ся... Pаssirt! passirt! — каже і уступаєсь нам з дороги.

 

— Хто тут гавптпостенкомандант? — питаю.

 

— Пан воберлейтнант Мишоловскій. [На "Мишоловского" перекрутили вояки имя оберлейтнанта Нєсьоловского.]

 

— Ведіть мене там! — кажу, віддаючи коня.

 

І от я зі своїми людьми опинив ся вже в безпечнім місци. Тут я й переночував.

 

Бережани дня 4 сїчня 1894.

 

[Дѣло, 12.01.1894]

 

 

IV.

 

Gratuliere Ihnen zur uberstandenen Feuerprobe!

 

Читаючи чи в ґазетї чи в якійсь книжцї опис битви, ми дізнаємо різного чувства, після того, чи менше ми чи більше вразливі. А однак і найвразливійші люде, сидячи безпечно в хатї тепленькій, не досвідчують певно того чувства, яке переходять ті, що брали участь в баталії хоч-би найменшій — хоч-би им тілько десять куль коло голови перелетїло, а з них кожда могла их позбавити житя і виправити на тамтой світ. А властитель тої кулї анї тебе видїв, анї тебе знав, нї не сварив ся нїколи з тобою... Коли-б тобі дали свободу, а поставили би перед тобою чоловіка зовсїм тобі незнакомого і казали єго вбити, ти би певно жахнув ся і не піднїс на него пальця, але як ти жовнїр стоїш в лаві, тогдї на команду стріляєш, де тобі покажуть, убиваєш людей без найменшого докору совісти, і навіть умираючи не згадаєш о тім, що ти вбив чоловіка. Чому? Бо ти сповнив свій обовязок... З того погляду, о скілько низше стоїть чоловік від дикого звіра! Звір тогдї лиш кидає ся на другого, коли або голодний, або загрожений, чоловік же на війнї нападає на другого без найменшої особистої причини — бо так єму кажуть. А коли побачить, що той єго противник також хоче єму житє відібрати, коли бачить кров, тогдї будять ся в нїм усї кровожадні инстинкти, тогдї він не тямить, що робить, і мордує кого попаде.

 

Я того всего досвідчав на собі.

 

Одного мартового дня держала моя компанія поготівлє [Bereitschaft]. Ми стояли на подвірю касарнї в повній збруї, ждучи на дальші прикази. Не вільно було знимати торністрів та складати ґверів у козли. Саме тогдї вибралась цїла бриґада під командою полковника Гоцого відганяти від нашого міста ватаги повстанцїв, що загнїздили ся коло Фочи в поблизьких горах Чорного верху ["Црни врх"]. О тім всїм нїхто з нас не знав, бо цїла експедиція відбула ся в найбільшій тайнї, щоби — о скілько мога — заскочити ворога несподївано. Цїла бриґада розтягнулась, о скілько можна, найширше, щоб заняти як найбільшу просторонь. З-заду полишено невеличкі віддїли резерви. Лїве крило оперло ся о лївий берез Чеготіни. Тимчасом показала ся ватага Боснаків і з-відти могла дуже безпечно атакувати бриґаду на лївім крилї. Полковник Гоце, щоби тому запобігти, велїв вислати на правий бік Чеготіни віддїл піхоти для охорони "флянки", а що своєї резерви не міг на то ужити, то післав приказ до міста, аби єму дати підмогу.

 

Так отже половина моєї компанії, що стояла в поготівлю, дістала приказ пійти аж до села Орагова і тут хоронити лїве крило. Саме день перед тим моя компанія "страйфувала" в тім селї, а що ми не знайшли нїчого підозріного, то менї й на гадку не прийшло, щоби в тім місци вже нинї були повстанцї, з котрими можна би здибати ся.

 

Се було коло семої години рано. День був прегарний, але трохи морозний. Сонце ино що зійшло і освітило дооколичні гори покритй снїгом так ярко, що не можна було дивити ся.

 

Коли ми зближались до села Орагова, мене післав старшій поручник, що командував віддїлом, на лїве крило. Я мав пересмотрити лїсок і корчі на найблизшій горі. Зробивши се, вийшов я з лїса, а що ми мусїли йти рівномірно з бриґадою, а такій довгій боєвий ланцух по горах не так скоро можна наперед посувати, то я мав досить часу сїсти тут і приглядати ся з гори тому, що дїяло ся на другім боцї ріки.

 

Там вже розпочав ся танець на добре. Поодинокі і гуртові вистріли давались чути щораз частїйше. Я вибрав собі за точку обсерваційну — найвисшу в тім місци гору і длятого міг я бачити мов на долони всї маневри, що відбувались на другій сторонї. Вигляд був импонуючій, коби не часті зойки ранених, що псували той хорошій образок. Тому всему вторували, наче бас в орхестрі, вистріли з пушок. Були се лиш горскі батерії з невеличкими канонами, а однак чуло ся перед ними великій респект. А що-ж доперва подумати о тих канонах кріпостних або морских? По кождім гарматнім вистрілї чути було два страшні гуки: першій, коли куля вилїтає з пушки, другій, коли она пукає і розтріскуєсь на сотки малих смертоносних кусочків. Коли чуєш першій гук, тo наче-б тобі свердлом в усї вертїв; другій гук дуже добре наслїдує удар грому.

 

Відомо загально, що австрійска артилєрія від давен-давна має перворядну славу в Европі ще з того часу, коли не знали ми відзадних пушок [Hinterlader] Ухація. При тім наші пушкарі таке славне мають око в міряню віддаленя отже і в трафляню, що переходить всякі вимоги. Та тут не мали они великого поля до попису, бо повстанцї мало коли виступали більшими купами, як 20 люда. Де отже показала ся купка людей, зараз канона була в роботї. Цїкаве було бачити, як Боснаки, котрі своїх гармат не мали, поводились супротив наших канон. Они, бідняки, не знали нїчого про кулї пукаючі. Они знали лише кулї турецкі, зелізні, округлі, котрі, як не втрафили кого і не вбили на місци, були зовсїм нешкідливі. Так думали они і про наші кулї. Коли така куля упала межи них і нїкого не ранила, они вважали себе зовсїм безпечними, а що при кождій драчи они любили дразнити противника не лиш пустими стрілами, а ще й лайкою, то й тепер хотїли собі пожартувати з пустих канонних стрілів. То-ж можна було бачити, як купка Боснаків, обступивши упавшій на землю набій, скакала коло него, плескали в руки й верещали: "Го! го! го! Удрі ґа швабу!" — Але конець тої забавки бував дуже сумний. Упавшій набій видержав кільканацять секунд на земли, а відтак стало ся, що мало стати ся: страшний вибух. Насамперед блиск, відтак тріскіт подібний до грому, і куля розприснула ся в сотки кусників. Боснаки розлетїлись як кури, коли між них впаде яструб, — хто неживий, а хто тяжко ранений. Потім настає зойк та крик — і цїлої купи мов-би не було. Повстанцї пізнавши наші кулї, мали великій страх перед австрійскими пушками. Коли Боснак стоячій на сторожи побачив гармату, зараз кричав до других, а се впливало на них більше, нїж тисяч жовнїрів.

 

Менї не довго дано займати ся обсервацією, бо в міру того, як наша бриґада посувалась в перед, і нам треба було рушати ся.

 

Коли ми стали входити з горба в долину і досягли перших хат Орачова, я почув над головою щось мов-би лїтали хрущі. Се були перші кулї, що на нас Боснаки послали. Я дотепер знав лиш австрійскі кулї, котрі свистять страшно наче-б шилом вертїв. Боснацкі-ж кулї великі, вилїтаю чи з рушниць старих без рівцїв [nicht gezogen], бренять мов маєві хрущі, летять поволи і здаєть ся, що можна их сміло в руку зловити.

 

Кажу до мого команданта:

 

— На нас стріляють!

 

— Але о! тобі хиба привидїло ся... Ce стріляють з тамтого боку ріки.

 

В тій хвили наша передня сторожа розскочилась мов-би від гнїзда шершенїв — утворила цїлком правильний "швармовий" ланцух і стала густо стріляти. Мій оберлейтнант сказав до мене:

 

— Твоя правда! — і полетїв що-мога наперед з своїм "цуґом" лишаючи мене з моїм віддїлом позаду. За яких пять мінут був уже на передї, розвязав своїх людей в ланцух і розпочав огонь.

 

Я умістив своїх людей за якимсь муром, а сам, виступивши трохи з-за муру, придивляв ся, що буде дальше.

 

Босняки, помістившись по домах, густо на нас стріляли, а нам розходилось о те, щоб их з-відтам вигнати.

 

За яких десять мінут поспільного стріляня приповз до мене ордонанс з приказом: ити наперед. Було се в хвили, коли я мав намір скинути з себе грубий зимовий плащ, щоб лекше було бігати. Але коли приказ був: "зараз!" — то не було вже коли з тим бавити ся. Я, добувши шаблю, гукнув:

 

— За мною хлопцї! — і пустив ся на перед. Нам треба було перебігти вільну і дуже небезпечну просторонь яких пятьдесять кроків, аж до тої купки хат, з-відки Боснаки сильно стріляли.

 

На нас посипав ся цїлий град куль, але якось так щасливо, що всї они перелетїли по-над нашими головами. Я справдї не можу собі витолкувати, як се ті люде так погано стріляли! В тім однім місци можна було нас положити бодай десяток... Боснаки побачивши нас уже під самими хатами, не ждали довше, лиш дали драла через поле в лїс — і заки ми видрапали ся на стрімкій пригірок з села, они вже були під лїсом, і ми не вспіли раз вистрілити, як стратили их з очей за другим горбом. Тимчасом они, позасїдавши в корчах на краю лїса, розпочали огонь.

 

Треба було йти дальше. По дорозї надибали ми пліт; треба було єго усунути. Хлопцї мої вчепили ся плота, тарахнули і пліт повалив ся.

 

— На перед хлопцї!

 

Мої Бойцунї оглянулись на мене, не довірюючи моїм словам. Кождий з них був блїдий як стїна. Они мене молили очима, щоб я перемінив то злощасне: "на перед". I не дивниця. Оден крок дальше виходило ся з рова на чисте поле, скажено Боснаками острілюване. Два кроки дальше — смерть або калїцтво. Они дивились на мене, жадаючи хоч не зміни приказу, то бодай якоїсь неописаної опіки й охорони в моїм досвідї.

 

Та ба! Коли бо й у мене такого досвіду не було і я тогдї першій раз нюхав порох. І мене опанувало таке саме чувство як і их. І менї стануло перед очима все тоє минуле житє, бо я себе чувствував на порозї смерти. Неоден хорий, почувши шепіт лїкарів, що нема для него поратованя, дізнає в першій хвили неописаного чувства, заки з тою гадкою не освоїть ся. Він не тямить на ті страшні болї, котрі тепер терпить, а котрим певно смерть конець зробить, не тямить на свої злиднї, що на сїм світї пережив, — а однак єму жаль світа, бо хоч "тяжко в світї жити, а хочеть ся жити"... А що-ж доперва ми? люде молоді, здорові! Кождий з нас далеко від рідного краю, від своїх, мусить пращати ся зі всїми і з своєю будучностью, бо за хвилю кусок олова перетне нитку житя і невідклично розлучить нас з нашою землею...

 

То страшна хвиля, котрої по вік не за буду, але довшого треба часу, щоб сі стрічки прочитати, нїж я се передумав. В такім напруженю нервів думки йдуть блискавками. Не було часу довше думати.

 

— Vorwarts! бо вас всїх порубаю!

 

Мої хлопцї такої грізьби не чули ще від мене, а таки якось лїниво рушали ся з рова. Треба им було дати добрий примір, треба було менї вихопитись першому. Коли я вилїз на чисте, менї зробило ся страшенно горячо в голові, наче-б цїлу голову всадив у окріп.

 

— Спаси мене мати Божа! — і з тою думкою я як божевільний кинув ся на перед.

 

Я опинив ся на оранинї, котру ярке сонце розморозило так, що треба було на силу витягати ноги з болота. Ся часть поля була звернена до полудня і длятого сонце так єї огрівало. Поле се звалось "виноградами", бо справдї оно лиш під таку культуру було сотворене. З двох боків високій лїс, з півночи гора, а цїла просторонь обернена похило до полудня. Однак від коли любезні Турки заволодїли тою нещасною землю, управа вина, того виклятого Могамедом напою, мусїла перестати.

 

Боснаки, побачивши таку ватагу, гримнули в нас кулями. Коло мене повалив ся мій капраль як довгій!

 

Nieder! Vorwаrts krieсhen!

 

Не треба було того так нелюбого на маневрах команда повтаряти другій раз. Хто де стояв, грянув в болото і став повзати по земли як гадюка. Розходилось о те, щоби зайти невеликій кусок, а там уже місце видне, з-відки можна буде стріляти добре й далеко.

 

В добрий час я так закомандував, бо лишень ми поклались на землю, Боснаки дали з лїса сильну сальву. Як би не упавшій капраль, я був би летїв дальше, гадаючи, що ми такі характерники, що нас хиба свячена куля хопить ся.

 

То повзанє по земли гірше нас помучило, як найдальша біганина. Бодай менї так здавало ся. Я мав на собі зимовий плащ приперезаний ременем, на котрім висїли торба і револьвер. В руцї я держав шаблю і она менї страшно заваджала. А тут підомною таке болото, що аж гидь! Повзанє по земли само собою дуже томляче. Длятого то при звичайних вправах треба дуже наглядати вояків, бо они помагають собі ліктями й колїнами, треба завдно упоминати их словом "декуй ся!" Тут таке упоминанє було зовсїм злишне. Кождий старав ся бути як найблизше землї, а як би був міг якою чародїйною силою перекинути ся в кертицю, був би певно дуже радий... Позаяк підчас вправ то повзанє уважаєсь більше карою, нїж конечною вправою, то вояки в тій штуцї вправлені як найменше, а з того виходить, що коли прийде взяти ся до тої штуки в дїйстности, они так помучать ся, аж дух захапує. Коли-б я був коли ґенералом, я би своє війско в тім так виправив, що лазили би цїлими милями як раки і завоювали би цїлий світ — ну, але я вже либонь генералом не буду і так мій плян останесь по віки в теорії.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 01.01.1894]

 

(Конець.)

 

Ми доповзли до цїли. Що-ж показало ся? Кождий дививсь перед себе [під ноги, розуміє ся, не треба було дивитись] а не бачив, що коло него дїє ся. За-для того мій цуґ відійшов від другого цуґу о яких 50 кроків. Треба було дїру залатати.

 

— Einzeln sammeln rechts!

 

Один по другім схопив ся, хилцем побіг на право і тут знов положив ся в мягоньку перину.

 

Перепачкувавши таким робом комунікації цїлий мій цуґ, я розпочав огонь. Хлопцї, почувши команду:

 

— Schnellfeuer! — стріляли в перегони як на Великдень під церквою або коли владика до села приїде.

 

— Feuer einstellen!

 

Але о! Нїхто чути того не хоче... пук-пук-пук-пук!

 

— Та перестань стріляти! чуєш?

 

Не було чого стріляти, бо Боснаки не видержали такого сильного привитаня і втихли.

 

На другім боцї ріки баталія не переставала. Хоч я, лежачи на земли, не міг єї оглядати, то однак було ще чути вистріли пушочні й карабінові.

 

Я хотїв розглянути ся в теренї. Піднїс ся на руках о скілько мога високо. Може на 400 кроків від нас стояв невеличкій лїсок, а до него простягало ся поле пооране. Боснаків нї слїду. Коли так дивлю ся — на краю лїса блиснув огоньок, показав ся дим... Я не ждучи дальше, схилив голову, а в тій хвили менї над головою перелетїла куля. Еге! — думаю — се для мене був гостинець... На той стріл відповіли мої хлопцї цїлою сальвою, за котрою в тім місци хтось тяженько застогнав. Кількох вояків підбігло така без команди в то місце, але не застали вже нїчого, хиба трохи крови. Боснаки мали той звичай, що нїколи не зіставляли своїх ранених нї побитих на місци, коли лише могли их з собою забрати. Потім і ми перетрясли цїлий лїс, а не заставши там нїкого, вернулись до села перешукати усї закутини.

 

Я був в наслїдок того всего страшно зворушений. Станувши на краю села з оберлейтнантом, ми закурили папіроску. Та тілько ми закуривши подякували собі взаїмно, аж поміж нас свиснули дві кулї. Се були вистріли з якихсь лїпших карабінів. Ми розступили ся в сам час, а то були би оба нараз дістали... Якась мара з тими Боснаками! Кілько разів лучила ся яка баталія з ними, то завсїгди офіцири були наражені найбільше.

 

Між тим на другім боцї стрілянє притихло, то й ми стали вертатись. Я прийшов першій до села.

 

Тут на однім подвірю зловили наші вояки двох повстанцїв. Бідняки сховались були на під під солому і з-відтам их виволїкли з пушками. Розярені вояки почали их немилосердно бити.

 

А що-ж я? До нинї не можу собі пояснити сеї психічної появи. Я нїколи не можу стерпіти, коли хто худобу катує, а тут я дивив ся з найзимнїйшою кровію на то катованє, наче-би перед моїми очама молотили снопи. Доперва оберлейтнант, надбігши, зробив сему конець — і тогдї доперва зміркував я і отямив ся, що й менї треба було так зробити. Я страшно був лютий на себе. Як міг я бути таким байдужним на чужу кривду?

 

Коли я відтак питав поясненя у одного старшого офіцира, що нераз уже пороху нюхав, він менї сесе пояснив так: Оно, бачиш, в битві чоловік перестає бути чоловіком і стаєсь лютим звірєм. Ся поява показуєсь особливо у жовнїрів молодих, що переходять перші проби. Тогдї чоловік так помішаний, що не в силї запанувати над собою і цїлий єго розум звернений на одно мордованє.

 

Взявши пійманих повстанцїв під сильну ескорту, ми вертали до Фочи. Зараз за селом здибали ми лїкаря і санітетів, що йшли против нас з ношами і всякими приборами. На щастє ми не потребували ними користувати ся, бо не було нїкого так раненого, щоби не міг ити о власних силах.

 

Спитаєте: що стало ся з тим капралем, що упав коло мене?

 

Нїчого. Упав горілиць, зловив ся руками за лїву грудь, застогнав тяженько і — за кілька мінут переконав ся таки сам, що він жиє, що всї орґани житєві фунґують як треба, тож не гаючись довго він встав і побіг на своє місце.

 

Коли ми єму відтак розпяли плащ, кабат і сорочку, показав ся на лївім боцї проти серця синець величини двох шісток. На тім місци носив він службову калитку [Diensttasche], в котрій було трохи твердого паперу. Рушниця була відай слабо набита, а може куля за далеко летїла, коли не могла такої перепони пробити і мусїла вдоволитись тим, що перевернула чоловіка.

 

Коли ми входили до міста, мій капітан зустрів мене на мостї і привитав словами:

 

Ich gratulire Ihnen zur uberstandenen Feuerprobe!

 

Бережани 18 сїчня 1894.

 

[Дѣло, 03.02.1894]

 

 

V.

 

Стоян Ковачевич.

 

В громадї тих лицарів балканьского півострова, що цїле своє житє посвятили войованю з ворогами своєї вітчини і через те увійшли до народних епосів, належить безперечно Стоян Ковачевич.

 

Сего чоловіка годї описати таким, яким він був в дїйстности, бо годї розвіяти тих облаків лицарскої авреолї, якою єго герцеговиньскій нарід окружив, так щоби перед нашими очима станув чоловік а не лицар. Тій таємничости дуже сприяють: гірскій терен, сприт лицаря і народна поезія, так властива народови гірскому і так лицарскому, як Герцеговинцї. Коли-б Стоян Ковачевич жив на якімсь подолї, не дійшов би до тої слави у свого народу, але в горах, де мав спроможність несподївано на ворога нападати, де знав майже кождий корчик, там може оточити свою особу славою якогось півбога, лицаря-характерника.

 

По тім всїм, що я міг про Стояна Ковачевича довідати ся з-за мого побуту в Герцеговинї, можу єго сміло порівнати з нашим Довбушем. Він смілий, отвертий, за мало хитрий як на начальника воєнного, при тім людяний аж до пересади і любячій свій край над усе в світї. Для тої то любови, може й ложно понятої, він не одно зробив а радше не зробив, з чого відтак саме вийшла для єго справи шкода. Хто уважає Ковачевича за простого розбійника, той дуже помиляє ся і не лише робить кривду єму самому, але й сербскому народови, що видав сего лицаря.

 

Я першій раз познакомив ся з тим именем тогдї, коли вичитав в урядовім оголошеню вивішенім в конаку фочаньскім, що уряд наложив на голову Стояна Ковачевича 500 дукатів премії. Длячого я читав урядові оголошеня, котрі надсилала "Земальска влада у Capajeвy"? А вже-ж не з простої цїкавости, бо мене ті всї едикти так само обходили, як торічний снїг, але позаяк ті оголошеня були друковані по нїмецки, кроатски і сербски, то я на тих едиктах брав перші лєкції сербскої мови. Відомо бо, що кроатска мова різнить ся від сербскої лише азбукою. Я читав сербску кирилицю заглядаючи за незнаними буквами до тексту кроатского, а за незнаними словами до тексту нїмецкого. Що з такої методи Олєндорф не був би вдоволений, то певне, але не маючи иншого жерела в тій гірскій закутинї, я мусїв в такій спосіб відбувати свої язикові студії. Доперва пізнїйше попалась менї в руки сербска читанка для ІV-ої кляси шкіл народних з граматикою і від тої пори я вже на едикти урядові не дивив ся.

 

Але не тут місце робити менї испит з сербскої мови, при котрім тепер [признаю ся] мене би спалили хоч на рік. Говорю о Ковачевичу. Се имя впало менї в око, бо я єго вже знав. Се той сам лицар, що виступав яко ватажко в повстаню герцеговиньскім в р. 1875, той сам, що на малюнку, якій я бачив, поміщений був між иншими ватажками того повстаня побіч Любобратича і инших. Тогдї я ще був розпоетизованим учеником ґімназії. Я тогдї интересував ся герцеговиньским повстанєм більше нїж перворядний европейскій дипльомат — розумієсь, на свій спосіб. Тогдї друковала "Правда" сербску епопею про Косово поле. Я читав се дуже пильно, учив ся цїлі уступи на память, а вичитавши в тій-же "Правдї", що між герцеговиньекими повстанцями є й Русини з України, я таки насилу хотїв покинути ґімназію і любезнїйшого Баревича і пійти до повстаня... Що-ж то би була за любість убити десяток Турків, помогти христіянам Славянам в их святій борбі — ну і пімститись на Турках за тую христіяньску-козацку кров, що они проливали...

 

Хоч як любо менї згадувати про ті молодечі часи, коли чоловік бачить кожду річ лише з зеленого боку, але мушу вертати до річи. Кінчу тим, що оден з моїх практичнїйших товаришів, перед котрим я з моїм пляном зрадив ся, відклонив мене від того наміру — і я взяв ся робити препарації латиньскі та грецкі [найпоганїйша для мене робота!]. Але не так легко уступила думка з молодечої голови і на кождій сторонї Словаря читав я имена герцеговиньских лицарів: Любобратич, Ковачевич, Павлович, Попович...

 

Длятого то имя Стояна Ковачевича проскрібоване на стовпцях урядового оголошеня мене так зацїкавило. Тілько прошу не думати, що я рад був узяти премію 500 дукатів призначених на єго голову — бо хоч дукати для бідного академика річ дуже приманлива, то я з гори зрезиґнував на тую нагороду, так само як резиґную з гори на оголошувану "головну виграну 200.000" в якій небудь ґазетї.

 

Яким способом сей чоловік прожив тілько лїт на світї серед безнастанної небезпечности в роцї 1875, а може і ще ранше? Се-ж либонь не аби-якій чоловік, коли єму до тепер вяз не скрутили...

 

У Боснаків годї було про Ковачевича чого довідатись, бо кождий з них, хотячи показати ся передо мною льояльним, на сам спомин про Стояна показував удане обуренє і проклинав єго на чім світ стоїть. Доперва пізнїйше, як я з декотрими Сербами добре познакомив ся і як они мене пізнали, міг я довідатись дещо більше. Проче все довідав ся я таки від Австрійцїв. Отже після того, як Стоян Ковачевич поводив ся в поодиноких випадках, можна набрати ясного суду о характері того герцеговиньского лицаря.

 

Стоян Ковачевич був родом з Дальматії з кривошийского повіта. Він служив первістно в австрійскій жандармерії та підчас повстаня в р. 1870 він з австрійского войска втїк до повстанцїв. Коли-ж повстанє усмирили, втїк до Чорногори а відтак перейшов на Герцеговину і тут, зібравши ватагу, страшно дав ся знати Туркам. Стоян Ковачевич записував собі в памяти всї власноручно зрубані турецкі голови і начислив их 300. О скілько менї відомо, він не брав нїякої участи в тім опорі, якого дізнала австрійска армія при окупації в р. 1878, бо вся Герцеговина не вистрілила тогдї нї разу на австрійского вояка. За те в повстаню в р. 1882 Стоян Ковачевич уважав себе начальником цїлого повстаня. Повстанє то формувало ся довшій час. Ще в лїтї 1881 р. виринали поодинокі ватаги та непокоїли австрійскі залоги — і тогдї вже зявив ся Ковачевич.

 

Менї розказував один урядник від помірів ось-яку пригоду з Ковачевичем.

 

Коли він в лїтї 1881 р. волочив ся лише з двома до помочи єму даними вояками по герцеговиньских горах, зявив ся перед ним узброєний Герцеговинець. Урядник настрашив ся не аби як, бо вояки відійшли від него з тичками, а єго револьвер лежав у торбі. Гадав неборака, що тут буде єму й амінь! Зараз прийшло єму на гадку — викупити ся. Не гаючись довго, він виймив з кишенї золотий годинник і мошонку з грішми і подав Герцеговинцеви. Тому очевидячки подобав ся переполох урядника, бо він, станувши перед ним, не сказав від разу, чого прийшов. Доперва як єму урядник подав годинник і гроші, Герцеговинець розсміяв ся на цїле горло і подав урядникови письмо. В тім письмі писано було по сербски так:

 

"Хоч я приготовляю ся видати твому цїсареви війну, то однак, узнаюча хосенність твоєї роботи для мого краю через описанє докладної мапи Герцеговини, заявляю тобі, що не лиш не дізнаєш від мене нїякої перешкоди анї небезпечности, але противно, я готов дати тобі поміч своїми людьми. Коли-б тебе напала против моєї волї яка друга ватага повстанцїв, покажи им сей лист, а хто би мого приказу не послухав і тобі зробив яку кривду, тому втну голову." Підписано: Стоян Ковачевич главатар повстанско-герцеговинского війска.

 

Такої самої опіки дізнавали від Стояна Ковачевича дороги і телєґрафічні лінії. Жовнїри инжінерскі, що мурували гостинцї в північній Герцеговинї, де володїла рука Ковачевича над повстанчими ватагами, могли собі свобідно і безпечно ходити по лїсах і не було нагоди, щоби их хто турбував. Ковачевич уважав будову доріг і телєґрафічних ліній за велике добро культурне для своєї вітчини і длятого окружав своєю опікою всїх тих, що коло тої роботи трудили ся. Так само дізнавали опіки Ковачевича всї лїкарі, як цивільні так і войскові. Ті люде, хоч і попали коли в руки повстанцям, не потребували журитись за своє житє. Ті засади потрафив Ковачевич впоїти в голови своїх підручників і раз стало ся так, що повстанцї, зловивши раз якогось офіціяла войскового [Verpflegsoffizial], уважали єго за лїкаря і окружали єго найбільшим поважанєм. Бідняка приняв накинену єму ролю і завязував раненим повстанцям рани і удїляв им поради лїкарскої.

 

Коли по кількох неудачах повстанцї розбили ся в поодинокі ватаги, що не чули вже над собою твердої руки Ковачевича, то ті ватаги стали подекуди нападати по дорозї людей, навіть богатих беґів, і рабувати. Тогдї Ковачевич видав маніфест до всїх повстанцїв і загрозив смертію тим, що не поступають по єго приказу і будуть дальше рабувати. В тім маніфестї приказував він щоби таких розбійників ловити і віддавати єму в руки, а він уже зробить лад з ними.

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 05.02.1894]

 

(Дальше.)

 

Слїдуючій факт поставить Ковачевича в яснїйшім світлї.

 

На кілька кільометрів від Фочи до полудня, при самій чорногорскій граници була місцевість Тентешти а в нїй стояв постерунок жандармерії. Коли вже повстанє на добре розгорілось, командант того жандармского постерунку зажадав підмоги з Фочи кажучи, що з 8 жандармів нїяк не зможе устоятись против перемагаючої сили повстанцїв. Фоча не розпоряджала ще тогдї достаточними силами, тож змогла вислати всего-на-всего 20 вояків під командою капраля. За те постягали з відтам усїх жандармів кромі 2, так що цїла залога складала ся з 23 людей, з чого було 2 Сербів-жандармів.

 

Місцевість Тентешти положена на малій долинї між високими горами. Було се дуже романтичне місце, але дуже непрактичне на постерунок, котрий містив ся в великому ганї [коршмі]. Коли там наші люде заняли становиско, довкола по сусїдних горах аж кишіло від ватаг повстанчих. Они знаючи, що в ганї містить ся війско, не знали єго сили і длятого поки-що обмежили свою дїяльність на пильній обсервації.

 

Командант постерунку не знав ще хитрощів воєнних і не міг відвикнути від порядку войскового, заведеного по ґарнізонах. Він що днини перед зупою виганяв своїх вояків на поранну ґімнастику [Gelenkubung] а відтак правильно виводив их на ученє. Боснаки придивлялись тому з сусїдних гір, і коли переконали ся, що тут всего-на-всего 21 людей, приступили одного прекрасного зимового поранку до формальної облоги. Післали до середини візванє, щоби добровільно здали ся. Капраль видячи, на що заносить ся, замкнув ся в своїй твердини, повирубував в стїнах дїри до стріляня, порозставляв своїх товаришів довкола дому, а коли Боснаки зблизили ся, він привитав их кулями. Того дня кілька разів пробували Боснаки здобути ган штурмом, але не устоялись против скорострільного оружя і кождого разу зі значними стратами назад вертали ся в гори. В ночи кількох вояків принесло води і палива, заки их Боснаки спостерегли і знов замкнули ся. Однак цїла та облога Трої мусїла в короткім часї скінчити ся сумно для Троянцїв за-для браку поживи й амуніції. Капраль добре се передвидїв, однак надїючись підмоги з Фочи рішив ще держати ся, поки стане сили. Так пройшло два днї. Жовнїри поїли всї консерви і им осталась однїсїнька бочілка сирої квашеної капусти і 300 штук патронів.

 

Сербскі жандарми зміркували зараз, що жде их, і длятого стали різко домагатись у капраля, щоби розпочав переговори з Ковачевичем [він командував тими ватагами], бо инакше буде им всїм дуже сумний конець. Коли капраль тому ще опирав ся, оба жандарми вимовили єму послух, кажучи, що они самі перейдуть на сторону повстанцїв. Енерґічний капраль [а був се Русин, ученик семинарії учительскої] хотїв тих обох людей розстріляти за зраду, однак поміркував, що тим свого положеня не полїпшить, а ті люде можуть єму стати в пригодї. Отже згодив ся на их предложеня і вислав их яко парляментарів до Ковачевича.

 

Жандарми полишивши оружє в ганї, насамперед вивісили на патику білу хустину крізь отвір. На той знак Боснаки перестали стріляти. Тогдї отворились двері і оба жандарми вийшли з хати прямуючи в саму середину боснацкого табору. На той час застановлено огонь з обох сторін і вояки повиходили на двір, де вже не були два днї. На них дивились Боснаки з гори, але ушанували межинародні звичаї, бо жаден з них не стрілив. Цїкавий се був образок. В долинї стоять коло одинокої хати виголоднїлі, невиспані й помучені австрійскі вояки, а доокола по горах стоять опершись на своїх рушницях купи боснацких повстанцїв.

 

Недовго се тревало, бо за яку годину показались оба жандарми, а з ними два уоружені Боснаки. Боснаки прийшовши до гану, сказали, що их начальник Стоян Ковачевич взиває до себе команданта, бо хоче з ним поговорити.

 

Капраль не мав охоти пускати ся сам межи таку ватагу. Се зміркували оба посланники і кажуть:

 

— Боїш ся, щоби тобі що лихого не стало ся? Не знаєш відай Ковачевича Стояна. Коли ти у него будеш в гостинї, тобі й волос з голови не впаде.

 

Боснак говорив так щиро, що капраль цїлком єму повірив, то вже й не слухав перестороги своїх людей — щоб не ходив, і пійшов.

 

Боснаки хотїли остатись яко заложники, але капраль на се не позволив. Він не був певний, чи котрому з єго товаришів не прийде охота спрятати одного з них, а тогдї єго голова пропала. Отже пійшли всї разом.

 

В серединї боснацкого табору горів величезний огонь, а биля него сидїв Стоян Ковачевич з цїлим своїм штабом. Ковачевич був одягнений в национальний чорногорскій костюм. На голові невеличка округла шапочка, на ногах високі юхтові чоботи замість постолів, короткій сердачок, широчезні штани долом вузенькі. Оперезаний був широким суконним поясом, за котрим стримів револьвер і ганджар. З боку припняв австрійску офіцерску шаблю. На себе накинув широкій ґумовий плащ.

 

Коли капраль до него зблизив ся, Ковачевич простяг єму на повитанє руку:

 

— Како си ти брате! Седай, сполім!

 

Капраль присїв ся і єму зараз подали чорної кави, а Ковачевич почастував єго папіроскою.

 

— Передовсїм — почав дальше Ковачевич — будь спокійний о себе і своїх товаришів, бо поки ми не розпочали баталії а ти у мене гостем, ти зовсїм безпечний.

 

Впрочім я не розбійник і так добре й честно веду воєнне ремісло як би й ти. Вмію цїнити вашу хоробрість і сповнюванє обовязків. Ви робите свою роботу, хоч, правду кажучи, на нїщо вона не здасть ся, бо Герцеговина належить до мене, а не до Австрії, і чи скорше чи пізнїйше ми вас з-відси прогонимо.

 

Капраль покріпившись горячою кавою, хотїв чим скорше покінчити переговори.

 

— Ну, що-ж будемо робити? — спитав.

 

— Що? Зовсїм нїчого. Віддайте своє оружє, а тогдї я вас пущу до Фочи.

 

— А як би ми не віддали?

 

— Ха-ха-ха! не віддали! Тогдї я вас так довго тут буду держати, аж помлїєте з голоду, а я кажу ваш ган підпалити, і коли чого горілого не буде, згорите в огни — шкода вас. Може думаєш, що прийде з Фочи підмога? Не турбуйсь! Я вже постарав ся, що Фоча має свою роботу і тепер не пришле сюди нї одного жовнїра.

 

— Шкода вас! — каже по хвили, — менї вас жаль. Ви рускі й Славяне та й добрі жовнїри, шкода, вам заждати там, де з того ваш цїсар не буде мати нїякого пожитку.

 

— А з-відки-ж ти знаєш, що ми рускі люде й Славяне?

 

— Що ви Славяне, виджу з того, що так добре вивчили ся нашої мови, а що ви рускі, се давно знаю, ще з того часу, як ви стали залогою в Фочи. Знаю трохи вашу Австрію. Сам я служив колись у войску австрійскім і навчив ся екзецирки.

 

— Ну, дамо половину оружя і випустиш нас, — каже капраль.

 

— Нема торгу. Або все дасте, або держіть усе, поки вам силою не відберу.

 

Капраль міркував так: віддам все оружє, тогдї годї буде до Фочи дістати ся, а так буде можна бодай оборонятись по дорозї.

 

Але Ковачевич стояв твердо при своєму і не хотїв лишити им анї одного карабіна.

 

— Боїш ся певно, що ми, відобравши від вас оружє, виріжемо вас як баранів? Ну, маєш моє лицарске слово, що не лише випущу вас, але ще дам вам віддїл моїх людей, що вас відпровадять аж під саму Фочу. Що-ж? згода?

 

— Згода! але лиши нам бодай баґнети, бо нам після закона не вільно ходити без баґнетів.

 

— А! о се тобі ходить? Добре! заберіть собі ваші баґнети, а віддайте карабіни. Баґнетів менї зовсїм не треба.

 

По тих словах подали собі руки і випили знов по чашцї кави.

 

— Иди-ж ти тепер до своїх людей і прилагодь все... Я там незадовго прийду.

 

Капраль вернув до гану, де єго вояки дожидали нетерпеливо.

 

— А що, пане капраль? — запитали в оден голос.

 

— Добре буде, як лихо мине. Antretten! щось вам скажу...

 

Жовнїри в миг станули лавою.

 

— Habt Acht! Угода з Ковачевичем вже готова. Віддамо наші ґвери, а Ковачевич проведе нас аж...

 

— На тамтой світ! — підхопив оден вояк.

 

— Habt Acht! кажу: проведе нас аж до Фочи.

 

— А я таки карабіна не дам з рук, поки не згину! — знов каже вояк.

 

— Хиба що згинеш, а з того нїкому пожитку не буде. Ви знаєте добре, що у нас нї що їсти, нї чим стріляти. Найдальше за добу не стане в нас сили, а тогдї Боснаки поріжуть нас як баранів. А так прийдемо до Фочи і дадуть нам нові ґвери.

 

— А можна-ж вірити, пане капраль, що як віддамо з рук ґвери, то нас не поріжуть? — питає якійсь хитрий Бойцуньо.

 

— Ковачевич дав слово і я єму вірю.

 

— Але що скаже пан капітан, що ми так добровільно ґвери віддали? Буде біда!

 

— Я всю біду беру на себе, — каже капраль. Бог видить, що ми робили, що могли, тримали ся дві добі о голодї і в зимнї. Стратимо, правда 21 ґверів, але уратуємо 21 вояків, а як подрочимо Босанків, то нї одного нї другого не буде.

 

— Коли так, то най ся дїє воля божа. Бодай чорт взяв того Ковачевича, що він нас так мучить!

 

— Abtretten і складати ґвери на стіл!... Herstellt! забув вам сказати одно: повитягайте хлопцї всї "ціндпадлї" і закопати в землю враз з тими патронами, що нам ще лишили ся...

 

(Конець буде.)

 

ѣло, 07.02.1894]

 

(Конець.)

 

Цінднадель — се невеличкій цвяшок в карабінї систему Верндля, що ударяє в патрон і таким способом єго запалює. Без сего карабін є цїлком не до ужитя. Цвяшок сей така маленька штука, що хто не знає тої системи оружя, нїколи браку єго не спостереже.

 

Вояки повиймали в одну мить ключі до розбираня карабінів і за кілька мінут принїс капралеви оден жовнїр усї цвяшки в руцї. Капраль почислив, зібрав в одну купу з пачками патронів і сам их закопав під стїною та прикрив гноєм. Жовнїри, складаючи карабіни на стіл, розпочали балакати.

 

— Пращай товаришу! — каже оден пригортаючи ґвер до себе, — хоронив я тебе як ока в голові, а тепер Бог знає, кому дістанеш ся...

 

— Будь здорова, моя жіночко! — каже другій — тепер віддаш ся за другого.

 

— Але певно, що твого першого чоловіка не застрілиш уже — докидує хтось.

 

Всї засміялись.

 

— Знаєте що? краяни і камрати! — каже той першій, що не хотїв віддати оружя — то вся наша біда від того Ковачевича. Як би не він, то нам би лекше стало жити на світї і війни би не було.

 

— Певно! поки не наднїс дїдько якогось Ковачевича, був спокій.

 

— Знаєте, краяни, менї всьо одно. Як він сюда прийде по карабіни, я тихцем єму всаджу баґнет межи ребра... нехай дїєсь воля Божа! Знаю, що менї вже більше не жити, але згину я, то другим буде лїпше, бо й війни не буде, як Ковачевича не стане...

 

Капраль зачув ті слова.

 

— Що ти дурний говориш? Не лиш тебе одного, але й нас всїх розсїчуть тут, а війна як була так і має бути, бо не буде одного Ковачевича, то буде другій і десятий. Сиди небоже, не рипай ся і не балакай дурниць!

 

Така мова успокоїла всїх.

 

Тимчасом на дворі зробив ся гамір, отворились двері і до сїней увійшов Стоян Ковачевич з своїми людьми.

 

— Како си ти брачо? Добар дан!

 

— Добар дан комшіо, фала лєпа!

 

— Фала лєпа! какос ти йош... Живйоли Русіни — каже Ковачевич.

 

Відтак приступив до стола і став числити карабіни. Кинувши оком по жовнїрах, почислив усїх і казав забрати карабіни своїм людям.

 

— А де-ж патрони? — питає капраля.

 

— Нема нї одного!

 

— Нема? Ну як би я був знав, не був би так довго з вами бавив ся...

 

— А як би у нас були патрони — каже капраль — не були би ми так легко віддали карабіни.

 

— Ну стало ся, — каже Ковачевич, — я слова додержу. Тепер напийте ся кави і в дорогу!

 

Сказавши ті слова Ковачевич видав приказ своїм людям.

 

Тепер вояки потїшали ся з Боснаками мов-би нїчого нїколи межи ними не було. Пійшли всї до боснацкого табора, посїдали коло огню і пили горячу чорну каву чарку за чаркою.

 

Потім станув коло огню віддїл Боснаків під начальством якогось адютанта Ковачевичевого. Ковачевич каже:

 

— В дорогу час, пека ті Боґ да сречан пут [щасливу дорогу!] добрі ви хлопцї і славні вояки! До побаченя в Фочи!

 

Вояки, побравши на плечі торністри, поставали в дві лаві. Віддїл Боснаків роздїлив ся на двоє, половина з переду а половина з заду, і — гайді упред!

 

— Идемо як на кальварію — каже оден Бойко.

 

— Ще не знаєш, яка тобі буде кальварія, коли дійдемо до Фочи, — відказує другій.

 

Коли відійшли кілька кільометрів від Тентешти, привитала их якась друга повстанча ватага стрілами. В мить виступив оден Боснак і став кричати голосно, повтаряючи приказ Ковачевича. На се имя ватага розступилась і пропустила спокійно наших людей. Під самою Фочою боснацка ескорта нараз скочила в лїс і пропала.

 

Вояки прийшли до Фочи, а капраль зараз пійшов здати рапорт командантови.

 

— Зле ви зробили віддаючи им наше оружє, — каже той. — Они тепер з ваших карабінів будуть на вас стріляти.

 

— Не будуть, бо ми повиймали всї цінднадлї...

 

— Так?! А то инше дїло... дуже добре!

 

За місяць прийшла з Відня для того капраля grosse silberne Tapferkeitsmedaille, а вояки говорили між собою, що "наш пан капраль дістав мендаль за валечность".

 

— Ну, як же виглядає Ковачевич? — питав ся капітан вернувших вояків.

 

— Та що, пане капітане, от як Ковачевич... він має лїву руку криву.

 

— Та що ти говориш: руку криву! о! — відзиваєсь хтось.

 

— Аби-сь знав, що має! менї навіть говорили тоті "равбіжи", що він всї кулї приймає в ту лїву руку, а більше нїгде єго куля не бере ся... Вже девять куль дістав...

 

Як же з того показує ся Ковачевич?

 

А вже-ж годї єму відмовити характеру, але цїлим своїм поведенєм і способом войованя він подабав на лицаря з минувшого столїтя. До теперішної тактики він зовсїм неспосібний. Тогдї як він воював з голодними турецкими жовнїрами, що обладовані саквами всякого рода ишли в густих лавах, а оружє мали старе, тяжке й ненаручне. Ковачевич в горах міг бути дуже небезпечний. Коли такій Ковачевич випав з своєю ватагою на умучений тяжким маршом віддїл турецкого війска, міг им богато нашкодити, міг неодну голову острим ганджаром зняти, — але до дїла з жовнїром вправленим, з добрим скорострільним оружєм, — він очевидно пережив ся. Та й ще єго дивно гоноровий спосіб войованя: дороги, телєґрафу не рушай, бо се культура. Добрий був Ковачевич на середновічного лицаря, але на новочасного начальника він зовсїм не відповідав.

 

Одного разу було в Фочи всего 100 вояків, а коло Фочи стояв Ковачевич з 600 людьми. Наші стягнули ся всї до одного конаку, полишали касарнї, маґазини на божу волю — бо розходилось лиш о охорону каси і канцелярії. Наші не спали цїлу ніч, дожидаючи що-хвиля нападу. Всї були приготовані до завзятої боротьби, котра могла для нас скінчитись дуже сумно. Так минуло дві добі, а третього дня прийшла з Ґоразди для нас підмога. Маширує було віддїл нашого війска такою вузкою дорожкою поміж високі гори, що лиш каміня з гори коти а й душі живої не останесь, — а Боснаки стоять по горах і анї на ум им не прийде спробовати такого способу войованя...

 

Невдовзї потім в одній знатнїйшій битві під Фочею Стоян Ковачевич був тяжко ранений. Єгo занесли повстанцї до Чорногори та й потім нїчого про него не було чути... Показало ся, що Ковачевич не був характерником, за якого єго мали свої й чужі...

 

В Бережанах 20 сїчня 1894.

 

[Дѣло, 08.02.1894]

 

VI.

 

Моя подорож до Фочи.

 

Се було в сїчни 1882 р. З Босни приходили непокоячі вісти про ватаги розбишак що непокоїли окупаційне війско. Так писали ґазети. Инакше писали наочні свідки, урядники босаньскі Галичане до своїх знакомих до Львова. Не були се розбишацкі ватаги, але формальне повстанє.

 

Говорено де-що про мобілізацію. Резервові офіцири троха занепокоїлись, бо леда хвиля могли их покликати до тих полків що стояли в Боснї і Герцеговинї залогою.

 

Я був тогдї академиком четвертого року права і саме заходив ся з товаришами коло ново-заснованого "Кружка правників". Мій товариш Л., з котрим я разом мешкав, виїхав до дому на ферії, а я поназносив книжок правничого змісту лагодячи відчит для Кружка.

 

Дня 22. сїчня вернувши з обіду я порав ся коло упорядкованя матеріялу до відчиту і забув про Босну й єї повстанє. До моїх дверей хтось запукав. Так лиш вояки пукають, коли входять до хати в дїлї службовім. Отворились двері і до хати увійшов капраль 30-го полку з запечатаним письмом. Менї пройшов мороз по спинї. Я вже знав, що се. Розриваю куверту, а там взивають мене в протягу 48 годин явитись до чинної служби, насамперед до Самбора а відтак до Ґоразди в Боснї.

 

Капраль відійшов, а я стояв не знаючи, що робити з собою. Сего року у мене аж два испити правничі та й треба би до якогось уряду вступити, а тут кидай все... та й чорт зна' яка тота Босна й які там люде. Прощайте-ж товариші, книжки, скрипти і все-все!

 

Я постановив їхати найблизшим поїздом на Перемишль, що тогдї відходив о 4 годинї рано. Залагодивши всї службові формальности, запросив я моїх товаришів на прощальну бібу. Зібралась пачка найсердечнїйших моїх товаришів. Ми пійшли передовсїм до порядної реставрації зїсти вечерю, а відтак, щоби розважитись, стали ми ходити, від кнайпочки до кнайпочки, аж вибило 3½ з-рана. При тій оказії я витряс усї свої гроші, які мав, лишивши собі на білєт. На чорта менї тепер гроші! І так у мене их небагато було... моя мошонка терпіла на хронічну недокровність, — хороба се звичайна у бідних академиків. Правда, совість пригадувала менї мого кравця, але розум відраджував єму тепер платити. Я гадав собі так: Коли я єму тепер заплачу, то певно про мене більше не згадає, але як я єму зістанусь довжним, то буде мене згадувати і щиро на интенцію щасливого мого повороту борухи відправляти. А все ж воно любо на чужинї знати, що християнина хтось згадує...

 

Перед годиною 4-ою рано я, розцїлувавши ся з товаришами, сїв на замовленого фіякра і пігнав на дворець.

 

Дня 24 сїчня я представив ся місцевому командантови в Самборі і зараз взяв ся муштрувати на самбірскім передмістю моїх резевістів, заки ми вимаширували в похід на Турка. Тревало се цїлий тиждень, заки постягано резервістів, а зараз відтак одної красної суботи дістаю приказ виїхати з "кватирмахами" о цїлу добу скорше перед вимаршом. Так другої днини, попращавши ся зі знакомими в Самборі, що мене супроводили на дворець, сїв я до зелїзничого воза і поїхав на Хирів.

 

На дворі була хороша погода. Небо чисте, а ярке зимове сонце, що то як мачошине серце світить а не гріє, заглядало уперто у вікно того воза, наче-б глумило ся надо мною. А вже-ж менї не було весело. До сеї пори я ще ногою не був по-за Галичиною, а тепер прийшло ся менї йти в край далекій, з-відки поворот дуже непевний.

 

Я роздивляв ся вікном на всю околицю. Все тут було менї знакоме, бо тут провів я першу молодість, студентскі часи. Кождий куток пригадував менї щось весело пережитого. Чи мало я на тім оболоню набігав ся, провадив баталії з жидами [тогдї оно ще було в модї], тут виходив учити ся рано, тут ми давали вечерами концерти студентскі і т. д. Тепер... прощай рідна сторононько! може все й не побачу тебе більше... Тогдїшний стан моєї душі зрозуміє хиба той, хто таке саме переходив.

 

Поїзд сховав ся в найблизшім розкопі, що менї заслонював цїлий вигляд, і я попав у тяжку задуму. Зо мною їхав якійсь старий підполковник, а дізнавшись про цїль моєї подорожи, торочив меві щось о воєнній славі — та я того й не слухав.

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 15.03.1894]

 

 

VI.

 

Моя подорож до Фочи.

 

(Дальше.)

 

В Хирові треба було переждати 16 годин до слїдуючого поїзду, так що доперва в понедїлок рано міг я їхати дальше.

 

Аж до тої хвилї, заки я вїхав в Устрицкі гори, менї все ще бачилось, що я між своїми: коли-ж тії гори закрили передо мною знакомі місця, зачинив вікно мого купе і сказав: прощайте!

 

Від тої хвилї все, що мене окружало, було менї зовсїм незнакоме: і місцевість чужа й люде. Не було за чим до вікна заглядати, тож я й не дивив ся, а взяв ся радше за читанє. Невеличку я взяв з собою бібліотеку: кілька чисел "Дѣла", "Зеркала", календар "Просвіти" і Енеїду Котляревского — ось і все, що змогло помістити ся в моїй торбі.

 

Але не завсїгди може чоловік читати.

 

Бувають такі хвилї, що читаєш тричи одно і не розбереш нїчого. Якась злобна, уперта гадка стирає в твоїй памяти все, що хочеш затямити, а пише своє. В таких хвилях кидай книжку проч, поки не здужаєш запанувати над тою одною думкою, що тобі супокою не дає. Таке було й зі мною. Я не міг нїчого розуміти, що читав, тож поклавши мою літературу в кут, я сїв і важко задумав ся. Що мої думки не були веселі, що их окружали чорні хмари, сего кождий догадає ся, представивши собі, що покликанє до Босни відорвало мене від роботи, перешкодило менї в студіях на необмежений час, — ну, а кликали мене туда, з-відки можна було прямісїнько на тамтой світ поїхати...

 

Думаючи над тим всїм, що було і що могло бути, я не стямив ся аж в Сяноцї. Тут хотїв я звідатись: що роблять мої вояки, і перейшов до их купе. З ними проїхав я кілька стацій. Було их 12, самі капралї. Я хотїв з ними близше познакомитись і дати себе пізнати, так, щоби ми відтак могли згідно нашу службу робити.

 

Се не були люде з моєї компанії, тож мене ще не знали, а після принятої в війску системи кождй офіцир уважав ся у вояків так довго злим, доки не докаже дїлом, що він чоловік людяний. Деякі офіцири держать ся тої методи, що показують ся для вояків гіршими, нїж они є дїйстно. Така метода, після мого погляду, найгірша. Офіцирови людяному поводять ся люде єго з власної охоти як найлїпше, они єго люблять як рідного батька і старають ся оминати все те, з-за чого офіцир их міг би мати яку неприятність. За таким офіциром люде пійдуть на очевидну смерть, а екзецирка у них иде як на шнурку. Противно-ж у тх офіцирів, що людей мучать, усе йде зі страху і з мусу — все нещиро. Він не певний своїх людей, чи єго в критичній хвили не лишать в найбільшій небезпечности. Однак прошу мене не підозрівати, що під людяностію я розумію занедбанє дісціпліни. Дісціпліна в войску мусить бути як найстрожша. Войско без дісціпліни гірш башибожуків. Тілько-ж що иншого дісціпліна, а що иншого брак людяности — знущанє над тим, що має свою волю звязану строгим реґуляміном і не може оборонити ся. Строга дісціпліна повинна мати місце лише в службі — по-за нею офіцир повинен бути жовнїрови братом. Таку методу виховуваня жовнїрів голосив в своїм часї архикнязь Иван Сальватор, один з найздібнїйших офіцирів австрійскої армії.

 

А яка різниця межи жовнїрами виобразуваними після тих двох метод. Жовнїр з-під команданта людяного веселий, відважний, притомний і витревалий — а се найкрасші прикмети доброго жовнїра, знов же жовнїр виобразуваний у вічнім крику й лайцї єсть тумануватий, застрашений, нерішучій, часами упертий, підступний і брехун а часами безмислено точний як найдокладнїйша машина. Але жовнїр не повинен бути машиною. Найдокладнїйша машина може без найменших докорів совісти урвати свому властителеви пальцї...

 

Офіцир має тисячні нагоди показати себе гуманним і зєднати собі симпатію.

 

Коли мене по моїм приїздї до Самбора призначили до 20-ої компанії, я застав тут 60 резервістів покликаних з різних сторін і призначених до Босн. Я прийшов до компанії коло 12-ої години в полудне. Видїлювали менажу. Дивлюсь а мої резервисти стоять по-під стїни на дворі померзли і дзвонять зубами та боязко заглядають до кухнї, де видїлювано менажу.

 

— Чи вам уже давали їсти? — питаю их.

 

— Нї! Пан Фір казали чекати, поки "свої" не вифасують, а тогдї ми дістанемо.

 

— А ви-ж дуже голодні?

 

— Як не бути голодними? Від рана до тепер фасували мундури... не можна було нїчого собі купити, а й тепер до міста не пустять.

 

Я ввійшов до кухнї в тій хвили, як одного відважнїйшого резервіста гонив кухар варехою за двері, з чого кількох підофіцирів реготало ся.

 

— Що тут дїє ся? — питаю, — що нинї рано компанія робила?

 

— Була школа, — каже цуґсфірер.

 

— То тому для компанії даєте менажу скорше нїж для тих бідаків, що там зубами з зимна дзвонять? Марш з-відси, дармоїди! Насамперед возьмуть менажу резервати а відтак люде з компанії!

 

Отворивши двері гукнув я:

 

— Резервісти! сюда з шальками! І так щоб менї було що дня! — кажу до підофіцира.

 

Такою марницею я зєднав собі моїх людей що до одного.

 

Розговорюючи з моїми кватирмахами ласкаво і весело, потрафив я розяснити сумні их лиця. Всї они були резервістами і кождий з них полишив когось дома, за ким мусїв тужити. Був там оден такій з самбірского передмістя, що другої днини по весїлю мусїв лишити жінку молоду і йти до війска. [Жінка тої днини збожеволїла]. Прочі всї були жонаті люде. Проїхавши з ними кілька стацій я вже міг числити на их симпатію.

 

Поїзд зблизив ся до тунелю Лупківского. Менї здавало ся, що я вїзджаю в челюсти пекольні — будь-що-будь тут кінець моїй рідній земли; з другого боку вже Мадярщина. До того часу я не знав Мадярів, хиба з книжок та може коли й бачив якого, але з того не міг я зміркувати, що се за нарід.

 

Від першої стації за Лупківским тунелем я заспав і пробудив ся аж в ночи, коли до мого купе повлазили якісь панове. Я би був і не звертав на них уваги, коби не звуки их мови, котра менї видалась така чужа і до нїякої бесїди европейскої не подібна. Я отворив очи і, приглянувшись, мимо волї посмотрив рукою за моїм револьвером. Вигляд тих панів відповідав зовсїм их бесїдї. Они були чорні як цигани, одягнені в короткі угорскі кацабайки зі шнурами. Кождий таскав ще закинене на плечі велике бараняче футро. В зубах держав кождий малу люльку з таким смердячим тютюном, що я не лише заплакав ся від диму, але закашляв ся і чихнув два рази. Отсе був той славно-звістний бакун, що єго колись-то наші бойки так завзято перепачковували і з-за него баталії вели з "дзеленими паничами". А вже-ж найбільше мене зацїкавила их бесїда. Слухаєш було якого-небудь европейского говору та хоч тисячне слово зрозумієш, а тут нїчого-нїчого, саме тілько "гарум-барум", "еть феть-меть"... Се так Азією пахне, що аж ну!

 

Коли ніч, так і спати. Доперва в Міскольчу пробудив мене кондуктор. Тут була моя перша стація. До Міскольча приїхали м о 1½ години в ночи.

 

Зложивши свої баґазї на фіякра я пішов з моїми 12 людьми до міста. Дворець від міста так далеко, як от в Дрогобичи або Бурштинї. Цїлу дорогу міркую собі: що я там зроблю і де подїю ся з своїми людьми?

 

(Дальше буде).

 

[Дѣло, 16.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Идемо пустими улицями міста — нїгде живої душі, кого би випитати ся. Надійшов якійсь жидок. Я єго задержав і питаю: де тут гавтваха? Жид мене не порозумів, думаючи, що то патроль иде і бере єго на гавптваху. Отже зачинає шепетати щось насамперед по мадярски, а відтак по нїмецки, що він нїчого злого не зробив, щоби єго пустити до дому, а він уже нїколи так поночи не буде волочити ся.

 

— Та що менї до того, що ти робиш? — кажу. — Покажи менї де гавпваха, дамо тобі шістку за дорогу.

 

Коли жид зачув про шістку, вже-ж зміркував, що я не лихій чоловік, котрий хоче єго свободу вкоротити. Він мене повів всякими улицями аж під якусь браму і сказав що тут гавптваха.

 

Коли я зближив ся до того будинку, виступив против мене сторожний вояк і наставляючи баґнет, гукав:

 

— Hall! wer da?

 

— Quartiermacher!

 

— Feldruf?

 

— Не знаю!

 

— Halt! wer da?

 

Чи той чоловік здурів? — думаю. — Коли ми лиш таку бесїдоньку будемо вести все da саро, то й до завтра не порозуміємось. Отже я, не відповідаючи більше, питаю єго: де маю моїх людей помістити — де тут транспортсгавз?

 

Мадяр очевидячки аж тепер зрозумів, чого я хочу, і наша конверзація змінила ся. Він сказав менї одним словом:

 

— Nemtudum!

 

З того я бодай пізнав, що сей чоловік уже мислить і старає ся мене зрозуміти, а коли се єму не вдало ся, він дуже розумно виповів свою гадку, що мене не розуміє!

 

— А бодай тебе вовк зїв, козяча лабо — каже оден з моїх.

 

Я гукнув:

 

— Commandant heraus!

 

Вийшов до мене підофіцир, але так само й з ним я неміг розмовити ся анї по нїмецкі анї по словацкі. Ледво при помочи жидка, що все ще стояв коло мене, я довідав ся, що тут нема такого транспортсгавзу де би аж тілько людей могло переночувати. Коли надійде якій десяток людей, то их зараз містять по кватирах. Нїчого робити! звертаюсь до жидка:

 

— Веди мене — кажу — до першого лїпшого готелю!

 

Ми поволїклись за жидом. Невдовзї стояли ми всї в сїнех великого готелю.

 

— Давайте менї і моїм 12 воякам кватиру! — кажу.

 

Портієр посїпав ся в голову.

 

— Для вас — відповідає — кватира буде, але для ваших вояків не можу нїчого порадити.

 

— Коли так, — кажу до моїх людей, — то ходїм всї на спацир аж до самого рана.

 

— Та нї, прошу пана, — каже оден дрогобицкій чоловік. — Прошу тут лишити ся на ніч, а ми пійдемо до знакомої нам тут господи і переночуємо.

 

— Се не може бути! — кажу. — Ви готові в ночи зробити яку біду в містї, а я за се буду відповідати опісля...

 

— Але то не може бути! — відповідає той сам капраль. — Даю слово чести і ручу, що все буде в найлїпшім порядку. Я знаю Міскольц, бо я вже сюда переходив раз, вертаючи з Босни.

 

— Коли так, — кажу, — то йдїть з Богом! Доброї вам ночи!

 

Портієр випустив моїх людей за браму готелю. Зачинивши за ними двері, повів мене з моїм служачим Ивасем Подоляком на гору до теплої і вигідної комнати.

 

Угорскі готелї навіть в найменчих місточках уладжені дуже хорошо і дешево в порівнаню з нашою Галичиною. Их прикметою єсть харність і добра обслуга. Роздягнувши ся в добре огрітій комнатї я поклав ся спати, та хоч як я був умучений дорогою, спав як найгірше. Такої ночи не бажаю мому ворогови. Чи се зміна воздуха, чи може розстроєнє нервів в наслїдок тих всїх вражінь, котрих я того дня дізнав, так погано вплинуло на мене — не знаю, але були хвилї, що менї бачилось, немов я трачу розум. Мене брала роспука, що мене відорвали від моїх студій... що я йду против волї і мушу туда йти, куда мене кличуть. Були хвилї, що менї приходило на ум взяти револьвер і вкоротити собі житя. Я сам себе жахав ся і відганяв від себе тую чорну думку. Не будучи певним себе, чи встою ся против покуси, я збудив Ивана і казав собі дещо розказувати, оповідати. Єго проста а спокійна бесїда мене трохи вспокоїла. Думки пішли своїм ладом і я заснув.

 

Пробудивши ся в ранцї, я згадав минувшу ніч і лише перехрестив ся, чудуючись, з-відки менї щось такого могло на ум набристи. Чогось такого зі мною нї перед тим нї опісля не лучило ся. Тепер менї стало ясно, длячого деколи вояки стріляють ся з боязни перед малою войсковою карою; длячого стріляють ся з туги за рідним краєм; длячого жовнїри Наполеона І. що стояли в Єгиптї, стріляли ся, не могучи діждатись повороту; длячого деякі люде заняті в Боснї з туги за домом запивали ся аж до божевільства... Мій стан душевний тої тяженької ночи дав менї образок душевного стану, в якім находить ся самовбійник перед довершенєм страшного замислу. Від того часу я би не поважив ся кинути каменем на самовбійника, зображуючи собі душевний єго стан без огляду на причини, які той стан у него викликали.

 

Одягнувшись пішов я оглядати місто, та небагато менї про те писати, бо я там був всего оден день, тож годї було все затямити, а коли-б я писав що там є великі камяницї, асфальтовані вулицї й хідники, каварнї й реставрації, то кождий би сказав що кілька міст таких самих уже бачив. Але се мушу запримітити, що мадярщина тут не така ще корінна, як приміром в Сеґединї. Тут почуєш на вулици ще мову нїмецку й словацку і мовляв, можна ще витримати.

 

Над вечер надійшов наш транспорт під начальством капітана. Я вийшов на стрічу і чи мало мав я і мої люде роботи, заким усїх розмістили по кватирах.

 

По обідї другого дня мав я їхати з кватирмахами дальше до Сеґедина, де була призначена для нас полуднева стація.

 

Коли я вже сидїв в моїм купе, влїз до мене якійсь офіцир-мадяр. Ми представились собі по артикулу і він таки зараз заговорив до мене по мадярски. Кажу єму, що нїчо не розумію. Він дуже дивуєсь і не хоче повірити.

 

— Ти, товаришу, хиба жартуєш? — каже. — Та-ж резервовий офіцир, що скінчив ґімназію, мусить уміти по мадярски бо єго в школї вчили.

 

— То-ж то й біда, — кажу я, — що мене в школї мадярскої мови не вчили, бо у нас в Галичинї Мадярів зовсїм нема.

 

— То я вас Галичан дуже жалую, що не дають вам можности навчити ся так милозвучної бесїди.

 

— Га! що-ж дїяти? — кажу. — Якось чоловік мусить і без сего на світї обходити ся.

 

— Ну, як же? — питає, — наша бесїда тобі сподобалась?

 

— Годї менї на се відповісти — кажу. — Я чую сю бесїду першій раз, то і не можу оцїнити єї милозвучности...

 

— Знаєш що? Раджу тобі: навчи ся по мадярски бодай де що, а оно тобі дуже придасть ся. От я би тебе ще тепер де чого навчив, заки доїдемо до Сеґедина.

 

— Спасибіг! — кажу, — я дуже непонятливий, то-ж не легка була-б робота.

 

— Але кажу тобі, що будеш колись жалувати. От і тепер: їдеш до Босни... і там є Мадяри... як же з ними будеш говорити? Та-ж сама товариска ввічливість вимагає того щоб ти до них заговорив по мадярски.

 

— А чому ви Мадяри — питаю я єго — не хочете вчити ся других европейских язиків? Правду кажучи, з мадярскою мовою не далеко зайдеш по-за границю країв корони св. Стефана.

 

— Чому нї? Ти милиш ся... у нас приміром говорять не зле по латиньски.

 

— Ет, що тут говорити про латину! — кажу я. Се мертвота, котрої кромі людей учених нїхто не розуміє. Але чому ви не вчитесь хоч-би по нїмецки або одну славяньску мову? Та-ж ви з тими народами заєдно стикаєтесь! По нїмецки-ж пересїчний Мадяр говорить зле, а по славяньски мабуть зовсїм не говорить...

 

— Ми Нїмцїв не любимо, а Славян нїяких не узнаємо. Тут все мусить бути мадярске, инакше оно буде московске.

 

— Коли ви — замітив я — Славян не узнаєте і так не любите, то чого-ж лїзете до Босни? Там чей-же Славяне?

 

— Там ми узнаємо лише Турків. Се дуже порядні люде, щирі, правдомовні. Затям то собі добре, бо я там був і докладно придивив ся. А ті твої Славяне чи Серби — се нарід без чести й віри. Він тобі в очи кляне ся на все святе о своїй льояльности, в потребі по ногах тебе цїлує, але коли єму нагодить ся проколоти тебе ножем, зробить се з приятностію і ще тобі по смерти ніс відріже. З тої перестороги повинен ти користати. Не вір Сербови як собацѣ! На Турків можна цїлком спустити ся, бо се лицарскій нарід.

 

Я не знав, що єму на те відповісти, бо я не мав нїяких даних о тій річи, але на єго погляд о Славянах взагалї, особливо об угорских, я таки не хотїв не відповісти.

 

— Так ти кажеш, що всї ваші Славяне мусять бути Мадярами, бо инакше мусять остати Москалями?

 

— Без сумнїву, що так. Всї Славяне тягнуть до Россії, з виїмкою Поляків, длятого тебе той заміт не потребує обходити, бо ти з Галичини, отже Поляк...

 

— Нї, вибачай, я не Поляк, я Русин.

 

— Яка се народність?

 

— Така сама, як у вас в північній підкарпатскій країнї.

 

— Ага! се значить греко-уніти. Але се не Русси, а добрі мадярскі патріоти.

 

— От бачиш — кажу я — ми вертаємось до нашого попередного предмету. Можна бути угорским патріотом, а про те можна бути добрим Славянином. "Мадяризм" як ти називаєш — я розумію яко державний патріотизм, Славянство яко патріотизм національний, котрий по-за потреби язика, літератури, школи і церкви не мусить виходити коли всї свободи горожаньскі має пошановані. Чим більше ушануєте національні святощі Славянина, тим більше буде він угорским патріотом і в кождій хвили постоїть за справу угорскої держави.

 

— Ми розуміємо сю справу инакше, — відповів той. — Ми не розуміємо угорского патріотизму без мадярскої мови, школи і т. д. Хто хоче бути мадярским патріотом, мусить бути і Мадяром душею-тїлом... инакше він при даній нагодї відречесь усего і може получити ся з нашими ворогами...

 

На таке говоренє не було що дальше перечитись, а я навів той наш розговір лиш длятого, що він є характеристичний і показує, як мадярска интеліґентна суспільність глядить на своїх немадярских співобивателїв.

 

Доїзджаючи до Сеґедина, ми їхали високим насипом-греблею, що охороняє низину сеґединьску від повени Тиси. Менї прийшла зараз на гадку повінь, яка навістила се місто в роцї 1880 і на котрій, мимоходом кажучи, Мадяри зробили знаменитий интерес, бо на місце лихого міста вибудували місто хороше з величавими будинками.

 

На двірци треба було злазити по сходах на долину — чи не більше, як би з другого поверха — на площу, де стояли фіякри. З того можна мати понятє, о скілько висше стоїть поверхня води в Тисї анїж само місто, та що тут могло дїятись, як вода в Тисї в підвисшенім станї прорвала греблю і вилилась на місто.

 

Вийшовши на площу, не знав я, що з собою робити, бо нїхто й не слухає мого нїмецкого балаканя. Аж побачив я якогось вояка в вузеньких червоних штанцях. Я й не знав о тім, що се піхотний гонвед. Кличу єго до себе і питаю: чи далеко до міста? — а він показує плечима, що не розуміє. Питаю єго відтак по руски.

 

Nemtudum!

 

Вкінци вимовляю слово: Transportshaus!

 

— Igeu, igeu! — каже Мадяр і йдемо до міста, він передом а я з моїми кватирмахами за ним.

 

Улицями Сеґедена годї було пропхати ся. Всї завалені руштованями, цеглою камінєм і піском, а хоч се доперва перші днї лютого, робота аж кипить. Каменицї одна в одну висока, на кілька поверхів... усе на европейскій лад. Де-де стоїть ще яка руїна з давної будівлї. Ну! не дивота, що се все порозлазило ся від води, як невипалені горшки, бо й усе тут було будоване з невипаленої рівногранчастої цегли, висушеної трохи на сонци. З тої цегли будовано на глинї, то й не могла така будова устоятись водї. А порівнуючи теперішні будови з давними, подумав я собі: Дай Боже кожному нашому галицкому місточкови такої повени... але й такої повени складок з цїлого світа, а певно нїхто не нарікав би на щербату долю... От і тут справдила ся поговірка, що найбільше нещастє може стати найбільшим щастєм. Не будь повени — Сеґедин був би до-тепер лїпянкою, а так став містом величавим і богато красшим від нашого Львова, коли Львів можна назвати містом красним... Тут і там стоїть цїлий ще дім одноповерховий так само будований як і тамтота руїна, але якимсь чудом не повалив ся. На мурі видно намул. Вода стояла по вікна першого поверха. Цїлий Сеґедин був глиняний, а тепер є мурований. Сеся повінь була для Мадяр тим самим, що огонь для чоловіка, котрому згорить старий, дїравий а високо заасекурований дах.

 

(Дальше буде).

 

[Дѣло, 17.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Прийшли ми вкінци до транспортсгавзу. Був се старезний мурований поверховий будинок з великим подвірєм оточеним глиняним муром. Подвірє було так низенько покладене, що дивившись з вулицї виглядало як величезний басен.

 

Напротив мене вийшов якійсь подофіцир і з тим я вже міг розговорити ся по нїмецки. На моє питанє: де би помістити себе і кватирмахів, він сказав, що я мушу спати в готели а мої люде спати-муть в транспортсгавзї — і туди він их повів. Менї цїлий той будинок не дуже подобав ся, тож я пійшов подивитись на тую кватиру. До неї вело з подвіря кілька східцїв у долину. Війшовши до комнати я мусїв заткати ніс рукою, бо таку гниль було чути, що аж в голові морочило. По підлозї, по стїнах під саму стелю повно намулу. На зелїзних ліжках сїнники мокрі аж ослизли, напхані гнилою соломою.

 

— Тут мої люде нїяк спати не можуть! — кажу я, — треба для них иншого поміщеня. Може би на поверсї?

 

— Там касарня, — каже підофіцир. — Хиба за позволенєм пана команданта.

 

— А де-ж той пан командант? Я хочу з ним поговорити.

 

— Він тепер обідає. Але я дам ордонанса, що вас проведе до менажи.

 

Я велїв моїм людем заждати на подвірю, а сам пійшов різними вулицями до менажи за тим самим гонведом, що мене сюди з двірця привів. Заки я там дійшов і дочекав ся кінця обіду, минуло більше як 1½ години. Діждавшись поручника, команданта транспортсгавзу, пійшли ми оба до транспортсгавзу. Він оповів менї, що я зовсїм непотрібно до Сеґедина їхав, бо они повідомлені о тім, що завтра прийде сюда війско і обід вже замовлений у кантинаря в транспорсгавзї і всьо буде на час готове, так що я абсолютно не маю чим турбувати ся, бо кантинар дуже солідний чоловік. Коли ми наближались до транспортсгавзу, я просив єго, щоби моїх людей помістив на горі в касарни, бо на долинї в травспортсгавзї неможливо.

 

— А, то нїяк не може бути і я на се не позволю. Всї перехожі сплять в тім домі, то і твої люде можуть тут спати.

 

— А я кажу, що не можуть і не будуть, бо хто би тут одну ніч в тім гною переспав, то другої днини пійде певно до шпиталю. Я одвічаю за здоровлє моїх людей, для того позволити на се не можу.

 

— Дуже жалую, — відповів той, — але сего зробити не можу, щоби брати на ніч чужих людей до касарнї.

 

— Як то чужих людей? Або-ж то не цїсарске війско, як би і твоє? Я пійду до команданта стації і спонукаю спровадити комісію санітарну для ореченя, що в такім хлїві і безрог тримати годї, не то людей.

 

Мій товариш усміхнув ся.

 

— Чи ти гадаєш, що командант стації о тім не знає, якій се льокаль? А що ж порадимо, коли нема другого. Тут, бачиш, усе як на пустини, всьо доперва будує ся.

 

— Коли так — кажу, — то мої люде пересидять цїлу ніч на дворі, а там не пійдуть.

 

Він менї на се нїчого не сказав і ми йшли мовчки. Аж на подвірю транспортсгавзу він каже:

 

— Ну, нехай буде й так. Виїмково роблю се для тебе, що позволю твоїм людем спати на горі в касарни.

 

Коли я заявив моїм людем, що спати будуть в касарни на горі, оден мій дрогобицкій капраль обертаєсь до своїх товаришів і каже:

 

— Поховайте-ж, хто що має, добре в торністру і возьми єї під голову, бо тя обчистять, як в лїсї.

 

На щастє тих слів, сказаних по руски, нїхто не розумів. Я кажу до него:

 

— Як можете щось такого говорити? Таж се війско таке саме як би й ми.

 

— Я лиш кажу, що осторожність в чужинї нїкому не пошкодила, — відповів капраль.

 

Менї більше нїчого було робити аж до другої днини до полудня.

 

Оставивши моїх кватирмахів тут, пійшов я з моїм Ивасем до готелю. Готель "Австрія", до котрого менї вказали, лежав в серединї міста. Тут було вже всьо вистроєно і виметено. Улицї широкі, хідники асфальтовані, каменицї гарні, аж любо дивити ся. Тут вже нї слїду повени. Склепи тут з хорошими виставами. Менї треба було купити біноклї і входжу до одного. Купець, либонь жид, говорить добре по нїмецки, приглядаєсь менї цїкаво і випитує ся, з відкіль я тут взяв ся, — але кілько разів хто війде до склепу, він мовчить, наче-б води в рот набрав. Коли ми остали самі він каже:

 

— Тут бачите ми мусимо удавати Мадярів, а то ми Нїмцї [він вважав мене за Нїмця] пропадемо і нїхто у нас купувати не хоче, коли-б зрадились з нашою Нїмеччиною. От таких то мадярщина має патріотів! Як би они колись при даній нагодї заговорили по нїмецки, румуньски, сербски, словацки, словіньски і руски, то геть приглушать "милозвучний" говір мадярскій.

 

В готели ми помістили ся в хорошій комнатї на другім поверсї. Треба було води, щоби умити ся. Я подзвонив два рази і надбігла якась готелева Мадярочка в національнім уборі в куценькій спідничинї — немов прямо з цирку. Поглянувши на неї, менї мимоволї забренїла в ушах арія якогось чардаша. Тимчасом вона нащебетала чогось тілько багато, що я не зрозумів нї слова. Я питаю Ивана:

 

— Може ти знаєш, як по мадярки "вода": а може ще яке слово знаєш по мадярски? та чого стоїш і дивиш ся на того чортика куцого?

 

— Бігме, не знаю нї слова!

 

Га, що дїяти. Пригадую собі, що в якійсь старій граматицї було написане, що мовляв, люде первістно говорили на міґи. Тож я взяв ся за сей всемирний спосіб конверзації. Показую Мадярцї на умивальницю, відтак тру лице обома долонями і прикладаю кулак — до рота, наче-б то склянку.

 

Мадярка усміхнулась, сказала "ідей" і обернувшись дуже ґраціозно на запятку свого чижма, вийшла.

 

— Бодай тебе дідько взяв з твоїми фіґами! — каже Йван в слїд за нею. — Тут би прошу пана чоловік не міг і висповідатись, як би прийшлось умирати.

 

— А чи всюди тут така нїмота?

 

— Нї, прошу пана! Я вже пятий раз в тім краю. Там, де є Словаки, або ось трохи дальше к Боснї, цїлком инакші люде. Можна з ними розмовити ся як-так, але тут то не дай Боже!

 

Другого дня вийшов я на дворець насупротив мого транспорту, котрий провадив капітан.

 

Явив ся тут і мій вчерашний знакомий поручник. Заким всї вояки повиходили з возів зі своїм манатєм, не було розумієсь порядку. Угорскій поручник накликував до порядку, а коли Бойки єго не зрозуміли чи не хотїли послухати, він виймив шаблю і зачав валити людей куди попало. Але натрафив на свого. Саме тим віддїлом командував поручник Чех. Сей як не скочить до Мадяра: Як смієте бити людей? ви их командантом? Прошу зараз сховайте шаблю!

 

Поручник сховав "свой ножь в ножницу" і мов не свій став. В додатку мусїв зараз заплатити за фельдфляшу, котру при тім стовк одному жовнірови.

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 19.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Ми примаширували до транспортсгаузу. Тут вже варив ся на подвірю в кількох кітлах обід і вояки таки невдовзї стали приступати компаніями до подїлу. Кождий вояк відіпняв від торністри свою менажку, а кантинар, величезний дїд з довжезною сивою бородою, стоячи на стільци, начерпував варехою з кітла і вливав до менажки. Та показало ся, що обід зовсїм не такій, як є припис, бо замість зупи і порції волового мяса, кантинар наварив легенького ґуляшу, заправленого паприкою, аж юшка порудїла. Але й сего добра не стало на 600 людей і коли вже лиш четверта компанія відступила, в кітлах мало що остало ся. Але дотепний дїдуган умів собі в тій пригодї порадити. Він, обтираючи піт з чола, казав принести кілька коновок води і повливати до кітлів. Відтак власноручно повсипував там паприки, замішав кописткою і пождавши, що ся амброзія трохи загріла ся, дав знак, щоби дальша компанія приступила до подїлу.

 

Прийшла черга на 5-у компанію. В нїй служив якійсь дрогобицкій резервіст, по реміслу швець, що звав ся Махновскій. Се був першій заведїяка може на цїлий полк. Не одну зїв уже порцію шпанґів, не одну нічку просидїв в арештї, не раз привязували єго до стовпа, але Махновскій нїчо собі з того не робив і як лиш трафила ся оказія наситись, забавити ся з товаришами а при тім поміряти чуба з другими, — до сего він був майстер. При тім добрий товариш і великій сміхотворець, за що єго всї любили. Одним словом: Махновскій був тим, що вояки називають "старий пайташ". Тепер він першій приступив по порцію. Кантинар черпнув єму вареху запаприкованої води, що ще навіть добре не загріла ся.

 

Я стою з боку і дивлю ся, що з того вийде, бо вже попередні компанії не були вдоволені такою їдою і длятого Махновскій вирвав ся першій, "щоби єго навчити". Махновскій заглянув у середину своєї менажки, понюхав, притулив до губи, подивив ся на кантинаря — та коли сей забирав ся черпати другу порцію, Махновскій з найхолоднїйшою кровью наче-б се нїчого, вцїдив цїлою силою кантинаря менажкою по голові. Се був оклик до атаку. 3і всїх боків посипали ся в миг ока на кантанаря менажки з їдою, кулаки й куснї не допалених полїн. Кітли поперевертали ся і погасили огонь. Мадяр без шапки облитий паприкованою водою, з отвореним беззубним ротом, стояв на стільци і подабав на якогось мученика, котрого невірні каменують та хиба тим різнив ся, що коли мученики зносили всї удари терпеливо, він обороняв ся варехою і копав ногами, так що Бойцунї не могли до него приступити. Але на все мусить в пригодї найти ся рада. Оден невеличкій Бойцуньо влїз під столець, на котрім стояв кантинар, і піднїсши ся з усеї сили зробив се, що зробить динамітний набій під неприятельским мостом. Столець піднїс ся в гору, а кантинар бебевхнув як довгій на землю. Все те тревало дуже коротко, бо офіцири, що стояли на брамі, почувши крик, прибігли робити лад. І в саму пору, бо кантинар, діставши ся під ноги воякам, був би не вийшов з цїлими ребрами. Зачала ся розправа, а тогдї вояки, позносивши менажки, показали, яким добром почастував их кантинар.

 

Капітан наш зачав потягати мадярского поручника до одвічальности, а той здвигнувши плечима каже:

 

— А мене що то обходить? Ви мали тут свого офіцира. Нехай би був припильнував!

 

Я своїм ухам не вірив, почувши таке.

 

— Не ручили-ж ви менї вчера, що всьо в порядку, що кантинар солідний чоловік, на котрого можна спустити ся? Тепер бачу, що у вас обох однака солідність!

 

Я гадав, що він не попустить менї тої обиди і жадати буде від мене сатисфакції. Але куди! Діставши научку від мого товариша Чеха, він і тепер сховав ся за другим і лише буркнув під носом, що се неправда. Я хотїв і на те єму відповісти, але в тій хвили явив ся на підвірю транспортегавзу командант сеґединьскій, якійсь полковник драґоньскій, з роду угорскій ґраф. Ми виступили перед него з жалобою, показуючи на ту справу, яку приладили для наших вояків, а при тім капітан запримітив, що нїякій закон о такім ґуляшу нїчого не знає. На те усміхнув ся полковник иронічно і каже:

 

— Будьте раді, що й таке маєте, бо в Боснї і того не буде...

 

— Жовнїрови належить ся мясо й росіл і за те предприємцеви нинїшного обіду заплатять. З-відки-ж він приходить циганити моїх людей паприкованою водою?

 

— А мої жовнїри їдять ґуляш і смакує им.

 

— Наші жовнїри не Мадяри і до ґуляшу не навчені, — каже оден палкійшій з поміж нас.

 

— Мовчіть! — гримнув полковник. — Не до вас і не з вами говорю.

 

— Ми будемо жалуватись, — каже капітан.

 

— Овва! я так дуже вашої жалоби бою ся! Скажуть оправдатись, то й оправдаю ся, а тепер, мої панове, abtretten! Поручаю ся! — і відклонившись нам елєґантно на всї сторони, пійшов собі посвистуючи.

 

Капітан таки зараз казав заповісти людям, що за той обід виплатить им релютум т. є. гроші. Ми таки другої днини післали жалобу до міністра війни, але якій був сего конець, не знаю.

 

Ми лагодились до маршу. Однак стало ся таке, що наші куфри остались на двірци новім, а ми мали відїздити з двірця старого.

 

Отже коли мої товариші пійшли на обід, я пійшов на дворець пішки, бо фіякра не можна було дістати. Заким добіг я до двірця, засапав ся таки добре. Забравши куферки оглядаю ся знов за фіякром. Перед двірцем стоїть один пароконний, але фірмана нема. Питаюсь за ним а хтось менї каже, що він в сусїднім шинку. В шинку застаю троє людей: жида-шинкаря за шинквасом, візника в народнім одязї і якогось цигана. Циган сидить на столї і грає на скрипцї чардаша, а візник, взявши ся під боки, гуляє так завзято, аж почервонїв. Я кличу: "Фіякер!" а він і не дивить ся в ту сторону. Тогдї кажу до жида, що менї треба зараз їхати на другій дворець. Жид забалакав до візника по мадярски і подав менї таку відповідь, що той править 10 зр. Мадяр гуляє дальше зі всїми чардашевими вихилясами. Я рішив ся всісти на фіякра, поганяти кіньми самому, поки не подибаю якого поліцая, котрий би мусїв мене виручити, а тогдї був би-м заплатив таксу за курс їзди. Але на моє щастє надїхав якійсь жидівскій фіякер і забрав мене до міста дуже охотно. І будь же тут антісемітом!

 

Не буду описувати дальшої подорожи, бо нїчого замітного менї не приключило ся. Так ми їхали вже з цїлим транспортом тепер аж до Зомбора. Тут сказав менї капітан, щоби я не клав ся вже спати — тогдї була вже 12 година в ночи, — бо невдовзї, коло Ґомбоша будемо мати цїкавий перевіз через Дунай. Зі мною в купе сидїло ще двох моїх краянів а навіть шкільних колєґів. Один з них Иван Фрей був дуже веселий та говіркій і зовсїм не робив собі нїчо з того, що прийшло ся єму перервати студії університскі.

 

— Щось тобі, Яську, дуже весело на души, — кажу.

 

— А чого-ж маю сумувати? — каже. — Я вірю в свою звізду і в своє щастє, котре мене нїколи ще не опустило... нїчо менї не стане ся!

 

Однак єго щастє і звізда сим разом дуже єму спроневірились, бо при першій стрічи з босаньскими ватагами він поляг від босаньскої кулї, полишивши стареньку матїр, котра покладала на него цїлу свою надїю.

 

Коли ми зблизились до Ґомбоша, наша льокомотива засвистїла довго-довго. Відтак наш поїзд став їхати чим-раз поволїйше. Ми виглянули вікном. Ніч була хороша і місячна. При блеску місяця ми бачили, як колеса нашого воза стали влазити в воду до половини сприх. Не вже-ж так переїдемо Дунай? Та нї! За хвилю наш віз вїхав на якійсь довгій міст деревляний з зелїзними поручами, а коли цїлий поїзд заїхав на сей поміст, наша льокомотива засвистала знов і потяг задержав ся. Кондуктор отворив наше купе і ми повилазили на той поміст. Був се корабель, по котрого хребтї переходили шини. Тепер почув ся другій свист, якійсь инчій, і помість став плисти півперек води. Ми стояли коло якоїсь будки, під котрою обертало ся корабельне колесо і плескало водою. Корабель плив поволи, але в однаковім рівномірнім темпі. На нас напливали куснї леду, одні наперед других і розбивали ся о корабель. Глянувши оком на широчезний Дунай при світлї місяця і сїй поважній тишинї, не можна було зміркувати ся, де ми знаходимо ся, бо се була для нас усїх невидана новість. Аж тут озвав той віддалений свист, що на послїдку ми єго чули, відтак корабель задержав ся а ми повсїдали до купе. Тогдї засвистала наша машина і ми рушили з місця. І знов ми їхали якійсь часок по помостї, відтак у водї, а вкінци виїхали на беріг. Позаяк усе те дїяло ся в ночи, то я не міг придивитись усїм тим приладам, щоби их тут як-так описати. У мене лишилось одно вражінє тої незвичайної подорожи і тая певність, що ми вже за Дунаєм. Я задеклямував собі по тихоньки Корнила Устияновича: "Дунаю, Дунаю, широкій могучій..." і лїг спати.

 

Виглянувши в ранцї крізь вікно я побачив тепер зовсїм иншій край, нїж вчера. На стаціях наші вояки розмавляли ся з людьми, що на двірцях стояли, по славяньски — се була вже Славонія. Аж на души повеселїйшало. Я тут почував себе близше своїх, бо я розумів, що ті люде говорили... Наближаючись до мети, чоловік дізнає різного чувства, залежно від того, чи при тій метї жде нас радість чи смуток.

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 20.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Пополудни того дня менї показали десь дуже далеко високі гори балканьскі; — се була Босна, а ми наближались до послїдної стації славоньскої, до Славоньского Броду. Сонце заходило червоно так, що годї було напроти него поглянути. Серце забилось живійше, але й холодно зробило ся в грудех. Ось конець буде моєї подорожи, але початок тяжких невигод і злиднїв.

 

З двірця до міста було досить далеко, але дорога була мурована. По правій руцї стояли старі бараки і тут частина нашого війска мала помістити ся, а що се була субота, то другої днини мав бути для нас відпочинок.

 

— Барака — довжезний будинок деревляний як велика стодола. Ведуть до неї великі двері по обох кінцях на простріл, а в стїнах повставлювані вікна або й малі віконцята, після того, чи барака призначена для коней чи для людей. В барацї звичайно нема печи, а в потребі люде мусять спати в бараках призначених для коней. В такім випадку кождий жовнїр дістає два коци і вязанку соломи, коли вона там ще не настелена.

 

Друга часть нашого війска мала ставати по кватирах і ми з тими пійшли до міста. Ті офіцири, котрих віддїли станули в бараках, мусїли закватируватись до окремої бараки офіцирскої, котра не дуже то різнила ся від тамтих барак, хиба тим, що в нїй стояли звичайні жовнїрскі ліжка.

 

Напротив нас вийшли два міскі поліцаї, котрі відтак ишли з нами до міста, щоби нас розкватирувати. Я йшов побіч одного з них і став з ним балакати. Мушу признати, що був се чоловік досить интеліґентний і говорив по нїмецки добре. Коли ми, минувши великій парк мійскій, прийшли на головну вулицю, той другій поліцай попровадив війско на кватири, а сей, що остав ся зі мною роздавав нам адреси наших кватир. Він дав менї якусь картину в руки, але відтак, споглянувши на мене дав менї инчу, а тамту взяв назад і дав мому товаришеви. Я відай зєднав собі єго симпатію тим, що йдучи з ним розговорював як з чоловіком. Нїхто другій до него не відзивав ся. На моїй карточцї стало написано: Haas Tassovac N-rо... Поліцай показав менї одну довгу і широку вулицю і я пійшов туди з моїм Иваном, що таскав за мною мої річи.

 

Розглядаючись по високих хороших домиках з огородами і поверхових каменицях я покмітив на одній одноповерховій каменици золотий напис: "Тассовач" і нумер схожій з моїм.

 

Либонь тут. Вступаю до чистих хороших сїней з мозаїковим помостом освіченим різнобарвно через маленькі різнобарвні скла у вікнї над дверима. З лївого боку напись на дверех "Comptoir", але двері зачинені. Йду дальше і зустрічаю в сїнех дуже гарну молоденьку панночку в чорній сукни. Я вклонив ся сїй гарній брунеточцї, питаючись, чи добре я трафив до дому п. Тассовача.

 

— Дуже прошу! — каже, — се дім мого батька. Ви, пане, певно на кватиру?

 

— Так.

 

— Прошу сюда!

 

І вона як вивірочка побігла по сходах вистелених килимами, а я ступав важко за нею в своїх тяжких чоботах.

 

На першім поверсї отворила панночка двері і запрошувала мене увійти — ну, але я таки попросив єї на перед. Ми станули в хорошій і гарно устроєній їдальни. По серединї стояв круглий дубовий стіл, а побіч него зо 20 дубових готицких різьблених крісол. При одній стїнї стояв креденс з того самого дерева з різьбами та такій великій, що помістив би в нему цїлий маґазин. Вже не тямлю яка тут була ще обстава — а моя провідниця, отворивши одні двері, сказала: "Ось ваша кватира" і уклонившись менї з хорошенькою усмішкою відійшла в другу сторону.

 

Мене помістили в сальонї паньства Тассовачів, приставивши для мене таке хороше ліжко з матирацами і пружинами, що далебі' я з роду ще на таких не спав. Впрочім лишили все на своїм місци. Були тут і канапи і фотелї, і різьблені столи, столики, етажерочки з різними фіґлями з бронзу і порцеляни, з диванами і великими зеркалами по стїнах в горіхових різьблених рамах. На столї лежало хорошо оправлене в сафіянову шкуру альбом і хорошій золочений кошичок з візитовими білєтами. На стїнї лиш оден образ олїйний в золотих пишних рамах — св. Трійця з невеличкою лампадкою на золоченім ланцюшку.

 

Мій Иван не знає, як ступати по гладонькім паркетовім помостї, розглядаєсь по стїнах, по обставі та лише чудуєсь:

 

— Йой! прошу пана, яке тут велике паньство!

 

— Уважай же, Ивасю, аби часом чого не попачкати, бо відтак скажуть, що ми дикі люде.

 

— Але во! — відповідає Иван, — я тут навіть чобіт не буду чистити...

 

Відтак умившись і передягшись, мовляв з дїравого в старе, пійшов я до міста побачити, де дїлись другі мої товариші.

 

Моїх товарншів застав я в реставрації в одинокім готели, якій тут в Бродї єсть. Они сидїли при вечері враз з нашим капітаном. Не було тут чого довго сидїти, то-ж я зараз по вечері вибрав ся оглянути місто.

 

Місто збудоване зовсїм на иншій лад як наші міста. Улицї дуже широкі, рівні, вимощені каменем і хоч небогато тут домів, та всї вони чисті, гарні, по-найбільше з огородами.

 

Самий Брод замітний своєю старою кріпостію збудованою ще за тих часів, як Турки непокоїли Австрію. Кріпость ся не має тепер нїякого значіня, раз тому, що ситуація політична так змінилась, що нїчого Туреччини бояти ся, а по друге тому, що кріпость та, будована після давних вимог, зовсїм не відповідае вимогам теперішної тактики. Бродска кріпость — се значнїйшій шмат землї, оточений великим ровом, до котрого можна впустити воду з Сави, і широким валом земляним з обох боків підмурованим товстим каменем. З тих широких валів і ровів має тепер бродска публика велику вигоду, бо по валах проходжують ся що недїлї і свята цїлі громади людей, а по широких ровах така хороша ховзанка, що аж любо.

 

За тими валами містять ся кріпостні будинки. Усе те лежить наче-б у ямі, та хоч будинки ті знатні й високі, то з-за валів не видно нїчого, хиба верхи димарів. Будинків тих годї менї подрібно описати, бо відома річ, що кожда кріпость зі своїми закутинами, тайними проходами, пивницями і т. и. така скомплікована, що без пляну в руках не ходити тобі тими дїрами, а то заблудиш як у лїсї. Не треба й казати, що будинки ті будовані так сильно, що й тисячку лїт простояти можуть.

 

На великім подвірю лежали тут великі кріпостні гармати, як зрубані пнї дерев, а побіч них цїлі купи куль зелїзних округлих, яких тепер не вживає ся. Що тії всї орудя коштувати колись великі суми, о тім не можна й сумнївати ся. Все те лежить тепер без нїякого ужптку, придатне хиба на матеріял. Вже то з того всего, що служить державі до осягненя єї цїлей, орудє воєнне є либонь найдорожше. Оно дороге для того, що капітал вложений в него не приносить жадного хісна а відтак і длятого що той орґан иде у відставку, заки ще попсує ся. Не мине й десять лїт, а вже тоє орудє, що колись було дуже добре і коштувало великі суми, не варта нїчого, як лиш техніка воєнна поступить оден крок наперед або як ино сусїдна держава заведе у себе оружє, що несе трохи дальше. Тогдї на лоб на шию заводить ся оружє нове, а дотеперішне дізнає поганїйшої долї як кінь повозовий, котрому на старі лїта приходить ся жидівске смітя возити. Дотеперішне оружє закуповують жиди-міняйли і або вивозять яко продукт цивілізації для дикунів Африки або таки продають до фабрик зелїза яко матеріял. Не довго я ще живу на світї, а вже затямив третій род оружя скорострільного. Тамто все пійшло до фабрик. Краєш тепер фабричним ножем хлїб і не єси певний, чи то саме зелїзо не було колись баґнетом і не прокололо коли кому живота. Так дїє ся з оружєм ручним, котре бодай на що иншого здасть ся, але гармати лежать собі по маґазинах і задля своєї тяжкости либонь не можуть з місця рушити ся. Их долю можна би прирівняти вже не до долї коня, лише до долї султаньских жінок, котрих, по смерти их супруга й пана, зачиняють чи зачиняли перше до темницї аж до смерти.

 

Але по що о тім говорити, коли всї не лише знають се добре, але й відчувають на своїх кишенях кожду зміну оружя в державі. Відношенє кишени до тої зміни таке саме, як відношенє ревматичної ноги до зміни воздуха. Таким говоренєм лиху не зарадиш і воно так довго не змінить ся, доки люде на стілько не помудрійшають, що знайдуть инші способи полагоджуваня своїх міжнародних суперечок, нїж порох і кулї. А може й таке бути, що той крок цивілізації людскої випередить техніка воєнна так далеко, що всяке войованє покаже ся абсурдом а противник противникови скаже сміло в очи: що менї зробиш?

 

До кріпости заходило ся двома великими брамами, котрих тепер не треба було зачиняти. В тій кріпости стоїть залогою малий віддїл кріпостної артилєрії, котрий нїчого не робить, хиба удержує якій-такій лад в кріпости, та витрублює "таґваху" і "штрейх", щоб люде в містї знали, яка година.

 

Я вернув на свою кватиру невдовзї і поклав ся спати, бо дорога мене таки трохи умучила.

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 21.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Другої днини була недїля і я о 7 годинї рано пійшов на кватиру моїх вояків, щоби приглянутись, як им живеть ся і чи им чого не треба. На мою кватиру вернув я аж після обіду і тут мій Ивась, усміхнений і задоволений, залепортував менї, що о 7½ год. рано присилали для мене каву, але мене вже не було дома. Я хотїв конечно пізнати мого господаря і в тій цїли зайшов я в контору на долинї.

 

П. Тассовач, чоловік лїт понад пятьдесять, був дуже заможний. Він був властителем парового млина таки в Бродї. З роду і з пересвідченя був Сербом, а цїла єго поверховність була вельми симпатична, та така, що хто би на него нї глянув, зараз відчитав єму з лиця, що се Славянин чистої крови. Він приняв мене дуже сердечно, довідавшись, що і я Славянин, та лише жалував, що без перекладника ми не могли нїяк розговорити ся. За перекладника став нам єго бухгальтер і повтаряв нам те, що я говорив по нїмецки а він по сербски. Господар запросив мене при відходї на підвечірок. Я дуже радо приняв се запрошенє, бо трафлялась менї нагода пізнати близше цїлу родину і поговорити трохи з тою хорошою чорнявкою, котру я зустрів на першім вступі до сего славяньского дому.

 

З ударом четвертої години з полудня на годиннику в кріпости я, вистроївши ся, мовляв "дїравим на верха", бо всю свою параду і лїпше убранє лишив дома, вступив до їдальної комнати. Тут була вже зібрана цїла сїмя т. є. старий п. Тассовач, єго жена й доня, а кромі того якась ще молода панї. Господиня дому була одягнена по сербски.

 

Чорнявочка привитала мене як знакомого і представила цїлому товариству. Ми засїли до кави приладженої при округлім столї зовсїм як у нас. З одного боку биля мене сидїв господар, з другого єго хороша доня, подальше сидїла господиня дому і тая молода женщина.

 

Почалась розмова. Моя сусїдка і тая друга панї говорили дуже плавно по нїмецки і они то служили нам за перекладників між мною а старими Тассовачами. Розуміє ся, мене стали випитувати про мої обставини, а що я подорожи не відбував инкоґніто на спосіб суверенів, то ж я всьо розповів до чиста: що я студент з четвертого року права; що мене вирвали з посеред мого занятя мов здоровий зуб з рота; що маю йти аж до Фочі та не знаю на як довго.

 

Моя сусїдка приглядалась менї хитро з боку, а коли я розказав про свої домашні справи, каже:

 

— Ей! не все ви нам, пане поручнику, сказали про себе!

 

— Нїчого менї, панї, перед вами таїти, я таки нїчого не затаїв.

 

— А менї щось так бачить ся — каже моя хитра товаришка, — що ви ще когось там полишили, за ким вам найбільше жаль, мабуть більше нїж за студіями... Чому-ж не скажете, що полишили суджену, котра певно за вами тепер плаче?

 

Я виглядав як пійманий на горячім учинку і, запаленївши по саме волося [я тогдї ще не був лисий] запитав несміло:

 

— Пo чім ви се пізнаєте?

 

Вона говорила так сердечно і наївно, що менї і в голову не прийшло сердитись на єї цїкавість.

 

— По чім пізнаю? От хоч-би по тім перстенику, що носите на пальци. На тім пальци носять ся хиба заручинові перстенї. Відтак ви би не були такі сумні як би не те. Чоловік молодий, коли не влюблений і не спішно єму до єго цїли, тїшив би ся, що трафилась нагода побачити несвоїм коштом шмат світа, та не сумував би за студіями і універсітетом.

 

— Ви, панї, справдї дуже догадлива.

 

— А видите! а видите, як я вгадала! — і стала плескати в руки, а єї товаришка також сердечно сміяла ся.

 

Прислухуючись бесїдї моїх господарів, я зміркував, що их бесїда не така зовсїм менї незрозуміла, і я дослухав ся багацько слів знакомих менї з язика старославяньского. Ану! — думаю собі — і я де-що попробую відозватись, чи мене зрозуміють. Говорячи щось до панї Тассовачевої, сказав я, щоб лїпше зрозуміла, слово "госпожа". На се она видивилась на мене а нїби розсерджена каже:

 

— Молим вас, ниj сам ґосподжьа!

 

Мої товаришки голосно засміяли ся.

 

Я знов почервонїв, не знаючи, що з собою зробити. А треба знати, що я виїхав зі Львова, в розгарі борби партійної, коли то завязало ся "общество русских дам", коли настали дами "тверді" або "госпожі" і жінки "мягкі" або "панї". Менї здало ся, що й тут є госпожі й панї, а я не вміючи зміркувати, заговорив невластиво, от так, як би хтось несвідомий зробив в "Рускій Бесїдї" у Львові. Господи! — думаю — і тут нема кінця тому! і тут партії! Але сам догад мене не задоволив, то-ж я, звернувшись до моєї товаришки, питаю:

 

— Ради Бога, скажіть, чого смієтесь і що я такого сказав?

 

— "Ґосподжьа" значить по сербски панночка, — каже моя товаришка — а моя мама має 50 лїт.

 

Ось тобі й на! з твоїми славяньскими відомостями... Я зараз пояснив, що я розумів під словом "госпожа" паню. Коли се пояснено, господиня дому також почала сміяти ся з того непорозуміня. Та я вже більше не брав ся говорити по славяньски.

 

— Ви тут довго ще задержитесь? — спитала мене панночка.

 

— Завтра в ранцї відходимо дальше.

 

— Знаєте що? Сьогодня тут в касинї вечерок з танцями. Ходїть з нами! дуже добре будете бавитась.

 

— Як же можна? Я тут незнакомий і непрошений.

 

— Нїчого не вадить. Мій суджений [і запаленїла мов рожа] представить вас усїм і радо вас приймуть.

 

— Дякую, але-ж навіть не маю з собою відповідного одягу, а так годї.

 

— Нїчого не вадить! за се я вам ручу.

 

Я не міг відмовити запрошеню проголошеному гарними губоньками чарівної дївчини [до брунеток я мав непоборимий наклін ще зі студентских часів] і вже хотїв обіцяти, аж в тій хвили приносить менї ордонанс приказ від капітана, щоби на слїдуючу ніч перейти на нічлїг до кріпости, бо завтра о 3 годинї рано відходимо. Я скривив ся, мов би хріну вкусив і показав папір моїй сусїдцї. Се служило за відповідь.

 

Попращавши ся сердечно з моїми честними господарями, котрі менї пожелали щасливої дороги, я казав Иванови спакувати мою мізерію і перенести до кріпости, куди й я невдовзї пійшов.

 

Відома єсть поговірка про того цигана, з котрого хотїв собі якійсь пан зажартувати і упоївши єго до безпамяти, перенїс єго до своїх покоїв і тут вмовив в него, що він пан, а відтак упоїв єго знов і викинув на вулицю. Найцїкавійша в тім жартї хвиля, коли циган отверезївши в рові, не може зміркувати: що з ним дїє ся і, не довіряючи своїм очем, кличе на льокая щоби подав єму кави. Майже такого самого чувства дізнав я, опинивши ся з хорошого сальону моєї кватири в кріпостній склепленій комнатї на війсковім зелїзнім ліжку під простим війсковим коцом на "стружаку" і "капустраку".

 

Комната, в котрій мене помістили з двома другими офіцирами, була низька з луковою камінною стелею. Вікно одно-однїсїньке виходило на кріпостне подвірє. Кромі кількох ліжок кавалєтових, простого деревляного стола і двох таких самих деревляних лавок не було тут нїякої обстави і цїла та комната подабала більше на вязницю нїж на яке-небудь мешканє, хоч би касарняне. Підлога була вимощена камінними плитами. Цїлу комнату слабонько освічувала стояча на столї мала нафтяна лямпа.

 

Написавши при тій лямпі кілька листів в Галичину, не було менї що робити і я вийшов на подвірє. Була вже одинацята година в ночи і всї світла були погашені в кріпости, кромі одної кантини, де ще світило ся. Зайшов я туди, бо сего дня припадала на мене инспекція в нашім транспортї. В кантинї застав я цїлу купу вояків з мого полку, що обступивши якогось фельдфебля слухали єго оповіданя.

 

Фельфебель був таки з мого полку і вертав з транспортом до Самбора з Ґоразди, де стояв наш полковий штаб. Цїлком природно, що я спитав ся єго, що чувати в Боснї, а він менї набалакав такого, що вольосє дубом ставало.

 

— Там — каже — страшенна біда! В одній баталії Боснаки так вибили наших, що н. пр. з семої компанії [до тої компанії я був придїлений] осталось не більше 30 людей з капітаном. Войско цїле аж омлїває з натуги, бо день і ніч мусить сторожити і відбивати Боснаків.

 

Я скажу, що як я відтак переконав ся наочно, мій краян-жид набрехав цїлу копицю нїсенїтниць, але що я не мав тогдї понятя о Боснї і тамошних відносинах, то не мав причини єму не вірити. Здаєть ся, що сей чоловік не грішив хоробростію, а хотячи себе хоробрим представити, розказував байку о сто вовках...

 

Позаяк була вже пізна пора, то я понаганяв людей з кантини спати.

 

Збудила мене труба о годині 2½ рано. Заки я одягнув ся, мій Иван варив чай, а при тім так неосторожно маніпулював ножем, що тяжко скалїчив собі руку. Треба було не лише забавитись в хірурґа і рану єму завязати, але і всьо за него і за себе зробити бо єму се було неможливо.

 

Серед глубокої тишини і темної ночи вийшли ми брамою кріпости і помаширували до моста на Саві. Міст сей великій, високій і широкій, цїлий з зелїза. По ньому їздять вози, ходять люде і їдуть поїзди зелїзничі. Ріка Сава широка і з високими берегами, тож і міст сей довгій, аж наскучилось ити по ньому.

 

За сим мостом кінчила ся Австрія і передо мною простягав ся край зовсїм менї незнакомий. Се границя европейскої цивілізації і азійского варварства. Вступаю на нещастну сербску землю, политу кровію єї синів та стоптаною ногами бісурманів, ворогів усякої цивілізації і просвіти. Австрії припала місія нести сюда світло цивілізації, а радше сказати: воскрешати завмерлу тут цивілізацію до нового житя, пристроюючи єї в одїж нового крою. Що цивілізація тут вже була, о тім свідчать численні памятники; єї заморили Турки, котрих Бог вигадав хиба на кару людску. А я маю оружем в руцї помагати до відновленя того, що тут давно завмерло. Чудна комбінація! Та що-ж робити, коли оно вже так в природї водить ся, що без болю нїчого повстати не може. Чоловік приходить на світ серед болю, і цивілізацію вводить ся на запущеному теренї серед брязкоту оружя під рукою строгої безвзглядної війскової адміністрації. Видно се на першім вступі на тую землю. На самій граници високій стовп з зловіщою написью "Standrecht". Одно слово, а яке оно страшне! страшне, наче напись над брамою Дантового пекла.

 

Мовчки входимо до міста Босаньскій Брод. Бачиш тут річи яких до-тепер не видїв. От хоч-би сі високі а тонкі вежі коло турецких джамій. Ти гадав би, що се культура, що се фабричні комини, а се найвиразнїйше знамя музулманскої віри. З-відси пять разів денно накликують муфті дрімучих по гаремах Турків до молитви.

 

І структура домів тут зовсїм не така як у нас в світї цивілізованім.

 

У нас старають ся люде не будувати поверхів без потреби і де лиш о землю не трудно в порівнаню до числа населеня, ставлять доми партерові. А і вікна звертає цивілізований нарід до світла, до людей, на улицю, бо сим способом підносить ся попит за мешканєм і єго вартість. Тут же на відворіт. Мешканє тим вартнїйше, чим більше затишне. Тут кождий дім поверховий, хоч-би найдрантивійша лїпянка. На долинї стайня, комора і служба; на горі мешканє господаря — гарем. Всї вікна звернені кудись на закуток, на огород, а хоч-би й на смітє, аби лиш не на улицю, куда ходять люде. Коли тут єсть яке вікно на улицю, то оно густо закрите деревяною решіткою, щоби нїхто з вулицї не заглянув, що робить ся в серединї.

 

Кожда хата се самостійна кріпость, оточена високим муром. Подвірє, куди вільно жінкам ходити, бодай за трома замкненими дверми. Хиба-ж тут так небезпечно було жити, що треба було замість звичайних домів ставити кріпости? Куди! Турки були тут завсїгди дуже безпечні, а саме турецкі доми будовані так безпечно.

 

Причиною сего — жінка!

 

(Дальше буде).

 

[Дѣло, 22.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Мабуть нїяка віра не займає ся жінкою стілько, що музулманьска, а коран, розписує ся о жінках широко. Жінка після корану єсть дуже нужденним сотворінєм, она просто річ. Після того здавалось би, що на жінку не повинен Турок навіть звертати своєї мудрої уваги. А прецїнь усе, що Турок робить, то лиш для жінки. Він не приступний для цивілізації за-для жінки, він всьо робить, щоби жінку мати [котра єго багато коштує], щоб єї стерегти він лиш за-для жінки будує хату мов фортецу, ба! він бажає собі по смерти семого неба також за-для жінки... А тая всемогуча турецка жінка не варта почтенної бороди свого пана і мужа.

 

Турецка жінка виключена від співучасти в реліґійнім, суспільнім і домашнім житю. О вірі мають жінки дуже затемнене понятє і знають лиш о тім, що они сотворені на увеселенє свого мужа і пана, котрий не довіряє им, за-для чого они можуть зраджувати єго, але так, щоби нїхто о тім не знав. Чоловік безнастанно наглядає єї думаючи, що вона лиш длятого єсть вірною, бо находить ся під єго оком і ключем. Такого самого погляду придержують ся й жінки, тож коли надійде музулманьске свято байраму а чоловіки цїлими днями сидять по мошеах на молитві, жіночки дають собі волю за всї часи...

 

Турецкій жінцї віднята найважнїйша і найодвітнїйша для жіночого роду роля — вихованя дїтей. Відома річ, що у народів цивілізованих вихованє дїтей матїрю має велике значінє і вплив на характер і розвиток дитини, а навіть люде стоячі на найвисшім ступіню суспільнім згадують про те, що "виссали з материним молоком". З-за того то учить исторія численними досвідами, що твердим характером і хорошими прикметами горожаньскими визначав ся такій нарід, в котрім жило честне жіноцтво, славні матери, і той сам нарід нидїв і порохнавів, як лише жіноцтво сходило на манівцї. Длятого то за часів Месалини римскій нарід находив ся над берегом пропасти.

 

У Турків хлопець остає під оком матери лиш так довго, доки не зачне добре бігати і доки жінка мусить заходитись коло него для заспокоєня єго дитячих потреб. Відтак переходить він до віддїлу мужчин і не бачить лиця своєї матери. Дївчина, правда, лишаєсь з матірю до хвилї, коли єї хто не купить за жінку, але чого-ж може мати більше навчити єї, як сама знає, т. є.: як угодити чоловікови. Надто турецка жінка лишена освіти і Турок вважає всяку освіту жіноцтва за непотрібну і зборонену.

 

Не єсть же турецкій нарід на вимертю, тепер, коли й силу фізичну втратив? А доки посїдав ще силу фізичну, не був же він елєментом страшним, нищачим поступ і цивілізацію?

 

Турки поваливши візантійске царство і потоптавши те, на що розум людскій віками працював, залили своїми півмісяцями країни полудневих наших братів Сербів.

 

Чи була у Сербів цивілізація відповідаюча тогдїшному поступови? Пять сот лїт війнуло від тої нещасної хвилї, коли цвіт сербского лицарства поклав голова на Косовім поли, пять сот лїт нищили Турки все, що нагадувало колишню славу Сербів, а однак ще остались слїди величаві, котрих не здужала стерти нищача рука Азіятів. Я здибав в Фочи хорошу турецку джамію вибудовану в стилю візантійскім з чорного мармору тесаного від фундаменту до вершка — се була колись церков сербска. Сей один памятник говорить багато.

 

Та я говорю тут о Турках босаньских а се-ж не властиві Турки, тілько потурчені Славяне. В них пливе славяньска не азійска кров, а все-таки коли они не покинуть пережитої турецкої віри, чекає их заглада.

 

Я розписав ся трохи більше о турецких мешканях Босни, бо они властиво надавали за тих часів тон цїлій країнї.

 

Як кажу, усе тут, що я, переступивши Саву, покмітив, було для мене незвичайно чуже, якого я до тепер не бачив.

 

Ми прийшли на дворець зелїзницї, коли вже стало свитати. Зелїзниця туть вузкоколїйна. Як дивиш ся на тую невеличкість, то здаєть ся тобі, що се хиба для дїтей бавити ся. Така сама машина, таки й вози. Машина виглядає радше на великій семейний самовар, а вози о много менші нїж вози нашого трамваю. Цїлий віз може помістити 10 чоловіка. Почисливши наших людей, ми стали всїдати, як вже розвиднїлось. Та я не мав понятя, що такими возочками можна так їхати, як ми їхали. Лише льокомотива рушила з місця, цїлий поїзд так розбіг ся, що безпечно міг ити в перегони з нашою зелїзницею Кароля-Людвика. Наша дорога крутилась, почавши від Дервенту, поміж високими балканьскими горами по-над невеличкі горскі річки. Було місцями дорога наша закручуєсь в колесї і здаєть ся, що леда хвиля задні вози вийдуть з шин — але куди! всьо летить як шалене і гадки не має!

 

Коло полудня доїхали ми до Добоя. Від того міста аж до Маґляя відіграла ся кровава драма в роцї 1878 підчас окупації Босни. Ґенерал Спапарі не догадуючись лиха, загнав ся туди з своїми гузарами, а зачаєні в горах повстанцї під начальством славно звістного Гаджі Лої вирубали их в пень. Менї показували з вікна мого воза памятники, котрі тим нещасним відтак поставлено.

 

На кождій стації, котру ми минали, я виходив з воза, бо все побачив я якусь новість. Бодай би Боснак продаючій фіґи, сластьони і каву, показував ся менї чимсь незвичайним, на що варта було поглянути, і прислухатись их розговорови з нашими вояками. Тямлю добре, як на одній стації перечив ся наш капраль, вмовляючи в якогось старого Боснака, що він Турок, а сей присягав ся на всьо, що він католик. Вкінци Боснак, не мігши найти иншого арґументу, здіймив мимо морозу сорочку і показав на хрест витатуований на висшім рамени правої руки. Сей хрест намальований був синьо-фіолєтовою краскою і обведений довкола овальною пасмугою. Коли всї се знамя оглянули, Боснак з тріюмфом задягнув сорочку і вбрав ся в свій сїрак.

 

На одній стації я зажадав від Турка чорної кави.

 

— Очу! [пише ся: хочу] очу ґосподіне!

 

Я сего не порозумів і менї причуло ся, що він каже по россійски "очень" і я не міг зміркувати, з-відки він се знає.

 

Чарка кави виглядала менї за мала, то я, боячись, щоби поїзд не поїхав, казав собі дати зараз другу.

 

Боснак каже:

 

— Попи jobo упред, да ті подам joш.

 

Що за мара! — думаю, — як він важить ся "тикати" менї? Я й забув на тую прикмету гірского народу.

 

Над вечером ми причвалали до Зеніци. То була послїдня стація сеї зелїзницї і звідси треба було йти дальше пішки. Коли ми повилазили з возів, вже змеркло ся і я нїраз не міг придивити ся, як виглядає сесе місточко.

 

Нас примістили в бараках. Комната призначена для мене і моїх товаришів була дуже простора, можна би вигідно давати в нїй театральні представленя. На самій серединї стояла велика зелїзна піч з рурою ведучою прямісїнько до стелї. Стїни небілені, деревяні і почорнїлі від диму й саджі, саме так як курні хати в самбірских горах. Стояло тут десяток простих війскових ліжок, довгій простий деревяний стіл і кілька лавок. Розтаборившись тут, мої товариші всї до одного пійшли до касина. Я лишив ся дома, бо хотїв записати тогоднїшні вражіня до свого дневничка і написати кілька листів в Галичину. Ся робота забрала менї кілька годин часу і коли я покінчив єї, була вже 11 година в ночи.

 

Менї не хотїло ся спати і я вийшов на двір. Мимо тьми я доглянув недалеко другу бараку, в котрій через мале віконце блимало ще світло. З тої бараки почув я брязкіт якогось музичного незнаного менї инструменту, дзенкіт бляшанки і мірове тупанє чобіт. Що се за біда? Зблизив ся я до тої бараки, а що віконце було досить високо, то я, хопившись руками за раму, піднїс ся так, що міг побачити докладно, що в серединї робить ся. Моя нога натрафила на якусь вистаючу з стїни дошку і я міг досить вигідно постояти довше.

 

В барацї тій світила ся звисаюча від стелї звичайна нафтяна лямпа і освічувала цїлу простору комнату. Тут догледїв я моїх вояків суміж з вояками 9-го полку [стрийского], що тут стояли залогою. Двох з них сидїло на столї і оден грав на кроатскій тамбуріци, а другій бубнив в такт ложкою по дві менажки, котру держав в лївій руцї.

 

Тамбуріца — се невеличкій національний инструмент. Вона подабає на велику вареху з прямою ручкою розмірно довгою. Живіт того струменту закритий тонкою дощичкою з верху а в нїй округла дїра як в гітарі. На тамбуріци натягнені чотири [а може й пять] струн дротяних. Ручка має півперечні металеві пороги, саме як ґітара. Граючій на тамбуріци порушує струни великим пальцем правої руки заложивши на него перстень з кінчиком, якого вживають цитристи.

 

Тая двоїста музика вигравала дрібненького козачка, а другі вояки, попідбиравши поли, витинали тропака аж хата гудїла. Се все відбувалось з такою свободою, як би на весїлю, мимо того, що другої днини ми мали промаширувати 30 кільометрів дороги пішки. От і весела вдача руского вояка! Здибались зелені краяни з червоними [самбірскій полк має червоні вилоги, стрийскій зелені] і завели гульню!

 

Надивившись доволї сему образкови, я пішов до своєї бараки. Заки я поклав ся в ліжко, вернули мої товариші з касина і розказували менї, що були аж до сеї пори на якімсь безличнім тінґель-танґлю, що загостив сюди... Цивілізація веде в своїй тїни і деморалізацію за собою!

 

(Дальше буде).

 

[Дѣло, 23.03.1894]

 

(Дальше.)

 

О 7 годинї рано стояли ми вже в рядах готовлячись до маршу 30-кільометрового. Менї було поручено йти в задній сторожи [тут заховувано вже воєнні осторожности], а при тім мав я обовязок наглядати не лише наші баґажі, але і 5 возів амуніції. Тую функцію вважав я за найважнїйшу, бо амуніція в часї війни дуже ласий кусок для неприятеля. Як баґажі так й амуніцію нашу везли наняті до того Боснаки — і я мав першу нагоду придивити ся з близька тому народови.

 

Були се статочні господарі тверезі і заможні, так що менї бачило ся: ось я маю коло себе ґаздів з якого богатого галицкого села. Конї у них добрі, аж любо поглянути, а вози не то ковані, а й на зелїзних осях. Кождий одягнений по хлопски, але чисто й недїраво.

 

Починаю з ними балакати при помочи моїх старших вояків, що знали вже сербску мову, і довідую ся, що их добробит починаєсь доперва від окупації, від коли Австрія завела якій такій лад в Боснї і побудувала муровані дороги. До того часу нїкому й на думку не прийшло справляти зелїзного воза або плуга, бо не знали люде як з тим обходити ся, а надто жаден христіянин не був певний, чи єму того воза не забере єго беґ-Турок.

 

Мене ті оповіданя настроїли користно для окупації, тим більше, що люде, котрі менї се розказували, зовсїм не подабали на якихсь хитрих местників. О поступі цивілізації свідчила також культура по поли, яку я тут подибав, машируючи мурованою дорогою, і я подумав собі: дай Боже й у нас так!

 

О тім поступі культури я міг відтак мати добре понятє, зайшовши в ті сторони, де ще Австрія не змогла побудувати доріг, де комунікація була неприступна, а вся культура находила ся ще в тім примітивнім станї, в якому лишили єї Турки. Ото-ж з того всего, що я тут покмітив аж до самого Сараєва, совістно можу сказати, що коли окупація Босни була нещастєм, то певно не для Босни, лиш хиба для народів австро-угорскої монархії. То ми Австрійцї — а не Боснаки — маємо чого жалувати тої окупацій, бо нас она коштувала чимало крови і гроша, коли навпаки: Босна піднеслась культурно високо а коли б була та країна осталась на дальше під турецким безголовєм, була би неохибно ждала на се, що має, яку сотку лїт або й більше.

 

Кошти грошеві були з нашої сторони неминучі, кошти крови можна було при огляднїйшім переведеню окупації зменшити бодай о 90%. Причини сего зовсїм ясні.

 

Коли возьмемо за підставу клясифікації босаньского населеня віроисповіданє, то треба всїх Боснаків і Герцеговинцїв подїлити на музулманів [448.000], католиків [209.000] і православних Сербів [496.000]. Перші, т. є музулмани, мешкають спорадично по селах а густїйше по містах, достоту так як Поляки у всхідній Галичинї. На півночи, т. є в Боснї, мешкають католики, почавши від Сараєва в долину. Оба христіяньскі віроисповіданя, хоч не дуже то між собою люблять ся і навіть вважають себе народностями окремими, від віків — мали для Австрії симпатію. Так північні католики як і полудневі православні, частенько притиснені брутальною турецкою рукою, втїкали за австрійску границю і шукали собі захисту — ті в Банатї, Славонії і Кроатії, тамті в Дальматії, і бачили тутешні порядки і свободу.

 

Менї розказував раз оден Боснак, що утїкши перед Турками до Банату з цїлою своєю сїмєю в часї Великодних свят і видячи, як тут свобідно ходили процесії, святили пасхи і грали гаївки, плакав як мала дитина і молив Бога, щоб і єго краяни могли собі таку свободу вибороти. У Турків гнет реліґійний найбільше доскулив підбитим народам і доводив их до роспуки. То й не диво, що оба христіяньскі — що так скажу — народи босаньско-герцеговиньскі лише бажали собі панованя Австрії у себе.

 

Тим то дасть ся пояснити а заразом послужить се за доказ висше сказаного, що підчас послїдного повстаня герцеговиньского проти Туреччини в роцї 1875 — того повстаня, що спонукало послїдню балканьску катастрофу, — ватаги повстаньскі під начальством Любобратича, нападаючи на турецку міліцію, закричали: "Жівіо Австрія!" Тої симпатії, яку мала Австрія у босаньско-герцеговиньского народу, позавидувала Россія і она старала ся симпатію сю в сей спосіб ослабити, що з свого боку робила багато доброго для Босни і Герцеговини, именно дбаючи про розвій шкіл. Россія не мало сипнула тут грошей на заснованє сербских шкіл, о чім Герцеговинцї за моїх часів дуже симпатично згадували. Не входжу в те, хто ті гроші давав, чи россійске правительство чи може благотворительне славяньске общество, досить, що ті гроші називають у Сербів: "рускі" гроші.

 

Настала турецко-россійска війна з року 1877. Россія виступала в очах сербского народу яко освободителька, а що Босна і Герцеговина не мати можности з войсками россійскими так близько стикати ся, як Болгарія, то Россія не втратила нїколи в их очех авреолї освободительки Славян. Але мовляв: милїйше то, що близше, а Австрія була найблизшою христіяньскою державою до котрої христіяньскій нарід босаньскій звертав свої очи.

 

Тут — як пише полковник Рошкевич [Studien uber Bosnien und Herzogovina] дійшло до того, що католицкі Боснаки вважали головою католицкої церкви цїсаря Австрії, а відтак в другій лінії папу римского. Було се свого рода царославіє.

 

На підставі берлиньского договору припоручено Австрії окупувати Босну. Північна Босна, маючи більше рівнин нїж гір, була більше пригнетена Турками, то й не диво що в тій части було більше музулман, нїж христіян католиків. Тут музулмане зорґанізували ся до завзятого опору під начальством Гаджі Лої. До них прилучили ся з мусу і христіяне. Той нарід так був навик слухати Турків, що й тепер не міг опертись приказови Гаджі Лої. Менї розказували Серби відтак, що Гаджі Лоя накладав на всїх христіян податок крови. Кождий нумер хати мусїв єму достатчити одного чоловіка, котрого Гаджі Лоя узброював і розміщував між своїх одновірцїв.

 

Так потворили ся збройні ватаги, що виступили завзято против окупаційної армії, котрою командував Фалипович. Сей ґенерал, не вдаючи ся в нїякі дипломатичні переговори, був тої гадки, що до Босни можна увійти з музикою войсковою. Стало ся зовсїм инакше і справдила ся пословиця: "не лїзь у воду, не спитавши броду". За для того настали завзяті бої під Берчкою, Бєліною, Баналюкою, під Дервентом, Маґляєм і Добоєм, о чім нехай будуть ласкаві розказати подрібнїйше мої товариші по чину Марса, що брали в тім участь.

 

Отже показує ся, що потреба було змірити брід і належито приготовити терен через попередну орґанізацію Славян христіяньских. Пролило ся тут чимало крови аж по само Сараєво і доперва пійманє того фанатичного героя Гаджі Лої положило всему конець. Однак я думаю, що не та була причина, за-для чого австрійскі війска по-за Caраєвом не стрічали майже нїякого опору в окупаційнім маршу.

 

Почавши від Сараєва музулман щораз рідше і перевагу мають христіяне. Они приняли Австрію яко освободительку, а музулмане, будучи в меншости, не посміли ставити опір. В тих місцевостях, де музулмане приготовлялись до опору, загрозили им христіяне, що виріжуть усїх в пень, наколи-б на австрійского жовнїра упав оден камінь.

 

По занятю Босни і Герцеговини австрійскими войсками і по заведеню адміністрації войскової настав в тих краях зовсїм инчій лад. Самоволю Турків вкорочено на кождім кроцї. Тепер могли собі христіяне свобідно по вулицях ходити, жінки й дївчата христіяньскі не мали чого бояти ся самоволї беґів, могли відправляти богослуженя і не потребували Туркам кланятись до землї. До сеї пори було цїлком инакше. Менї розказували Серби, що за панованя турецкого коли христіянин зустрів на улици Турка, мусїв пристанути і вклонитись низенько, а коли їхав на кони, мусїв з коня злїзти і се зробити. Бувало й так, що Турок повалив христіянина в болото і по нему перейшов як по кладцї. Христіянам не вільно було дзвонити, відбувати процесій, церковних гагілок, хиба потайки, а коли Сербка одягши ся по святочному вийшла на вулицю, Турченята обкидали єї болотом. Коли беґ прийшов у хату свого "чіфлюка" або "кмета", забрав собі титулом десятини все те, що єму подобало ся, хоч-би се була жінка або дочка. Слухаєш було тих оповідань і не хочеш вірити, щоби щось подібного могло дїяти ся в Европі в другій половинї XIX столїтя.

 

Австрія вкоротила всю ту самоволю, але й нїчого більше не зробила. А була ще одна дуже пекуча справа, именно аґрарна, котра вимагала скорого впорядкованя. Серб і взагалї христіянин не мав власности грунтової, він був прямо підданим "кметом" або "чіфлюком" свого беґа, котрий був властителем грунту і міг єму грунт відобрати. Австрія полишила все по старому а се дуже огірчило христіян. Надто австрійскі урядники цивільні, Хорвати і Мадяри, трактували муслемских беґів як шляхту а христіян як хлопів: ненависть расова мала тут широке поле попису.

 

Розуміє ся, що й Турки не були вдоволені з австрійского панованя не лиш для того, що не могли так брикати а знущати ся над христіянами, але й длятого, що панованє джаврів над синами исляму було для них незносиме. Австрія піднесла стопу податкову, она підготовляла асентирунок на рік 1882-ій.

 

Мірка наповнилась а треба було єї легко доторкнутись, щоб розлила ся. Одні говорили, що повстанє в роцї 1882 викликала Россія, другі казали, що Анґлія, бо саме тогдї прийшла на порядок дневний квестія египетска, а Анґлія, хотячи позбути ся бодай одного противника, позволила собі фіґля в Боснї і Герцеговинї. Либонь в Раґузї — не тямлю вже добре — зловлено якогось аґента з грішми і проклямаціями революційними. Ті гроші не були рублї, але анґлійскі фунти...

 

Невдоволених доставили христіяне і магомедане — сполучила ся до спільної цїли вигнати "швабів". Однак конець их намірів був різний. Магомедане хотїли знов прийти під султана і задушевним их бажанєм було взяти знов христіян за чуб. Христіяне хотїли вибороти самостійність Босни а Герцеговини та відплатити Туркам за колишне, як самі розуміли. Рука-ж що викликала се повстанє, не думала сповнити бажаня нї одних нї других. Вона числила лиш на дипльоматичний фаєрверк, а коли се їй удалось, пустила цїле герцеговиньске повстанє в трубу.

 

Нашому баталіонови удало ся якось не довго перед тим, як ми прийшли до Фочі, захопити в Калиновику цїлу повстанчу канцелярію. Знайдено там пляни вироблені рукою вправленого офіцира. Та саме тогдї, як повстанє розгоріло ся на добре, керма повстаня, підготованого уміло і на широку скалю, пропала і між повстанцями настав розлад, не було видно одвоцїльности дїланя а о скілько менї лучило ся стрічатись з ватагами повстанцїв, я прийшов до того пересвідченя, що між повстанцями не було нї одного після европейскої нової школи виобразуваного офіцира; инакше було-б з нами о много гірше, нїж було справдї.

 

Всї ті ватаги складали ся з вислужених турецких вояків і неуків Сербів, котрі мали добру волю і охоту до боротьби, декуди показували ся справдїшними героями в бою за свободу, але героїзм небагато поможе без образованя тактичного і без средств до веденя війни. Повстанцї розбились на поодинокі ватаги і не вміли використати таких добрих нагод, котрих би не пропустив жаден офіцир котрої-небудь европейскої армії. Повстанє мусїло упасти, а кров пролила ся без нїякого хісна.

 

Повстанцї формально мстили ся на австрійских вояках, де лише лучилось им мати перевагу, мстили ся за свою невмілість і неповодженє. Кождий жовнїр, що мав лиш одну звіздку на ковніри а попав ся в руки повстанцїв живий чи мертвий, ставав жертвою звірячого масакрованя. Повстанцї, піймавши раз підстріленого в руку фрейтра з мого полку на патроли під Ґораздою, зарізали єго як барана ґанджаром, втяли єму ніс і покраяли лице й груди. Така заслїплена звірячість викликувала у австрійских жовнїрів страшенну зажертість і охоту мести.

 

Такій був стан в Боснї і Герцеговинї, коли я маширував з резервістами до Фочі.

 

(Дальше буде).

 

[Дѣло, 24.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Йдучи з Зеници з моїми возами, я не міг держати ся цїлого транспорту, бо маючи кілька возів під доглядом в краю гористім не міг я йти рівномірно. З того вийшло, що заки ми доїхали до полуденкової стації, цїлий транспорт був уже по обідї.

 

Моїх товаришів застав я при обідї у реставратора жида галицкого. Для мене обіду не замовили... забули. Я вийшив з відтам а мій Иван сказав менї, що таки недалечко має свою кантину якійсь Поляк з Кракова. Я купив собі у него швайцарского сира і пів літра червоного вина та якусь булку. Се був мій цїлий обід, що коштував усего 30 кр. За те моїм товаришам заспівав реетавратор по 3 зр. Жида вилаяли поганенько, але таки мусїли заплатити. Я мав повну сатісфакцію за те, що про мене забули.

 

Після обіду йшла наша дорога дальше аж до Бусовача. Мізерне се гнїздо називає ся місточком а оно видалось менї поганше і нехлюйнїйше від якого-небудь галицко-жидівского міста.

 

Позаяк того дня випала на мене инспекція, то моїм обовязком було наглядати над вечерею і нічлїгом цїлого транспорту. На великому майданї варила ся в кітлах вечеря для 600 ротів. Понаставлювано столи і розпочав ся подїл порцій. Тут завідував якійсь поручник стаціонованого полку угорского і той менї енерґічно помагав а без него не дав би я був собі ради. Ми оба стілько набігали ся з кута в кут, що ледви ногами волочили. А болото на тім майданї зробило ся таке, що ледви можна було з него ноги витягати. Тота робота забрала менї більше двох годин часу. Треба було ще вифасувати з маґазину коци для людей, перечислити всї і підписати реверс, а заки я з тим всїм упорав ся, стало змеркати ся.

 

Мій товариш відпровадив мене до реставрації. Вона містила ся в простій босаньскій "кучи" [хатї] на поверсї. Реставратор чимало счудував ся, побачивши мене, бо не мав менї вже що дати їсти. Мої товариші знов на мене позабули і нїчого для мене не замовили. Я став таки дуже лютий і купивши собі бохонець хлїба та трохи сира швайцарского пійшов на кватиру. Тут сидїли мої ситі товариші і балакали весело.

 

— Знаєте, панове, — кажу, — як би менї так що днини по-при вас держати инспекцію, я би певно з голоду здох... Дякую вам, що для мене нинї замовили хорошій обід і вечерю!

 

Нїхто не відозвав ся на те й словом, лиш оден Чех поручник С. приступив до мене і каже:

 

— Вибач, товаришу! я певно був би се зробив, але я спустив ся на твоїх краянів-колєґів, гадаючи, що они се зроблять і повинні були зробити...

 

Ще заки поклав ся я спати, вийшов на рундук нашої кватири і почув дївочій хоровий спів. Се заняло мою увагу, бо я анї не знав, для чого вони тепер в зимі співають, анї не чув ще нї одної босаньскої арії. Усї співали в оден голос та так якось сумно, що аж плакати хотїло ся. Була се простенька пісонька без нїяких змін і переходів, не було в нїй чутно нї одного мягкого акорду, та чогось она така тужлива. Чи то має бути правда, що по пісни пізнаєш пережиту долю народу? Стоявшій на улици Боснак пояснив менї, що се співають весільної.

 

Другої днини мали ми перемаширувати 38 кільометрів до слїдуючої і послїдної перед Сараєвом стації Киселjак. Я вів передну сторожу. Виславши на перед в приписанім віддаленю Vоrhut, маширував я з осталими вояками вкупі, а що дивитись на придорожні гори менї вже наскучилось, я виняв з торби книжку і закуривши люльку став читати йдучи. З початку трохи ноги плентались, але невдовзї я набрав такої вправи що ставляв ноги на память як слїпа конина і держав кроку з другими.

 

Тимчасом мої вояки, зібравши в купу співаків стали співати всїляких вояцких маршових пісень. Хор на два голоси випав досить удачно, а особливо визначав ся тенор вояка Розумиловича, шевця дрогобицкого, і бас якогось самбірского різника безрог.

 

Маширують Москалї [bis]

Маширують, серденько, Москалї [bis]

У-га-га! Москалї! [bis]

А за ними капітан [bis] і т. д.

 

Чудна якась тота екзецирка у Москалїв, що капітан иде з заду!

 

На тую пісню я не звертав великої уваги, бо она була менї відома ще з війска. Але тепер затягнули ще другої менї доси незвістної, бо єї в 30. полку, де я служив однорічником, не співали.

 

Jechał husyt do Felsztyna,

A z Felsztyna do rabina —

Trajta-drata, trajta-drata,

Trajta-drata, bora! bim!

 

Ритм тої пісни так хорошо надавав ся до маршу, а зміст такій був комічний, що я казав повторити єї і титулом бенефісу виплатив першому тенорови 5 шісток на говірку. Басіста того оріґінального хору, хотячи звернути на себе увагу публики, по словах "бом-бім" вставляв ще кілька таких кумедних варяцій, що годї було вдержатись від сміху.

 

Марш ишов мурованим гостинцем. По-при него стояли коршми або "гани" заняті вже нашими жидами. То-ж і написи на тих коршмах були вельми комічні. На одній такій коршминї виднїв намазаний грубо углем такій напис: "Gast- und Einkehrhaus zur Stadt Krakau und Galizien deswegen zum gemitliehen Vuhrwesen — heute ums Geld morgen um sonst". Хоч прочитавши се дізнаємось зараз, що истнує на світї Краків і Галичина, то з дальшого змісту треба би догадувати ся, що в Галичинї а спеціяльно в Кракові рекрутують ся виключно "gemitliche Vuhrwesen", з котрих австрійска армія не багато мала би хісна за-для их вдачи. Але видно, що наші галицкі жидки не лиш у нас, але й в Боснї знають бути дотепними.

 

На нічлїг зайшли ми до Киселяку. Місточко се перше з того боку Сараєва визначне своїми жерелами мінеральними. Майже в кождій каварни сараєвскій дістане киселяцкої води фляшку за 10 кр. Вода дуже смачно пєть ся за-для свого квасного смаку і від сего назва самої місцевости.

 

В Киселяку помістили мене в великім ганї. Я стояв в одній комнатї ще з одним товаришем поручником д-ром Ф. урядником. Вимочивши собі ноги в зимній водї і умивши ся, я чув ся цїлком здоровим і веселим. Инакше мій товариш. Задумав ся важко і виглядав мов-би завтра мали єго стріляти.

 

— Чого се ти такій засумований, товаришу? Чорт бери цїлу Босну! годї віддаватись роспуцї. Чей нам Бог поможе лихо перебути...

 

Мій товариш, подумавши хвилю, каже:

 

— Чи ти віруєш?

 

— В що, чи вірую?

 

— В Бога.

 

— Чудне питанє! як же не вірити в Бога?

 

— То ти щасливий чоловік, — каже, бо я не вірю в нїкого і в нїщо.

 

— Та коли тобі з тою невірою зле, то віруй і ти, то й ти будеш щасливий.

 

— Ого, вже пропало! В моїм серци така страшна пустка, що тобі сего й висказати не можу. Поки я був здоров, менї з тим було добре, я фільософував, зі всего сміяв ся. Тепер же, коли я хорий, і то безвихідно хорий... у мене схне хребтовий мозок, передо мною все стало чорно, нїчого не бачу перед собою, як лиш одну темну могилу, черваків, гниль і несчисленне множество атомів, з котрих я складаю ся і котрі відтак розлетять ся в природї... з них повстануть нові орґанізми, а мене не стане. То дуже страшно!

 

Справдї страшно було слухати сего чоловіка і дивитись на єго розпуку. Хорони мене Господи від такої фільософії і такого нервного розстрою!

 

Ще роздумував я над тими словами, коли до нашої комнати увійшло кількох наших товаришів. Оден з них, gente Ruthenus natione Polonus але ще в самбірскій ґімназії признавав себе Русином, став менї з розрадуваними очима розказувати ось що:

 

— Знаєш, я саме тепер був в реставрації і читав ґазету... у Львові поарештували всїх професорів рускої ґімназії за москвофільскі аґітації!

 

Мене стиснуло за серце, бо я знав добре, що в Галичинї, як треба, то окричать москвофілом кождого Русина. Ґазет по дорозї я не читав, то й не знав, що у Львові дїє ся.

 

— А не знаєш поименно, кого арештували? — спитав я товариша!

 

— Всїх до одного! Они-ж всї однакові, всї они москалї. Ну, слава Богу, що вже раз тій московскій гидрі голову скрутять... Послїдній уже час!

 

Мене взяла досада. Обертаюсь до одного товариша Чеха і кажу:

 

— Слухай, товаришу! Як у вас в Чехії називають такого чоловіка котрий тїшив ся з того, що єго братів за те, що служать свому народному идеалови, вязнять і виточують им процеси?

 

— Такій чоловік, — каже Чех, — називає ся підлець.

 

— Ессе! — кажу, вказуючи на того, що менї таку цїкаву вість принїс.

 

Він побілїв як стїна.

 

— Як смієш сесе говорити?

 

— Я говорю се длятого, що перед трема роками, як ти робив матуру, ти був Русином, твій батько був Русином, а тепер ти тїшиш ся арештованєм своїх краянів за москофільство, хоч сам добре знаєш, що професори рускої ґімназії у Львові щирі народовцї а не москофіли я тобі зараз поставлю свідка, що се правда, що я говорю. Товаришу! — кажу до одного Поляка також ученика самбірскої ґімназії, — чи сей пан був Русином в ґімназії, чи Поляком?

 

— Я за єго польскість нїчого не чував, але пересьвідченє політичне, можна змінити.

 

— А менї здаєть ся, — вмішав ся Чех, — що хто змінює народність, той називає ся: ренеґат.

 

Розговір наш зійшов на иншу тему. Однак я був дуже неспокійний, що там у Львові дїє ся і за-для чого счинила ся там така буча.

 

[Дѣло, 26.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Другої днини ми машерували 37 кільометрів до Сараєва. Дорога як до тепер монотонна і нїчого замітного я не побачив.

 

Може на яких 10 кільометрів від Сараєва ми побачили цїле місто як на столї. Воно показало ся нам на тлї високих гір на долинї Милячки в цїлій своїй величавости з своїми червоними дахами і мінаретами, котрих я начислив либонь 70. Идучи того рівниною по-над Милячку думаєш, що леда-хвиля зайдеш до сего города, а тут тій дорозї і кінця не має.

 

Перед самим містом множество бараків — друге місто. Тут касарнї війскові, стайнї і маґазини з всїлякою війсковою потребою. Не дивота, се-ж столиця краю.

 

За бараками при входї до міста стоїть зелїзний хрест. З написи бачиш, що се памятка для тих вояків з 41 [буковиньскогo] полку, що тут підчас штурму на Сараєво в роцї 1878 поклали голови. Гарна памятка.

 

А za twoją wierną pracę

То сі tambor zakołace — каже вояцка пісня.

 

Богато ми уйшли дороги. 37 кільометрів маширувати в вапнистім болотї, що наче кітом ноги облїплює, то не аби-яка прогулька. Чуємо умученє, ноги в колїнах і литках болять, а підошви наче огнем пече. Та треба якось до міста доволїчи ся.

 

Против нас вийшла війскова музика. "Бум, бум, бум-бум-бум!" дає знак великій барабан. Після сего відзивають ся всї труби гучним акордом і марш аж любо. Труби, буфони, гелікони, клярнети, піколі, обої, тромпети, фаґоти, фліґельгорни — кожде грає що инчого а всьо разом зливає ся в одну хорошу річ. Навіть сей маленькій тарабан, на котрім так складно вірблюють два головаті патички — і єго чутно виразно в такім множестві тонів.

 

Далебіг весело! Ноги витягають ся до такту. Жовнїр, що не міг уже додержати кроку за-для утоми, і лїз як дїд з відпусту, тепер підскакує eins-zwei-drei, після припису, щоби зловити крок. За-для того у всїх віддїлах видно мале фильованє, а відтак усе йде рівно як на шнурочку: раз-два! раз-два!

 

Забуває ся утома, перестають доскуляти міхури на ногах, торністра і карабін лекші, бо... бо музика так грає, що аж жижки скачуть і кров живійше кружляє. Як би ми тепер станули над пропастію а при тій музицї затрубіли штурм, усе без розмислу скочить у пропасть. Чорт бери житє! тепер банда грає, та ще як грає! і вмирати весело. Музиканти дують як несамовиті, гуком гуде гелікон з бомбардоном, козою блеє клярнет [трохи через ніс] косом свище піколя, а той малий тарабаник... єму сам чорт пальцями перебирає. Великій має вплив музика на чоловіка!

 

Идемо улицею Франц-Іосифа. Народу тьма тьменна. Найрізнороднїйші одяги а найбільше народних сербских. Показують ся і сербскі красавички. Хоч музика для відпочинку перестала грати, хоч утома знов пригадує ся як влїзливий кравець з рахунком, та годї-ж показати себе бабою перед такими красавицями! Далебіг гарні! Тая довга коса, що гадюкою вєть ся по низче пояса, ті червоні фези покладені з фантазією на гарній головцї, ті спенцерики складні, дрібні рученята білесенькі... усе, все гарне. А личка як мальовані!

 

Ось стоять дві такі красавички. Одна другій щось головою показує і сміють ся, вказуючи біленькі рівні зуби. Може се она мене покмітила? Ех, яка шкода, що не вільно менї виступити! Хоч би им сказати: "Какос ти драґа мі!" Та годї! Машируй: раз-два! раз-два!

 

Ось стоїть на ходнику якійсь грубий ґенераль і глядить вправним оком на поставу жовнїрів. Нїяк уже позирати за красавицами, чути команду: Links schaut! Шкода! Кождий звертає очи на лїво, жовнїри хапають правою рукою за кольбу, офіцири підносять шаблї в гору, ставлять прямовісно просто лївої груди, відтак спускають кінцем в долину — раз! два! три! — потім так само на своє місце.

 

Ну, тепер можна знов подивитись за красавицями. Еге! і слїд пропав! За те инші різнородні картини. Ось стоїть на мостї анґлійскій урядник консуля. Він випрямив ся наче-б проковтнув палицю, ніс задер в гору, жовті бокобороди розпустив як вітрило, — дивиш ся, та наче бачиш, що єму вилїтають з рота мов воробцї з полукопка слова: yes, yes!

 

Недалеко него стоїть поважний Турок в зеленому довгому кафтанї з вильотами як при кунтуши, оперезаний широким шовковим поясом. На голові мов копиця сїна турбан жовтий зеленавого відтїнку з чорними цяпочками. В руцї чибук довгій, на ногах носаті черевики як сани. Се "годжі", се-б то такій чоловік, що за своєго житя три рази був у Мецї і потрафив не вмерти нї від холєри нї від чуми. Се має бути велика штука! За те по смерти уважають их святими, на их гробах ставлять окремі будинки і туда що пятницї приходять дервіші читати коран.

 

Берегом улицї крадеть ся Туркиня. Вона в зеленім довгім плащи, голова закутана в біле полотно, та так, що лиш очи визирають з-під білої ослони — проче всьо вкрите.

 

Дальше стоять жиди босаньскі, що их називають спаніолями, жидівки подібні строєм до наших монахинь, обдерти цигани, циганки і на-пів нагі циганчата. Се все мішає ся в таку різнородну масу: маскарада або гаман жидівскій!

 

А які-ж доми? Звичайні одноповерхові лїпянки з червоними або зеленими дахами, від улицї закратовані. Улицї болотнисті, вузкі і неохайні. Де-де видно европейскій вже будинок на поверх або й два, але тих так небагато, що на пальцях почислить.

 

Два лиш будинки великі, видно збудовані на европейскій взір, але після турецкої нездарности, — се шпиталь войсковий і велика касарня. В тій касарни правда грубі мури, великі вікна, але як станеш на серединї великої як райтшуля комнатї і добре підскочиш, то стеля так затрясе ся, що всї бохонки і всьо, що лежить на вояцких полицях над ложками, поспадає на землю.

 

Вже знудила мене тота різнобарвна мішанина. Маширую задумавшись. Нараз приступав до мене якійсь симпатичний молодий пан і питавсь по нїмецки:

 

— Чи не йде з сим транспортом поручник Чайковскій?

 

Я поглянув на него уважно. Лице десь з-відкись менї знакоме. На вгад питаю єго по руски, подаючи єму руку:

 

— Хто ви, добродїю?

 

— Коли так питаєтесь, то ви хиба самі Чайковскій... Я зову ся Зафіовскій, урядник скарбової дирекції.

 

В мене наче-б душа вступила. Ми стиснули собі руки.

 

— Ну, що-ж і як? — кажу, бо більше нїчого не міг я з утїхи промовити.

 

— Менї писав про вас професор?... Але опісля будемо о тім балакати, як зайдете до мене... Коли по вас прийти і де?

 

— Ми станемо в grosse Infanterie-Cаsserne, а за пів години потім я буду цїлком вільний.

 

В тій хвили роздав ся знов голос команданта: rechts sсhaut! Зафіовскій сказав менї "до побаченя!" і уступив ся на бік. Я маширував дальше.

 

Ми звернули з головної улицї на право, перейшли якусь невеличку площу биля турецкої мошеї беґова-джамія і зайшли на четверобічне подвірє великої касарнї. Жовнїри познимали торністри і ждали, де их розмістять. Капітан попращав нас і казав явити ся другої днини в урядничім касинї по дальші прикази. Заки я розмістив свій віддїл і вийшов знов на подвірє, Зафіовскій вже ждав на мене.

 

— Ну, тепер ходїм, добродїю, — кажу.

 

— Ви у нас заночуєте, — каже Зафіовскій. — Не велика то палата у мене, як побачите, але якось помістимо ся.

 

(Дальше буде).

 

ѣло, 27.03.1894]

 

(Дальше.)

 

Ми перейшли знов тую невеличку площу, звернули поза беґову джамію на право і йшли лївим берегом Мілячки улицею Франц-Іосифа. По правій руцї виходило множество вузеньких уличок. Я начислив их сїмнацять, заки ми в одну зайшли. Уже змеркало. Нас здибав якійсь панок.

 

— Пане Зафіовскій! — бачите там на горі? Повстанцї палять огнї... Чи не схотять они сеї ночи напасти на Сараєво?

 

Ми пійшли дальше.

 

— В такім випадку, — каже мій товариш, — буде в ночи алярм. Лиш прошу вас, не кажіть нїчого моїй жінцї; вона небога так всего лякає ся...

 

— Вже-ж не скажу, але мабуть у вас не заночую, бо як буде алярм, мушу йти до касарнї, а з відси я би певно заблудив. Менї призначили кватиру в транспортсгавзї.

 

— Зараз по вечери заведу вас туди!

 

Того огню, про котрий з таким жахом балакав знакомий Зафіовского, ми не бачили з улицї.

 

Спотикаючись по нерівних каменях тої вузенької і темної вулички, ми зайшли під деревяну високу браму. Мій товариш отворив ключем фіртку і ми увійшли на темне невеличке подвірє. За кілька кроків надибали ми другу фіртку вже незачинену. Знов друге подвірє. Тепер драпаємо ся по широких деревяних сходах з на-двору. Входимо в темні сїни. Я держусь Зафіовского за рукав. Ми вийшли знов на якійсь ґанок. Зафіовскій звернув мою увагу на огонь, що горів на поблизькій горі.

 

— Коли о те ходить, — кажу, — то алярму не буде, бо сей огонь бачив я нинї цїлий день.

 

Зафіовскій отворив двері і ми увійшли до середини. Панї Зафіовска вже дожидала мене. Дарма, що ми бачились першій раз, вона мене привитала як давного знакомого, не ждучи, поки мене муж представить. Ми здоровились як краяни на чужинї. В таких випадках поведенція товариска мусить уступити сердечности.

 

Зараз приступили до мене й дїти. Старше, пяти-лїтний хлопчик, став мене від-разу звати "вуйком"; молодше, три-лїтня дївчинка придроботала до мене і наставила ся, щоб єї взяти на руки: ось мене, вуйцю! Дарма, що мати вговорювала, що вуйко змучений. Я взяв дитину на руки, вона мене обіймила рученятами за шию і стала цїлувати, а відтак порпати дрібосенькими пальчиками мої блищачі звіздки на ковнїрі.

 

— Що ти тут маєш вуйцю? а на що тобі тото? — лепетала дитина.

 

Попестивши ся з тим ангелятком, я здоймив плащ і відіпняв шаблю. Тепер мав я час розглянутись по комнатї. Се була для мене новина, бо я ще не був в серединї такої босаньскої хати. Була се дуже простора комната і мала в двох стїнах аж вісїм вікон великих з дрібними шибами. Стїни були помазані бурою краскою з темно-жовтими і темно-синими пасмугами зложеними в якісь чудовищні малюнки на турецкій спосіб. При третій стїнї стояла пірамідальна піч, а побіч неї для тепла зелїзний печук; дальше від неї простягалась деревяна перегорода помальована так само як стїни. Позаяк та перегородка не сягала стелї, то подабала трохи на царскі врата в наших сїльских деревяних церковцях і цїла комната виглядала так як би хто в деревяній церкві низше вікон поклав поміст і зробив з сего мешканє. Довкола стїн тягнулось широке підвисшенє наче ґрадуси в школї. На підвисшеню стояли два зелїзні ліжка, колиска і дитяче ліжечко. На серединї стояв стіл і кілька плетених крісол.

 

Хоч се все було для мене невидане, та я не дуже тим дивував ся, бо сївши при столї я почув себе в рускім домі. Прийдеш було звідати кого, до єго хати, сядеш, балакаєш, зїси вечерю, попращаєш ся та й идеш. Не було чим одушевитись, о чім багато думати, бо се річ зовсїм звичайна. Инша річ — знайти своїх на чужинї, зайти до рускої хати, почути руске слово і дізнати рускої гостинности — отсе роскіш! тут доперва пізнаєш: що значить слово краян, свій чоловік! Забудеш о всїм і полинеш думкою з твоїм найблизшим окруженєм в рідний край...

 

І я в гостинї тих честних краянів віджив, розбалакав ся і забув на всї мої злиднї — і ті, що я прожив, і ті, що мене дожидали; я забув, на якій я земли, бо я був в рускій хатї. Се нїчо, що ми ось лише пізнали ся... але ми були краяни і здибали ся на чужинї далеко від рідної землї.

 

Забалакавшись, я й не счув ся, як мої маленькі приятелї повлазили менї на колїна і лепетали, випитуючись про все, що на менї було. Вкінци хлопчик побіг і став возити ся по хатї з моєю шаблею, а дївчатко заєдно порпалось коло моїх звіздок.

 

— Що-ж там в Галичинї чувати? — питає панї Зафіовска. — Розказуйте, прошу! Я вже від двох днїв так нетерплїво на вас чекаю. Позавчера Олесь дістав лист від п. Г., що ви сюда прийдете!

 

— Або я вже знаю, що там чувати? Я вже так давно виїхав з Галичини.

 

— Давно, кажете, а що-ж ми маємо говорити, що тут сидимо вже роками та й Бог вість, коли повернути доведеть ся?

 

Вона втерла сльозу, що горохом покотилась долїлиць. — Тут тепер так страшно жити в сей неспокійний час. Олесь цїлими тижднями їздить по комісії, а я сиджу в сїй порі з дїтьми та й дрожу і про него і про дїтей... тут могли би нас і порізати і нїхто би о тім не довідав ся...

 

Зафіовскій хотїв звести бесїду на иншій предмет.

 

— Що-ж там з Ольгою Грабар і з гофратом чувати?

 

— З якою Ольгою Грабар? з яким гофратом?

 

— Як то? нїчого не знаєте? Их же обоє та й Наумовича і богато инших поарештували. Хиба ви не читали ґазет?

 

Я справдї цїлу дорогу не бачив ґазети, то аж тут довідав ся о всїм, перекинувши кілька чисел "Дѣла".

 

Тепер я собі пригадав на гофрата Добряньского, що саме перед моїм відїздом поробив візити всїм виднїйшим Русинам у Львові, а всї тому чудувалась, не знаючи, якої він співає.

 

— Ну, каже мій господар — усміхаючись, — о галицкій політицї я освідомив вас, а тепер розкажіть менї про моїх знакомих.

 

Я розповів, що знав.

 

Так забалакались ми до 12-ої години в ночи. Та прошу не думати, що мої господарі не дали мені їсти. Нї, нагодували мене як слїд, та ще чим? Пані Зафіовска, щоби менї зробити несподїванку, зварила славний борщ і пироги такі, що я трохи пальцїв не облизував [хоч їв вилками]. Але о тім я хотїв не писати, бо оно розумієть ся само собою. Я про се дуже не люблю говорити бо оно видаєсь менї дуже неладно з того часу, як я читав якусь повість, де на кождій майже сторонї було написано, ми їли снїданє, ми їмо снїданє, ми будемо їсти снїданє, так само обід і вечерю, та ще з подрібним описом усїх страв. Бодай тебе біда взяла! — думаю, — коли їв, то обітри губу і видихай здоров та не мороч голови читачам дурницями! Однак з огляду... або сказавши словами вічевої резолюції: зваживши, що я, як висше сказано, два днї не їв обіду, прошу не чудуватись, що я на спомин руского борщу і пирогів таки о тім заговорив.

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 28.03.1984]

 

 

(Дальше.)

 

По вечери удали ся ми скоро на спочинок. По цїлоденній утомі я заснув твердо. [Не можу сказати, чи захропів, бо сего я вже не чув.]

 

Напившись в ранцї европейскої кави я вийшов з Зафіовским из дому. Він пішов до уряду, де я єго мав перед обідом відвідати, а я поплїв ся улицями город оглядати.

 

Сараєво, колишня столиця босаньских царів а тепер столиця краю, виглядає дуже орієнтально. Дарма, що тут поміщені найбільші уряди босаньско герцеговиньскої управи, кілька консулятів і множество войска. — Місто само нї раз не має европейского вигляду. Між будинками нїякої симетрії, всьо стиснене, щоб як мога найменше заняти місця, доми дрантиві, лїплені з глини або ставлені з невипаленої цегли, одноповерхові з вузенькими нерівними і вонючими вулицями. На тих вулицях завсїгди вохко, бо мешканцї домів примежних виливають на вулицю всю нечисть, а окапи домів такі широкі, що майже сходять ся з собою на серединї вулицї, з них стїкає туди дощева вода, і они заслонюють сонце. Вулицї ті вимощені нерівним каменем, кругляками, по котрих що хвиля треба спотикати ся. Вікна всї від вулицї закратовані, а домики стоять окремо, не притикаючи до себе. Всї они обведені високим муром, за котрим лежить огородець з садком. В тім садку буває звичайно кладовище властителя дому. Спільні кладовища мають хиба люде вбогі без куска своєї землї, а й ті порозкидувані спорадично в різних місцях. В Сараєві нема нї звичайного по наших містах ринку нї знатнїйшої площі. Дві лише там видатнїйші улицї: Франца-Іосифа і тая, що веде по-над Милячку. Милячка пливе серединою міста, а переходять нею люде пятьма мурованими луковими римскими мостами. При улици Франц-Іосифа стоїть православна сербска катедра з резиденцією архієпископа православного і головний ґарнізоновий шпиталь збудований ще Турками. Ще одна велика касарня, дві великі джамії і кріпость на горі — ось і всьо замітне в Сараєві. За моїх часів були лише два хороші европейскі будинки, а то: готель Австрія і війсково-урядниче касино. Джамій турецких з високими мінаретами єсть в Сараєві по-над 70, та лише дві замітні своєю будовою. Більша з них беґова джамія, менча царева джамія. Муслеми говорять, що ті джамії стоять уже більше 600 лїт, з чого, як неменче і з візантійского стилю, в якім они будовані, видно, що се були православні церкви, до котрих Турки добудували мінарети. Обі ті джамії виглядають дуже хорошо, обі они околені високим муром, що замикає просторе подвірє. По-під мур а так само коло кирницї ростуть високі кипариси і своїми розлогими конарами та гиляками дають милу тїнь в горячі днї. Кирниця оцимбрована камінєм, має великій басен, з котрого вода стїкає ровиком до Милячки. Тут муслеми відправляють своє щоденне ритуальне вмиванє лиця, рук, ніг і грудей без огляду на погоду. Так само биля самої джамії ростуть високі кипариси — а всьо разом має якусь дуже орієнтальну цїху. По подвірю джамії снуєсь заєдно множество Турків в мальовничих всхідних уборах.

 

Кожда турецка джамія має при входї присїнок або підсїнє на подобу сїльскої кузнї. Сей присїнок стоїть на чотирох стовпах, що піддержують стелю. Стїни і стеля помальовані звичайно брунатною краскою розмеженою пасмугами. Ті пасмуги з темних красок — темно-жовтої, темно-синьої, темно-червоної — для европейского ока дуже неприятні. Образів з природи нема нїяких. Правда, бувають намальовані н. пр. сосонки, але не такі, як ростуть у лїсї лише мов забавочки для дїтей витесані з дерева: під сподом округла підставка а горою довкруги пня щось стріпате се-б то галузя.

 

Я був цїкавий побачити джамію в серединї. Приступаю до якогось духовника, що стояв на підсїню, і прошу єго як можу найвиразнїйше, щоби мене пустив в середину. Турок споглянув на мене з підлібя і каже, щоб я зняв чоботи, а він мене впустить. На се я нїяк не хотїв згодитись і менї відійшла охота вступати до святинї, раз длятого, що се дїяло ся в лютім і можна було легко перестудити ся [про методу кс. Кнайпа я тогдї ще нїчого не чував], а відтак прийшло менї на гадку, що я би знайшов ся в дуже критичнім положеню, коли-б підчас мого "богоміля" "позичив" собі хто моїх чобіт... Я вийшов з подвіря джамії і пішов дальше вулицею по-над Милячку.

 

Яка тут різнородність одягів, говорів і народности! Турків і Сербів бачив я вже по дорозї, а тут побачив ще спаніолів або испаніолів. Сі жиди вийшли з Испанії в часї найбільшого переслїдуваня их ультра-католицкими Испанцями — о скілько тямлю — за панованя Фердинанда Католицкого. Спаніоли приняли одяг сербско-турецкій, а задержали попсовану жарґонову бесїду испаньску, достоту так, як наші жиди нїмецку. Від Сербів і Турків різнять ся вони пейсами. По моїй думцї сего им зовсїм не потрібно, бо скоро тілько спаніол отворить губу, зараз пізнаешь, що се жид. Их гаркотїнє так характеристичне, як і у наших жидів. Спаніолки носять довгі плащі чеколядової краски, а голову обвязують білою хусткою подібно як у нас монахинї.

 

Идучи дальше побачив я латиньского монаха без бороди а з вусами! Вуса — далебіг — як у гузара, а лице чисто оголене. Цїлий закутаний в францисканьску рясу, а на голові фез. Се тутешні францискане, що заразом є й парохами межи католицким населенєм Босни. Тут водить ся так, що замість до семинарії духовної охочі йдуть до францисканьского монастиря, учать ся теольоґії і висвятившись стають парохами по селах і місточках, звичайно там з-відки походять. Боснаки дуже люблять тих своїх родимих парохів, котрі впрочім мають бути люде честні і освічені. Длятого дуже не подобало ся Боснакам, як посаджений за австрійского володїня латиньскій архіепископ сараєвскій почав обсаджувати опорожнені парохії своїми священиками вихованими вправдї по австрійских семинаріях духовних, але незнаючими босаньского житя, обставин а дуже часто й бесїди... Катедра сараївского латиньского архіепископа містила ся за моїх часів в деревяній барацї.

 

Ходячи пів години сараєвскою вулицею, почуєш ось-такі говори: сербскій, турецкій, испаньскій, нїмецкій, мадярскій, италійскій, галицко-жидівскій, циганьскій, ческій, польскій, рускій, анґлійскій, францускій — Вавилон тай годї!

 

Головні склепи находять ся найпаче при вулици Франц-Іосифа, а кромі того множество склепаків [дучан] по малих вуличках. Властитель такого склепику відчиняє скородень велику віконнццю, з гори на долину, підпирає єї дручком — зараз бачишь цїлий склеп такій широкій як віконниця. Тут купець дожидає гостей. Цїлий єго крам у великім неладї. Всьо порозкидуване, але у купця така память, де що лежить, що кождої хвилї знайде чого єму треба. Спеціялістів-купцїв тут мало, та за те не треба шукати деинде за папером а деинде за цукром, бо в кождім таким склепику товаришують з собою в найбільшій згодї: шварц з цукром [сечар], ходака з фіґами...

 

На подобу тих склепиків побудовані також пекарнї. Піч виходить челюстію прямо на вулицю. Пекар ставить біля неї на улици під стїною стіл, дїжу з тїстом, і здіймивши сорочку, формує бохонцї, кладе на лопату і саджає до печи, нїчо собі з того не робить, що по вулици биля него ходять люде. Видно, що ті пекарі зовсїм иншої думки, як наші господинї, що не люблять, коли им хто рипає ся до хати, як хлїб у печи. Як би у нас так водило ся з печенєм хлїба, то жадна панї не показалась би на улици, а всїх пекарів позамивали би до "Иванової хати" за неприличність. Там уважають се за річ зовсїм природну і нїхто собі з того нїчо не робить.

 

Дальшою характеристикою орієнтальною Сараєва є — жебраки і собаки. Одні і другі волочать ся вулицями цїлими юрбами, та коли собаки нїкого не зачіпають, то жебраки, малі й великі, старі і молоді, зачіпають кождого о милостиню. Орієнтальні сі промисловцї тим цїкаві, що зачинають просити о мало, а коли их не віджене ся зараз палицею, то они жаданє своє степенують.

 

— Подаj мі, ґосподіне, крайцара! — а коли виймаєш мошонку, він зараз скаже: — Подаj мі два! подаj мі три! молім, подаj мі четирі новци! Боґ ті поплаті! — Коли-ж, розсердившись, ховаєш мошонку в кишеню, жебрак спускає по одному в долину, але від одного вже не вступить ся...

 

Щоби побачити всї можливі незвичайности Сараєва, я зайшов ще до правдивої турецкої каварнї. День був погідний і дуже теплий, тож я зайшов до каварняного огородця і сїв собі тут між другими гостями. Тая каварня лежала над самою Милячкою в дуже гарнім місци отїненім кипарисами і морвовими деревами. Доокола стояли низенькі лавочки і столики.

 

Зараз підійшов до мене властитель каварнї, молодий ще Турок, дуже хорошій мужчина, і спитав ввічливо, чого менї треба. Я зажадав кави і сластьонів, бо більше нїчого тут не було. За хвилю принесли менї каву на малім підносї, на котрім стояло також кілька родів солодощів. Були тут знаний у нас турецкій мід бѣлий, що школярі так ласо купують у фальшивих Турків, дальше якесь ґорадjе і султанскі круг [хлїб]. Не гнївайтесь на мене, ласкаві панї, що я не в силї описати одного й другого так, щоби ви могли собі випечи та своїх чоловіків почастувати. [За се докоряла менї моя жінка.] То лише можу сказати, що оно видалось менї таке дуже солодке, що я трохи не вскочив до Милячки...

 

Потім я хотїв попробовати турецкої люльки, що зве ся чибук. Турок притаскав і поставив передо мною щось нїби малий тульскій самовар а нїби церковну кадильницю. З верху жарилось угля, а від споду була встромлена кавчукова рурка закінчена гарним бурштином. Таких рурок було кілька обвитих довкола тої великої люльки. Я передовсїм оглянув єї механізм. Під розжареним вуглєм був накладений турецкій тютюн, либонь помішаний з опіюмом. Тютюновий дим проходив через воду, що містила ся в долїшній части чибука. Взявши бурштин до губи, я потягнув диму і проковтнув. Господи! по вік не забуду: що дїяло ся зі мною! Я трохи памяти не втратив, закашляв ся, дихати перестав, в голові зашуміло і зовсїм опянїв. По тій пробі я покинув чибук, заплатив і вийшов з каварнї.

 

Саме вибила 12 година а з кріпости почув ся гарматний вистріл. Я пішов до офіцирского касина на обід. Касино се побудовано після окупації на европейскій лад та ще з великою елєґанцією. Одно лиш не лицювало з тою будовою, а то се, що перед вікнами замість цвіточного огорода було турецке кладовище. Але на се найшла ся з часом рада. Коли я вертав за вісїм місяцїв з Босни до дому, не було вже там нї одного нагробного каменя. Менї розказали, що вояки повиносили по-ночи по одному каменеви так, що вкінци нї одного не осталось а натомість понасаджували хороших рож і наших цвітів.

 

Реставрація того касина уладжена з великим комфортом. Тут я подибав мого капітана і инших товаришів. За обідом довідав ся я від капітана що цїлий наш транспорт за-для лекшого прокормленя подїлено на три віддїли, що мали відходити що днини з Сараєва по одному.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 04.04.1894]

 

(Дальше.)

 

Я мав йти зараз другого дня з 200 людьми і двома ще офіцирами, а яко найстаршій ранґою мав я вести команду. Під свою опіку мав я забрати 10.000 зр. дрібною монетою для того полку. Для перенесеня тих грошей я мав постарати ся о мули. Отже зараз по обідї став я бігати від ґенеральної команди пляцу до транспортсгавзу і на відворіт. Усюди менї казали, що мулів тепер не дістане, щоби я сам о них старав ся між мешканцями передмістя і т. д. На послїдок пійшов я ще раз до ґенеральної команди, тут подибав щасливо якогось полковника з ґенерального штабу і розказав єму свої клопоти.

 

— Маєте рацію, — каже він, вислухавши мене уважно. — Коли дають вам гроші до перевозу, то мусять вам дати й людей певних з мулами. Не журіть ся, все буде гаразд, — і зараз казав написати Dienstzettl-ю до команди пляцу.

 

Вже мало сонце заходити, коли я з тим упорав ся. Треба було зайти до Зафіовских.

 

Они обоє того вечера вибирались на вечерницї до касина і мене туди кликали. Але я, маючи другої днини такій хорошій Kranzсhen по босняцких дорогах, відказав ся і постановив пійти спати на свою кватиру, бо о 7-ій рано мав я зі своїм віддїлом відмаширувати.

 

Маючи на тямцї розлуку з тими честними краянами, я при вечері нї-раз не мав гумору. і чи можна тому чудуватись? В далекій чужинї подибав я краянів, що мене привитали щирим руским серцем, потїшив ся з ними наче меду полизав, а за годину і тих попращаю і вже не бачити-му нїкого, хто би менї нагадував рідний край, руску родину.

 

По вечери, обцїлувавши дїтей, що мене заєдно питали ся: "Коли вуйцю до нас прийдеш?" — вийшов я з Зафіовскими. Ми йшли мовчки по-над Милячкою, та хоч Зафіовскій намагав ся мене розважати, якось єму не йшло. Відай віщувала єму єго душа, що ми бачимось у-послїдне. Ми станули на розстайних улицях: Одна вела до транспортсгавзу на мою кватиру, друга до касина. На дворі було темно. Ще один стиск руки і я стратив мого друга з очей: У-послїднє гукнув я за ним: Пращайте!

 

Ми розпращались на віки, бо за три місяцї опісля дістав я сумну звістку що Олександер Зафіовскій помер на тиф. Про смерть Зафіовского написав менї мій товариш Дзерович, що служив в Сараєві, і дивне диво склало ся при тім. Письмо Дзеровича я читав у ту саму мінуту, коли тїло Зафіовского виносили з хати, і в тій самій хвили донеслись до мене звуки Бетовенівского марша похоронного з похорону якогось вояка. Я заплакав, як мала дитина, бо не тяжко було уявити собі, що отсе я присутний на похоронї мого друга. Чи сподївав ся я, що машируючи на дуже непевне й небезпечне місце, пережию єго, що остав ся дома? Він так горячо бажав вернутись до рідного краю, а тимчасом довело ся спочити в чужій земли під низеньким сербским хрестом. Нехай же тії горячі сльози що я их пролив, дізнавшись о твоїй смерти, мій друже, та тих кілька стрічок моїх споминів будуть тобі нагородою за твою щирість, з якою ти мене привитав на чужинї в своїй хатї!

 

О 6½ рано я вже був в касарни. Тут застав я свій віддїл на подвірю готовий до маршу і мого капітана. Він розсипав ся на мене: чому я не вифасував вчера для вояків хлїба. Я відповів єму, що я вчера анї не був командантом самостійним, анї не мав инспекції, отже то була єго річ о хлїб подбати. Відтак чепив ся мене: чого я прийшов так пізно. Я виняв годинник і показав, що доперва ½, відмарш назначений на годину 7-му. Вкінци зробив менї виговір, що я не спав на кватирі. Я покликав ся на свідоцтво моїх товаришів, а щоби вже раз положити конець тим крикам, я відобрав і передав з витягненою шаблею капітанови рапорт, закомандував:

 

— Doppeltreihen rechts um Marsch! Abtheilung Marsch! Direction: Ausgang.

 

Музика заграла хорошого марша і я вимаширував з моїм віддїлом на улицю.

 

Може оно й добре було, що менї капітан "пса вибрав", бо я став лихій і маширував завзято хоч-би й чорту в зуби, а то був би мазав ся та може ще компонував якій плаксивий вірш пращальний...

 

За кріпостію сараєвскою музика вернулась до міста, а я остав ся з моїми людьми. Я був самостійним командантом. Хоч воно вкладало на мене більшу одвічальність, але сама самостійність у молодого чоловіка така приманлива, що за-для неї підійме ся радо і одвічальности і небезпечности.

 

З Сараєва почавши, треба було держатись на осторозї після всяких правил воєнної штуки. Мене взяла охота заманіфестувати ся самостійним командантом, тож я задержав цїлий марш, станув на невеличкім горбку і кликнувши: Habt Acht, пальнув я ex abrupto таку орацію:

 

— "Хлопцї! з волї Найяснїйшого пана ми покликані до такої роботи, до якої кождий вояк повинен бути все готовий, а тепер саме входимо в край неприятеля, входимо між люде, що можуть нам при даній нагодї вязи покрутити. Длятого взиваю вас, щоби ви самбірскому реґіментови не зробили встиду. Передовсїм очи і уши отворім! і один за всїх а всї за одного! "Гурра!"

 

Вояки ревнули "гурра" аж гори залунали. В тій хвили переходив якійсь Боснак недалеко коло нас на ярмарок до Сараєва. Він нїс бесаги на плечех, та побачивши ватагу війска і почувши громогласне "гурра", подумав, що ми кинемось штурмом на него. То-ж неборачиско, кинувши бесаги на землю, став що сили втїкати. Тогдї менї смішно зробило ся і з Боснака і з моєї боєвої орації.

 

Сим разом я, поставивши грошевитих десять ослів в середину транспорту під нагляд поручника, сам повів передню сторожу. Мій віддїл ишов з налаштованими карабінами.

 

Дорога вела що-раз у гору. Не було тут видатнїйшої ріки, а все гори й гори. Так дійшли ми до найблизшої стації тої етапової лінії, що зветь ся Палє. Се було вже під володінєм нашого полку 77-ого і тут стояв залогою один поручник.

 

Коли ми наближали ся до стації, покмітив я йдучу напротив нас ватагу угорских вояків. Она ескортувала пятьох пійманих повстанцїв босаньских. Виглядали вони як можна собі лише представити найнужденнїйше. Босі, на-пів нагі, бо в таких підраних одежинах, що тїло світило ся. Між собою були повязані ланцюхами за руки. Кождий з них окрівавлений, збитий, з посинїлим лицем. Здавало ся, се трупи, що повставали з домовин. Дивлячись на них, менї пригадала ся доля гайдамаків, пійманих Ляхами, о чім доводилось менї читати. Кождий з них з отвореним засохлим ротом, здавалось, немов просив: води! Глядячи на тих бідолахів, у мене серце заболїло, тим більше, що нї один з них не подабав на розбишаку.

 

Тою ескортою командував молоденькій заступник офіцира.

 

— З відки і куди их ведеш? — питаю.

 

— З Ґоразди до Сараєва... Вже три днї з ними маширую.

 

— Вони мабуть нинї нїчого не їли?

 

— Мене мало се обходить... Стілько з ними клопоту, чорт би их побрав! В тій хвили оден з полонених закликав на мого Ивана, що стояв коло мене.

 

— Йово! комшіо! пoдaj мені круга, молім! [Йване, сусїдо, дай менї хлїба, прошу].

 

Иван не знав, що робити.

 

— З відки він тебе знає? — питаю.

 

— Він з Фочі, прошу пана. Я єго знаю: се дурноватий жебрак... та хиба він такій самий равбіж [повстанець], що і я… Як такі всї равбіжі, то не буде з ними великого клопоту!

 

Я казав Иванова купити бохонець хлїба і подати сему нещасливцеви.

 

— Ти мабуть не будеш нїчого мати против того? — питаю, так собі, команданта.

 

— Та, коли тобі се чинить приятність, то прошу, але вони всї не варті шматка хлїба...

 

— Я в то не входжу, — кажу, — варті чи нї, але они люде і ми люде, і то цивілізовані... Впрочім, думаю, ворог так довго нашим ворогом, як довго він на свободї й уоружений.

 

Боснаки в-мить розірвали бохонець хлїба і майже проковтнули. Більше не міг я нїчого для них зробити, як хиба се, що випросив у місцевого команданта, мого товариша, щоб им казав дати їсти.

 

Моя вразлива вдача перенялась на-скрізь нуждою тих нещасливих і цїлу ніч бачив я ті скатовані, обдерті єства. Багато я тогдї передумав всїлячини, як би оно теє та онеє... Ми розтаборились кватирою у великім ганї, а поза-як я віз з собою гроші, то менї поставили биля дверей варту. З нами спав також той молоденькій заступник офіцира, та я якось не мав нї раз до него серця і не говорив з ним нїчого.

 

Другої днини по ранній зупі ми йшли дальше до слїдуючої стації, що зове ся Прача від малої річки тої назви. По дорозї нїчого замітного нам не приключилось, то й нїчого над тою дорогою розводити ся. Гори та й гори вкриті густим лїсом.

 

Прача вже більша стація, тут командантом капітан. Стаціоноване тут війско поміщене у вигодних бараках, та не в шатрах як в Палє. Між бараками хороше подвірє, а дальше гарненькій цвітник з кльомбами, стежечками і всїлякими викрутасами. Огородець засаджений довкола рівненько молодими яличками.

 

Розказували, що попередник тогдїшного команданта сподїваючись візити ґенерала, післав до лїса вояків, казав нарубати кількалїтних ялиць і понатикати довкола огородця. Ґенералови дуже се подобалось і не мав слів похвали для команданта. Коли-ж ґенерал відїхав а ялицї зачали рудїти, вояки повитягали сю декорацію і попалили. За якійсь час, коли вже настав тут другій командант, надїхав знов той сам ґенерал — і не мало счудував ся, побачивши голотечу. Зачав капітанови робити докори, що тілько деревин понищив. Капітан не знав, що на те казати, бо й не застав нїяких деревин. Аж вояки старші пояснили, в чім дїло.

 

— Ну, а я Прачу ставляв усїм за примір! — каже ґенерал. — Старайте-ж ся, пане капітане, щоби справдї так було, і насадїть деревинок... Попередний капітан-штукар був уже тогдї на пенсії.

 

Командант Прачи, чоловік сердечний і говіркій, привитав мене щиро, почастував, чим мав, і розбалакав ся.

 

Незадовго надійшов віддїл стрийского полку з майором. З ним прийшов якійсь молодий кадет, заступник офіцира, а майор дуже єго респектував і посадив при вечери побіч себе, так що всї ми се запримітили. Майор сказав:

 

— Сей молодий мій приятель, мої панове, мимо свого обідраного плаща, єсть кандидатом до ордеру за хоробрість. Він справдї таку штуку потрафив, що й я старий позавидував би єму.

 

Після вечері ми обступили сего молодця і стали єго випитувати, а він розповів нам ось-що:

 

На горі Ранієн-Карауля стояв він з оберляйтнантом залогою. Их облягли Боснаки так, що нї в зад нї в перед, і они мусїли простояти так чотири днї, даремне вижидаючи на зміну. Они мали з собою всего-на-всего 40 людей. Четвертого дня прислали им з головної стації наказ, щоби вертали ся, бо зміни не буде і тої позиції нема чим на дальше обороняти. Тогдї стали они тихцем сходити з гори. Але повстанцї окружили их зі всїх боків і они мусїли перебивати ся. Вправдї удало ся им се, однак Боснаки гонили за ними крок за кроком. Оберляйтнант лишив кадетови задню сторожу з 10 людьми. Відгоняючи напираючи повстаньскі ватаги, кадет не міг держати ся головного віддїлу, а щоби віддїл той уратувати перед неминучою загладою, він заняв сам собою цїлу увагу Боснаків. При однім атаку він утратив 5 людей, а надто зміркував, що Боснаки відтяли єму дорогу. Нїчого було робити. Кадет з 5 осталими жовнїрами причаїв ся в густих корчах і дожидав ночи. З того сховку мусїв він придивлятись, як повстанцї масакрували повбиваних товаришів, забираючи им оружіє, муніцію і здираючи з них одежу. "Вони коло трупів так скакали й кричали, що — каже — нам здавало ся, мов-би се Индійцї." Коли Боснаки втишили ся з настанєм ночи, кадет зі своїми пятьма вояками, з котрих оден навіть не мав карабіна, бо то був трубач, повилазили з гущавини і з пекольним криком кинулись в одну сторону облягаючих Боснаків. Кількох з них заступило им дорогу. Трубач добув свого тяжкого ножа, що носив замість шаблї, і так по верховиньски ним замахнув ся, що двох поклав трупом, розрубавши им голови. Се був стрийскій Верховинець. Перепона усунулась, але за втїкачами сипнули ся кулї, однак не зробили им нїякої шкоди, бо лїс був густий. Так отже наші вояки знайшли ся серед ночи в густому лїсї. Кадет зачепившись за якійсь пень, загубив похву з своєї шаблї, а сама шабля зломилась в половинї. Спотикаючись що хвиля, они блудили по незнакомім лїсї аж до рана. Відпочавши трохи, йшли дальше на-вгад. Аж другої днини над вечером доплелись до головної своєї стації, не маючи два днї нїчогісїнько в губі.

 

Ми всї сидїли в менажи при червонім винї. В тій самій комнатї мали ми й спати. Вже було досить пізно і давно по вечери, а старшим панам анї снило ся йти спати. Я був дуже спячій, а тут годї було сказати им: йдїть собі вже з-відси! Капітан місцевий, рад, що мав з ким побалакати, казав принести цїлу батерію червоного вина. А у мене повіки стали наче оловяні. Тогдї місцевий поручник, Чех, сїпнув мене за рукав і каже:

 

— Ходи зі мною!

 

Ми вийшли і він запровадив мене через подвірє до своєї комнати.

 

— Ти, небоже, спячій, — каже. — 3наєш що? Укладись на моє ліжко, заки постелять в менажи, і спи, коли хочеш, а я тобі заграю на цитрі.

 

На тім инструментї він грав по майстерски. При милих звуках цитри я заснув дуже любо. Збудив мене, як була 12 в ночи.

 

— Вже пійшли, — каже, — то йди і виспи ся гаразд.

 

Цитра лежала ще на столї.

 

— Ти, бачу, дуже любиш музику? кажу.

 

— А бачив ти Чеха, щоби музики не любив? Я з тою товаришкою вожу ся всюди. Було й таке, що я в лїсї підчас дощу положив цитру на колїнах, прикрив ся з головою коцом і грав.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 05.04.1894]

 

(Дальше.)

 

Ми вийшли на подвірє освічене двома лампами на стовпах.

 

— Коли тобі ще не дуже хоче ся спати, — каже мій товариш, — то ходи, щось тобі цїкавого покажу.

 

Я згодив ся. Ми вийшли по-за бараки, минули варту, котра нас пропустила, і в темряві відійшли яких сто кроків в долину. Тут станули ми перед великою купою землї, з котрої горою виходив дим. Я покмітив двері. Усе виглядало як великій льох, яки у нас коло броварів будують. Мій товариш запукав до дверей, заговорив кілька слів і двері відчинились.

 

Ми увійшли східцями під землю. Була се простора комната з малим віконцем і великим палевиском, на котрому горів огонь. Напротив нас стояв молодий і жвавий мужчина в босаньскім одязї. Він привитав нас вічливо. Мій товариш подав єму руку й представив мене яко Славянина. Боснак подав менї руку і просив сїдати, підсуваючи нам маленькі стільчики близше ватри, а сам докинув кілька сухих полїн. За хвилю огонь палахнув ясною поломінью і я мав нагоду приглянутись близше цїлому окруженю.

 

Була се землянка збудована з грубих частоколів, досить висока, так, що дим з ватри клубячи ся під стелею, не перешкаджав стояти в хатї. В цїлій тій комнатї не було нїяких прикрас кромі низенького стола і двох-трех деревяних стільчиків. Насупротив були другі двері, що вели до иншої комнати.

 

— Почастуєш нас кавою, Сімо? — спитав мій товариш.

 

— Прошу, прошу! зараз буде! — митью побіг до другої комнати, винїс прилади до вареня кави і став поратись коло ватри. Я ще не зміркував, що такого буде тут цїкавого, як менї мій товариш обіцював. Товариш розмовляв тимчасом з Боснаком, та я не міг добре зрозуміти.

 

— Тепер побачить — каже до мене товариш — ориґінальний турецкій танець воєнний.

 

Боснак, поналивавши нам в чарочки кави, сам пійшов до другої комнати. За добру хвилю вийшов перебраний в національний турецкій одяг. На ногах мав носаті ходаки, дальше широкі темно-сині штани, куценькій вишиваний киптарик, а на голові великій червоний турбан. Оперезаний був широким вовняним поясом, за котрий встромив ганджар і два турецкі пістолї. Ставши перед нами, вклонив ся по всхідному, т. є. повів долонею від чола до пояса, а відтак низенько до землї. Потім випрямив ся, лївою рукою взяв ся під боки, правою хватив за держака ганджара і в тій поставі затягнув якоїсь незрозумілої менї піснї. Проспівавши одну стрічку, він ступотїв ногами і став виводити ритмічний танець, подібний трохи до чардаша. При тім підносив руки в гору, крутив ся до такту, вимахував над головою ганджаром, аж таки добре втомив ся і засапав ся. Я дивив ся зачудуваний, як на яке сонне марево. Той танець в такій хатї міг чоловіка запоморочити. Боснак засапаний побіг уже до другої комнати розбирати ся, а я все ще потирав чоло рукою, не могучи отямитись. Він вернув знов до нас в своїм попереднім одягу, відсапуючи важко. Невдовзї ми розпрощали ся і вийшли.

 

— Що се за чоловік? — питаю мого товариша, — Турок се чи Серб?

 

— Та Серб, але знає всї турецкі штуки як найпершій муслем.

 

— Хто-ж він такій?

 

— Е, о тім багато би говорити, а ти вже спячій... Добраніч!

 

Тими словами попращав мене і пішов до своєї бараки, котра стояла близше нїж моя кватира.

 

Менї треба було ще перейти подвірє. Коли я брав за клямку моїх дверей почув я недалеко себе такій крик:

 

— Пане! пане! ой-ой-ой!...

 

Крик виходив від вартової будки на кінци подвіря. Се кричав сторожний жовнїр.

 

Я був певний, що єго хтось напав, тож витягнувши з футерала револьвер, я щомога побіг на поміч в той кут, з-відки виходив крик. В тій хвили розлягало ся в нічній тишинї накликуванє сторожних вояків, середновічне: Wer da? Patrouille vorbei!

 

Прискакую до вартової будки, а тут на против мене сторчить багнет:

 

— Halt! wer da?

 

З тїни висонув ся на світло лямпи уоружений вартовий.

 

— Чого ти кричав? — питаю, — що тобі стало ся?

 

— Такій є розказ, прошу пана, аби що години кричати, щоб вартові не поснули.

 

— Але чого ти йойкав, мов би тебе Боснаки різали?

 

— Та прошу покорнї, пане лейтнант, я забув, що має ся говорити, та кричав що будь, аби було подібне.

 

Ну, нехай-же хто відгадає, що: "панє! панє! ой, ой, ой!" має бути подібне до Wer da? Patrouille vorbei!

 

Я лише здвигнув плечима і сховавши револьвер пійшов на кватиру.

 

На столї світила ся ще лямпа, а на помостї на сїнниках хропіли мої два товариші.

 

Я роздягнувсь і поклав ся під коцом а менї не сходило з гадки: хто був той загадочний Боснак, у котрого я пив каву. Доперва пізнїйше я догадав ся, що се мусїв бути якійсь довірочний нашої армії і длятого єму позволили мешкати близь бараків і не сконфіскували єму оружія.

 

Коли я другої днини пращав ся з капітаном, дякуючи єму за гостинне принятє, він каже до мене:

 

— Від тепер, пане товаришу, будьте осторожні, бо тут уже не жарти. Особливе коло Ранієн-карауля уважайте, щоб вас инсурґенти несподївано не обскочили. То дуже небезпечне місце.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 07.04.1894]

 

(Дальше.)

 

Я виняв зараз мапу з торби і назначив собі критичне місце оловцем. Заки ми вийшли з Прачи, довелось нам переходити таке одно місце, в котрім розправа з Боснаками була би дуже трудна. Дорога вела по-над річку Прачу, місце було вузке не більше 10 сажнїв, а з обох боків стояли великаньскі скали, такі стрімкі, що мовляв, можна нас було до-чиста закинути з гір каменями. Але командант Прача забезпечив нас против такої несподїванки в той спосіб, що скоро світ післав на одну висшу стїну сильний віддїл, щоби там нїкого підозріного не впустити.

 

Йдучи ще якійсь час долиною Прачи, ми стали йти в гору. Гостинець за-для стрімкости гори вив ся серпентиною серед густого букового лїса. Я наказав як найострійше, щоби вояки не скорочували собі дороги в той спосіб, аби гостинець витинали від одного каблука до другого навпростець лїсом. Та не всї послухали мого приказу. Оден жид дрогобицкій високій і сухій як тика, пійшов собі манівцями. Коли прилучив ся на вершку гори до віддѣлу, я робив єму докори: чого не слухав? Боснаки могли би єго зїсти. Жид прибрав комічно-серіо міну і каже:

 

— Я, прошу покорні, є кравець і гадав, що надибаю якій файний мустер на костім.

 

— Бодай тебе чорт взяв з твоїм костімом! зїдять тебе, а я за тебе відповідати не буду!

 

— Мене певно не зїдять, бо я такій сухій, що на менї поломили би собі зуби.

 

Я засміяв ся, нїчого було робити з сміхотворним жидиком. Я затямив собі єго имя, бо на мою гадку, таких веселих людей в компанії конче потрібно: они своїми оповіданями потрафлять кождого розвеселити. Жидок був кравцем, що ходив робити по дворах та селах, і вмів цїлі сотки різних казок і жартів.

 

Було саме полудне коли ми вийшли на вершок гори, що зве ся Ранієн-Карауля. Тут стоять давні турецкі земляні вали. Таких караулів або по нашому сторожниць полишило ся з часів турецкого панованя богато скрізь по Боснї й Герцеговинї. Они стоять на високих горах і в них містились турецкі залоги воєнні для забезпеченя турецкого володїня. Либонь від сего слова турецкого чи татарского походить россійске "караул", що має значити сторожу. Караули босаньскі мають форму подовжного четверокутника з утятими тупо рогами, так що вони подабають радше на еліпсу.

 

На Ранієн-Караули стояла знов наша залога, тепер 80-ого полку з поручником. Він розказував менї, що не має тут хвильки супокою, бо зі всїх боків напастують єго босаньскі ватаги і мусить дуже пильнувати ся.

 

На тій то горі ми мали полудневий супочинок і обід — з мясних консервів, цвібаку а комісного хлїба.

 

День був погідний. Що за хорошій вигляд з тої високої гори, що має 1872 м. висоти по-над рівень моря! Гори і провали взносять ся наче-б які великаньскі вали геть на полудне. Близші верхи гір зеленїють від ростучої тут соснини, дальші що-раз чорнїйші, а на самім кінци — геть під Чорногору вони темно-сині. Для маляря-туриста воно дуже хорошій вигляд, але мене яко жовнїра, котрому прийшло ся по тих великанах драпати ся, переймали страхом. Я до таких гір не звик і тут бачив ся зовсїмі немічним. Я вчив ся штуки воєнної в околицях Львова. Знесїнє і Гицлївска гора, на котрій ми відбували вправи, видавались менї самими Монтблянками альпейскими, а ось тепер показались менї ліліпутами в порівнаню до тих балканьских велитів. Маю під рукою 200 карабінів Верндля, а до кождого по 200 штук патронів. Се така сила, з котрою можна би задержати орду татарску, а стріляючи в збиту масу можна вцїлити 4.000 людей, але під услівєм, що битва випаде на рівнім розлогім поділю або на степах України. Тут же инча річ. Тут гори й лїси, зачіпно виступати дуже трудно, бо нїкуди розвинути ся гаразд. Тут не може бути анї бесїди, щоби поставити в маршу сторожу бічну [Seitenhut], в такім теренї я не офіцир, а гірш рекрута. Тут хиба Боже провидїнє охоронить мене від нападу, а сли трафить ся напад, то не знаю, як собі порадити.

 

Офіцир, що тут стояв залогою, каже до мене:

 

— Тут, брате, мусиш бути приготований на найгірше. Старай ся, щоби люде твої не йшли великими купами... воно дуже небезпечно. Боснаки мають таку тактику: вони пропускають передню сторожу спокійно, а коли наблизить ся gro, тогдї на яких 50 кроків дають з корчів одну, другу сальву... А знаєш, на що в тебе револьвер?

 

— Щоби оборонити ся, кажу.

 

— То правда, а ще й на те, що коли-б Боснаки тебе, хорони Боже, зловили живого, щоби ти собі власноручно в лоб стрілив. Повір менї, що радше так покінчити з собою, нїж дістати ся живим в руки того розяреного народу. Вони би кождого з нас, піймивши, в найстрашнїйших муках зарізали.

 

Гарна перспектива! — гадаю собі. Та що вдїєш? Моє становиско самостійности додавало менї відваги. Будь-що-будь не дам себе посоромити і живим не дам ся Боснакам в руки. З тою постановою я став рівнодушний на всьо, що буде.

 

Такого душевного настрою дізнавав я опісля дуже часто, коли находив ся перед грозячою менї небезпечностію.

 

Кажуть, що чоловік, сли би можна єго так з десять разів повісити, зовсїм би до шибеницї призвичаїв ся. По моєму роспука тогдї лиш чоловіка опановує, коли мучить ся над винайденєм способів, як би небезпечність оминути, особливо, коли о такі способи трудно. Коли-ж переконає ся, що виходу нема, тогдї роспука мусить уступити місце рівнодушности.

 

По двогодиннім відпочинку я дав приказ до маршу.

 

— Уважайте хлопцї, — промовив я, — що тут уже не жарти, і тямте на то, що лучше згинути на місци, нїж дати ся взяти в руки ворогови на те, щоб нас відтак порізав як баранів, бо пощади для пійманих у Боснаків нема. Ранених лишати не вільно. Тямте також на те, що в потребі ми все дістанемо поміч від наших і ми не зовсїм такі самотні. Тепер марш двійками! і не стискайте ся дуже в купу, але "філюнок" [Fuhlung] мусить бути, аби не розривати ся.

 

Ми рушили тим самим порядком з гори в долину. Слїдуюча стація була Ґоразда і тут стояв наш полковий штаб.

 

З гори йшло ся і лекше й хутше. Вояки мої держали ся добре, мародів не було нї одного.

 

На примежних горах стояли босаньскі сторожі. Они заєдно накликували до другої варти: кілько йде швабів, деколи стріляли на нас, спускали з гори каменї, але нї одно нї друге не робило нам шкоди. Віддаленє на стріл було за далеке навіть для наших карабінів, що несли тогдї 1200 кроків, а камінь або задержав ся на якій деревинї по дорозї, або можна було з далека побачити єго і устерегти ся заздалегідь. З тої самої причини ми до них не стріляли, бо на яких 2000 кроків віддаленя шкода було марнувати муніцію.

 

Тії босаньскі сторожі нагадували менї давні телєґрафи, коли ще елєктричних телєґрафів не знали. На вершку найвисшої гори стоїть Боснак і, побачивши що-небудь, кличе острим тонким голосом, на примір:

 

— О! My-jo! і-ду Шва-бе! гі-ля-да [тисяч]!

 

Другій, що єго кликали Myjoм [мустафа], кличе те саме до слїдуючого сторожа Османа, Салька або якого инчого. Таким способом за годину Боснаки в Чорногорі знають: що тут робить ся.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 16.04.1894]

 

(Конец.)

 

Позаяк з гори дорога лекша нїж до гори, то сонце стояло ще високо, як ми опинили ся на майданї під Ґораздою, де стояв наш полковий штаб. Ми пристанули, щоби поправити на собі одїж, та якось приличнїйше ввійти до міста. За хвилю показала ся з закрута улицї полкова музика і надїхав полковник зі своїм штабом прямо до нас.

 

Крикнувши приписану команду, я здав полковникови рапорт. Мій полковник Oттo фон Отенкампф, незвичайно симпатичний чоловік, привитав ся ввічливо, розпитав за прочу часть транспорту і велїв маширувати дальше, а сам поїхав передом. Перед нами ступала музика і заки ми уйшла кілька кроків, заграла нам коломийки.

 

Боже мій, як я втїшив ся тим нашим народним маршом! То вже негучні акорди війскового марша, що лише веселить додає відваги, — се щось такого нїжно-любого наче-б рідна ненька до тебе говорила: Ось, синку, ми й тут здибали ся, і тут в далеках герцеговиньских горах я тебе витаю і пригадую тобі: хто ти і чим ти повинен остати ся до смерти. До сего покликує тебе руска музика.

 

З сего я бачу, що національна музика мусить мати в собі якісь окремі тони, котрі в серцю викликують відгомін того самого тону. Се справджуєсь не лиш на Русинах, а мабуть і на всїх народах, що мають свою національну арію. От возьмім приміром Мадярів: ихній чардаш хиба умерлого Мадяра не порушить!

 

При звуках тої коломийки вмаширували ми до міста. На улици, котрою ми йшли, зібрало ся таке множество народу, що аж душили ся по-під плоти й мури.

 

Нас поміщено в бараках. Коли войско заняло свою кватиру, я пійшов з товаришами до менажи на вечерю. Комната в барацї, де була офіцирска менажа і касино, була досить простора. Тут відправляв деколи ґарнізоновий капелян службу Божу, але тут можна було також давати концерт.

 

В їдальни застав я одного обервундарцта. Се був жид, невеличкій чоловічок, але з таким віспою поораним лицем, що нїодин волосок не хотїв на єго лици вироста. Він, почувши моє имя, не мав нїчого більше сказати, як лише заявити з великим патосом свою радість, що тепер в австрійскій армії так часто можна подибати так правдиво польско-шляхотскі имена, як моє. Не даючи єму докінчити високопарної орації, я відрубав недбало, що я нї трохи не Поляк, лиш Русин з роду і з переконаня.

 

Почувши ті слова, він урвав на слові, де балакав о революційнім 1848 роцї і розняв рот з зачудованя, показуючи чорні зуби, що виглядали як спорохнавілі коли виверненого плота. Не ждучи на офіціяльну вечерю, я зїв, що менї дали, і хотїв пійти до своєї комнати. Я тїшив ся тим, що машируючи три днї оден за другим буду мати слїдуючого дня відпочинок. Тою моєю утїхою подїлив ся я з адютантом полковим, надибавши єго на дорозї. Однак він розвіяв мою радість заявленєм, що завтра о 7 годинї маширую дальше і поведу 20 волів для Фочі і там доперва матимемо Rasttag.

 

Нїчого було робити!

 

Попращавшась рано зі всїми знакомими офіцирами, я забравши призначених на смерть волів, помаширував дальше по-над Дріну. Щоб забезпечити ся від наглого нападу з лївого боку, післав я на той бік Дріни капраля і 16 вояків. На дворі було так тепло, що я йшов без плаща. Від теплих лучів сонця топились на горах снїги, а гірскі потічки зливали ся з шумом в долину до Дріни, котрої лївим берегом ми йшли. Хоч то дїяло ся в лютім, можна було бачити жовті цвітки по-під скалами до сонця. Після полудня зайшли ми в то місце, де треба було перевозитись човном на другій бік. Місцевість та зве ся Усті-Каліна. Єсть се невеличке місточко, як всї босаньско-герцеговиньскі місточка третьорядні. Позаяк був се важний пункт стратеґічний, то стояв тут цїлий баталіон 1. [шлеского] полку. Коли-б сеся точка дісталась була в руки ворога, цїла Фоча була би заморена голодом і відтята від світа. Не треба казати, що перевіз через бистру ріку одним човном на 20 чоловіка, справа не легка, бо нас було 200 людей і 20 волів. Човном керманив бородатий, високій а худощавий Турок. Одягнений був у довгу сїракову білу опанчу з розховстаною осмаленою від сонця грудью. Голову мав обмотану брудною білою шматою. Коли я напослїдок сїв до човна, менї пригадала ся мітольоґічна Стікс з своїм Хароном. Се була справдї границя, котру переступивши можна було не вернути ся...

 

Тепер ишла дорога по правім березї Дріни по-під довге пасмо гір Иллявінобрдо. Тут вже не було гостинця, лише звичайна гірска доріжка, котрою не инакше можна було йти як парами. Дорога була зла, бо та вода, що стїкала за дня з гір, тепер примерзла і длятого треба було ступати дуже осторожно.

 

Вже добре змеркло ся, а ми ще не дійшли на місце. З далека видно було блимаючі по хатах світла — се була Фоча, моя наконечна стація. Ми перейшли якійсь місток і зараз зупинили ся перед цїлою купою боснацких хат.

 

Я пійшов замельдувати ся до ґенерала, а тимчасом підофіцир, що мав мене завести на кватиру, ждав на мене.

 

Ми йшли оба такими темними уличками, що я нїраз нїчого не бачив і мусїв держати ся за рукав мого воджія. По довгій блуканинї ми зайшли на якесь подвірє, відтак до темних як пивниця сїней.

 

— Тепер 7 сходів до гори, — каже мій проводир, — а теперь 8 сходів у бік, тепер 3 сходи в долину...

 

Вкінци побачив я світло скрізь скалубину. Підофіцир копнув ногою двері і они відчинились. Я станув в освіченій боснацкій хатї. Було тут два ліжка, а на помостї лежали окремо два сїнники.

 

— Що се? — питаю підофіцира.

 

— То компанійна канцелярія. Тут спить пан кадет, а тут на помостї оба фельдфеблі.

 

— Як то? то нема для мене кватири?

 

— Тепер нема, бо в містї стоїть ческій полк і нїкуди подїти ся.

 

Не ждучи довго, я поклав ся спати в тій надѣї, що завтра буде Rasttag.

 

Се була моя перша ніч в Фочи.

 

[Дѣло, 17.04.1894]

 

17.04.1894