МАЛИЙ ФЕЙЛЄТОН.
Хоча ще дерева вкриті пестрим листом, що раз більше їх по вулицях, по стежках проходів, де золото, порфір і кобальт гаснуть під вагами прохожих, наче многі із сих вартостий світа, які з моменту на момент котять ся по незримій, по голій рівнї в низ, в болото людської погорди. Білі імли, що висять на верховітах, ранками криють покищо тільки прочуті пів душевними, пів фізичними прощами снїгові, недалекі бурі і вікна хат заходять сизим серпанком, від стужі, що гонять по углам. Зима в її страхітєм близька, а вутле вартістю своєю, стає нагадувати поетичне свояцтво з діамантами...
[Українське слово, 31 жовтня 1918]
31.10.1918