* * *
Кучеряве море лизало солоними язиками темнофіялкові (з зеленими відтінями) скелі.
На скелях стояли люди з піднесеними вгору руками.
Чайки кричали: «Ви прокляті! Кораблі не припливуть! Ви тричі прокляті!»
Але люди палили вогнища і ждали.
Найстарші з них прикладали до чола долоні і, розкривши свої зіниці, дивились туди, де була гостроясна щілина між бронзовими важкими хмарами і моряною безконечністю.
Чути було плач немовляти.
Хтось перешіптував чутку, що всі дванадцять кораблів застряли на Чорній горі і всю залогу видушила чума.
Це, мовляв, повів рудий щур, що його вчора викинуло море.
Чайки літали і нахабно сміялися.
* * *
Падав безнастанний дощ, і небеса були на краях червоні.
Будинок, де спали, був перетиканий то світлом, то пітьмою. Ворушилося щось знайоме. Мабуть (хтось казав що) іде до дня.
Припливали великі порожні кораблі.
Вони ішли у густозачагарені ліси на відпочинок.
На небі світало.
Це був перший день потопу.
НА ДНІ
— Простіть, простіть мені, мій пане, мій милий пане! Я, не захотівши, виснила сонце чорним вороном нещастя!
— Хіба ж нещастя?
— Еге ж, ласкавий пане. Хіба ж бути завжди на гачку, весь час поспішати туди, де мряковиння незнайомих очей і рук... Хіба ж крокувати і плакати за тим, що могло бути таке гарне, таке чудове, таке ...
— Вам, либонь, померла дитина.
— Ой, пане ласкавий, померла ж, померла ж! Синочок! Синочок мій! А такий був, як місяць серед зір, як калина серед піль, як орел серед гір. Ой, був, мій пане, був ...
— Так ви не плачте! Ви чейже теж уже померли!
— Та невже це правда? Хіба ж це ось так амба і амінь усьому? Усьому? І нінащо і нізавіщо? Правда?
— Правда!
— Ні! Ні! Це не може так бути! Це напевно все брехня або сон. Лихий сон.
— Ми з вами тепер на самому дні сну, де з прірви зеленого ластовиння виростають корені ночі. Покиньте мрії про те, що розвовкулачено часом. Бережіть тільки забуте, бо воно буде запалювати раннє небо!
— Якось дивно говорите, пане!
ЗУСТРІЧ
Я зустрів тебе у саду закосичених скрипок.
Вони були ще дуже молоді та випускали яснозелені паростки пісень.
Ти була між ними, як райдуга, така чарівна і така сувора.
Я підійшов до тебе на віддаль трьох музичних тактів і дивився німо на твоє обличчя.
Я не міг промовити ні слова, бо загалом на той час не було на світі слів.
Була тільки ти і була фуґа двох флейт, що літали метеликами понад твоєю головою.
Ти посміхалась, але твоя посмішка була напнута, як струни, що сполучають землю з небом, і одержима, як сорок вісім каденцій трагічного.
Ти не посміхалась до мене, твої очі були задивлені в зорі.
Це було сполучення арфи і тяжких мідних пузонів.
Хто так бачив твої очі, тому стало ясно, що і ти, і він уже приречені на самотність.
Ти походжала безшелесно поміж берізками віолончельових випадів, жасминними галузками клярнетних закруток і кущиками фортепіянових троянд.
Із ритмічних чагарників посміхаючись шкірили зуби вбрані у фраки саксофони.
Потім раптом десь по вершинах заквітаючих яблунь ударили вітром літаври.
Знизу, з м’якої мурави, по якій ступали твої босі ноги, вистрибували удари бубнів і виростав новий ритм.
Тоді я уже був певен, що бачу тебе востаннє.
ПРО АВТОРА
Зиновій Бережан (псевд. [Зіновія Штокалка — Z]) народився 1920 року в Західній Україні. Тепер живе в Нью-Йорку, де працює як лікар [на момент публікації (липень 1968, Зіновія Штокалка вже не було серед живих, він помер 28 червня 1968 року — Z]. Серед своїх друзів Бережан відомий як бандурист і виконавець козацьких дум. Як поет виступає рідко. У своїх віршах Бережан виявляє себе як сміливий шукач, якому однаково близькі футуризм і сюрреалізм.
[Сучасність, 1968, ч.7, с.9—11]
26.08.2018