М. Коцюбиньскій пише з України: З певних жерел дізнав ся я, що панї Декарер має виставити на всесвітній виставі в Чікаґо вишиваня сріблом та золотом селянок Ямпільского повіту, Подільскої ґубернії. Дїлячись з читателями сею цїкавою звісткою, скажу кілька слів про самі вироби.
Осередок виробів — Клубівка, Ямпільского повіту. В Клубівцї сливе усї селянки — і дївчата і молодицї — вміють гафтовати та ткати "бомбак", себ-то полотно, на котрім гафтують. Властиво "бомбаком" називають тут тоненькі бавовняні нитки, котрі купують ся в крамницях у жидів. Основа в такім полотнї буває плоскінна, а поробок (починок) бомбаковий — єсть і цїлком бомбакове. Полотно звичайно тоненьке та вузке, жовтувате, дуже гарне на вигляд. Селянки купують єго на празникові сорочки, а панї — на сукнї, що останними часами дужe увійшли в моду. Аршин бомбаку продають від 25 до 40 коп. На такім то полотнї й вишивають золотими та срібними нитками — "широм", а сам спосіб вишиваня називають "низью", себ-то вишивають так, що нитка цїльно укладаєть ся коло нитки і вишиванє з обох боків виходить однакове. Спершу, поки не було попиту на такі вироби серед тутешної интетеліґенції, селянки вишивали тілько для власної потреби: полики для празникової сорочки, запаски шириньки (звичайно дївчата парубкам), ручники на образи, то-що, та й то в ряди-годи, довгими зимовими вечорами, коли буває вільний час. Тепер же, від коли вишивки "широм" почали розповсюднювати ся поміж паньством від коли зріс попит на сі вироби, настали справжні вишивачки-спеціялістки, що тільки й живуть з вишиваня, що не йдуть в жнива жати хлїб, а сидить над шитвом щоби полагодити вишивок на продаж на ярмарок, або скінчити замову якої богатої панї.
На продаж вишивають ковнірчики, погрудки, рукавцї, листви до суконь; жілетки, ручники, серветки і таке инше. Правду сказати — робота буває чудова, взірцї гарні, рясні. За те й цїна вишивок досить висока: так ручник довжиною в 2½ аршина, вишиваний срібним та золотим широм від 2—3 карбованцїв, за ковнірчик, погрудки та рукавцї до сукнї 4 до 8 рублїв, вважаючи на те, яка вишивка. Жілетка 4 до 5 карбов. і т. д.
На ярмарках по городах і по місточках на Поділю часто кожна зустріти віз, наладований сувоями байбакового полотна, та вишивками. То клубовскі вишивачки вирядили в світ свої вироби, вибравши якого меткого селянина, що згодив ся за певний відсоток від проданого пуститись в крамарску вандрівку, і буває, торгують добре. Так я знаю що за тиждень в однім невеликім городї продали полотна та вишивок більш, як на 100 рублїв.
Отсі то вироби подільских селянок і будуть на виставі в Чікаґо, яко експонати панї Декарєр.
При нагодї сеї замітки з жалем мушу зазначити факт вельми некористних обставин, в яких стоїть у нас на Українї народний промисл. I не диво, бо бідний, неосвічений україньскій селянин не може дати собі ради, а байдужна интеліґенція не поспішаєть ся подати руку "меншому братови", бо їй не стає почину, она чекає, поки "Нїмець" покаже стежку, а то й просто не доміркується до того, що давно вже пора звернути увагу на народний промисл, та всякими заходами підняти єго.
А Нїмець тимчасом "показає". Так я якось читав в московских часописях, що у Франції зорґанізувалась акціонерна спілка для скуповуваня україньских плахот, і певний, що тут не обійдеть ся без жидівских рук без визискуваня.
Та й виставою в Чікаґо нїхто з Українцїв не піклував ся об тім (бодай я нїгде не читав про се), щоб репрезентувати Україну на всесвітній виставі, перед цїлим світом заявити, що й ми, Українцї, истнуємо та маємо свою культуру. Та вже панї Декарєр, спасибіг їй, своїми експонатами натякне в Америцї про бідолашну Україну.
А як би не американьска панї Е. П. Лінева, котра має підчас вистави в Чікаґо читати лєкції про народну україньску музику, то Американцї сміливо моглиб подумати, що ми нїмі як риби. Сумно!
