У день народин поета (5. XII. 1878)
5-го грудня ц. р. минає 64 років трудящого життя великого українського поета, в якого піснях загомоніла така могутня струна, що її не чути було на Придніпрянщині після Шевченкової смерти.
О. Олесь (справжнє ім'я Олександер Кандиба) народився на Слобожанщині, де закінчив (у с. Деркачах) хліборобську школу та Харківський Ветеринарний Інститут, а опісля прийняв заняття харківського земського статистика. Ще в середній школі проявлявся у Кандиби виключний інтерес до літературної роботи. Він став пробувати пера у московській та українській мові, щойно свято століття виступу Котляревського, що відбулося в Полтаві в 1898 р., навело його на шлях української поезії. Затії царського уряду проти українського характеру свята протверезили молодого адепта поезії, що був відомий тільки тісному колові приятелів і веліли йому пірвати літературні зв'язки і впливи талановитого московського белетриста Треньова. Полтавське свято вирвало Кандибу з рядів "безразличных и обоюдных", він рішуче зв'язався з харківською українською громадою і рішив стати українським письменником — під прибраним ім'ям Олеся. Друком стали появлятися його поезії в 1903-ім році, а першу збірку поезій п. н. "З журбою радість обнялась" видрукував у 1907-ім р. Після цієї збірки поезій видав Олесь ще кілька збірок ліричних поезій, одну збірку драматичних етюдів, так само в високій мірі позначених ліризмом, і книжку сатиричних поезій на політичні теми. Після 1917 року переїздить Олесь на еміграцію, поселюється у чеській Празі, де за своєю урядовою працею не кидає пера і друкує ще один томик ліричних поезій та віршовану історію княжої України п. н. "Минуле України в піснях — княжі часи".
Музу Олеся виховав український степ на межі старої Слобожанщини і Гетьманщини. Поет сам назвав себе вихованцем степу, змалку "зробившись рідним братом вітру, простору і трав, він кидав нудну роботу і в зелений степ тікав". На лоні зеленого степу пізнав молодий Олесь невичерпану красу природи України і під напливом її вражінь став її поетом на ціле життя:
Весь божий світ сміявсь, радів...
Раділо сонце, ниви, луки...
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів...
В його описово-ліричних поезіях картини природи перейняті глибоким її розумінням. Особливо прегарними красками живописує поет природу Криму:
Осрібляні місяцем гори блищать,
І кедри і сосни казки шелестять,
Що нишком підслухали з моря згори
А може і сердиться й лає вітри.
Що нишком його підслухають згори.
Поет виявив себе романтиком, обожувачем природи. Одначе від поетичного захоплення природою переходить його поезія у правдивий патос революції 1905 року. Виступаючи в передреволюційній атмосфері в лавах молоді, і разом з нею відчуваючи всім своїм єством приливи й відливи революційної енергії, поет свідомо хотів віддати своє слово на службу революційному відродженню свого народу. В часі революції бажав він, щоб "слово було мечем його", бо ж прийшла "краса — відродження країни". Та поет думав про націю, як М. Коцюбинський, тому відстав він від такої революції, пишучи:
Чув я, — іде боротьба в моїм краю...
Втіху собі я в борні відшукаю,
Славою я свої рани загою...
Дайте, борці, мені кращую зброю!
Ідеологічна основа, з якої Олесь починає свою поетичну діяльність, це його романтичне закохання в Україні, його здібність романтично, ентузіястично захоплюватися декоративними епізодами відродження України, радіти з її успіхів, боліти з її занепаду.
Велике значення провідника в революційній роботі насвітлює поет у драматичній поемі п. н. "По дорозі в Казку". В символічному образі шукання стежки в глухому лісі він умів прозоро й сильно представити важкий шлях пророчого духа. Брак зрозуміння для його ідеального пориву у обмеженої, пригніченої лихом юрби; її переходи до віри й обожання вожда під його самопевним покликом; короткий революційний патос і раптовий упадок при перших проявах слабости й вагання у "вчителя" — передав поет незвичайно різко і виразно в ньому творі з ориґінальною формою. Чимало й автобіографічного вклав Олесь у рефлективну постать героя, що пливе за подіями. Проблему провідництва порушив поет ще в часі революції 1917 року в поезії "Лебідь":
На болоті спала зграя лебедина,
Вічна ніч чорніла і стояв туман...
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.
Після цього року, в часи підйому й упадку української державности, поет не впадає на дусі, а з великою силою б’є по серцях, запалює байдужих і небайдужих та накликує:
Нових і слів і діл блискучих,
Нових озброєних надій,
Бажань і поривів могучих,
І грому в бурі молодій!...
Подібний бойовий тон б'є і з наступних збірок поезій, б'є і з віршованої історії України ("Княжі часи"), в якій ще й долучується поважний тон учителя та легкий стиль оповідача.
Олесь збагатив українську лірику новими й цінними мотивами, рішуче й остаточно вирвавши її з невиразних переспівів народної пісні. Його лірика набирає високомистецьких образних форм у зовнішньому і внутрішньому словесному виді. Олеся можна назвати майстром нової форми, символістом в основах, в засобах творчости.
В. М. Л.
