Львів, 18. жовтня 1917.
Вчера подали ми привіти, якими не-українська демократія на Українї зустріла затверджений російським правительством Ґенеральний Секретаріят України.
Під "не-українською демократією" треба розуміти головно демократію російську, бо хоч корінних Росіян на Українї дуже невелике число, одначе обрусительна система царського режіму довела до того, що більшість інтелїґенції на Українї, головно українського й жидівського походженя, зросійщена. І як би тепер прослїдив походженє як речників "неукраїнської демократії" на Українї, так і тих кругів, на яких вона опираєть ся, то знайшов би з малими виїмками зросійщених Українцїв і Жидів.
Провідною думкою згаданих привітів — як на засїданю комітету Української Центральної Ради так і в "Кіевскій Мысли" — було, що "українська демократія тим лїпше сповнить свою задачу, чим більше укріпить ся в думцї, що тільки в єдности української й не-української демократії лежить шлях до спасеня як України, так і "Росії".
Як бачимо, російська демократія промовляла в сих привітах до певної міри тоном ментора, який уважає за відповідне вказувати шлях демократії українській. Тезу про потребу єдности української й не-української демократії приняти очевидно можна, — бо єдність ріжних елєментів краю очевидно виходить на добро краю, — одначе не в тій менторській формі, що, мовляв, українська демократія повинна мати перед очима ту тезу. Бо коли про єдність дбати повинна українська демократія, яка представляє подавляючу більшість населеня України, то тим більше повинна про ту єдність дбати меншість, репрезентована не українською демократією.
Те менторство речників не-української демократії тим більше зайве, що Українцї не минають нїякої нагоди, щоб покласти особливий натиск на потребу національної справедливости супроти національних меншостий на Українї. За те неукраїнська демократія, всї ті зросійщені царським режімом демократичні елєменти українського й жидівського походженя, за царського режіму ставили ся до поневоленя українського національного житя пасивно, вважаючи українське питанє "партикуляризмом" і своєю пасивністю помагаючи властиво царському режімови в російщеню, а тепер відграють ролю сторожів спадщини царського режіму, заявляючи, що зросійщенє України, се вислїд "історичного процесу", з яким треба числити ся і якого не можна усунути з нинї на завтра.
І за гарною фразою про єдність української й не-української демократії, сказаною на адресу Українцїв, криєть ся не що инше як бажанє, щоб Українцї, числячи ся з не-українською демократією, не йшли аґресивно в усуваню того зросійщеня України, яке полишив по собі царський режім.
Взагалі змаганє українського народу побудувати на руїнах царизму вільну Україну, — змаганє, яке проявило ся з такою силою, що за пів року довело до таких результатів як зорґанїзованє автономної України з українським правительством, — не було приємною несподїванкою для зросійщених демократичних елєментів на Українї. Перед революцією давив їх царський режім. Коли-ж царизм упав, тодї — здавало ся їм — повинно настати "на їх вулици свято": вони — демократи — повинні прийти до власти в краю і з давленого елєменту стати пануючим. Аж тут немов зпід землї виріс український рух, — який перед революцією для них не істнував, бо вони іґнорували всї його прояви і взагалї вважали українське питанє неістнуючим — і перешкодив сповнити ся їх надїям. По полїтичну власть в краю простягнули руку Українцї і дїйсно здобули її. А вона, зросійщені демократичні елєменти, мусять вдоволяти ся становищем національної меншости. Звідси той то скрито то навіть явно ворожий тон, який появляв ся в "Кіевск-ій Мысл-и", головнім орґанї українських і жидівських зросійщених поступових елєментів, за кождим разом, коли Українська Центральна Рада виступала ясно й рішучо з своїми домаганями супроти російського правительства; звідси те поборюванє українїзації адмінїстрації, суду, шкільництва, — поборюванє, яке ховає свою ворожнечу до українства зa ріжні практичні мотиви; звідси той явний вибух проти Українцїв, на який позволив собі бльок російських соціялїстичних партій в київській міській радї, там, де він мав більшість. На засїданях Української Центральної Ради промовляють ті панове за єдністю української й неукраїнської демократії, але в київській мicькій радї ту потребу єдности проявили вони виключенєм Українцїв радних від управи міста.
Се становище зросійщених демократичних елєментів зрештою зрозуміле, бо нїхто не розстаєть ся радо й добровільно з думкою про власть. Але лякати ся його не треба.
В автономній Українї, при полїтичнім устрою, опертім на демократичних основах, неукраїнські елєменти не можуть бути нїчим иншим як національними меншостями. Коли за пів року, який дїлить нас від вибуху революції, могла повстати на Українї українська автономна власть, то дальший розвиток буде йти тільки в напрямі відросійщуваня України й редукції не українських елєментів і їx полїтичного значіня. За лїт 10—20 хто знає, чи з виїмком нечисленних ґруп корінних Росіян, Поляків і жидівських націоналїстів, яких очевидно нїхто не буде угнетати, буде істнувати на Українї "не-українська демократія" як полїтична величина. З теперішних зросійщених елєментів одні (Українцї) повернуть до своєї народности, другі (Жиди) не будуть мати інтересу протиставити ся українському народови як сторожі наслїдків обрусительної полїтики царизму.
Очевидно, сей процес відросійщеня України йти-ме тим швидше й успішнїйше, чим більше незалежности від Петрограду мати-ме Україна, чим меншу надїю мати-муть зросійщені елєменти, що при помочи Петрограду зможуть скріпляти своє становище на Українї.
За се вже повинна подбати Українська Центральна Рада.
