Царство канчука

Під таким наголовком помістив ліворнський "Іль Телєґрафо" статтю Джовані Ансальдо. З початку він наводить цінне признання одного з персонажів А. Чехова: "Нашого діда, колишнього кріпака, били канчуками його пани; пізніше дід парив канчуком спину нашого батька, а мене й тебе періщив батько..."
Одною з тем найбільше пристрасних суперечок російської історіографії було питання, хто впровадив "кнут": татарська влада, Візантія, передавши його московській жорстокості, чи славянська геніяльність. Певно, що канчук був завсіди рушієм російської історії. "Европеїзуючи і модернізуючи" країну Петро І. не скасував влади канчука, а обробляв кнутом і плечі боярів, що противились його новостям, і збунтованих стрільців, і зревольтованого сина, і коханців своєї "Катеринушки", схоплених на гарячім учинку. Ця традиція цвіла, вживання канчука в Росії поширилось — ним карали найвищих достойників, що окрадали державну скарбницю, селянина, що вкрав дві-три картопельки, фаворитку, що попала в неласку, і неуважливу служницю. Канчук панував над цілим російським суспільним життям: у цісарській віллі, в Царськім Селі чи Оранієнбавмі, у селянській хаті, над достойниками при царськім двері, що малпували своїх західно-европейських товаришів, і над невільниками. В цілім цісарстві — від границь Польщі до Тихого океанy — плечі лише одної особи були забезпечені від канчука: царя, автократа, цісаря. (Бодай так довго, доки його не скинула якась палатна револьта на зразок тієї, яку зорганізувала Катерина II. проти свого чоловіка). Західні впливи зменшили щоправда вжиток канчука в такій мірі, що навіть Микола І. не зважився вибатожити декабристів, хоч як цього бажав собі. Цар Олександер II. скасував кріпацтво. Але чи російський нарід, увільнений таким чином з-під влади канчука, зробився таким як інші? Ніколи. Він носить на своїх плечах і вічні сліди канчука, гірше того, він носить їх у своїй психіці, в усьому своєму почуванні, в способі осуду життя. Він є і лишається народом рабів, що втікли від канчука. Він позбавлений чуття пошани й особистої гідности. Він залишається народом, який носить глибоко в серці спомини про канчук, без якого не може жити. І большевизм заспокоює цю тугу, що крилась у темряві московської душі протягом півстоліття, від скасування кріпацтва до жовтневої революції. Большевизм перебирає канчук, який випав із рук царів у XIX. столітті. Але це вже не старий патріярхальний "кнут", а змодернізований, змеханізований зелектрифікований канчук, сформований відповідно до фантазії керманичів Чека ҐПУ чи НКВД. І під ударами цього канчука, кермованого залізною рукою, нащадки колишніх кріпаків перебирають радо невільництво, маючи завдатки до нього у своїй крові. Навіть горді з цього і мріють зробитися керманичами нової культури, волі і духовости на здеґенерованому заході. Мріють про спромогу ввійти в столиці заходу, до міст Німеччини та Італії, із своїми повзами, щоб заснувати там демократію змодернізованого канчука.
Це гарячкування було примарою для Европи. Треба було перервати Його. Єдиним можливим способом — бомбардуванням. І ніколи не було воно настільки необхідним, спасенним і слушним, як саме тепер, коли гармати гонять несамовито ген поза Дон. Царство канчука зникає, Европу врятовано...
Висновки шановного італійського автора настільки слушні і настільки сходяться з тим, що писалось на цю тему в українській пресі, що залишається лише підкреслити їх актуальність.
М. Д.

15.09.1942

До теми