(В річницю смерти великої поетки)
Дня 1 серпня (н. cт.) 1913 р. померла в Сурамі на Кавказі Леся Українка, "трохи чи не одинокий — по словам І. Франка — мужчина на всю новочасну Соборну Україну". "Мужчина" — а так кволого здоров'я жінка, що ціле життя, вже в заранні своєї молодости боролася з невмолимою недугою — туберкульозою, яка, вкінці, перемогла духового титана і 43 літню людину, повну мрій і задумів сильну духом, та знеможену тілом піддала Натурі матінці. До тієї Матінки поетка зверталася вже в початках своєї творчости з проханням, немов прочуваючи не довгий свій вік:
Коли ж почую я, що промінь погасає
Надії милої, — тоді, Натуро-ненько,
Прийми моє знебулеє серденько.
Перші ознаки туберкульози з'явилися, коли молоденькій Ляріссі було 11—12 років, і з цього часу було все життя її майже безпереривною мукою. Печалива мати, Олена Пчілка, рятувала доню, як могла, висилаючи її на різні курорти в краю і за границею. Досить згадати такі місцевості: Крим (Балаклава, Ялта), Берлін (операція), Буркут в гуцульських Карпатах, Сан-Ремо, Кавказ, Єгипет (Гелуан), де поетка пробувала наворотами двічі і тричі, та це все не помогло, жорстока недуга перемагала. З кожним роком муки й болі збільшувалися, а тимчасом поетка з кожним роком міцнішала своїми творчими досягненнями. І тут саме виявляється її життєва трагедія на тлі контрастового тілесного упадку та зростання творчого героїзму. В одному листі до Людмили Старицької-Черняхівської читаємо таке: "Здоровля у мене тепер таке тонке, що навіть за таку періодичність роботи, як ви визначаєте, я ручатись не можу, бо от, наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза: що я пишу "только в припадкѣ умопомѣшательства", бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими, пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — оттоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу Zusammengeklappt, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала останнього року". (Л. Н. Вістник, 1913, X. стор 29.). — Поетка писала в якомусь болючому, горячковому натхненні і писала, хапалася сказати своїм товаришам своє слово; свою останню відповідь на питання нашого життя, — так пояснює ще від себе Л. Старицька-Черняхівська. Та хоч Леся не досказала всього, то лишила по собі велику спадщину на рівній мірі якостеву і кількостеву. І коли сьогодні брак доброї лірики в нашій літературній продукції (гл. Василь Верниволя: "Наші молоді лірики та "універсалісти", Наші дні, ч. 8. Львів, липень 1942), коли наші молоді адепти поезії не всилі знайти доброго вчителя для свого таланту, хай шукають учителя в поезії Лесі Українки. Вона перш за все внесла в свою поезію нову психологію, — не психологію людини, що постійно оглядається назад та зітхає за прекрасним минулим, і не психологію людини, що вважає все на віки втрачене та безпорадно проливає сльози, а нову психологію віри в сили свого народу, визнавання необхідности боротьби і навіть певности перемоги. Не дивитись назад і не сумувати тільки, а боротись і не сміти думати про здачу — це ідейний зміст лірики Лесі Українки. Крім цього вона значно поширила українські поетичні жанри та уважно, "по-европейському" ставилася до формального боку віршів. В своєму індивідуалізмі та "екзотизмі" являється Леся Українка неоромантиком. Доказом саме цього неоромантизму є палка лірика Лесина, лірика природи, лірика щирої любови до рідного краю та його старовини, нарешті — лірика бойового запалу, що говорив: "Убий — не здамся".
Енерґії в Лесі Українки було дуже багато, а сили дуже мало. В її думці стояв образ життя гармонійного, з якого людськими руками змететься ввесь бруд. Боротися за це майбутнє життя вона могла тільки своїм словом, а не ділом. Леся Українка, це — по словам В. Коряка — людина з душею борця. Вона дала у своїх творах цю велику творчу тугу за гармонійним людським життям і жаль свій, що не може сама боротися зя це
Л.
05.08.1942