Недавно я мав змогу побувати у Словаччині та відвідати декілька сіл, заселених українцями. Українці опинилися у Словаччині внаслідок Віденського арбітражу в числі коло 200.000. Це найбільше на захід висунена частина нашої території, що тягнеться вздовж західного узбіччя Татр.
Перейшовши границю в Пивничній по нашому боці, а в Мнішку над Попрадом по словацькім, зайшов я до села Ґранастова, віддаленого 5 км. від кордону. Село має коло 100 домів. Приблизно половина населення — це українці, друга половина римо-католики, що вважають себе словаками. В селі є спільна стара деревяна церква, в якій що третю неділю відправляються на переміну богослуження раз у нашому, раз у латинському обряді. Греко-католицькі богослужепня відправляє священик із Кремпаха, сусіднього села, о. Дубай, а римо-католицький священик із Мнішка. Всі діти в шкільному віці так у Братові, як і в Кремпаху поздоровляються на вулиці словацьким національнии привітом "На страж!" Школи в обидвох селах словацькі, а вчительство частинно словацьке, частинно пословакізоване. В Кремпаху вчить м. ін. донька вчителя Ставровського, брата відомого поета Ставровського-Попрадова.
Чотири кільометри на південий захід від Кремпаха велике село Ярабіна (стара назва Орябина), що нараховує тепер 235 домів та 1350 душ. Всі як також старші поздоровляються на вулиці нашим старинним христіянським привітом "Слава Іcycy Христу". Розмовляємо з людьми. Бачимо досить розвинену національну свідомість, що особливо впадає в очі на тлі інших сіл з українським населенням у Словаччині, в яких населення здебільшого настроєне на москофільський лад.
Таємницю Ярабіни я зрозумів тоді, коли довідався, що в них парохом є уродженець Галичини, о. О. С—о, а крім того тут учителювали свідомі українці, котрих люди дуже любили, не зважаючи на дику аґітацію проти них вихованців пряшівських москвофільських, чи радше московських, середніх шкіл. З розмови з ґаздами довідався я, що українських дітей учать тепер у школі московською мовою, хоч діти цієї мови взагалі не розуміють. Місцевих українців у Словаччині зовуть русинами, або руснаками і вважають їx здебільша за частину московського народу, про що нераз можна прочитати в ґазетах та в окремих публікаціях. Між іншим мені показували збірку новель Івана Франка в перекладі на словацьку мову під спільною, такою нехарактеристичною для поета, назвою "Жид". У передмові автор обстоює погляд, що українська література є тільки частиною великої російської літератури, і дуже жалує, що українські автори вперто пишуть "українським нарєчієм"...
Навчання в школах, призначених для "руснаків" натрапляє на досить великі труднощі, бо для учнів не видано ще досі ніяких підручників. Учні від першої до останньої кляси примушені "вчитися" з календаря "Новоє Время за год 1942", який міністерство освіти в Братиславі затвердилo для вжитку в школах для "руснаків" замість шкільних підручників. (В минулому році шкільні підручники заступав додаток до московського тижневика "Новоє Время" п. з. "Юнашество" з якого "вчилися" діти всіх кляс в усіх "руснацьких" школах усіх предметів... А тому, що "Юнашества" не можна було передплачувати без "Новаго Времєні", ця ґазета була дуже поширена. Та коли міністерство освіти затвердило для шкіл калєндар, згадана ґазета (до речі одинока для "руснаків") втратила коло 90% передплатників.
Сусїднє село Камінка, в якому довелося мені побувати, ще більше від Ярабіни. Воно має характер нашого галицького села 80-х років минулого століття. Школу в цьому селі ведуть уже від ряду літ москвофіли, які не признають навіть у розмовах матірної мови а калічать безпорадно "істінно-рyccкiй язик".
Село Якубяки ще більше від Камінки, вже майже словацьке. Тут є 8-клясова державна словацька шкода та 2-клясова школа для "руснаків".
Пiд господарським оглядом наші брати в Словаччині мають краще від нас, бо ціни продуктів у них нижчі, а заробіток більший. Карткова система заведена тільки на черевики, шкіру та муку. Все інше можна набути в потрібній кількості і по нормальних цінах на вільному ринку без карток. Натомість інакше виглядає життя в культурній ділянці. Як не рахувати московської школи та московського тижневика, українське населення в Словаччині не має тепер ніяких власних культурних станиць, які репрезентували б тут його культуру та створили б умовини для дальшого її розвитку. На шляху дальшого розвитку стоїть на перешкоді м. ін. розмірно слабо розвинена свідомість, що сприяє поширенню різних, часто шкідливих для нас впливів. Деяким таким впливам немало сприяє, а навіть допомагає і розбуджує введення в школу московської мови та московських ґазет та калєндарів, що в багатьох випадках підготовило ґрунт для орієнтації небажаної ні для українського населення ані для словацької держави.
Tа найбільшим лихом для наших братів у Словаччині треба вважати майже повний брак свідомої української інтеліґенції. Дотепер маємо такий стан: село в своїй основі здорове, як не рахувати частинної чужої асиміляції, та штучного і поверховного насаджування московщини. Зате з інтеліґенцією зовсім погано: духовенство в своїй більшості — це старі мадярони, які живуть мадярською культурою та її ідеями, а вчительство здебільшого змосковщене та задурманене мріями про "єдінство русскаго народа". Іншої української інтеліґенції, т. зв. вільних професій посеред українського населення у Словаччині майже немає взагалі. Та не зважаючи на те все молодь співає по селах українських пісень та розмовляє між собою рідною мовою зі своєрідним дещо зближеним до лемківського акцентом, і вірить у кращу будуччину.
С. О.
