Відень, 2 червня 1917.
(Ф. К.) Петроградська "Рѣчь" принесла в числах з 5. і 6. н. ст. мая отсю статю визначного українського дїяча в Петроградї, Олександра Лотоцького, п. н. "Український момент в польській державній будові":
В російській пресї майже не помічено того боку пнтаня про польську державу, який зачіпає інтереси українського населеня, поставленого в близьке співжитє з польською етнографічною масою. Інтереси сї вже основно зачіплено недавними австро-угорськими актами в справі Польщі та Галичини, а тепер се питанє знов стрічаєть ся в резолюції польської Державної Ради у відповідь на поклик нашого Тимчасового Правительства до польського народу.
В склад оголошеної Нїмцями польської держави включені области етноґрафічно чужі Польщі, — частина Підляся, кольонїзованого мазурською шляхтою, яке у своїй народній масї є українське, та населена українським племенeм Холмська Русь, одна з пяти земель, з яких складалось руське воєводство. Ще недавно нещаслива Холмщина притягнула до себе увагу російського громадянства з нагоди віддїленя її зі складу царства польського в окрему адмінїстраційну одиницю, при чім обидві поборюючі себе взаїмно сторони — істинно-російські та істинно-польські націоналїсти — стояли на цїлком тім самім ґрунтї заборчого націоналїзму, і замість справедливого задоволеня національних потреб населеня, виданого їм під опіку, однаково змагали до його національного засимільованя.
Галицька автономія навіть у тім обмеженім виглядї, в якім вона істнувала досї, завсїди була погрозою для українського населеня краю. Ся автономія є яскраво висловленою перевагою одної кляси — шляхотської, поміщицької, з її клєрикально-консервативною ідеольоґією, та одної національности — польської, від чого, розумієть ся, мусять терпіти інтереси другої нації краю, демократичної в своїм подавляючім складї, української національности.
Звідси зрозумілі симпатії закордонних польських полїтиків до австрійсько-нїмецьких актів, які ідеть на зустріч їх заборчим стремлїням. А сї стремлїня великі і ростуть незвичайно скоро. В резолюції польської Державної Ради, виданої з нагоди поклику російського Тимчасового Правительства до польського народу, підчеркнено, "що віковий польсько-російський спір про широку етноґрафічну територію, яка знаходить ся між Польщею та Росією, але від давна історичною долею cпoлучена з Польщею, покликом російського Тимчасового Правительства не розвязаний". По переконаню польської Державної Ради "питанє про долю сих областей повинно бути розвязане у згодї з державними інтересами незалежної Польщі". Коли зазначенє великого обсягу областий, призначених до захопленя, говорить лише про великий територіяльний апетит теперішнього польського правительства, то названє сих областий у національнім відношеню не ясним, а навіть цїлком беззмістовим терміном: "етноґрафічні области", - вже свідчить про певні асиміляторсько-націоналїзаторські тенденції теперішних вождів польської полїтики. Разом з тим квалїфікованє даних областий просто як таких, "що знаходять ся між Польщею та Росією", дає безмежний простір для проєкту про означенє будучої польської держави. Як далеко сягаючими можуть бути сї проєкти, показує хочби недавно видана у Минську, очевидна для потреб хвилї, якимсь Володимиром Дворжацьким карта земель старої Польщі в межах 1815 р. Межі сї захоплюють не лише бувшу російську етноґрафічну Польщу, Познанщину, всю Галичину, але і Україну на південь до Херсонської ґубернїї, на схід по Днїпро, Білорусь та Литву, на схід майже по Смоленськ, на північ по лїнїї озера Лубан (висше Режицї) Балтійське море проти Митави. Коли межі сї відповідають плянам польської Державної Ради, то цїлком зрозуміла скромна соромливість її резолюції, яка означує територію намічених для будучої Польщі анексії областями "між Польшею та Росією". Більше конкретизованє плянів в сїм випадку могло би викликати принайменш усьмішку.
Заборчі тенденції, виявлені польськими націоналїстами та сильно підтримані Нїмеччиною і Австрією, природно, викликають до себе неґативне відношеня з боку народів, оселених "між Польщою та Росією". Таке відношенє датуєть ся не з нинїшнього дня, а є традицією цїлої минувшини не лише історичної, але й близької до нас, бо безпосередно полученої з теперішністю. Вражіня хочби галицької дїйсности цїлком відживлюють перед нами спомини далекої минувшини, виключаючи всякі бажаня продовжити їх у будуччині. Але як видно з попереднього, сї стремлїня не чужі націоналістичним кругам польського громадянства. Про силу сих стремлїнь можна судити хочби по тому, що по останнїм відомостям з Австрії, мінїстер для справ Галичини Бобжинський подав ся до димісії і лишить ся твердо о сїм своїм намірі з огляду на відволіканє, допущене австрійським центральним правительством у переведеню обіцяної галицької автономії. Нетерплячка галицьких польських націоналїстів в сїм випадку зрозуміла.
Друга заінтересована сторона відносить ся до польських анексійних плянів з почутєм глибокого обуреня. Ще в червни минулого року з причини чуток про утворенє польської держави головна Національна Рада австрійських Українцїв, яка з трівогою слїдила за долею Холмщини, запротестувала проти включеня Холмщини у склад проєктованої держави. Оголошенє актів щодо Польщі та Галичини викликало бурю протестів з українського боку. "Оголошена в рескриптї зміна правового та адмінїстраційного устрою Галичини, — говорить ся у резолюції Українського парляментарного клюбу — глибоко нарушує історичні та набуті права українського народу та ставить четвертий по чисельности нарід монархії в залежність від другого народа. Нарід український нїколи не признає автономії Галичини під польським панованєм і нїколи не відмовить ся від прав на істнованє в межах національної території та від утвореня окремої української провінції". В поклику, виданім тимже самим клюбом до виборцїв також говорить ся, що "відокремлене становище Галичини утворює залежність від польської полїтичної більшости... Нехай правительство знає, що Українцї вважають таке поширенє автономії Галичини ворожим у відношеню до них актом та бачать прихильне розвязанє справи лише у подїлї краю"...
Такий вибух протесту з боку одної частини населеня проєктованої Польщі та Галичини, яким опікують ся Австрійцї та Нїмцї, вистарчаючо харастеризує відношенє закордонних Українцїв до австрійсько-нїмецьких анексійних плянів. Так само думають про се і російські Українцї. В справах національно-територіяльного подїлу Галичини і Холмщини українська точка погляду викристалїзувала ся цїлком певно — у цїлковитім противенстві з тенденціями польських націоналїстичних кругів.
На стільки певно означеним було завсїди відношенє Українцїв до польських пpeтeнсій на землї "між Польщею і Росією".
Відношенє се сими днями (21 цвітня) стверджує така резолюція київського українського з'їзду: "В звязку з деклярацією тимчасової польської Державної Ради, у відповідь на поклик Тимчасового російського Правительства до єднаня польського народу з вільною російською державою, — з'їзд рішучо протестує проти всяких претенсій на непольські землї. Нарід український не стерпить жадних стремлїнь до захопленя прав на територію України, политої його потом і кровю".
Відповідь ясна і не полишає місця для компромісів. Вона подиктована не лише яко результат усталених відносин польсько-українського співжитя. Основи української точки погляду в данім випадку значно глибші. Коли старий режім сковував розвиток української народности і міг родити в деяких — і тодї обмежених кругах психольоґію розпуки, в якій дозрівали центробіжні стремлїня, то при теперішніх умовах такі настрої виключають самі факти нового житя.
