Комедія на 4 дії Микола Куліша.
"Мина Мазайло" — це один із пребагатих фрагментів большевицької дійсности, це історія часів "українізації" України — роки 1926-29. Ті часи, коли життя України. зокрема наука, мистецтво й література, рушило буйними струмками. Коли розцвітом його захоплені були й песимісти і скептики і щойно на тлі цього зрозуміємо глибоке значіння М. Куліша з його "Миною Мазайлом": бо він, ставши понад усе, зумів уже тоді побачити в тій большевицькій дійсності — наших попутчиків "єдіно-нєдєлімства", що випливало з вікової неволі, затурканости, нашого дрібноміщанства, просвітянства, нашої обмежености й короткозорости та шкідливого консерватизму, а не того творчого консерватизму, нашої романтики, тієї творчої, а тієї поверховної. М. Куліш ішов тимже шляхом, не з таким розгоном, що й М. Хвильовий. Його сатира, його карикатура большевицької дійсности, як бачимо сьогодні, переживши самі ту жахливу дійсність, — це справжня відвага висувати її в таких різких формах. Мало того: М. Куліш "віщим серцем" Мини, передчуттям дядька Тараса передбачує московський підступ в українізації. Правда, в цій комедії, поруч відважної критики, глузування над совєцьким життям, помічаємо на кожному кроці якусь недоговореність автора, якої причиною було те, що він хотів, щоб його твір появився на сцені, щоб показав нам наші хиби, а підступність Москви, — щоб не скрутили творові в'язів у совєтській цензурі.
В М.Куліша є та гострота слова, що бичує, яку мав у гострішій формі М. Хвильовий; але є й той трагічний сміх із "малоросів" М. Гоголя. М. Куліш — це витвір часів "українізації" зокрема: як і Остап Вишня, він схоплює душу тієї доби.
Цей твір — "Мина Мазайло" має й у нас, у Галичині свою історію. Більше, як десять років тому у Львові йшла ця комедія в театрі ім. І. Тобілевича у режисурі Вол. Блавацького. І був це час, коли прийшло отямлення від тієї політики московської "українізації". Проте: мало було тоді таких, щоб так розуміли цю комедію, як її сьогодні всі розуміють.
Прем'єра "Мини Мазайла" пройшла вчора на сцені Оперного театру з великим успіхом при виповненій по береги залі. Гра артистів стояла на високому рівні; кожна роля до подробиць — у психологічних моментах — опрацьована, типи викінчені. Особливо вибивалася на перший плян прекрасна високо-мистецька гра двоїх, сказати б. нових на нашій сцені артистів: Йосипа Гірняка і Л. Добровольської. Мина Мазайло — Й. Гірняк — дав зразок людини, що нагадував типів-протагоністів М. Гоголя. Дав глибоко передуманого типа дрібноміщанської психології. Лина — Г. Совачева — створила дуже добрий тип жінки московського оточення, так сазати б: тип патріярхальної, а не матріярхальної доби. Рина — О. Горницька цікаво інтерпретувала буйну, незрівноваженої вдачі дівчину, виховану у міському. промисловому осередку. Мокій — Е. Курило — клясичний тип нової, ще неогрунтованої людини, що починала була виростати за тих часів, а яку большевики знищили всякими методами й усяко, запрягли її до своєї політики. Е. Курило зразково відограв цю ролю. Його досконало доповнювала Уля Розоха — Е. Дичківна — що своєю "розтріпаною" грою захоплювала глядачів. Матрона Розторгуєва — О. Кривіцька — створила самовпевнений тип змосковщеної міщанки, що надавав тон нашій "малоросійщині" ще до недавна. Типом душевної непевности, нерівности, шкідливого консерватизму був Тарас у виконанні В. Блавацького, що, як звичайно в нього, психологічно до подробиць виведений, опрацьований, захоплював усіх своєю тонкістю гри. Старий світ, ізпорохнявілий, припавший цвіллю створила своєю грою п. Л. Добровольська в ролі Баронової Козино. У побічні ролі — Тертика (О. Сліпенький), Губа (Б. Левицький), Аренський (А. Антонишин), Дід-Запорожець (І. Самокішин), Дід-Чумак (В. Шашарівський), Дід-селянин (І. Кудла), — доповнили високу вартість виведення цієї комедії. Темпо гри було живе. В третій дії сповільніло, але не з вини артистів, радше з вини автора, себто — по структурі самої дії.
Постанова Й. Гірняка оригінальна, декоративне оформлення М. Радища цікаве.
М. Островерха.
