У п'яті роковини смерті Василя Стефаника
Дня 7 грудня 1936 р. помер у селі Русові один з найбільших мистців слова Галицької Землі Василь Стефаник. Літературна спадщина Василя Стефаника — це величній вклад у скарбницю українського письменства, що її сміливо можемо поставити поруч із найкращими зразками світової літератури. Своєрідний дужий талант Стефаника тісно спаяний із галицьким селом. Галицький селянин — основний, майже єдиний герой його новел, через те й тематика його творів не широка: вона зачерпнута з найближчого оточення в рідному селі або в місцевостях поблизу Русова. Серед буднів злиденного селянського життя, позірно одноманітного й нецікавого, потужній талант великого письменника зумів найти глибокі проблеми, що під його пером перетворювались у незрівняні картини людських страждань. Безпросвітність, матеріяльна нужда, голод землі, а враз із ними родинні трагедії та еміграція в заморські краї — ось головні мотиви Стефаникової творчості. Із цим в’яжеться загальний настрій майже всіх його новел. Проте помилявся б той, хто добачав би песимізм у реалістичних, змальованих темними барвами Стефаникових новелах. Стефаник сам найкраще характеризує свою власну творчість: "Я представив ваше темне життя і представив ваш настрій і все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене. Писав я горіючи, і кров з сльозами мішалися. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, то це оптимізм". "...Слова, що можуть гриміти, як грім..." Стефаникові твори — це не тільки понурі, повні трагічного смутку картини селянського горя — це мужнє слово твердої людини, що силу свою черпає в плодотворних соках рідної землі.
Тому й герої Стефаникових новел — це не пасивна страдницька отара, що гнеться під ударами невблаганої долі. Персонажі Стефаника страждають з заціпленими до крові зубами, приймаючи інколи своє терпіння, як прокляття землі, з якою зв’язані. А проте ті самі люди, — сини землі, яку зрошують щоденним солоним потом, уміють у слушний час виявити непередбачені сили. Для землі треба не тільки страждати, за неї треба боротися. Тому старий Максим жертвує двох синів, щоб ішли "землю від ворога відбирати", а Марія аж трьох віддає за "тоту Україну".
В Стефаникових творах зачарована невичерпана енергія нашого села, позірно пасивна і знесилена, що інколи може заскочити несподіваним вибухом всепереможної стихії.
