Ніч 31. жовтня

Спомин.

 

Хоча літа затирають непомітно те, що переживалось, та бувають події, яких ніколи не забути. У моїй памяті ніч з 31. жовтня на 1. листопада залишилася як така насвітлена фільма, яку кожної хвилини можна розгорнути й висвітлити. Найменшу подробицю тямлю і досі, усе стоїть немов на яві перед очима з пропамятної ночі.

 

Я перебував тоді у Львові на відпустці після університетських студій. Нас було більше таких відпустковців з австрійської армії. У вільному часі від праці на клініках, сходилися ми, члени "Медичної Громади", у домівці при вулиці Пекарській. Доступ на ці сходини мав лише малий гурток військових, що вміли мовчати. Багато балачок там не було, бо й голова "Медичної громади" не любив зайвих дискусій. Нам було вже ясне, що станеться після розпаду Австрії, та що грозить тепер нам і нашій Батьківщині.

 

31 жовтня після обіду дістав я від голови "Медичної Громади" й нашого провідника Володимира Скоморовського, наказ — ставитися в годині 10 вечером зі зброєю у Народньому Домі! Клич "Лев", відгук "Львів"...

 

Серечніше і довше, як звичайно, пращав я на "добраніч" моїх батьків. У своїй кімнаті приготовив, провірив магазин Мавзера і вийшов до Народнього Дому.

 

Ніч була глуха і студена. Мряка вкривала місто осінньою габою. Я йшов швидко і не стямився, як опинився на вул. Рутовського під Народнім Домом. На моє ковтання до брами ніхто не відповідав. Попробував дістатися бічним входом від вулиці Вірменської. Довго ковтав і там. Вкінці запит:

 

— Клич?..

 

— "Лев!"

 

Ледви протиснувся крізь відхилену браму та при світлі нафтової лямпки побачив чотирьох людей, двох у військовому виряді. Один із них намірившись до мене крісом спитав як називаюсь. На мою відповідь другий провірив листок:

 

— В порядку! Можете йти! Туди на перший поверх до салі Бесіди!...

 

Входжу на салю. Бачу гурток старшин Січових Стрільців, гарячково зайнятих над плянами Львова та мапами околиці. Серед них і знайомі мені лиця: сотник Вітовський, поручник Гнатевич, підхорунжий Дмитро Паліїв, а також поручник австрійської армії Бубела.

 

Голошусь по військовому: подаю своє прізвище. До мене підходить підхорунжий Паліїв і дає наказ перебирати команду варти при брамі. Маю докладно провірювати посвідки й усіх спрямувати туди нагору, до малої салі. Час до часу глянути також на вулицю: підозрілих, що крутяться під Народнім Домом арештувати та посадити в кімнаті, що наліво при вході. Користуватись зброєю тільки в остаточності, робити все як найосторожніше, щоб не звертати уваги.

 

Сходжу на діл і переймаю команду варти. Розглядаюсь по вартових і щойно тепер бачу, що наймолодший із них — це гімназист 7. кляси, тільки зверху має військовий плащ. Всі вартові зі старими крісами типу Верндля.

 

Зразу було тихо і спокійно біля брами. Аж десь біля одинадцятої щораз більше чулося приспішені кроки за брамою і щораз частіші ковтання. Падуть запити про клич, відкривається вузенькою шпарою брама, провірка і — сильвети зникають у темряві подвіря. Чим ближче до півночі, тим більше зростає залога Народнього Дому. Мені стало ясно, що ця мандрівка скорше чи пізніше впаде в підозріння і треба бути приготованим на все. І лихо не дало на себе довго ждати. Ось уже чуємо чіткий міровий крок кількох людей. Спинилися. Щось нараджуються. Вкінці енергічне ковтання до брами... я мимохіть відчув, що це не наші, але питаю за кличем.

 

— Отвожиць натихмяст! Поліція! — чую різкий голос.

 

Як воно сталось, може інстинктовно, вже не тямлю, але на цей заклик один із вартових відсунув скобель, і тоді, розпираючи широко браму, вдерся до середини кремезний поліціянт...

 

— Стій, а то стріляю! — крикнув вартовий, прикладаючи до його грудей дуло кріса. Поліціянт намагавсь вирвати кріс. В цей мент упав стріл і він повалився долів. Куля з Верндля все буває смертельна, це ж порядна грудка олова. І гук від неї великий. На вулиці зараз заціркали свистки, почалася нервова біганина інших поліціянтів і все замовкло. Перший чоловік упав у цій війні, що почалась тієї пропамятної ночі...

 

Ясно, що на цей стріл прийде більший відділ поліції. Приказую нікому не відчиняти брами та біжу зі звітом нагору, до команди.

 

Сотник Вітовський дає наказ зміцнити варту на брамі, вислати стежі в напрямі Гетьманських Валів і Ринку — "а ви, — звертається до мене — "підете як командант стежі з пяти людей до касарень при вулиці Курковій, щоб провірити, чи залога там під нашою командою. З Куркової підете провірити, чи намісництво вже обсаджене і негайно зі звітом вертайтесь сюди..."

 

Виходимо. Йдемо вулицею Вірменською у напрямі Губернаторських Валів. Темно і тихо — як вимерло.

 

Та нараз чуємо десь від Кармелітського костела, що надходить якийсь відділ. Бачити докладно не можна. Тільки чути читкий військовий крок, брязкіт зброї та клемсання кінських підків. Свої чи?...

 

Обережно, ховаючись за деревами, підходимо ближче і вже пізнати, що це більший відділ, якої пів сотні, скорострільців. Ледве шептом заговорив хтось із них по українськи... Значить — свої... Хвилинку ще стоїмо за деревами, щоб не задержувати їх зайво, а відтак прямуємо на Куркову, до касарні.

 

— Хто йде? — чуємо при вході. І тут наші... Говорю з комендантом варти, показую йому мою виказку та довідуюсь, що все в гаразді: цілий полк зложив зброю добровільно, команду перебрали українці, старшини. Те саме під намісництвом. Всі входи обставлені стрільцями. Один січовий стрілець приказав нам "долів" і мусіли лягти на землю, а визволив нас з цього обовязку якийсь підстаршина.

 

Вертаюсь до команди. На подвірю Народнього Дому відділ австрійської піхоти, на їхніх шапках уже жовто-блакитні ленточки; стоять кріси зложені в кізли. Голошуся в сотника Вітовського та дістаю знову наказ:

 

— Пане підхорунжий! — оцей прапор вивісите на ратушевій вежі!...

 

В цім менті щось стиснуло мене під серцем. — Якась дивна гордість витискала сльози. Беру пpапоp дрижачою рукою...

 

Притьмом перебігаю дорогу з Народного Дому до Paтуша. Перед входом два скоростріли з обслугою на поготівлю. На подвірю, те що й у Народньому Домі: Bійсько! Як у касарнях розставлені кріси, скоростріли, навіть польова кухня. Голошуся у команданта ратуша, сотника Мартинця. Відшукую дверника, щоб відчинив двері на вежу. Дверник, коли побачив у моїх руках прапор, зразу догадавсь у чому діло і ключа не міг найти. Каже, що ключ у вартового пожежної сторожі, там на вежі. І телєфон на вежу не відзивався... Та револьвер найкращий аргумент: ключ знайшовся. Але дотепний пожежний вартовий замкнув ще другі двері: від входу на плятформу. Не було інакшої ради, як збігти безконечними сходами ратушової вежі в долину і коротка серія зі скорострілів сотника Мартинця по вікнах вежі промовила відразу до патріотичного розуму. І ці двері відчинились, а пожежник за свою "службовосьць" дістав у нагороду декілька штурханців від стрільців.

 

І ось ми на горі і ось привязуємо до линовки машту прапор. Тягнемо вгору, залопотить таємничо і розгорняється на морозному вітрі. Саме в цю хвилину продерлось крізь мрячний листопадовий досвіток сходяче сонце. Радуйся небо і земле! Ні, не годен здержатись. Ми й не встидаємось, що до очей нам тиснуться сльози.

 

А на подвірю ратуша цокнули сотки закаблуків: Виструнчились стрільці, салютують старшини, пливуть слова гимну...

 

[Краківські вісті]

01.11.1941