Анархіст, мрійник та чоловік дії, італійський священик Уго де Сенсі здійснив у цьому регіоні, одному з найбідніших у Перу, справжню економічну та соціальну революцію
Чакас розташоване ближче до неба, аніж будь-яке інше місце на землі. Аби дістатись туди, потрібно піднятися до засніжених вершин Анд, пройти через запаморочливі безодні, вершини, які сягають майже 5 тис. метрів, і потім крутими схилами, над якими кружляють кондори, спуститися в ущелину Кончукос, що в регіоні Анкаш. Там, поміж тіснин, річечок, озерець, полів, пасовищ та околиць, в яких можна розрізнити всі відтінки зеленого, знаходиться містечко, в якому живуть 1500 мешканців і яке є столицею провінції з населенням понад двадцять тисяч.
Надзвичайна краса цього місця є не лише матеріальною, але й соціальною та духовною – завдяки падре Уго де Сенсі, італійському священику, який як парох приїхав у Чакас у 1976 р. Високий, красномовний, симпатичний, міцний та жвавий, незважаючи на свої майже дев’яносто років, він володіє заразливою енергією та силою духу, здатною зрушити гори. За прожитих тут 37 років він перетворив цей регіон, один з найбідніших в Перу, на осередок миру та праці, людської солідарності та художньої творчості.
Ідеї падре Уго є вкрай особистими і, мабуть, частенько дуже дратують зверхників його ордену салезіанців та церковних ієрархів. Не кажучи вже про економістів та соціологів. Він гадає, що гроші та інтелект – це від диявола, що складні теологічні та філософські розумування та абстрактні теорії не наближають до Бога, а навпаки – віддаляються від нього, і що розум також не надто допомагає наблизитись до Всевишнього. Господа – замість того, аби намагатись пояснити, - потрібно прагнути, жадати, а знайшовши, зазнати потрясіння, хвилювання серця, що їх породжує любов. Він не терпить жадібність та наживу, бюрократію, життя на ренту, страхування, пенсії та вважає, що якщо католицьку церкву є за що критикувати, то за те, що вона віддалилася від нужденних та знедолених, серед яких народилася. Він з недовірою дивиться на приватну власність. Милосердя – саме це слово найчастіше зринає з його уст, просякнуте ніжністю та поезією.
Він вірить – і присвятив своє життя доведенню цього, - що з бідністю потрібно боротися, будучи самому бідним, ототожнюючи себе з нею і живучи поруч із бідними, і що прилучити молодь до релігії та Бога – від яких усе в сучасному світі намагається її віддалити – можна, запропонувавши їй жити духовністю як пригодою, віддаючи свій час, свої сили, знання, своє життя боротьбі з людським стражданням і страшенною несправедливістю, жертвами яких є стільки мільйонів людей.
Утопісти та великі суспільні мрійники зазвичай є марнославними та орієнтованими на самих себе, та падре Уго є найпростішим на світі чоловіком і коли – із почуттям гумору, яке без упину іскриться в ньому, - він каже: «Я хотів би бути дитиною, та гадаю, що є передусім бунтарем та безумцем», він каже саме те, що думає.
Цікаво, що цей церковник, який є дещо анархістом та мрійником, водночас є людиною дії, яка, не попросивши жодної копійки у держави і втіливши у життя свої дивовижні ідеї, здійснила у Чакас та його околицях справжню економічну та соціальну революцію. Він збудував дві електростанції з каналами та водосховищами, які забезпечують водою та світлом містечко та його прилеглі території, кілька шкіл, лікарню на 60 ліжок з найновішим клінічним та хірургічним обладнанням, створив школу для медсестер, скульптурну, столярну та меблеву майстерні, рільницькі господарства, де застосовуються найновіші методи рільництва і де дотримуються усіх екологічних приписів, школу провідників по горах, каменярів, реставраторів творів колоніального мистецтва, фабрику скла та майстерню з виготовлення вітражів, прядильню, сироварню, гірські притулки, доброчинні притулки для дітей-інвалідів, доброчинні притулки для літніх людей, кооперативи для хліборобів та ремісників, церкви, зрошувальні канали, а цього року в серпні в Чакас відкриється університет для освіти дорослих.
Цей неповний та сухий перелік говорить небагато; потрібно побачити зблизька і торкнутися усіх цих будівель та інших, які на підході, аби вразитися і зворушитися. Як це стало можливим? Завдяки милосердю, про яке стільки говорить падре Уго і яке вже майже чотири десятиліття манить у цю височінь сотні італійських волонтерів – лікарів, інженерів, техніків, вчителів, ремісників, робітників, митців, студентів – працювати безоплатно, живучи разом з бідняками і працюючи з ними пліч-о-пліч, аби покінчити з нуждою та змусити відступити убогість. Та передусім – повернути селянам самоповагу та людяність, яких їх позбавили експлуатація, безпомічність та жорстокі умови життя. Волонтери та їх родини самі оплачують квитки, їм надають житло та їжу, однак вони не отримують жодної зарплати, не мають ні медичного страхування, ні пенсії, тож брати участь у цьому проекті означає для них приректи своє майбутнє та майбутнє своїх близьких на повну невизначеність.
Проте вони тут: вакцинують дітей, беруть в руки кайло, щоб загатити річку, зводять будинки для злиденних селян у Сан-Луїсі, виготовляють меблі, вітражі, скульптури та мозаїки, які поїдуть у Сан-Дієго та Калабрію, годують чи виходжують невиліковних хворих у притулку Санта Тересіта в Помальюкей, споруджують нову електростанцію, щодня готують сімсот обідів, які роздаються безкоштовно, та навчають техніків, ремісників, вчителів, хліборобів, які забезпечать майбутнє юного покоління цього регіону. Один з цих молодих волонтерів звався Джуліо Рокка, він працював у Хангос, де його вбили бойовики з «Сендеро Люміносо» [перуанської маоїстської організації, яка сповідує збройну партизанську війну - Z], заздалегідь пояснивши йому, що те, що він тут робить, є недопустимою перешкодою для маоїстської революції. Через кілька років убили іще одного учасника проекту, падре Даніеля Бадіальді, за те, що він відмовився платити викуп, який у нього вимагала зграя бандитів.
Зараз є п’ятдесят волонтерів у Чакас і 350 в цілому регіоні. Вони живуть дуже скромно, одинаки общиною, пари з дітьми в будинках разом з бідняками, і повторюю – нічого не заробляють. Зведені ними будівлі відразу після завершення вони передають державі або самим їх користувачам; відповідно до філософії падре Уго проект Mato Grosso не має власного майна; усім, що він створив, він управляє тимчасово й на благо нужденних, яким і передає його, які тільки воно починає функціонувати. Фінансування робіт відбувається за рахунок експорту меблів, пожертвувань інституцій, підприємств та приватних осіб з багатьох куточків світу, та головним чином з Італії.
Волонтери приїздять на півроку, рік, три, десять, і багато з них залишаються чи повертаються знову; привозять своїх дітей чи народжують їх тут, у цій наймодернішій лікарні, де пацієнти платять лише те, що можуть, або ж їм надають допомогу безкоштовно, якщо вони не мають змоги платити. Кумедно бачити цю хмару хлопчиків та дівчаток зі світлими очима та русявим волоссям на недільній месі впереміш з місцевими дітьми, які співають на мові кечуа, італійською, іспанською і навіть латиною. Багатьох з цих волонтерів я запитував, чи не тривожать їх інколи думки про майбутнє, їхнє та їх дітей, майбутнє, про яке вони ніяк не подбали, не заощадили ані копійки. Тому що лише в Чакас бідним гарантовані харчі, місце, де поспати, та лікар, який огляне їх в разі хвороби. У решті світу, де панують інші цінності, що їх падре Уго називає диявольськими, бідні вмирають з голоду, а люди дивляться в інший бік. Вони знизували плечима, жартували, мовляв завжди десь знайдеться друг, який їм допоможе, матінка Божа їх захистить. Довіра та радість є немов чисте повітря, яким дихається в Чакас.
Я переконаний, що – незважаючи на неабияку моральну велич падре Уго та його послідовників і фантастичну роботу, яку вони здійснюють у чотирьох країнах, де є їхні місії: Перу, Болівії, Еквадорі та Бразилії, - це не той спосіб, яким можна покінчити з бідністю у світі. Я в це не вірю, оскільки мій скептицизм мені підказує, що на цілій планеті немає достатньої кількості ідеалізму, альтруїзму та милосердя, щоби здійснити такі, як тут, перетворення. Та яке душевне піднесення переживаєш, поживши в Чакас – бодай впродовж кількох днів - і виявивши, що в цьому егоїстичному світі ще й досі є чоловіки та жінки, які повністю присвятили себе допомозі іншим, творенню того, що ми називаємо добром, і які знаходять у цій самовіддачі та цьому самозреченні виправдання свого існування. Якби ж то у світі було стільки безумців, як у Чакас, вельмишановний падре Уго!
Маріо Варґас Льйоса (Mario Vargas Llosa), перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Chacas y el cielo
El País, 7.04.2013
Зреферувала Галина Грабовська
12.04.2013