Письмо з провинціи.

Конець.
Теперь то навіщають нашого героя Бо­лячку скорбні думи. Чорнїйша з них шеп­че єму стиха, та не на утїху:
„Голубчику ! чи не було-б красше при­свататись молодому он до тої богатої кня­гинї ? Був-би заняв готове гнїздочко, такою нїжною ластівочкою мягеньким пухом у­стелене, простирав в залюбки крильця і цвірїнькав з милою на-взаводи такої ве­селої, щоб сусїди навкруги позавидували... А теперь?...“
І пересунулись перед очима сумної душї закоптїлі стїни, замарані обруси і вонючі сервети реставраціи ; пригадав собі, як дорого платить обід і вечерю в „або­наментї“, яку люру пьє охрещену именем кави, а до того скілько доплачує лїкарям і аптикарям за упертий нежит жолудковий і за те, що без страху та трепету не донесе одного кусника мясива до губи, щоб ним здоровля на віки не занапастити.
„Ну, що теперь ?“ думає і... враз під­вів голову вже трохи вилисїлу к горї ; усміхнувсь, віддув і погладив вуса, глянув в зеркало, знов усміхнувсь — бачь, прига­дав пословицю : Et in sene ardent venae і як стій, рїшивсь оженитися. Виїхав уже і на обзорини раз, другій і десятий. Глядає, шукає, — чого ?
Чоловік простий жениться не для вро­ди, не для краси, бо „єї на тарїлцї не по­даси“, а щоби було кому облатати, обіпрати... не боки, а таки рубашку на хребтї.
Горожанин же „интелигентний", хоть-би й старий, шукає, щоби подруга була і не бридка, і не дурна, — щоби шила, варила і... хоть се може забавна претенсія, щоби старого любила ! І не диво ! — утому житя і спрагу серця рад би собі хоть і над гробом над­городити, за любязну супутницю, поборницю і помощницю в лихій доли, дав-би собі не одно-однїсеньке ребро відняти, але хоть-би половину, хоть-би всї до одного, щоб утра­чений рай відшукати.
То-жь коли удалось єму знайти по сер­цю і вподобі, коли заручивсь, — дїйстно від- родивсь ; а вже „иго“, в котре спрягаєсь враз з своєю „супругою“, — то наче „бань паки битія“ і щасливійшим не чувся в хвили, коли змивали з него грїх первород­ний, як се теперь, стрясаючи з себе неми­лий єму а смішний людям атрибут „ста­рого кавалера“.
Де-далїй, поки слїдує вінчанє, наче послїдна розправа — Schlussverhandlung — котрою присуджують вольного доси птаха на дожизненну вязницю, випадає єму ще ad cap­tandam benevolentiam часто силуваної нарече­ної — все обдумати і покупувати, що тілько причинитись може до вигідного і безжурного житя „друга“. Памятає отже об найважнїй­ших і найдрібнїйших потребах домаш­них — від тоалети, образа-икони.. до стир­ки до підлоги, погребача і... макогона ! Ча­сом удасться самохіт похвалитись, якій він дбалий і статочний. Молода господинця вдо­волена порядками, маючи сама менче клопо­ту з „урядженєм“, признасть се часами і словом і дїлом, погладивши мягонькою ручкою старого по під сїру бороду ; бува’, що і губонька єї заблукається, як ягнятко на видоптаній толоцї, на... лисинї. Щасли­вий господарь усміхнеться, любо заплющив­ши очи з вдоволеня, приголубить, прошепче через щербаті зуби : „Мій пестїю !“ Рай, тай годї!
Та ба, другі невзгодини затемнюють не­босклін. Ти думав бути щасливим, як той, що paterna rura suis exercet bobus, а оно инак сталось ! З цїлої илюзіи, прибраної в лати идиллї, оставсь тобі один епитет „rura“, котрим тебе подруга частує ; де-коли втеребить тобі „бобу“ або і втре маку !
Бачь, жїнки, хочь-би похожі на анге­лів, мають свої примхи. Невдоволить їх і се, і те : і поволи їшь, і довго доїдаєшь, а ще довше кажешь на себе ждати ; і не так, як треба, ходишь, і дурницю говоришь... Ра­но — запіє тобі : „погано“, коло обіда: „ти сяка-така біда“, а у вечерї хоть утїкай за дверї. Та ще байка — лайка ; бува’, що зачне й „молитвати“...
Але найдужше надоїсть тобі своїми пре­тенсіями. Се пусте ще, що, коли внесе тобі посагу на 2000 злр., має опісля претенсію на 20.000, і на таку скалю бажала-б жити, — на сїм не кінчаться єї забаги. Не тілько панованя їй потрїбно — она хоче мати власть над тобою, неумолиму, безмежну. Хоть ти учив і переучив права, — жїнка молода як на долони покаже тобі, що ти свого права не знаєшь або нїякого не маєшь. А як зачне проказувати §§-фи кодексу до­машного і процедури „малженьскої“, то те­тюха пропасниця трясти-ме тобою сильнїйше, як хоть би при найстрогших екзаминах. Ось для прібки бодай кілька :
§. 1. Мовчи язичку, будешь їсти кашку.
§. 2. Їжь то, що дають ; роби то, що кажуть.
§ 7. Памятай, що ти по-за обійстьем дому даєшь „фірму“ а дома служишь за де­корацію, фірму про те вивішують з-надвору, а декорація-мебель в хатї ведля капрису го­сподинї з кута в кут пересуваєсь.
§. 10. Знай об тім, що мужь старий єсть машиною, котра марного гроша до­статчає.
§. х. Не дорожи своїм титлом, своїм именем, бо у молодої жїнки титло або имя старого нездари не має нїякої ваги.
Що-жь ? не гарний прозір для тих що „до сорока не жонаті ? !“ Чи супроти та­кого невідрадного виходу спроможеся хто на розумнїйше прáвило житя, як нашь нарід в пословици : „Не кайся рано встати а мо­лодо оженитися?“
Чим довше любовавсь ти, будучи холос­ним, в золотій воли, свободї ; чим довше проживав ти уперто гулящій карнавал-мяс­ницї, — тим частїйше прийдеться тобі по­сипати голову попелом, — розуміється, нї­жною рукою твоєї домашної „жрицї“, - тим певнїйше наспіє для тебе „полоканий понедїлок“, а за частим „главомитієм“ побілїє тобі останок чуприни, як шерсть у заяця альпейского, котрий як св. Авгу­стин пише: „білий єсть, бо на снїг ся ди­вить і снїгом ся живить“, — а вкінци по­падати-мешь перед „главомитієм“ в пароксизми гидрофобіи, як чорт перед свя­ченою водою.
Ось, до чого можно доробитись і добо­ротись, ходячи довго осамотїлим !
Подружье по часї, не в пору, — пере­стає бути дружбою, а стаєсь службою у твер­дого пана, у безоглядного министра, котрий, хоть-би ти єму для супокою віддав теку справ внутрїшних, узурпує скоро і теку справ внїшних і ресорт „путей і сааб­щенія“, а найзавзятїйше сїпаєсь за текою — финансів.
Одним тілько не похожа жїнка на ми­нистра, бо коли министри мають деколи увагу на минувшість і удїляють диспензу від „пе­реступленя віку нормального“, —жїнка на сего рода „манкаменти“ уваги не має і... не удїлить veniam aetatis.
Х-ло.