Письмо з провинціи.

Часто менї приходить на думку, що то властиво єсть житье чоловіка ? Шукаю я не від учора відповіди на се у практичних лю­дей, у поетів, философів, та не дошукав і до нинї у тих скарбників людскої му­дрости дїйстної і вірної дефиниціи, котра-б до сути житя цїлковито і докладно приста­вала.
„Житье – то наука, мука“, говорять бі­даки, учені гірким досвідом в тій шко­лї, де людина учиться до смерти, а дурною умирає. „Житье – то образ, сон-маняк“, повторяють навкучливо всякої масти поети, а ввійшовши в світ-житье з забагами, ви­маганями нераз безпідставними, як-би з асигнатою до порожної каси, коли им мни­мої належности не виплатили, гримають з досади, що: „… жизнь, когда посмотришь с холодним вниманєм в округ, какая то пустая і глупая шутка !“ Ну, сих поетів можна-би ще оправдати, скоро „пророчества“ їх „пилкой юности не сбились“, скоро до­свід холодний розвіяв чудову, таємничу мраку, що обгортала перед їх очима дїй­стність житя-побуту – прозаїчного. Конци­пієнти, авскультанти і вижидаючі, як каня дощу, адютум всякого рода практиканти, коли им приходиться пять до сїмь лїт до­слугуватись степеня „дїйстного“ безплатного дармороба, зітхнувши з глубини душї мо­жуть роздумувати, що : „… житье єсть то при­кра і небезпечна дорога на височезні гори“ ! Сумовита боязнь обгорне тодї душу, коли роз­глянешся на вкруги високо ; мороз пійде то­бі по-за плечї, коли зазирнешь на дно яруги глубоко. І чудно і дивно зробиться, як спо­гадаєшь, що тілько осли і мули, як у нас наші коники-гуцули, певною стопою туди проходять !
Так справдї, мули і осли пробирають­ся ще найщасливійше камінистою тропою жи­тя, виставляються ще найменче на небезпеч­ности, „благополучно“ завертають до свого хлїва, до жолоба, і майже кождий з них „щаслив своїм... обідом, і... своєй женой“, нїчим не зажуриться, сяде на диванї і з смаком люльку закурить. Так проводить не один довге пасмо жизни без скуки і муки, переплїтаючи монотонність... родинами, хре­стинами, часом і яким впадком невесе­лим, - та найтяжшій біль прошиває им те місце, де у инчих серце тьохкає, коли видять, що ся або та щепка від свого пня від­риваєсь і шукає собі одвітнїйшої почви : коли син виродиться на „ексцентрика“ і пристане до громадки живійшої і житье роз­буджуючої.
Таких консерватистів приктичних, Богом а правдою кажучи, єсть у нас нема­ло ; та, коли они тілько вгадали вдачу своїх ексцентричних синів, то не помиляючись, можна сказати, що они таки щасливійші від тих поетів самодурів, що вічно ся в зо­рях кохають, по-за облаки, десь в безвісти за идеалами ганяють, а утрудивши або звих­нувши крильця, низенько сїдають — але, що кажу ? – низько падають, в землю носом запоровши, як ті товстоваті курочки, що розкудкудакались, збили крильми, намірились на високі-превисокі „банти“ злетїти, а ... о­пинились в шерсти-пороху, де им і призна­чено порпати…
Впадає менї тут на гадку, чому би то не загорнути нашій, доси, що правда, одно­сторонній повісти на власність тоті упавші, не „ангели", але живі жертви неуловимої струї житя народного, котрому випало посе­ред пригод і невигод відродитись, зазеле­нїти, як тому дубови-великанови, що через тисячї лїт перенїс на собі і шалені бурї і люті громи, а нинї розпостер свої крї­слаті росохи, щоби слабшій братіи захист подати ? Були-б се займаючі образи, рїзкі контрасти до тих щирих, непорочних душь, що держачи „горї серця“, духом-мислею правдивих идеалів шукають, але не відри­ваючись від землї, уміють і хотять для неї жити і працювати.
Правда, що, як кажуть, „молоде-золоте“ попадає легко в крайність ; оно не дивота : молодість — буйність, радо она себе перецї­няє, часто надто сміло сягає по звізди зорї, наче они тілько і для неї не згасають ! При­ходить потім терпке розчарованє, віще сер­це прочує нераз свою „чорну долю“, та хоть раньше або пізнїйше прийдеться надставити карк твердій неублаганній дїйстности, то бодай на малий спомин заховається „сонну“ згадку „красших“ юних лїт а з годомь-перегодом і угадає стежку до супокійної пристани, коли утомлений на филях струї „житейскої“ пловець... забажає відпочити. І з відпочинком тим не все оно укладаєсь так, як ждалось ; всї ми, навіть і реальні прак­тики, як мовляв нашь боярин Волод. Ф. „згубили-сьмо житье посеред акцесоріїв жи­тя, думаючи заодно о приборах житя, - жити забуваємо“, і так кінчимо на пригото­ваню безнастаннім, і потїшаємось, що чей-чей оно красше буде.
Що-жь говорити про натури ексцентрич­ні, що то самохіть з загального кругово́рота жизни вимикаються, виломлюються з-під того зелїзного обруча — закона природного, і яко еремити самотно блукають ? Думав-би хто, що они „гіркої“ не коштують ? Та ба, коли-б так було ! А то бо п. Болячка з бл. п. „Зеркала“ илюструє тут правду в про­тивнім змислї ! Що би там не доводилось про него писати і читати, а таки сказати тре­ба, що портрет єго не повний, анї генеза Болячки, анї послїдня степень єго карієри не викінчена.
Поки молодий і моторнїйшій, а удалось єму проломати щасливо перші леди, що єму дальшу плавбу спиняли, дорожить він і мо­лодими роками і вродою і розумом. Світ отвором стоїть для него, тожь він не цура­ється єгo, робить з легкостю знакомства з різними людьми і верствами, як той купець, що не звик довго торгуватись і зараз „ру­ку прибиває“. Скоро має „оберрок“ в до­брім станї, чемнїйшій гарнитур, цилин­дер, хоть-би витертий трохи, новий парасоль і кальошї, а в додатку декрет на платню бодай тих 500—600 зр., уходить вже за несо­гіршу партію „до взятя“, робить визити в 15-ти до 20-ти домах, у професорів, дирек­торів, совітників і президентів, в загалї там, де дві-три донї вичїкують на свою до­лю ; всюди стараєсь бути „приємним" а ста­єсь дїйстно пожаданим гостем, особливо коли панночки трошка пристаркуваті і вкін­ци, навіть без відома, уходить в опиніи найблизших за „суженого" сеї або тої, ча­сом і не зовсїм красивої красавицї.
Не буває оно і без практичної користи. Навідати один дім або другій два рази в місяць, випити при такій нагодї склянку-дві гербати, перекусити що-небудь, закурити кіль­ка паперосок, - тим ачей не навкучиться нїкому, не обсудять, що влїзливий, що пере­биває чужі пороги, що, бачь, заходить, де з комина куриться ! Отже користь таки видима : і забавивсь, і погодувавсь, ще й просили, щоб на них не забував, а найголовнїйше, бодай о крок посунувсь в карієрї.
Так проходять днї, роки. Якійсь часок „рефлєктують“ на него і тут і там, наме­кають більшь незручно як двозначно про „щастье домашнє,“ „родинне житье,“ про „рай на земли з любязною подругою,“ сондують єго „интенціи“, замисли, бува’ що і „кава­лер“ призадумаєсь, заверне оком, особливо де панночка чепурнїйша і чемнїйша, де відь часу до часу вечера спірнїйша, або коли здо­гадується, що оть-туть мігь-би взяти панноч­ку з красним „вихованєм“, таким, що матуся виховала... в скрини, - але нагло зробиться єму жалко золотої „волї“, жаль покинути, „до чого навик“, і як той мнюх вислизнеся з-під руки і перестає в домі бувати.
Холонуть надїї рефлектантів, wenn der Fisch nicht anbeisst, холоне поволи „при­язнь для него, коли єго серце не розмякло, не розмахалось до другого, кредит підрива­єсь, акціи станули ледви аl pari, а де-далїй, коло сорока́ лїт, спадають пониж дїйстної вартости і… крах готовий ! Хоть сядь і плачь, або з моста та в воду, бо нема инчого виходу.
(Конець буде.)