Богдан Лепкий: КРУТІЖ, Історичні малюнки з часів Гетьмана Виговського. Kpaків, 1941, 145X210, 172+(4) ст. — Українське Видавництво. Бібліотека історичних повістей ч. 1. — Ілюстрації арт.-мал. Е. Козака.
Нова історична повість, чи, як її Шановний Автор назвав, історичні малюнки, написана пару літ тому, зявляється — як і не можна краще — в пору. Автор назвав її евфемістично "Крутіжем", але з її листків бє із непереможною силою щось більше: це подих отого страшного хаосу, що зачався в Україні в часах гетьмана Виговського й що має в українській історії усталену назву "Руїни". Коли на Україну наступають зі всіх-усюдів вороги, суспільність, замість обєднатися довкруги гетьмана, допускає до того, що чернь, ота духова безвідповідальна чернь, підносить голову, бунтується...
З листків повісти Лепкого віє справжнім, нефальшованим, глибоко й траґічно відчутим подихом оцієї руїни. І в тому найбільша цінність цих історичних малюнків, тим вони відповідають уповні першій і основній вимозі, що її ставиться до історичних повістей: не переказувати історичні факти, але віддати духа доби.
Дія повісти проходить, так сказати б, здалека від великих шляхів історії. Але й на цих бічних, дрібних стежках малі звичайні люди переживають історичні катаклізми, переживають серцем, а то й їхня доля так чи інакше вплітається в хід історичних подій. У часах руїни можлива ще інша концепція, що її Автор прегарно використав у своїх малюнках: історична постать, стручена зі свого пєдесталу, паде між оцих дрібних, звичайних людей, щоб жити їхнім життям, життям простої, безпомічної людини, що позбавлена сили, замість кермувати подіями, сама дається їм кермувати. Такою постаттю є в "Крутіжі" полковникова Нечаїха, донька гетьмана Богдана Хмельницького.
Ці картини були б надто траґічні, якби не було для них якоїсь противаги. В повісті вона є: це герой Валєнтий Босий-Босаковський і невеликий гурт козаків, що зібрався круг нього й їде разом із ним, щоб послужити Гетьманові, послужити добрій справі.
Тип Босаковського новий в українській літературі. За часів Хмельницького пристало до козацького руху тисячі української шляхти. Добра половина полковників Хмельницького із Морозенком (Морозовицьким) і Кричевським на чолі, багато козацької старшини й рядовиків — це шляхтичі. Були між ними різні люди: були й такі може, що втікали перед карами, але більшість, оті тисячі, це були справжні ідеалісти, що кидали майно й становище, щоб боротися серед непевного за національну справу.
Таким ідеалістом є герой повісти Лепкого, Босаковський. Правда, маєтків він не кинув дома, хоч часто ними хвалиться, але справжнім, великим ідеалістом таки був. Його посвята для української справи справді велика. Є це постать розміряна на велику міру. Коли можна вжити анальоґії, це український Дон Кіхот, але не вирваний із свого середовища й кинутий у інше, а в свому, питомому середовищі, середовищі справжніх боїв і змагань. Це дійсно великий лицар. Він сам прокидається "смішним", бо в таких часах, можна бути або сильнішим за інших, або "смішним". Це вже доля мабуть усякого чистого ідеалізму. Під тим оглядом пригадує Босаковський у дечому поручника Цяпку, що теж став відомий і в українському письменстві, але все таки Босаковський, хоч і "смішний", та куди поважніший від нього. Ця монументальна постать — це друга велика мистецька цінність повісти. Історична повість, що віддає вірно духа доби й малює таку постать, ніяких похвал не потребує.
Все ж таки Шановний Автор скромно, може надто скромно, назвав цей твір лише "історичними малюнками". Це звільняє говорити нас про композицію повісти, яка проте, хоч і дуже проста, є доволі суцільна, розвиваючись разом із подорожжю героїв — до мети. Автор лише немов обірвав закінчення. Вмираючи, Фалдовський заповів траґічніше закінчення: "Нечаєву... я... казав... пірвати... На Катерину теж... наставлені сітки... Юрась невдаха... Все Хмелеве кодло мусить пропасти, мусить!... Чув?..." Автор закінчив чим іншим, бадьорішим: біля Босаковського зібрався вже чималий гурт козаків, що хотять вірно служити Гетьманові. Вони їдуть туди, вони везуть Нечаєву. Дорога перед ними стелиться вже вільна... Так бодай здається читачеві.
Це бадьоре закінчення дозволяє лекше сприйняти оцю повість із часів руїни, хоча це тільки що початки руїни...
Якщо йде про дрібні недогляди, які скрізь бувають, то в другому виданні, яке напевно скоро появиться, слід би пропустити подвійний опис першого бою й першої рани Максима (ст. 47 і ст. 97), бо це могло відбутися лише раз. Так само — на мою думку — вимагає деякого глибшого психольоґічного обгрунтування переродження Фтодонта із злочинця на порядного чоловіка. Та ці й деякі інші дрібні деталі ніяк не зменшують великої ваги й вартости цілої повісти, яка займе видне місце серед українських історичних романів. Повість насуває аж надто багато історіософічних міркувань, бо така подія могла б проходити не лише за Виговського, але — на жаль — і за княжих часів і в 1918 році...
Цією повістю започаткувало "Українське Видавництво" серію історичних повістей. Належиться йому дяка за таку серію, що дуже на часі, і зокрема за те, що започаткувало її таким прегарним твором.
Є. Ю. Пеленський.
