(По матеріалах Львівського обласного архіву).
1936 рік був роком бурхливого піднесення революційного руху у всій Польщі і, зокрема, в Західній Україні. Причиною цього було дальше поглиблення економічного кризису, ріст безробіття і зниження життєвого рівня трудящих. Так, наприклад, кількість безробітних за офіційними даними в 1929 рові складала 126 тисяч. В 1936 році, за заявою одного із членів уряду, кількість зареєстрованих безробітних досягала 1 млн. 400 тисяч, не рахуючи безробітних на селі. Катастрофічно знижувалась зарплата робітників. Так, за офіційними даними, номінальна заробітна плата в центральних містах Польщі за період з 1929 до 1936 р. зменшилась на 23%. Реальна ж заробітна плата в зв'язку з дорожнечою фактично упала на 50—60 процентів.
Ще в гіршому етапі опинилась Західна Україна. Так, в самому Львові було зареєстровано в 1936 році 22 тисячі безробітних робітників (в дійсності їх було понад 50 тисяч). Щождо заробітної плати, то тут вона за ці роки зменшилась майже на 2/3. Одночасно з наступом на життєвий рівень трудящих почався наступ на їх політичні права. В 1935 р. була перероблена польська "конституція" і виданий новий виборчий закон, згідно з якими робітники цілком втрачали будьякі політичні права.
Великий вплив на розвиток революційного руху в Польщі мали міжнародні події 1936 р. Боротьба іспанського народу, перемога єдиного народного фронту у Франції і інші. В той час, коли наскрізь прогнила польська держава доживала свої останні дні і експлуататорські класи намагалися за рахунок трудящих продовжити своє панування, на сході від Збруча вибувалося бурхливе соціалістичне будівництво.
Ріст масового революційного руху викликав жах у польських панів. Буржуазія і поміщики приступили до мобілізації всіх своїх сил для придушення цього руху. Саме в цей час був створений концентраційний табір для політвязнів, відома своїми звірствами Береза Картузська.
По всій країні почалась хвиля арештів. Тюрми були переповнені. Тільки по місту Львову, за офіційними даними 1936 року, було 9.722 політв'язні.
В лютому 1936 року виник великий страйк друкарів у Варшаві, слідом за друкарями почався страйк трамвайників. Страйк з Варшави перекинувся в Лодзь, де застрайкувало понад 100 тисяч робітників. В березні почалися страйки в Кракові на вугільних шахтах, на соляних промислах. Ці страйки переросли в збройні сутички з поліцією і військом.
Криваве придушення робітничого руху в Кракові і Ченстохові викликало хвилю страйків і демонстрацій по всій Польщі, а також в багатьох повітах Західної України, як в Янівському, Яворівському, Дрогобичському, Перемишльському і ін. У Львові страйки і демонстрації на протязі березня і квітня майже не припинялися. Робітники висувають лозунги боротьби з існуючим ладом. Все частіше і частіше демонстранти висувають лозунги: "Домагаємось робітничих Рад!", "Геть панську Польщу!", "Хай живе Радянський Союз!".
З 10 квітня почалися бурхливі демонстрації безробітних у Львові. Тисячі нуждарів на протязі трьох днів виходили на вулицю, збиралися біля магістрату і воєводства, вимагаючи хліба і роботи. 14 квітня кілька тисяч безробітних зібралося на Академічній вулиці. Промовці закликали робітників боротися за працю і волю. Місцева влада дала наказ поліції стріляти в демонстрантів. В наслідок стрілянини був забитий 23-річний робітник Владислав Козак.
Розстріл натовпу безробітних, вбивство Козака викликало величезне обурення трудящих. Протягом всього наступного дня юрби трудящих заповнювали вулиці міста. Всюди виникли летючі мітинги. На 16 квітня призначаються похорони.
Про гарячкову підготовку уряду до дня похорону свідчать десятки наказів і надзвичайних директив по поліції і війську. Ось одна з них: В зв'язку з похоронами Владислава Козака, які мають відбутися 16 квітня о 15 годині з трупарні по вул. Пекарській на кладовищі, поліційні частини мусять бути напоготові. Згідно попереднього наказу і сформовано 6 роїв. Розміщення їх мусить бути таке: один у великому театрі, другий в будинку воєводства, третій в будинку десятого комісаріату поліції, четвертий в будинку промислово-торговельної палати по вул. Академічній, п'ятий в Ратуші, шостий в будинку резерву поліції по вул. Казимирівській, 30. (Фонд: слідче управління КД І 75/36 спр. 46).
Командному складові поліції було дало суворий наказ всякими засобами, включно до розстрілу, не допускати походи робітників по місту.
У Львівському обласному архіві зберігаються документи, які змальовують увесь хід подій у цей кривавий день.
Вже з самого ранку 16 квітня тисячі робітників почали збиратись на Пекарській вулиці не зважаючи на дії поліції, що намагалась перешкодити цьому. Ось один з поліційних рапортів, що змальовує початок подій:
"Дня 16 квітня в зв'язку з похоронами Козака вже коло 10 години почали збиратися натовпи учасників похорону на вулиці Пекарській навколо трупарні. О 14 годині почали надходити заводські профспілки з вінками і прапорами. До 14 год. 30 хв. кількість учасників похорону досягла понад десять тисяч чоловік. Згідно розпорядження поліції, похорони Козака мусіли відбутися на Личаківському кладовищі, але вже з самого ранку робітники в різних кінцях вулиці стали виголошувати промови про необхідність поховати його на Янівському кладовищі, щоб таким чином мати можливість організувати демонстраційний похід по вулицях усього міста. Коло 14 год. 50 хвилин домовину винесено з трупарні і в цей час натовп почав кричати "на Янівське!". (Зі звіту коменданта міста віцепрокурору; фонд: слідче управління КД І 75/36).
Робітники одностайно вирішили ховати Козака на Янівському кладовищі і пройти головними вулицями міста.
Ось рапорт про дальший хід подій: "16 квітня 1936 року о 14 год. 40 хв. я був висланий з нарядом поліції на Пекарську вулицю з метою не пропустити траурного походу на Бернардинську площу. По прибуттю на місце я розсипав наряд цепкою від вул. Пекарської до кінця вулиці Жулінського. Через кілька хвилин на вулиці Пекарській показалась голова траурної колони. Делегація походу категорично зажадала від мене пропустити похід через Пекарську вулицю, додаючи, що інакше колона пройде силою, і справді перші ряди почали сильно напирати на поліцію. Я дав наказ відігнати натовп палками. Робітники, виставивши труну на чолі походу, обсипали наряд поліції градом каміння. Бачачи, що не зумію зупинити багатотисячний натовп, я дав наказ поліції відкрити по ній вогонь. Колона подалася площею Бернардинською в напрямок площі Галицької, а я зостався на місці до прибуття коменданта поліції, який наказав мені рушити на Казимирівську вулицю, де натовп намагався захопити поліцейські казарми". (Зі звіту коменданта поліцейської шкали Шенкевича).
В цей час на Бернардинській площі почався розстріл демонстрації. "...Коли голова колони з'явилась на площі, в мій наряд посипався град каміння. Ми почали стріляти в натовп. Під захистом зброї ми підійшли до комісаріату поліції по вул. Валовій. Натовп оточив поліційний комісаріат і поліція знову відкрила по ній стрілянину. Натовп намагався захопити комісаріат" (Зі звіту аспіранта 10 комісаріату поліції Світальського).
Криваві бої продовжувались далі на Казимирівській вулиці, де в розправі взяла участь кінна поліція, стріляючи і рубаючи шаблями беззбройних робітників.
Розстріли не зупинили походу. На Янівському кладовищі при великій кількості людей Козак був похований. Промовці закликали у відповідь на розстріли будувати барикади. Вигуки "всі на барикади!" чулися з всіх кінців. З кладовища робітники кинулися в місто і почали будувати барикади на Янівській і Городецькій вулицях, біля Великого театру і в інших місцях. Всі центральні вулиці були вкриті барикадами, над якими майоріли червоні прапори.
Відомий уже кат Світальський пише: "Я одержав наказ зайняти барикади на Городецькій вулиці. Моя поліційна дружина зайняла позицію в 60 метрах від барикади. З боку барикад почали обсипати нас камінням, вирваним з бруку. В зв'язку з такою ситуацією я видав наказ відкрити з карабінів вогонь, внаслідок чого нами була зайнята ця барикада". Далі в своєму звіті він пише: "Коло години 18 одержав відомості, що поряд Великого театру робітники перекидають трамвайні вагони і будують барикади, на вул. Легіонів... Атаку ми почали від памятника Собєського. Натовп відбивався від нас градом каміння".
Робітники героїчно відстоювали барикади від озброєної рушницями і кулеметами поліції. "На барикадах чулися вигуки: "Хай живе Польська Радянська Республіка Рад!", "Хай живе робіничо-селянська революція!", "Хай живе Радянська Республіка!", "Хай живе єдина Радянська Україна!", "Хай живе Радянський Львів!". (Зі звіту керівника слідчого відділу віце-прокурора КД І 75/36).
Сутички і кривава боротьба на вулицях міста тривала до пізнього вечора. Кров робітників текла рікою. За офіціальними данини львівської поліції, в цей день було вбитих і поранених декілька сот чоловік. В дійсності їх було значно більше.
17, 18 квітня і в наступні дні почались масові арешти робітників. За офіційними данини, в перші дні після 16 квітня було заарештовано понад 1.500 людей. До Берези Картузської вислано 150 чоловік.
Криваві події у Львові сколихнули всю країну. Всюди відбувалися демонстрації протесту і тисячні страйки. Робітники об'єднувалися для рішучої боротьби. Одночасно піднялось на боротьбу селянство. На протязі травня і червня 1936 року в різних частинах країни відбувалися масові заворушення, в яких взяло участь понад 1,5 млн. селян.
17 вересня 1939 року армія країни соціалізму, виконуючи волю всього радянського народу, перейшла кордон і поклала кінець мукам і стражданням міліонів робітників і селян Західної України і Західної Білорусії.
Яскравою радугою засяло життя визволеного народу. В далеке минуле відійшло прокляте життя, експлуатація, безправ'я, голод і переслідування. Але трудящі ніколи не забудуть сотень і тисяч забитих і замучених робітників і селян, що віддали своє життя за волю і щастя народу, за любиму радянську владу.
