Не пишу ні про Скорину, ні про нашого земляка зі Самбірщини, що студіював у Болонії у XV ст., ні про того запоріжського сотника, що у Венеції у XVII ст. брав участь у змові проти дожі; не думаю писати й про Миколу Гоголя, що їдучи до Риму, хотів працювати для України, аж доля зламала ці його шляхетні задуми, ні про Михайла Коцюбинського, що й умер на тлі цієї фатаморґани — на Капрі, ні про останню нашу минулу славу Сальомею Крушельницьку, що з початком цього століття була найяснішою зіркою на сцені "Ля Скалі" у Міляно.
Ні, не стану торкатись нікого з українців в Італії, радше про само наше тамошнє життя. Воно й краще: нікого не вразиш і себе на прикрощі не наразиш.
Зачнімо від столиці — Риму. Ще до 1932 р. наша кольонія світських людей у Римі була дуже мала. Щойно по цьому році ця кольонія починає зростати. І в 1933 р. основується українська "Громада". До неї належать усі: і старші, що там постійно живуть, і молоді студенти, що студіювали у римському університеті. Сходини "Громади" відбувались кожної першої неділі у місяці. На цих сходинах, що відбувались у хаті одного нашого земляка, що постійно живе в Римі, бували відчити, доповіді, гутірки на тему українського дня. Відбувавались там і тихі, але гарно переведені, національні свята, на які приходили й наші приятелі італійці.
Діяльність українців у Римі, чи в іншому місті, була й є схожа до діяльности інших українців в інших країнах Европи, чи й поза нею. Перш за все: маємо на увазі діяльність культурну і політичну — пpoпaґaнда відомостей про нас серед інтелєктуального загалу італійців. Тут, у першу чергу єдинопомічні особисті взаємини, приятелювання з італійцями. Бо сентимент, коли ви маєте до діла з людиною характеру й чесною, може зробити більше, як гроші, як заплачена пропаґанда. І так кожний українець у Римі, а є їх до 20 осіб світських, має круг своїх знайомих та приятелів. І з цими приятелями, знайомими при чорній каві, при вині, чи при всякій іншій нагоді, при інших розмовах, сходить розмова на українські теми. І так поволі, і дуже часто, виринали всякі ідеї, способи: як ширити відомості на тему української проблєми. При таких розмовах із публіцистами, з політиками, з письменниками родились статті в італійській пресі про нас, а там пішло — при допомозі добре впливових знайомих — і всякі публікації, що торкаються нашої мови, історії, побуту, мистецтва. І в цій ділянці майже всі українці в Римі є діяльні: один більше, інший менше, скільки йому дозволяє на це вільний від праці на хліб насушний час. Розуміється, що найбільше діяльні в Римі ті наші земляки, що мають до цього завдяки щасливим обставинам передусім досить часу.
Є також у Римі духовна кольонія українців: архимандрія ОО. Василян і наша духовна колєґія. Не живе ця кольонія своїм замкненим реліґійним життям, а — попри своє реліґійне життя — вона знаходиться у постійному національному контакті зі світською кольонією. Це самозрозуміло: кожний українець на чужині відчуває душевну необхідність бувати в церкві своїй, українській, — а в цього родиться і зрозумілий контакт наших духовних кол із світськими на тлі реліґійно-національному. І з нагоди більших церковних свят, чи якихсь роковин, ви побачите в церкві — на Мадонна деї Монті — майже всю нашу кольонію.
У духовній нашій кольонії у Римі гуртується ввесь наш молодий реліґійно-національний католицький актив. Ці молоді люди, поза своєю наукою у римських духовних університетах, цікавляться і культурно-національним життям свого народу. Крім усяких студій — праць на головну тему "Католицтво й Україна", що є дуже солідно опрацьовані, — ці молоді студенти улаштовують усякі реліґійно-національні концерти, що їх співають: або перед італійською публикою, чи в радіо Ватикану. Часто їм в їх виступах помагають (у хорі) і світські українці Риму. Пригадую собі дуже гарні концерти на Великдень минулого року, чи цього року в навечеря Різдва, — що були надавані ватиканським радієм.
Кілька наших людей знаходиться й у грецькому манастирі ОО. Василіян у Ґроттаферраті, біля Риму. Та ці, на жаль, живуть своїм, відірваним від нас, життям. Правда, як зайдете до тієї станиці, то вони дуже раді й розмовляють і випитують про все наше життя і гостять, як велить український звичай і обичай.
І в інших містах Італії живуть українці: знаю напевно, що в Міляно є наші, у Неаполі, у Больонії, у Порто Потенца Пічено. Всі вони, більше чи менше, мають звязки з нашим осередком у Римі.
Є й такі українці в Італії, що живуть відірвані від української громади. І тільки припадково можете на них натрапити. Пригадую собі, як це в 1935 р. нас, кілька українців вибралось на прогульку в Апеніни. І добираючись кущами до полонини в напрямку озера Немі, побачили перед собою табун овець і кількох пастухів. Переходимо повз них, розмовляючи голосно під гарячим літнім сонцем. Один із пастухів підходить до нас і спроквола, повагом:
— А ви, пани, звідки?
В цю мить мав я вражіння, що під ногами земля промовила, або що мені приверзлось і я почув рідну мову там, де її ніхто не сподівався б: на полонині, над озером Немі, під тим сонцем, що аж стогнало, так пекло.
І ми його, цього пастуха, обступили, випитали, розговорились, довідались, що він як попав у полон у 1915 р., так і лишивсь тут, на цій полонині: вже й оженився, безперечно з італійкою, і діти має — італійців.
— Вдома, в Галичині, чим ви займались?
— Та вівці громадські пас!...
— А це чиї вівці?
— Також людські, громадські.
І ми його почастували чим могли і подали йому адресу наших отців у Римі й, озираючись за ним, відійшли. На відхідному він сказав:
— От за нашою церквою, то страх мені жаль!...
М. Островерха.
