Головною причиною наших більших чи менших невдач дуже часто буває фатальна риска нашої вдачі — спізнюватися, робити все в останній хвилині. Можна це сказати майже про всі почини нашої громадської праці, можна це сказати також, на жаль, і про багато наших найпекучіших справ. Пригадуємо собі тут чи іншу справу тоді, коли її треба би вже за виготовленим згори пляном переводити в діло, тоді, коли вже, так би мовити, починає дах горіти над головою. Робимо тоді все у шаленому поспіху, без системи, без ґрунтовної підготови, яка потребувала б давшого часу. Сяк-так справу з рук збуваємо, а потім руками розводимо, раменами зводимо і зідхаємо: "Коли ж не було вже часу на підготову, все зробилось якось в останню хвилину... добре, що й так вийшло якось..."
Не тільки війна, але й багато менші та розмірно малі справи теж потребують підготови. Бо кожна поважна справа вимагає поважного підходу. А для нас, українців, поважно. Справою є шкільництво і передшкілля.
Коли минулої осени поставила нас ні мецька влада перед новою шкільною системою, коли повстав зовсім новий, незнаний нам тип шкіл, коли йдучи охоче назустріч фаховим школам німецькі шкільні чинники з застереженням поставилась до т. зв. клясичної освіти — наше громадянство розгублено кидалось на всі сторони й уперто боролося саме за ті клясичні школи, на те, щоб згодом журитися континґентом учнів усього до двох істнуючих українських ґімназій. Стратилось на те безліч часу й енерґії, а занедбалось рівночасно легчу та не менш важну справу — справу фахових шкіл. Коли ж нарешті вхопились за ту справу, то виявилось, що і тут треба переборювати поважні труднощі, з яких найголовнішою трудністю є брак фахових учительських сил. Сяк-так відкрили кілька шкіл з твердою постановою налагодити ту справу у майбутньому.
Та минає ось уже й зима, а щось не помітно великого руху в тій справі. Ледви чуємо про якийсь один курс для учительок домашнього господарства. А з рештою шкіл що буде? Почнемо про це думати мабуть тоді, коли їх уже відчиняти треба, себто десь у серпні, а то й у вересні. І замість того, щоб уже сьогодні пошукати за можливістю вишколу таких фахових сил, чи то орґанізуючи для них спеціяльні курси, чи висилаючи декого на спеціяльні студії до Німеччини, будемо восени безпомічно розводити руками, зідхати та охкати.
Ось-ось буде літо. Треба б його використати на перевишкіл, на дошкіл учителів та учительок, які будуть в той час вільними й охоче присвятять на ту ціль кілька тижнів. Можна б улаштувати такі перевишколи для них десь у гарних місцевостях, щоб був це рівночасно й відпочинок для поправи виснажених сил. Але до цієї справи треба основно підготовитись, треба для неї часу, і коли хочемо, щоб воно вдалось, то треба до неї братись уже сьогодні, а не з кінцем червня, чи в липні.
До цих сумних міркувань спонукала мене ще одна пекуча справа, яка мені особливо близька. Це наші дитячі садки для сільської дітвори. Шкода місця, щоб розписуватись над вагою тої справи: воно було б вломлюванням себе у відчинені двері. Чей-же нема українців, які не признавали б потреби виховувати й вишколювати українських дітей влітку в добре й фахово ведених рідних садках.
Та для успішности цієї справи треба основної, докладної і довгої підготови. Минулого року справу зроблено на "галам-балам" і такі були й наслідки. Почали підготову в травні-червні, коли вже властиво садки могли б розпочинати свою роботу.
Вже березень, але ще не чуємо, щоб уже десь розпочались курси для садівничок, а саме брак садівничок, і то добре вишколених, був минулого року головною причиною невдачі наших садків. Вишколити добру садівничку за 2—3 тижні не можна, тим більше, що тут в Ґен. Ґубернаторстві не маємо сьогодні охочої для такої праці інтеліґентної молоді й вишколювати треба сільську жіночу молодь, а це вимагатиме далеко більше часу. Тяжко брати сільську молодь до вишколу весною, бо тоді робочі руки й у господарстві потрібні. Отже треба було ту справу зробити в січні, лютому, — у березні найпізніше.
І сама орґанізація садків вимагав великої роботи й підготови. Зібрані дані про кількість дітей у садковому віці по селах, перевести пропаґанду серед батьків, підшукати фонди на оплату садівнички й доживлювання дітей, підшукати й пристосувати відповідає приміщення та добути скрізь дозвіл влади, — все це вимагає часу, часу і ще раз часу, а також якоїсь наперед уложеної програми.
А в нас що? Покищо у найліпшому випадку чуємо суперечки, у чиїй саме компетенції є орґанізувати садки, але ще ніхто не приступив до конкретної роботи, а тих, що й хотіли б може вже робити, до справи не допускають, бо не відомо, хто саме до того є покликаний. Восени будемо зідхати, раменами здвигати, виправдуватись та зацитькувати свою совість: "Не було часу до підготови..."
Д-р Харитя Кононенко.
