Малий фейлєтон
Cалі "Просвіти" битком набиті, народ дудонить ногами по підлозі від зимна, викликуючи відповідний миколаївський, зимовий настрій. Уява домальовує сніг і санки, щоб відрізнити зимового Миколу від теплого. Гості в кожухах, деякі в пальтах, а ризиканти — навіть без плаща.
На селі нервозний настрій, чути шепоти, суперечки, що переходить у сварні.
Через салю, по ногах публики й крізь діру в куртині переходять "артисти", — на хвилину розбурхана сала втихає. Попереді — янголятка, за ними — білий, як сніг, Миколай, позаду — чорт.
Починається.
На салі півголосом розмови:
— Але ж йому добре у цій бороді! Можна в нім залюбитися!...
— В нім? Також вигадала! Biн такий, ну такий, що я абсолютно, хіба б, але й то ні!...
— Тсс!...Тихо! Ще Нуська підслухає, а знаєш, яка вона? За ним світа не бачить!...
Тимчасом чорт пробує "рушити концептом".
Цьогорічний наш Микола убогий: війна, бецуґшайни і т. д. Тому й роздача дарунків не триває довго. Ще добре не вимовив, а вже "артисти" сходять зі салі й сунуть до буфету. За ними вдирається перемерзла публика.
В буфеті артисти відразу "розмиколаюються". Якась молоденька жінка відклеює Миколі бороду. Мати скидає зі свого янголятка білу суконочку з величезною повагою.
— Прохаю, відверніться на хвилиночку, бо мале стидається!...
— Шкода було й одягати, добродійко, на тих декілька хвилин! — завважує хтось.
А в буфеті вже кітлує, метушиться.
— Чай робиться! Зараз принесуть здолини! Прошу платити! Вам канапочку?.. Ой, немає вже! Вибачте...
За хвилину — не стало буфету. Святочні гості проглітнувши в одну мить буфет, у святочному настрою виходять.
Світло гасне у "Просвіті". Народ розбігається в місто, щоб де погрітись.
Біжу до "Полтави". А там не один, — аж двох Миколів! "Помиколував", поіменинував, поза північ. "Скріплений на дусі" прийшов у хату — та поклався спати.
Спав твердо. Тільки над раном мав дивні сни.
Снилось, що я й далі на "Просвіті", що йду тими середневічними сходами вгору — і марева лякають. Стіни з боків ще жахливіші, з брудних фрамуґ і закамарків вилазять смоки, лилики та змиї...
— Чого то — подумав я — у нас все такі жахливі сходи? Від коли запамятав. Де б то не було...
Але врешті таки дійшов на сам верх. Ледви відчинив двері — а вже мене почали тиснути, топтати, штурхати. Так змотлошили, що віддиху не стало — душусь.
— Рятуй, — кричу — святий Миколаю!..
— І... збудився.
Івась Тойсам.
