Вистава в темряві

Фестиваль альтернативного театру проходить в Музеї Ідей вже вчетверте. Тут зі свої виставами виступають як аматори, так і професіонали. До складу харківського театру «Котелок» входять студенти, які навчаються на театральних факультетах, та молоді професіонали. У Харкові актори виступають на малій сцені Будинку актора і мають декілька вистав у своєму репертуарі. Свій театр актори позиціонують як лабораторію, де кожен, навіть глядач, може стати учасником вистави. Улюбленим актором театру режисери називають самого глядача, який під час постановки має розібратися в своїх цінностях, життєвій позиції, та збагнути, де та межа між театром та реальністю. Тому після кожної вистави глядачі мають змогу висловити свої враження та роздуми з приводу почутого або побаченого на обговоренні.

Артисти театру у Львові під час фестивалю. Фото з архіву театру.

Поза тим, у репертуарі харківського «Котелка» чимало публічних читань свіжої драматургії, з яких часто виростають повноцінні постановки. Вистава «Кисень» за п’єсою Івана Вирипаєва, «Демони» Наталки Ворожбит, «Човняр» Анни Яблонської та інші спектаклі починалися спершу як спроба режисерського прочитання творів драматургії: «Наше завдання – розкрити своєрідність таланту драматурга і надати йому вчасну підтримку: щоб прозвучав саме драматург». Так від 2001 і дотепер театр познайомив харківського глядача з понад сотнею п’єс – від Сари Кейн до Олександра Блока, від Сашка Ушкалова до Мартіна МакДонаха. Володимир Гореславець – художній керівник театру, з чиєї режисерської лабораторії «Котелок» і розпочався чотирнадцять років тому.

Також театр є організатором фестивалю недержавних театрів «Курбалесія». До Львова «Котелок» приїжджає зі своєю виставою «Північне сяйво» вдруге. Постановка вимагає цілковитої темряви, тому цього разу актори грають у підвалі Музею. Стіни приміщення – чорні, на підлозі – запалені свічки, а світло вимкнене. Близько півночі актори стають на позиції і запрошують до зали глядачів. За мить свічки задмухують і вистава починається.

Фото: Олександр Гончаров, palindrome.com.ua

«У цілковитій темряві мені було доволі затишно. У підвалі було відчуття об’ємного звуку. Звучання інструментів створювало глибину, і я просто поринала в інший світ», –  розповідає Вікторія, яка прийшла на таку виставу вперше.

Текст вистави «Північне сяйво» викликає багато асоціацій. Протягом години глядач чує голоси акторів, а також звуки гітари, барабанів, води, тріскіт гілок тощо. Кожен актор не грає свою визначену роль. Всі вони говорять репліки одного героя – сина, що спить зі своєю матір’ю, стає її сутенером, воює в Афгані, а потім і вдома. Під час вистави звучать прізвища Гітлера та Сталіна. Фразу героя «Мама, я маленький Гітлер?!», що виступає тут лейтмотивом, актори часом вимовляють з інтонацією Путіна чи Януковича.

По завершенні акторам харківського театру не аплодують. У темряві зачинають «Плине кача», запалюють свічки, а акторка театру підходить до кожного глядача з проханням піти. Хтось залишається на своїх місцях, думаючи, що це частина вистави, хтось одразу зривається з місця і йде геть. Одні з перших залу полишають ті, хто виставу не зрозумів взагалі або не зовсім.

«Північне сяйво» зацікавлює глядачів нестандартною формою – театр у темряві та імпровізація ваблять новизною. А проте, навіть після другого перегляду досить важко раціоналізувати почуте та відчуте у процесі. Текст спантеличує і бентежить, і не дає жодних відповідей, залишаючи по собі гнітючі відчуття від того «негативу», що його вихлюпують актори у «Північному сяйві».

З вистави театру. Фото: palindrome.com.ua

«Враження двозначні. Темрява – це той антураж, який мені сподобався, а от сама вистава і її тема мені була не зрозуміла до кінця. Я шукала суть, яку актори хотіли донести, але не знайшла», – розповідає глядачка Ольга.

 

«Текст не однозначний. Подача дуже цікава, але слова мене не зачепили. Добре, що так експериментують, аби так було і надалі. Те, що кожен має свою думку, то вже інше питання», – говорить пан Павло, що займається ревіталізацією пам’ятників культури.

Те, що виставу сприйняли у Львові неоднозначно, відчули і самі актори. Анна Дашевська навчається і живе у Харкові, але її рідне місто – Євпаторія. На сумці акторки висить синьо-жовта стрічка, за яку вона не раз відчувала цькування у рідному Криму. Відтак в образі матері Аня, як і деякі глядачі, вбачає символ Батьківщини, яку її син в кінці вистави просить слухача ніколи не продавати.

«Мені здається, що багато хто буквально розуміє текст, який ми пропонуємо. Просто ми граємо свою історію. У нас немає однієї чіткої концепції. У нас кожен актор знаходить у цьому тексті щось своє. Важко сказати конкретно, про що він. Варто прийти і відчути його самому, так не переказати. Тому для мене цей текст дуже близький», – говорить Аня.

Актори театру у Львові під час фестивалю. Фото з архіву театру.

Можливу причину не задоволенням виставою акторка вбачає у втомі глядачів та пізньому часі. Натомість колега Ані по сцені Кирило Феокситов вважає, що різниця сприйняття львів’янами та харків’янами однієї й тієї вистави полягає у їхній ментальності та ставленні до театру.

«Запитайте будь-яку людину в Харкові: «Навіщо ви ходите до театру?». Більшість відповість: «Театр має бути!». Тут же скажуть: «Аби отримати задоволення». Театр нікому нічого не винен. Він існує для того, аби були думки. Якщо про виставу говорять, це добре. Значить, є про що говорити», – вважає Кирило.

Текст вистави написаний у 2008 році Володимиром Снігурченком. Його дружина Альона – режисерка «Північного сяйва». Минулого року Володимир їздив із постановкою до Тбілісі і, за словами дружини, глядачі тоді провели паралель між виставою та подіями в Абхазії. На думку Альони, «Північне сяйво» неможливо сприймати однозначно в будь-який час: «Текст доволі багатозначний та асоціативний, тому не хотілося давати йому якесь трактування. Ми не нав’язуємо те, що маємо на увазі. Глядач сам вимальовує в уяві свою виставу, а темрява цьому лише сприяє».

На фестивалях «Котелок» обговорень вистави не проводить, тому послухати враження глядачів актори змоги не мали. За словами Альони Снігурченко, головна мета вистави – змусити людей замислитись над своїм життя, ставленням до близьких та своєї країни: «Кожна людина окремо – це і є північне сяйво. Кожен з нас – це частина цієї планети, цього всесвіту, цієї країни, яка у свою чергу не може існувати без нас. Все, що відбувається в нашому житті, в незалежності від того – добре чи погано –  це все і є північне сяйво».