В 1902 році я здав вступний іспит на підготовний клас української гімназії в Коломиї. Разом з шістьома гімназистами я жив тоді в одної коломийської міщанки. Зять нашої хазяйки працював у друкарні Вільгельма Браунера, де друкувався "Народний декламатор". Щоденно вечером він приносив для нас аркушики коректи. Ми перечитували вірші і складали собі з них книжечки. Були там і два вірші Франка: "Галаган" і другий вірш про акцизника, якого дідько тягнув до пекла. Вірші нам дуже подобалися і про це ми розповіли старшим товаришам з гімназії. Вони розповіли нам те, що самі знали про Івана Франка і наказали, щоб усе говорити про нього з найбільшою шаною і любов'ю, бо це — наш великий народний поет. З того часу ми вишукували по різних читанках вірші Франка, переписували їх і вкладали до свого декламатора. Так ми познайомилися з Франком і мріяли про те, щоб колись побачити його.
Молодь тодішньої української гімназії в Коломиї — переважно селянські сини — залюбки читала твори Франка, а під час канікул робила для селян доповіді про життя і творчість письменника.
Нерідко також гімназисти ставили його п'єси — "Украдене щастя" і "Учитель". Селяни масово відвідували ці вистави, не шкодуючи ні трудів, ні коштів, бо всі були з них задоволені. Великим успіхом користувалася також любительська вистава "Украденого щастя" в моєму рідному селі влітку 1907 року. Її відвідували не тільки місцеві, але й десятки селян з сусідніх сіл.
Кілька літ згодом я вже був студентом університету в Чернівцях. Там я записався в члени українського студентського товариства. З приємністю згадую той час. Щоправда, ми всі завжди "хворіли" на брак грошей, але гумор і охота до роботи не покидали нас ніколи. На початку 1913 року загальні збори товариства одноголосно обрали Івана Франка своїм почесним членом. З скромних фондів товариства купили гарний пергаміновий папір, секретар переписав на ньому постанову зборів. Її треба було віддати Франкові. Однак, грошей на поїздку до Львова у нас не було, і не було також ніякої нагоди, щоб передати її поетові. Так проминуло кілька місяців. Врешті, управа товариства постановила запросити Франка до Чернівців, щоб він прочитав буковинцям свого "Мойсея". При цій нагоді ми постановили зібрати також серед громадян хоч трохи грошей на ювілейний дар поетові. Обраний комітет енергійно приступив до роботи, і в червні 1913 року ми всі очікували Франка на чернівецькому вокзалі.
Перед вокзалом зібралося дуже багато молоді всіх українських шкіл, робітники, трудова інтелігенція. Я з членами комітету вийшов на перон. Під'їхав поїзд. Всі чекали на поета біля вагонів першого класу, але мій товариш Роман Н. потягнув мене за собою вперед, говорячи: "Франко — селянський син і, напевно, приїде в третьому класі". І справді, по хвилині ми побачили Франка, як він виходив з вагону третього класу. Всі гукнули "славно" і допомогли йому злізти зі ступнів. Голова товариства привітав письменника короткою промовою, потім знову грімко залунало "ура!".
Увечері зійшлося багато народу, і Франко прочитав свого "Мойсея". Потім він довго і люб'язно розмовляв з місцевими вченими, учителями, молоддю і робітниками. Зранку наступного дня поет прийшов до нашого товариства. Ми всі урочисто чекали на нього, щоб дати йому почесну грамоту. Але секретар товариства десь забарився, а грамота була зачинена в його столі. Ми всі збентежились і послали навіть по слюсара, щоб стіл відчинив. Та на щастя надійшов і секретар. Голова товариства виголосив гарну промову до поета і дав йому грамоту. Потім ми всі стали просити Франка, щоб пішов з нами до фотографа для спільної знімки. Поет радо погодився на це, і ми пішли пішки (Франко рішуче відмовився їхати) до найближчого фотографа.
Того ж дня пополудні ми випровадили Франка на вокзал. Тут зустрінули професора Чернівецького університету Кайндля, який досліджував життя наших гуцулів і написав про них кілька книжок. Поет розмовляв з ним кілька хвилин на цю тему, потім над'їхав поїзд. Ми попращалися з нашим почесним членом, а скарбник товариства непомітно всунув при цьому в кишеню його пальто конверт з ювілейним даром.
Горді ми поверталися з вокзалу від думки, що гостювали в Чернівцях Великого Каменяра. Одна з найкращих мрій мого життя таки сповнилася — я бачив Івана Франка. А спільний знімок, який вдалося мені зберегти до сьогодні, це найцінніший для мене скарб. Часто дивлюсь на нього, пригадую собі наше незавидне минуле. Память про великого володаря народних дум вічно житиме в серці кожного трудящого.
Учитель А. Попенюк, с. Рудно.
