„Нє ґрйоз абман в туманной далі
Віною скорбі і печалі, —
Но ґібєль сіли маладой ;
Но ґньот всьево, што дух вазносіт
Чево душа безумно просіт —
Служеня істіннє жівой.“ П.А.
В ч. 39-ім „Дїла“ в фєйлєтовї п. X—о, зреасумувавши всї і вся вечерки і балї, прийшов до сумного заключеня, що даремно їздили батьки в матїрки з своїми донями, бо ті гуляли-гуляли і нїчого не вигуляли. Тай закиди робить тим, що не виноваті.
По тих результатах найлучше застановитись над потребою реформи жїночого вихованя, — що се не забаганка, не каприс жїночій, не еманципація, — то конечність. Щоби родичї уже зараня призадумались, чи їх донї найдуть женихів, — а властиво, щоб ва всякій случай так їх приготовили, аби могли самі на себе заробити, аби не лишити їх на Боже Провидїнє.
У нас — кілько то ще не зорганизованих народних шкіл! — а Русинок так мало-мало виходить з учительских семинарій. А для Русинки яке красне поле дїланя — бути учителькою в рускім селї! Заможнїйши родичї могли-би свої доньки посилати до вїденьских пансіонів, щоби гарно виучились европейских язиків і всесторонно виобразувались, щоби могли стати свїтлими гувервантками, могли вписуватись на курси бухгальтеріи .. і инші можна знайти способи, які у нас для женщини дозволені, — яке-небудь, лишь аби своє власне ремесло було в руках.
Я уже навїть не кажу про таких, котрим того конче потреба... котрі нераз приневолені сказати гірко: „Якій такій, аби був, аби хлїба роздобув“, — но о таких, котрих екзистенція забезпечена, але природа поскупила им краси а обогатила духово, і они не хотять бути трутнями в суспільности, а хотять мати визначене занятье — „не гнилою колодою по свїту валятись“...
Богато матерей у нас якось недовїрчиво глядять на таке самостійне житье женщини. Говорять: „мужь най буде як ворона, а все буде оборона“... і ведуть тою стежкою своїх доньок, не вглядаючи, чи та стежка доведе до цїли. Але-жь не одна дївчина уже з молодих лїт знає, що не согрїшила красою, — що трудно їй бути „вибраною“ — і засумує; але она розумна і сама себе питаєсь:
„Боже любий! То я вже на нїщо більше не здалась на свїтї? Тажь у мене серце так щиро бьється до всего, що взнесле, що гідне, що справедливе ! Нї мусять же бути якісь другі способи, що дадуть пізнати вартість женщини!“
І глядає она тої правди в книгах, що писані ученими... находить... та заразом пізнає, як она мало до того підготовлена, бо єї родичї дали таке вихованє, що хиба лишь сама про себе може з него користати.
Мати не радо дивиться на книжкове занятье своєї доньки. Коли ще до того донька зробить внесенє матери, що она волить за ті грошї, що мають пійти на вечерок, покупити собї книжок — навїть менше будуть коштувати, бо лишь 20 зр., а на вечерок пійде і два рази тілько — то мати з обуренєм відкаже: „Най і три рази тілько коштує, а на книжки не дам, бо через ті книжки вас бояться...“ Оттак донька, лишена межи Сциллею а Харибдою, мусить їхати на вечерок, бо той, що топиться, хапаєсь і бритви, — відказом матери позбавлена приятности книжкової, а молодій годї серед чотирох стїн животїти безчинно.
А вечерок — звїстна рїчь — поле не для кождої дївчини — а та дївчина, знаючи добре, що не може своєю особою викликати ефекту, чиниться здержливою, мовчаливою замкненою в собї .. розважна, серіозна, не може кинутиеь в той шалений вир — рефлектуєся і єї минає кождий надутий паннчь... Стають пари до танцю, приходить якійсь виполошений з буфету — і навїть не дивить ся... хочь-би з чемности спитав : „Чи могу просити ?“ — де там! — тягне за руку, а та йде, мовчить, бо і що-жь може сказати тому ласкавцеви?.. Але що́ дїєся в єї серци? що́ за упокоренє, що за глум-доля ? — ти лишь єдиний Боже знаєшь! А неодна гусочка ще й засмїєся з неї і скаже : „Бачишь? Я й письма не знаю, а гуляю...“
І дївчина, жиючи серед таких обставин, зачинае пессимистично глядїти на свїт — „нудиться свїтом і нудить собою“ — і лишаєся сама, а люде з погордою, з глумом скажуть: „Ох, стара дївка!“ Умре, поховаюхь як бульбу, і тілько з пережитого житя, щирої душї, великого серця, готового до посвяченя!... а може і які спосібности крилися в нїй, що могли служихи людскости, але недостижені, невироблені за-для людских пересудів...
Коли ти женщинї скажешь: „Ти не гарна, ти погана“ — ти єї убив... нї убиваєшь — в вїчній агоніи! І хоть-би женщина як запопадалась о свою долю, хочь-би як найчестнїйші були у неї змаганя, — все то може бути до нїчого, бо мужчина єсть барометром талану-долї, забави, радости жїночої! Що́ за абсурд!
Коли-б женщина була допущеною до служб публичних, тогдї всї преціози, біжутеріи она кинула-б, і як каже Цора в „Добушу“ Федьковича: „Геть нїсенїтний краме, в огонь з тобою!“
Але у нас ще до того далеко-далеко, а може й нїколи ти женщино не будешь спасена!
Найвїрнїйше змальована жїноча доля в народних пїснях, — хоть у народу иншій тип жїночій, а иншій в интелигенціи. У народу нема дївчинї иншого виходу, як одво подружье — єго уважають конечностею, і хоть-би дївчина знала, що одружившись буде нещасливою, таки йде, бо у них „стара дївка“ — то якась нечесть, в длятого приходить нераз до крайности:
„Рубай дуба, рубай дуба—
А у дуба явір, —
Волїв-би ся уродити
Замїсть дївки камїнь.“
Пан X—о написав свій фєйлєтон от так собї від не́хочу, може для жарту по добрім обїдї, — не знав, що розярить глубоко рану, ударить о струну сумної нути...
Д. 5 марта 1888.
Ольга Л.
