І.

 

Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежи вибив швидко и плачливо одинайцяту годину. Від громадки веселих, гарно повбираних панів-обивателів дрогобицьких, шчо проходжувалися по „плянтах" коло костела в тіни цвитучих каштанів, відділився пан будовничий, і вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робітників, занятих при ново-роспочатій будові.

 

— Ну, щож, майстер, — крикнув він, недоходя, готові ви вже раз?

 

— Все готово, прошу пана будовничого.

 

— Ну, то кажіть же вдарити „раст“!

 

— Добре, прошу пана! — відповів майстер і обертаючися до помічника, що стояв побіч него і докінчував обтісувати величезну фундаментову брилу попелівського піщаника, сказав: Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будовничий кажуть раст бити?... Живо!

 

Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб і поспішив сповнити майстрів росказ. Перескакуючи через роскидане кругом камінє, задихавшись і посинівши з натуги, він біг, що було моци в єго тонких мов скіпи ногах, ід високому парканови. На паркані завішена була на двох мотузках дошка, а побіч неі на таких же мотузках висіли дві деревяні довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кінчити роботу. Бенедьо, добігши до паркану, хопив довбеньки в обі руки і з усеі сили загримав ними о дошку.

 

Калать ! калать! калать! — роздалося радісне, голосне гавканє „деревяноі суки“... Так мулярі звали образово сесь прилад. Калать! калать! калать! — гримотів Бенедьо без упину, всьміхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всі мулярі заняті кругом на широкім пляцу: хто тесанєм каміня на фундаменти, хто гашенєм вапна в двох глубоких, штирогранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під подвалини, теслі, що в заді мов жовни цюкали обтісуючи здоровенні ялиці та дубове делинє, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цеглярі, що складали в стоси сьвіжо привезену цеглу, — весь той різнородний робучий люд, що снувався мов мурашки по пляцу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усі зупинилися і перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавленє крючка нараз спинить в єі скаженім ході.

 

Калать! калать! калать!— не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усі вже давно почули гавканє деревяноі суки. Мулярі, що стояли схилені над камінними брилами та з розмахом ценькали о твердий піщаник, аж час від часу іскри пирскали с під оскарба, тепер покинувши своі прилади випростовували крижі і роздоймали широко руки, щоби захопити як найбільше воздуху в груди. Деякі, котрим вигіднійше було клячіти або чяпіти при роботі, звільна піддвигалися на рівні ноги. В вапнярках шипіло та булькотіло вапно, немов лютилось, що єго наперед спражено в огни, а тепер назад вкинено в воду. Трачі такій лишили пилу в недорізанім брусі; вона повисла, спершися горішною ручкою о делину, а вітер хитав нею на боки. Копатільники повстромлювали рискалі в мяхку глину, а самі повискакували на верх з глубоких ровів, вибраних під підвалини. Між тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, с трачинєм та оприсками каміня на одежи, руках і лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер і пан будовничий.

 

— А як, прошу пана, спустимо сей камінь на місце? спитав будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану підвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих деревяних валах, все таки сягала майстрови трохи не по пояс.

 

— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будовничий, зирнувши крізь монокль на камінь. — Ну, проста річ, на друках.

 

— А може воно троха небеспечно, прошу пана?— закинув майстер.

 

— Небеспечно? А то для кого?...

 

— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — відповів усьміхаючися майстер.

 

— Е-е-е! Що тото! Небеспечно!... Не бійтеся, нічо нікому не станеся! Спустимо!...

 

І пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то він уже наперед силуєся і натужуєся, спускаючи камінь на призначене для него місце. — Спустимо беспечно! — повторив ще раз і то с такою певностю, немов, переконався, що єго сили вистачать на таке діло. Однако майстер-недовірок похитав головою, але не сказав нічого.

 

Тимчасом і прочі обивателі, що доси громадками проходжувалися по „плянтах“ довкола костела, на голос деревяноі суки почали звільна стягатися тож ід новій будові, а поперед всіх сам властивець новоі будови. Лєон Гаммершляg, високий і статний жид с кругло підстриженою бородою, прямим носом і червоними мов малини устами. Він був нині дуже веселий, говіркий и дотепний, сипав жартами и забавляв видимо ціле товариство, бо всі громадилися і тиснулися круг нього. Далі в другій громадці прийшов і Герман Gольдкремер, найповажнійшнй, т. є. найбогатший з усіх присутних обивателів. Він був більше здержаний, тихий, а навіть троха чогось маркітний, хоть і старався не показувати того. Далі йшли ще другі предприємці, богачі дрогобицькі і бориславські, деякі урядники та один околичний дідич, великий приятель Гаммершляgа, певно тому, бо весь єго маєток був в Гаммершляgовій кішени.

 

Ціле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерій, в блискучих чорних ціліндрах, в рукавичках, з лісками в руках і перстенями на пальцях дивно відбивало від сіроі маси робітників, пестріючоі хіба червоною краскою цегли або білою краскою вапна. Тілько веселий гамір одних і других мішався до купи.

 

Цілий пляц на розі улиць Панськоі і Зеленоі заповнений був людьми, деревом, камінєм, цеглою, гонтєм, купами глини і подабав на велику руіну. Тілько одна дощана буда, троха понизше в невирубанім саду, мала вид живий і принадний. Вона була прикрашена золеною ялиною від входу, в середині обвішана диванами, в ній і довкола неі крутилися прислужники с криком та проклятями... Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляg хотів учтити закладини нового дому. І ще оден незвичайний гість з великим подивом придивлявся цілому тому натовпови людей і предметів. Се була невелика особа,— а прецінь усі на ню ззиралися цікаво і якось дивно.

 

— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робітник, — а то на яку памятку того щигля сюда вивісили ?

 

— А, щось то вже вни з ним гадають робити, — відповів Бенедьо.

 

Всі робітники перешіптувалися між собою і позирали на щигля, що скакав в дротяній клітці, завішеній на друці над самою ямою, але ніхто не знав, на що він. Навіть майстер не знав, хоть надавав собі премудрий вид і на запитаня робітників відповідав: — А як же, все бись хтів знати! Постарієшся, як усе пізнаєш!

 

А щиголь між тим, отямившися с першого переляку при першім напливі цілоі тоі товпи народа, скакав собі по щебликах клітки, теребив конопляне сімя дзьобиком, а часом, ставши на верхний щеблик, тріпотав червоно- жовто басаманистими крильцями і щебетав тонесенько: тікілі—тлінь! цьуррінь, цьуррінь! куль, куль, куль!...

 

З між натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Лєона Гаммершляgа, визначився єго голос. Він вискочив на підвалину, і обернувся до всего товариства: — Моі панове, сусіди і добродіі!...

 

— Тихо! тихо! пст! — загомоніло кругом і утихло. Лєон говорив далі: Дуже, дуже вам дякую, що ви були такі добрі, почтити мене своім приходом на нинішний, такий важний для мене обхід...

 

— О просимо, просимо! загомоніло кілька голосів, грубих і тонких.

 

— Ах, ось і наші дами йідуть! Панове, передовсім ходім дами привитати ! — І Гаммершляg щез знов у товпі, а кілька молодших панів пішло на улицю, де саме надкотило кілька бричок з дамами. Панове помогли йім повилазити з бричок і попідруч повели на пляц, де зроблено для них місце тутже близь величезноі камінноі брили.

 

Дами ті, були то по більшій части старі і погані жидівки, котрі недостачу молодости і красоти старались покрити пишним і виставним богацтвом. Шовки, атласи, блискуче камінє і золото так і сйяло на них. Вони що хвилі осторожно обзирали своі сукні, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камінє, або о неменьше брудних робітників. Одна тілько Фанні, донька Гаммершляgа, визначувалась с поміж дам іменно тим, чого йім не ставало —  молодістю і красотою, і виглядала між ними, мов росцвитаюча півонія між відцвившими бодяками. Круг неі тож і громадились молодші с товариства і швидко там зійшлася купка, в котрій пійшла оживлена, голосна бесіда, між тим коли прочі дами по перших звичайних викриках подиву, по перших більше-меньше пискливих та вивчених жиченях властивцеви всякого щастя, сталися досить тяжкі на слова і почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоісь комедіі. Тим ожиданєм швидко заразилися й другі. Веселий гомін умовк. Бачилось, що разом з дамами налетів на товариство дух нуди і якоісь силуваноі здержаности, котра нікому на ні на що не здалася.

 

І Гаммершляg якось немов збився с пантелику. Він мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесіду, і снувався то сюди то туди, зачинав то з одним то з другим розмову о річах посторонних, але все то якось по клийілося. Нараз побачився супроті Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева і озирав цілий пляц, немов забирався єго торгувати.

 

— А щож, вашоі пані нема, дорогий сусідо? — сказав Лєон усьміхаючись ?

 

— Даруйте, відповів Герман, — вона певно щось не здорова.

 

— Ах, дуже міні жаль! А я надіявся...

 

— Але що, — відказав задобрюючи Герман, — хібаж то вона така велика особа! Обійдеся про ню!

 

— Ні, коханий сусідо! Прошу так не казати, що не велика особа... Як же так?... От, моя Фанні, бідна дитина, — як вона була б щасливою, як би мала таку матір!...

 

 Неправда тих слів аж била з лиця і очей Лєонови, але уста, послушні наказови волі, говорили а розум силяв йіх до купи, як того вимагав інтерес.

 

Але ось від лану, де на сході видно було височезну, побілену божницю, почувся великий крик і гамір. Всі гості і робітники звернули очи в той бік. По хвили показалася на улици мов чорна гоготяча хмара, — се був кагал жидівський з рабіном в середині, котрий мав звершити обряд посьвяченя підвалин нового дому.

 

Швидко цілий пляц був залитий жидами, котрі своім звичаєм говорили в суміш, голосно і борзо, снували мов мурашки в розваленій купині, оглядали все і немов таксували все очима, а відтак зітхали та похитували головами, немов би разом і дивувалися богацтву Лєона і жалували, що богацтво тото в єго, а не в йіх руках. Немногі панки- христіяне, що тож були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися на бік, чуючися не в своій тарілці. Околичний дідич хмурився і закусував губи зо злости, видячись в тім жидівськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на него. Він певно в души кляв сердечно свого „щирого приятеля, Лєона“, але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска.

 

Загальний гамір на пляцу не тілько не вгавав, але ще й побільшився. Щиголь перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав перхати по клітці та битися о дротики. Рабіна, старого, сивого жида з довгою бородою, вели два школьники по під руки і привели аж ід самій підвалині. Стиск зробився довкола такий, немов би кождий жид хотів бути туж коло самого рабіна, не зважаючи, що там нема місця на тілько люда. Серед тиску і крику товпи не чути було й того, що читав рабін над підвалиною. А тілько коли школьники час від часу в відповідь на єго молитву викрикнули „умайн“, се б то „амінь“, тоді й уся проча товпа повторяла за ними „умайн“.

 

Вдарила дванайцята година. На дзвінници коло костела тутже насупротів новоі будови загудів величезний дзвін, звіщаючи полуднє. За ним зателенькали й усі другі дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що цілий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливійше і сумнійше роздавалося те безладне, різноголосе „умайн“. Робітники почувши дзвони, познимали шапки і почали хреститися, а оден школьннк підійшовши до Лєона і вклонившися єму почав шептати: Най бог благословить вас і зачате вами діло.  Ми вже скінчили. А відтак похиляючися ще близше до Лєона, сказав тихійше: — Видите, пан-біг добрий післав вам знак, що все піде вам щасливо, що тілько загадаєте.

 

— Добрий знак? А то який? — спитав Лєон.

 

— А не чуєте, що христіянські дзвони самі добровільно роблять вам службу і кличуть на вас благословеньство христіянського бога? То значить, що христіяне все будуть вам добровільно служити. Будуть помагати вам осягнути то, що собі загадаєте. Ті дзвони, то добрий знак для вас!...

 

Коли б Лєон учув був таку бесіду при других, він би певно був насьміявся з неі. Він рад був удавати про око вольнодумного чоловіка, але в глубині серця, так як усі малорозвиті і самолюбні люде, був забобонний. Тож і тепер, знаючи, що ніхто не чув школьниковоі бесіди, він приймив дуже радо добру ворожбу і віткнув десятку в надставлений школьників кулак.

 

— Се для вас і для школи, — шепнув Лєон, — а за добрий знак богу дякувати!

 

Школьннк урадуваний став знов на своє місце коло рабіна і сейчас же почав перешіптуватися з другим школьником, котрий очевидно питав єго, кілько дав Лєон.

 

А тимчасом пан будовничий принявся вже до свого діла і почав комендерувати робітниками. — Ану, до друків! — кричав. Бенедю, тумане вісімнайцятий, де твій друк?...

 

Гармідер на пляцу ще побільшився. Рабіна відвели на бік, жиди розступилися, щоб дати місце робітникам, котрі мали зрушити з місця величезну підвалину і впустити йійі на приналежне місце в викопаний глубокий рів. Дами цікаво тислися на перед і сопіли серед натовпу; вони були дуже цікаві побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тілько щиголь цвірінкав весело в клітці та сонце широким, неприглядним лицем всьміхалося згори з посеред темно-енного, безхмарного неба.

 

Всі прикази будовничого сповнено швидко. Півперек невеличкоі доріжки, куди треба було просунути камінь, покладено штири вали так само за грубі, як ті, на котрих він тепер спочивав. Такіж самі два вали положено півперек ями, в котру тре було камінь спустити. Робітники окружили єго з друками в руках, мов ладились буками всилувати го до руху і зломати єго камінну упертість. Деякі жартували і сьміялися, називаючи підвалину сірою коровою, котру так богато люда отсе загоняє до стайні.

 

— А поступися, маленька ! — гейкнув оден, поштуркуючи камінь рукою. Але ось роздалася коменда будовинчого і все утихло. На цілім многолюднім пляцу чути було тілько сапанє людей та цвірк щигля в клітці.

 

Ану, рушайте! Раз, два, три! — крикнув будовничий. Десять друків, мов десять величезних пальців підхопило камінь з обох боків і він звільна покотився по валах, важко хрустячи ними о підсипаний шутер.

 

— Гура! Гей! А скобочи но го, най ся рушає! — закричали весело робітники. — Далі! кричав серед тих голосів будовничий.

 

Робітники знов натужилися. Знов захрустів шутер, заскрипіли вали під тягаром, і камінь, мов величезна черепаха, повз ізвільна наперед. На лицях присутних гостей видніла ся радість, дами всьміхалися а Лєон шептав до котрогось свого „сусіда“: — І що то! Говоріть, що хочете, все таки чоловік — пан природи ! Нема такоі сили, котроі б він не переміг. Ось скала, тягар, а й тота рушаєся по єго приказу.

 

— А особливо прошу зауважити,— додав „сусід“ що за сила в товаристві людей! Злученими силами чуда доконуються ! Хіба-ж сам оден чоловік потрафив би щось подібного?...

 

— Так, так, злученими силами, се велике слово! — відповів Лєон.

 

— Гурра враз! Ану! — кричали радісно робітники. Камінь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних ліgарях, котрі по обох берегах ями своіми кінцями глубоко вгризлися в землю під єго вагою. Але тепер діло було найтруднійше — спустити камінь відповідно в долину.

 

— Ану, хлопці, живо, до друків! — комендерував будовничий. Робітники розскочилися в оден миг на оба боки рова і підсадили пять пар підойм під камінь.

 

— По під ребра го ! Так, щоби му аж серце підскакувало, — жартували робітники.

 

— А тепер підносіть до гори! А як скоро ліgарі відвержені на бік, то як скажу: „Ну!“ — всі разом вихапуйте друки і враз від ями! Розумієте?

 

— Розуміємо !

 

— Але всі враз! Бо хто запізниться, то біда буде!

 

— Ну, ну! — крикнули робітники і разом налягли на підойми, щоби підважити камінь до гори. І справді, він звільна мов неохітно відділився від ліgарів, на котрих лежав і піднісся на кілька цалів в гору. Всіх серця мимоволі дрожали. Робітники посинівши від натуги, держали камінь на підоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягнуть с під него ліgарі і заки будовничий не дасть знаку, — вихапувати друки с під каменя.

 

— Ну! —гаркнув нараз будовничий серед загальноі тиші, і девять робітників разом з друками пирсло в противні боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя спадаючого на призначене місце почули згромаджені і глухий, пронимаючий зойк.

 

— Що се такого? що се такого? — загомоніло кругом. Всі почали знов тиснутися, гомоніти та допитуватися, що се такого сталося.

 

Сталася проста річ. Девять робітників вихопило одночасно своі підойми с під каменя, а десятий, помічник мулярський, Бенедьо Синиця не встиг сего на час зробити. Одна хвилинка за пізно, але та хвилинка могла го згубити. Камінь усім своім тягаром шарпнув єго підойму і вирвав з рук. Підойма зайіхала Бенедя півперек,— щастє, що не по голові, а тілько в бік. Бенедьо лиш раз зойкнув і впав мов неживий на землю.

 

(Д. б.)

 

 

 

(Дальше.)

 

Густим клубом пирснув до гори пісок, де впала розмахнена підойма. Робітники в смертельній трівозі кинулися до Бенедя.

 

— Що то таке? Що таке? — гомоніли гості. — Що сталося?

 

— Підойма забила чоловіка.

 

— Забила ? Йой, боже!— далося чути між дамами.

 

— Ні, не забила,— живий ! — роздалось з між робітників.

 

— Живий! А! — відсапнув Лєон, котрого крик Бенедя вхопив був мов кліщами за серце.

 

— А дуже скалічений?

 

— Ні не дуже! Се був голос будовничого, котрий також при тім злучаю несподівано почув, як під ним ні с сего ні с того дилькотіли коліна.

 

Товпа гомоніла і тиснулася довкола скаліченого. Дами охали та пищали, кривячи уста та виставляючи на показ, які то вни чулі та мяхкого серця. Лєонови все ще щось невиразно шуміло в голові і думки не могли зібратися до купи. Навіть щиголь у своій клітці ціпотів жалібно та перхав по кутах, неначе не міг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однім місци, посинілий як боз, зомлілий, зі сціпленими зубами. Підойма зачепила єго острим суком о бік, продерла опинку і сорочку і фалатнула в клубі діру, с котроі пустилась кров. Але підойма засягнула і троха висше, по голодници, і через те іменно позбавила єго на хвилю віддиху.

 

— Води! води! — кричали робітники, що заходилися тверезити Бенедя і перевязати єго рану. Принесено воду, перевязано рану і затамовано кров, але відтерети зомлілого годі було. Удар був дуже сильний і в небеспечне місце. Над цілим товариством залягала знов хмара непевности.

 

— Возьміть го, винесіть оттам на вулицю! — крикнув в кінци Лєон, — а ні, то занесіть до дому, та прикличте доктора !

 

— Живо, живо! — підгоняв будовничий.

 

Заки два робітники взяли Бенедя за руки і ноги та понесли крізь натовп людей на вулицю, до будовничого з заду підійшов майстер мулярський і діткнувся єго плеча рукою. Будовничий зіснувся і обернувся напруго, мов за дотиком пекучоі кропиви.

 

— А видите, пане будовничий, — я добре казав...

 

— Що, що таке? Хто казав?

 

— Я казав — шептав стиха, спокійно майстер,— не спускати камінь на друках, бо небеспечно.

 

— Е, дурень ти! От мудь, не що інше, а пяний був, не відскочив, — хто му винен!—відповів офукливо будовничий і відвернувся. Майстер стис плечима і замовк. Але будовничий почув шпильку в нутрі і трохи не пінився зо злости.

 

Між тим пора було кінчити закладини. Школьники спровадили рабіна на малу, досить вигідну драбинку, і він зліз по ній на дно рова, де на призначенім місци лежав фундаментовий камінь. На верхній площи каміня була видовбана штирогранна, досить глубока ямка, а довкола неі червонілись сьвіжі плями крови, що бризнули з рани Бенедя. Рабін промуркотів ще якусь молитву а відтак перший кинув невеличкий срібний гріш до видовбаноі в камени ямки. За ним то само школьники а відтак почали й прочі гості злазити східцями і кидати хто більші, хто меньші монети в підвалину. Дами скрикували та хиталися на східцях, піддержувані мужчинами, тілько Лєонова дочка Фанні гордо і сьміло злізла до ями і кинула дуката. По дамах почали й панове оден по другім спускатись до підвалини. Потомок польськоі шляхти ішов тутже за Германом і косо глянув па богатого капіталіста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом; шляхтич мав лиш срібного ринського в кішени, але щоб не покпитись зі своім шляхецким гонором, живо відопяв від маншета золоту спинку і кинув йійі до ямки.

 

Довго тягнувся ряд гостей, довго бреньчало золото та срібло, сиплючись у камінну ямку та заливаючи йійі блискучою филею. Робітники, що стояли над ямою, чекаючи на росказ майстра, зависно гляділи на цілий той обряд. Но ось уже киданє грошей скінчилось, — ямка мало що не повна. Лєон, що доси стояв при східцях і всіх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та шляхтичем він на радощах навіть поцілувався), тепер виступив на перед і казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робітники кинулись сповнити єго волю, а він сам тим часом підойшов ід клітці с щиглом.—Тікілі—тлінь ! цюрінь, цюрінь ! куль-куль-куль ! щебетала пташина, не надіючись собі лиха, коли Лєон зближався. Тонкий, чистий спів щигля звенів у тихім воздусі, мов скло. Довкола всі втишилися, цікаво позираючи на закінченє важного обряду закладин. Лєон зняв клітку с птахом іс стовпа, і держачи йійі до гори, проговорив: — Моі дорогі сусіди а нині гості! Великий се день для мене, дуже великий. Чоловік, що сорок літ блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, — нині перший раз побачився близьким супокійного пристанівку. Ту, в щасливім місті Дрогобичи я задумав увити собі гніздо, котре би було красою і славою міста ...

 

— Браво, браво! — закричали гості перериваючи бесіду. Лєон поклонився з усьміхом і говорив дальше.

 

— Батьки наші навчали нас, що хотячи зачати якесь діло щасливо, хотячи довершити єго щасливо і хотячи уживати єго плодів щасливо, треба передовсім зйєднати собі духів місця. Ви вірите в духів, ласкаві панство? Може бути, що є між вами хто, що в них не вірить. Я — признаюсь вам — вірю в них. Ту, в тій земли, в тих брилах каміня, в тім сичучім вапні, в людських руках і головах,— у всім тім жиють духи, сильні, таємничі. При йіх тілько помочи стане мій будинок, — моя твердиня. Вони тілько будуть єі підпорою і обороною. І тих то духів поєднати, жертвою поєднати, кровавою жертвою, — се ціль нинішного великого обряду. Щоб достаток і добробит — не для мене, а для цілого міста — цвили в тім домі, ви ласкавими руками кинули в сю камінну борозду золоте сімя. Щоб здоровє, веселість і краса — не для мене, а для цілого міста — цвили в тім домі, я жертвую духам сего місця сего живого, здорового, веселого і гарного співака!

 

При тих словах Лєон встромив руку до клітки. — Пі-пі-пі! запищала пташина, перхаючи і ховаючись по кутах, однако Лєон живо зловив йійі і виняв с клітки. Щиголь, скоро в руці, замовк, тілько дивився довкола заляканими очима. Его червонопері груди виглядали, мов велика кровава пляма в Лєоновій руці. Лєон виняв червону шовкову нитку і звязав нею щиглеви крила і ноги, а відтак зійшов східцями в долину до фундаменту. Всі довкола мовчали, мов під якимось тиском. Робітники наднесли велику плиту і довкола штирогранного прорубу в фундаменті наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвір. Тоді Лєон прошептавши ще якісь слова, зняв перше з пальця золотий перстінь і кинув єго до прочого скарбу в камінній дучці, а відтак положив на верх щигля. Пташина лежала спокійно на холоднім, смертельнім ложі з золота і срібла, тілько головку звернула до гори, до неба, до своєі ясноі, чистоі вітчини, — но зараз велика плита прикрила з верха той живий гріб, затверджуючи будуще щастє дому Гаммершляgів....

 

В тій хвили Лєон поглянув в бік і побачив на фундаменті сьліди іншоі жертви — кров людську, кров помічника мулярського Бенедя. Та кров, застила вже на камени, вразила єго до глубини душі. Ему повиділось, що відай чи не „духи місця“ жартують собі з єго слів і беруть зовсім не таку марну жертву, як єго жертва. Ему повиділось, що тая друга, страшна, людська жертва ледви чи вийде єму на користь. Краплі крови, закріплоі на камени, в темнім прокопі виглядали мов чорні голови зелізних гвоздів, що вертять, дірявлять і росточують підвалини єго пишноі будови. Ему стало нараз якось холодно, якось тісно в прокопі і він вихопився чим борше на верх.

 

Гості тислися до него з жиченями. Герман стиснув єму руку і промовив голосно:—Най той невеликий скарб, засіяний приязними руками в підвалину вашого дому, росте і множиться в тисячу раз! Най стане підвалиною слави і богацтва вашого роду!

 

— І так як ваш дім нині засновуєсь на підвалині с каменя і золота—додав з другого боку також голосно шляхтич, — так най щастє і росцвіт вашого роду від нині основуєсь на щирій приязніі і прихильности всіх людей !

 

Лєон радісно стискав руки своім гостям, радісно дякував йім за йіх приязнь і услугу, радісно прирікав працювати на дальше тілько в товаристві і для товариства, — а все таки в серці єго лежав ще холодний сумерк, крізь котрий грізно виднілися великі, чорні краплі крови, мов живі зелізні гвозді, пробиваючі і росточуючі незначно підвалини єго щастя. Він чув з усіх слів своіх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глубоко в йіх серцях зависть.

 

Між тим робітники під проводом будовничого замурували з усіх боків фундамент і виводили швидко стіну в середині прокопу. Вдарила перша година.

 

— Ну, досить, люде, на нині роботи! — крикнув Лєон. — Треба й вам троха забавитись. Таких днів, як нинішний, в моім житю не богато, — найже і для вас він буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива і закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

 

— Добре, прошу пана!

 

— А вас, моі дорогі гості, прошу за собою. Фанні, дитинко, — будь господинею і займися дамами! Прошу ! прошу!

 

Гості, весело гуторячи, пішли поміж купами цегли, каміня та дерева до дощаноі, вінцями та ріжнобарвними хоруговками устроєноі буди на перекуску. Тілько рабін і школьники та деякі другі „хуссіти“ пішли геть, не хотячи засідати при однім столі с „трефняками.“

 

Поки в буді серед веселого гамору пани гостилися, робітники сиділи в широкім крузі під голим небом на каміню. Два помічники наливали пиво, другі два розносили різники хліба та сушену рибу. Однако робітники були якось дуже мовчазливі. Злучай з Бенедьом щемів іще всім у нутрі, ба і весь той дивний жидівський обряд закладин дуже йім не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Ніби то принесе щастє? А втім, може й так... Адже добре то якийсь вигадав: „панам весілє а курці смерть“. А ту ще й ті робітники, що відносили Бенедя до дому, повернули і стали росповідати, як стара Бенедьова мати перепудилась і заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлілого, окровавленого. Зразу бідачка гадала, що вже по єі синови, але коли йім удалося Бенедя протверезити, то так утішилася, мов дитина: заскакує коло него і цілує і плаче і йойкає, так, що аж серце краєся чоловікови.

 

— Знаєте що, хлопці, — озвався майстер, — треба би зробити яку складку, та підратувати бідних людей,— бо заки він буде слабий та незарібний, то я й не знаю, с чого йім обоім вижити. Адже стара іглою не занипає на тілько!

 

— Правда, правда! — закричали робітники з усіх боків. Скоро по виплаті, то кождий по пять крейцарів,— нам уйма не велика, а йім добро.

 

— Ну, а будовничий, — озвався котрийсь муляр,— він нічо не дасть? Адже ціле нещастє через него!

 

— Тай ще добре, що на тім сталося, сказав другий. — Та то камінь міг і пятьом так само зайіхати!

 

— Тре му казати, най також причиниться на бідного скаліченого.

 

— Але вже ви кажіть, — сказав майстер, — я не буду.

 

— Ну та що, скажемо ми, гуртом, — озвалися голоси.

 

Саме в тій хвили вийшов будовничий з буди від гостей, щоб поглянути на робітників. Его лице вже налилось широким румянцем від випитого вина, а блискуча паличка дуже живо літала з одноі руки до другоі.

 

— А що, діти! крикнув він, підходячи до кружка.

 

— Все добре, прошу пана, — відказав майстер.

 

— Ну, так ми ся й справуйте!—І хотів іти назад.

 

— Ми би до пана мали одну просьбу,—дався чути голос с поміж робітників. Будовничий обернувся.

 

— До мене?

 

— Так, — загули гуртом усі.

 

— Ну, щож такого?

 

— Щоби пан були ласкаві причинитися до складки на того помічника, що го нині підоймою пришибло.

 

Будовничий стояв, не кажучи нічого, тілько сильнійший румянець почав виступати на єго лице, — знак, що просьба робітників неприємно єго діткнула.

 

— Я? — сказав він в кінци с проволоком. — А ви відки до мене с тою просьбою приходите? Хіба я тому винен, чи що?

 

— Та, прошу пана, і ми не винні, але здаєся нам, годиться і таки треба помочи бідному чоловікови. Він слабий, якийсь час не буде міг робити, — треба ж єму й матери старій чимось дихати.

 

— Як хочете, то му помагайте, а я відки до того приходжу! Першому ліпшому непотрібови помагай!... Ще чого не стало!... Будовничий відвернувся гнівно і пустився йти назад, коли в тім котрийсь з робітників обурений такою бесідою, сказав голосно:

 

— Ади, який пан! А сам тому найбільше винен, що Бенедя скалічило! От коби єго було так парнуло, то певно бим не пожалував не то пять, а й десять крейцарів на такого дідовода!...

 

— Що? — ревнув нараз з усеі сили будовничий і прискочив до сидячих робітників. — Хто се говорив?

 

Мовчанка.

 

— Хто се сьмів говорити? Га?

 

Ніхто й не писнув.

 

— Майстер, ви ту сиділи; хто се сказав? Говоріть, а ні, то вас нажену з роботи замісць того урвителя!

 

Майстер поглянув довкола по робітниках і сказав спокійно: — Я не знаю.

 

— Не знаєте? То я вас від нині не знаю ту на роботі. Проч!

 

— То я сказав! — відозвався оден робітник, встаючи. Я сказав і ще раз кажу, що-с дідовід, коли не хочеш на бідного робітника дати. А о твою роботу я не стою!

 

Будовничий стояв, мов скажений і з люти не міг до слова прийти. Робітник між тим узяв свій „вінкель", кельню та міру і попрощавшися с товаришами, спокійною ходою пішов ід ринкови. Прочі робітники мовчали.

 

— Га, драби, лайдаки! — гримав будовничий. — О, або він стоіть о роботу! Він би лиш лежав горі животом, як тота свиня в болоті. Але пождіть но ви, навчу я вас порядку! Не такі у мене станете! А то урвителі! — і ще весь телепаючись зі злости та кленучи всю „голоту“, будовничий пішов назад до панського товариства.

 

В буді тимчасом ішло дуже весело і гойно. По перекусці слуги позбирали миски і тарелі, а натомісць понаставляли фляшок з вином і чарок. Чарки кружили живо. Вино звільна роспутувало язики, розбуджувало веселість та гомін. Пахучий дим з дорогих циgар клубився понад головами до дощаноі стелі, плив тонкою струйкою крізь прорізане вікно. Слуги Лєонові крутилися посеред гостей, подаючи йім, чого хто забажав. Гості одні сиділи купками, другі стояли або ходили балакаючи, жартуючи або торгуючись. Лєон не покидав Германа. Він нині перший раз близше зійшовся с тим найбільшим Бориславським тузом і почув до него якусь дивну приязнь. Доси вони стояли против себе, як вороги. Лєон доперва два роки тому прийшов до Борислава з готовим і чималим капіталом. Він був більше образований від Германа, добре знався на купецтві, читав деякі книжки гірничі і думав, що досить єму тілько явитись в Бориславі, а усе покориться перед ним і він стане самовладним паном. Він наперед укладав собі плани, як то він закупить дешево обширні і найвідповіднійші до копаня частки грунту, як позаводить собі машини для скоршого і дешевшого видобутку земляних скарбів, як піднесе цілий нафтовий промисл і своєю волею буде піднімати і опускати ціни на всіх торгах. Між тим показалося на ділі зовсім не те. В Бориславі були вже своі сили, і то сили такі, с котрими єму не лехко було міритись,—а найбільшою такою силою був Герман. Лєон зразу лютився,  побачивши, з якою не тайною неохотою приймають єго давні Бориславські предприємці. Особливо Герман, той простий, невчений жид-онучкар був для него сілю в оці і він старався все і всюди, де тілько міг, щипати єго, а в товаристві ніколи не переминув по за звичайною чемностею показати Германови свою духову висшість. Герман знов мало робив собі з дотинків Лєона, а шарпав єго на полі інтересів: перехапував частки, котрі хотів купувати Лєон, переймав єго що найліпших робітників, а при всім тім Лєонови все показував такий вид, буцім то й нічого не знає. Сего було за много для Лєона. Він побачив, що таким способом не дійде ні до чого. Правда, доси в Бориславі йому щастилося: він надибав на кілька богатих жил воску, кіпячка тож в многих ямах ішла добре; але Лєон справедливо боявся, що не завсігди щастє буде му прихильне, що може часом і відвернеся від него, а на такий злучай ліпше мати сильних приятелів, ніж сильних ворогів. А ту ще й те причинилося, що по смерти жінки Лєон забажав с часом осісти супокійно, утвердитися, пустити корінє в gрунт і уживати на старість плодів свого неспокійного, запопадливого житя і забезпечити хороше житє своій єдиначці. Тут уже конечна річ — мати кружок приятелів, а не ворогів. При тім же він зачув, що у Германа є син єдинак у Львові в практиці купецькій, — і думка єго прямо стрілила туди: Германів син і єго Фанні, то пара; два найбільші силачі по капіталу, замісць боротися і підкопувати оден другого, сходяться, звязані тісним вузлом родинним і — думка Лєонова будувала золоті замки на тій тривкій підвалині.

 

— Бачите, дорогий сусідо, — говорив він до Германа — сам не знаю, що таке, що так міні дуже затужилося за своім спокійним, тихим і щасливим пристановком. А то доси чоловік був, як та перелетна птиця: то ту, то там. Ні, пора вспокоітися!

 

— І я то кажу, — сказав Герман, що чинився, немов тая бесіда дуже єго займає.

 

— Не дав міні бог сина, так як вам, — га, але є у мене дочка, сердечна дитина. Бачити йійі щасливою, з любим чоловіком, в крузі діточок, — ох, то єдина ціль мого житя...

 

— Дасть бог, що й теє вам сповниться.

 

— Га, я дуже того бажаю... Ах, і ще так кружок добрих приятелів, таких, як ви, любий сусідо, — ні, більше би ми нічо до щастя не хибувало...  

 

— Ну, що до мене, сказав усьміхаючись Герман,— я з Дрогобича не втечу, — мене можете мати завсігди на своі услуги.

 

— О, я знаю, — сказав Лєон і кріпко стиснув Германову руку, — я знаю, що ви щирий, добрий чоловік! Не повірите, як я від давна бажав з вами близше познакомитися... А щож ваш син? Правда, я не маю чести знати єго лично, але він уже наперед милий міні і дорогий, як своя власна дитина.

 

Герман троха скривився на згадку про сина, мов нараз в медівнику схрупнув зерно перцю.

 

— Мій син, — сказав він неохітно, — дякую вам за ласкаве, запитанє! От, працює, що може.

 

— Ну, того й не кажіть! — скрикнув Лєон, — я і сам знаю, що син такого батька певно й хвилі не просидить дармо! Ех, дорогий сусідо, — який би я був щасливий, як би то ми могли взятися оба до купи, зійтися близько у всім, так, щоби... Він урвав і глядів на Германа, а Герман на него, не згадуючи, куди той цілить.

 

— Знаєте, почав знов Лєон, — нинішний день такий великий і щасливий для мене... — Саме серед тоі розмови оба бесідники встали і підійшли до вікна, бо в буді зробилось душно. Герман виглянув у вікно на двір. Ледви відступив від вікна, коли нараз кусень цегли мов стріла влетів крізь вікно саме туди, де стояв Герман, і  як раз коли Лєон говорив про велике нинішнє щастє, цегла гепнула перед ним на стіл, в купу склянок. Болізно дзенькнуло і росприслося скло, а цегла полетіла далі і ударившися ще о противну стіну, впала на землю. Всі позривалися з місць, а Герман поблід, мов полотно: він догадувався, що цегла вимірена була в него.

 

— Що се? що се? Хто се такий? — почулися трівожні крики. Лєон, Герман і ще деякі гості вилетіли на двір. На дворі тож крик.

 

— А лапай но го, драба якогось!—кричав з усеі моци майстер.

 

— Хто ту цеглою кидаєсь? — крикнув і собіж Лєон.

 

— А он, прошу пана, якийсь драбуга вуглярчук. Плентався ту по улици, зазирав, зазирав, а далі як побачив о-того пана (показав Германа) у вікні, та за цеглу, — як фурить, та втеки! Лапай го, лапай, та на поліцію!— обернувся знов майстер до двох робітників, що гнали долів Зеленою улицею за утікаючим углярчуком в чорній як смола сорочці і в такійже опинці.

 

— Овва, то бестія втікає! Не здогонять! — говорив майстер. Робітники, що гнали за хлопаком, також здаєсь, були тоі гадки, бо зупинилися задихані. Але оден схилився, підняв камінь і шпурнув ним за утікаючим, що вже як раз був на скруті. Камінь вцілив углярчука в саму пяту і той почувши біль, скрикнув як скажений і щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.

 

— Ей, а се що за хлопак? — спитав він. Ніхто не знав вуглярчука. Але Лєон глянув на Германа і аж злякався.

 

— Мій боже, а вам що таке ?

 

— Нічо, нічо, — відказав Герман, — то відай від задухи. Щось мя ту, в грудех стисло. Але той голос, той голос... якийсь такий дивний...

 

Лєон не міг поняти, чим дивний той голос. Ему він видався зовсім звичайним. І Герман не вмів витолкувати собі, що се за голос, — єму здавалось, що він десь чув єго, але де, не знав. То тілько знав, що якоюсь таємною, недосьлідимою силою голос той збентежив в нім якісь страшні, давно забуті вражіня, якусь бурю, котроі сьліди ще не загладились в єго серці. Але що се такого і як воно взялося і як було звязане с тим диким, болізним викриком удареного вуглярчука, сего не міг Герман собі вияснити.

 

Лєон між тим взяв єго по-під руки і повів в сад, під тінисті дерева, на пахучу, високу трапу. Холоднавий, сьвіжий воздух живо вспокоів Германа, і Лєон зачав єму знов говорити про своі бажаня і надіі.

 

— Ах, як горячо я від давна ждав такого дня, як нинішний! Як я бажав, щоб від него починалася нова, спокійна, щаслива доба мого житя! Щоб в нім на всі боки понавязувались для мене щасливі вузли! І ось прийшов той день, надіі моі збулися, вузли навязані, крім одного і найважнійшого... Ах, а ви, дорогий сусідо і приятелю, ви зробили б мене найщасливійшим чоловіком у сьвіті, як би помогли міні нанизати той посьлідний, найважнійщий узел!...

 

— Я? — спитав здивований Герман. — Який же то вузел?

 

— Що ту довго говорити, — сказав Лєон і взяв Германа . за обі руки, — моє найглубше, сердечне бажанє, щоб наші діти, моя Фанні і ваш Gотліб — були пара!

 

Герман мовчав. Думка ся не була для него несподіванкою, але все таки єго се троха дивно діткнуло, що від Лєона першого почув се предложенє.

 

— Щож ви, пристаєте? — спитав Лєон.

 

— Гм, не знаю, як би то... сказав нерішучо Герман.

 

— Ви вагуєтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусідо! Хібаж не видите тих користей, які с такого сполученя сплинуть на нас? Возьміть лиш то: ми оба, дві перші — сьмію сказати — сили Бориславські, ми оба разом, споріднені, звязані до купи, — хто тоді опреся нам? Всі підуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тоді пани цілого нафтового торгу, ми визначуєм ціни, закупуєм околичні села, ліси, каменоломи та копальні! Ціла околиця в наших руках. Не тілько торгові і промислові, але і політичні діла околиці в наших руках. Всі вибори йдуть, як ми хочемо, посли і репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших інтересів, пани і графи дбають о нашу ласку!... Чи ви понимаєте? Ми сила, і доки держатись будем разом, доти ніхто протів нас не вистоіть ! — І розогнений власними словами Лєон кинувся обіймати Германа.

 

— Пристаєте, дорогий приятелю, брате! — скрикнув Лєон.

 

— Пристаю, — сказав Герман, тілько не знаю, як моя жінка.

 

— Що, ваша чесна і розумна жінка мала б не хотіти щастя для свого сина і для моєі дитини? Ні, то не може бути ! Ходім, ходім до неі. Я нині ще мушу залагодити се важне діло, і скоро розійдуться гості, підем оба, представимо, поговоримо — — —

 

— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але міні здаєся, що й вона кращоі партіі для него не найде від вашоі Фанні, — сказав Герман.

 

— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Лєон. — Що за щастє для мене нинішного дня! Боже, що за щастє! Підем, підем!

 

(Д. б.)

 

 

II.

 

Рука об руку йшли два приятелі бориславським трактом до Германового помешканн. Говорив більше Лєон. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомимо росточував він перед Германом щораз нові картини йіх будущоі величі й сили. Все з єго уст ішло, мов медом посолоджене, всі трудности так і щезали, мов сьніг від сонця. Практичний і холодний Герман з разу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Лєон потягав і єго за собою, і в єго недовірливій голові звільна зачало також ворушитись питанє: — А що ж, хіба ж се не може бути?...

 

З своім сином Gотлібом він з давна мав тілько гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло му на думку, ждати з него чого небудь путнього на будуще, не то вже будувати такі високолетні пляни. От і недавно купець, у котрого Gотліб від двох літ був на практиці, писав до него, вже може сотний раз, що Gотліб зле справуєся, діла не пильнує, гроші прислані з дому роскидає мов безумний, над другими субєктами збиткуєся і бог зна яких дурниць не виробляє. „З жалем признати мушу—писав далі купець, — що єго дволітний побит в моім закладі не приніс для него майже ніякоі користи. Его знанє в купецтві тепер таке саме, як було й с початку”... Все те мимоволі насувалось Германови на думку тепер, коли Лєон такими заманчивими красками малював єму будучність йіх „домів" за полученєм Gотліба с Фанні. „Ще доки я жию, — думав Герман — то може воно буде якось іти, але відтак?“ Щоб Gотліб змінився, поправився, на те треба хіба якого чуда, котрого Герман не надіявся. Але все таки він слухав Лєоновоі бесіди, звільна піддавався єі чаруючому впливови, немов на лехкім човні пускався на тихе, лагідно филюючє, вечірним блеском озолочене море, і йому робилося якось так лехко, любо, немов і справді вже сповнюються єго найсьмілійші надіі. — „А що ж, хіба ж се не може бути?" — думалось йому, і на него находила якась певність, немов усе те не тілько може бути, але й справді буде, мусить бути.

 

За той час оба приятелі від ринку зійшли вже долів, на місток, відки улиця почала знов підійматися до гори, поміж двома рядами високих ясенів, поки не урвалася на верху, де блискучий позолочений хрест меркотів до сонця. Тутже за мостом на право починався обширний сад, обмурований високим муром. Далі мур кінчився, замісць него йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаноі глини. За тими штахетами був уже не сад, але огородець цьвітовий, досить запущений, окружаючий старосьвітський, безповерхий, а за то широко розложений дім під gонтами. Від улиці вела до него широка вйіздова брама і побіч невеличка фірточка для пішоходів. То була Германова оселя. Ту він жив від кількох літ, хоть мав ще кілька домів по йінших частих міста і три камениці в ринку. Всі ті будинки він випускав у наєм, а сам не мав охоти рушатись іс сего старосьвітського вигідного гнізда. Дім сей разом з великим садом, огородом, подвірєм, стайнями і всякими знадобами він закупив від вдови по однім польськім пану з великого роду. Пан той давнішнє мав великі маєтки, кілька сел околичних. Але найбільша часть того маєтку пішла на підпиране нещасливоі революціі в 1831 р; що лишилося опісьля, було потрачено в довголітних процесах о якесь насьлідство, так що по скасованю панщини давний дідич очутився немов на леду, і не міг назвати своім нічого, крім сего одного дому с садом та парою коней. Тут він і дожив свого віку в затишу, а по єго смерти жінка спродала й сей посьлідний шматок давноі величі і забралася с тих сторін. Замісць старого польського дідича настав новий пан в тих мурах — Герман. Він тоді іно що почав порастати в пірє; закуп того дому був перший крок до єго пізнійшого богацтва; може для того він і звикся так іс тим старим житлом.

 

Впрочім Германа мало займало внутрішнє уладженє дому,—тим меньше займав го сад, в котрім давний властивець просиджував бувало ціле літо і в котрім, як говорили в сусідстві, і тепер ще нераз місячноі ночи мож було видіти єго високу стать з довгими вусами і білим як молоко волосєм, бродячу в густій високій траві, — мож було видіти, як він оглядає кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламує руки або зітхає важко. Герман хоть і чув ті слухи, сьміявся з них, але до саду все таки єго не тягло. Він вдоволявся тим, що кождоі весни почислив дерева і відтак випускав сад в аренду садівникови, сам же до него мало коли й заглядав.

 

І в самім домі Герман мало які поробив зміни. Старосьвітські меблі оббито новим репсом, замісць старопольських великих печей помуровано нові, кахлеві, між вікнами повішано великі зеркала, тай годі. На стінах побіч деяких нових штихів висіли почорнілі від старости портрети давних польських маgнатів, з густими бровами, грізними вусами і оголеними лобами. Дивно виглядала тота суміш старосьвіччини з невмілими і немов злучайними пробами новини, але Германа се мало обходило, він і так занятий був іншими, важнійшими ділами, єго завданє було—громадити, а не уживати, і він громадив, збирав, множив, докладав з якимось горячковим поспіхом, не дбаючи, хто буде користуватись єго надбанєм.

 

— От і моє гніздо! — сказав Герман, отворяючи фіртку і впускаючи Лєопа наперед. Лєон перший раз нині вступав в єго пороги.

 

— Ах, як ту вигідно, як ту простірно!—скрикував хвиля від хвилі с чемною пересадою Лєон, обзираючись по подвірю. Подвірє було виложене плитами. На середині була кирниця під дашком, з великим колесом на два ведра. Далі з боку видно було стайню а побіч неі вхід до саду.

 

— Простірно то, простірно, — відказав Герман,— але, правду кажучи, трохи мов пусто. Видите, чоловік уже в таких літах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачитися серед цілоі купи маленьких, веселеньких...

 

— О, так, так, — перервав Лєон, — се іменно й міні зараз прийшло на думку. Справді, що тут жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!...

 

— А тепер що? —говорив далі Герман — син наш у Львові... Ну, треба, щоби молодий чоловік за молоду чогось навчився — —

 

— Певно, певно!

 

— А ми з жінкою, двоє нас, а ще вона хоровита... признайте, що часом чоловікови прикро робиться.

 

Вони війшли до покоів.

 

— Правда? — казав Герман: тихо, як в могилі... Слуг не держимо много: візник, кухарка тай покоівка,— більше нам не треба. І так ту цілий день. Мене звичайно й так рідко коли дома видають, все діла.

 

— Ой так, так, — сказав Лєон, — важке наше житє. Говорять: що хибує капіталістови, — нероба, жиє собі та гроші згортує. А тут би вони поглянули, пожили кілька день нашим житєм, то певно би відкинулися й тих капіталів і того житя.

 

— О, певно, ручу вам! — потвердив Герман, хоть в тій хвили й мигнула єму по голові збиточна думка, що прецінь при всій тій тяжкости, при всіх недогодах житя якось ні оден капіталіст не кинув ще добровільно свого маєтку ані не помінявся ним за палицю й торби жебрацькі.

 

Герман перейшов іс своім гостем уже три покоі. Всюди було тихо і пусто. Він шукав своєі жінки, але не міг єі доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, і ту не було нікого.

 

— Що за диво, де вона поділася? — сказав півголосом Герман, коли в тім іс сусідного покою, спальні єго жінки, почулось єму щось, немов голосне хлипанє.

 

— А се що? — сказав він прислухуючись.

 

— Чи не плаче хтось? — сказав і собі ж наслухуючи Лєон.

 

— Будьте ласкаві, коханий сусідо, сядьте ту, спочиньте хвильку, — ось прошу, перегляньте альбум моіх знакомих, може побачите й собі знакомі лиця... І перепрашаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого...

 

— Алеж прошу, прошу, — відказав Лєон, сідаючи на кріслі коло круглого стола. Він узяв альбум до рук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидів без руху і думки. Розігравша филя єго фантазіі нараз іссякла, втихла під впливом сеі тиші, сего немов могильного холоду, який панував в тім домі. Він сам не знав, чому ця тиша йому не подобалась.

 

— Тьфу до чорта, якась мов розбійницька коршма, аж чоловікови моторошно!... Здаєсь, що от-от хтось випаде з-за дверей і вхопить тя за горло. А ще й ті образи, такі глупі морди! Тьфу, — я би того й на хвилю не стерпів. А йому що, жиє собі, як миш в ходаці, тай не дбає ні про що!...

 

Він почав прислухуватись, що дієся в сусіднім покою, де пішов Герман, але не чув з разу нічого більше, як все те ж саме хлипанє.

 

— Добрий знак на початок... воркотів він далі. — Входжу сюда с такими надіями, а ту якась мара чи конає, чи що .. То певно вона сама. Чув я, що гадра посьлідна.. Та що діяти, для інтересу треба вязатися й с такими!

 

Знов слухає. Гомін. Се Герман говорить щось, але що — не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомін і хлипанє. Нараз луск, мов удар чимось твердим о підлогу і проразливий жіночий крик: — Розбійнику! Кровопійце! Проч ми з очей! Проч, най тя не виджу на своі очи!

 

Лєон аж підвергся на кріслі. Що се такого? Він почав слухати далі, але тепер уже за писком та стукотом не міг розібрати слів. Міркував тілько, що якісь страшні проклятя, наруга і обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.

 

Не знав сего і Герман! Увійшовши до жінчиноі спальні, побачив, як вона роскидана і росхристана лежала на софі з видом конаючоі і хлипала. З єі очей текли сльози і промочили вже широкий кружок на обою СОФИ. Герман счудувався і не знав, що думати на такий вид. Жінка, бачилось, не запримітила єго входу, не рушилась, тілько груди єі то підносилися то опадали поривисто, мов у великій натузі. Герман боявся підступати до неі, знаючи єі круті норови, але далі зібрався на відвагу. — Рифко, Рифко ! — сказав він стиха, зближаючись до неі.

 

— Чо хочеш? — спитала вона, бистро повертаючи головою.

 

— Що тобі сталося? Чого плачеш?

 

— Чо хочеш ? — повторила вона с притиском. Хто ту с тобов прийшов?

 

— Та ніхто не прийшов. Ади, нікого нема.

 

— Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?

 

— Лєон Гаммершляg.

 

— А він за чим ?

 

— Та ж знаєш, у него нині закладини були, — просив мене...

 

— Але за чим його сюда принесло?

 

— Слухай, Рифко, — почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. Лєон—богатий чоловік, добрий чоловік, голова не аби яка...

 

Чи кажеш ти раз, чого він ту прийшов, чи ні? — перебила єго Рифка, стискаючи кулаки.

 

— Адже чуєш, що кажу. Тілько послухай. Лєон, кажу, богатий чоловік. А жінки у него нема, тілько одна донька. Чуєш, Рифко, — ти знаєш єго доньку Фанні? Правда, що дівчина нічого?

 

— Ну?

 

— Знаєш, що каже Лєон? Сусідо, каже, у мене одна донька, а у вас оден син — —

 

Герман не скінчив. На згадку про сина Рифка посиніла, задрожала вся, а відтак шпурнувши на бік стільчик з під ніг, випрямилася і крикнула: — Розбійнику! Кровопійце! Проч від мене! Проч — з перед моіх очей!...

 

Герман остовпів. Він не знав, що се сталося з Рифкою і лепотів лишень раз за разом: — Але ж Рифко, що тобі? Що ти робиш, Рифко?...

 

— Проч ми з очей, потворо! — верещала РиФка.— Щоби тя бог тяжко побив та покарав! Щоби ся земля під тобов розступила! Іди геть від мене! Ти, ти говориш міні про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?...

 

— Але ж Рифко, що с тобою сталося? Послухай!...

 

— Нічого міні від тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на своім суді! А хіба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою... А ти ні, тай ні! Тепер маєш, маєш, чого-сь хотів!

 

— Ну, що сталося, Рифко? Я ні о чім не знаю!

 

— Не знаєш? Га, не знав би ти, що нині за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дізнайся! На! — І вона кинула єму лист паперу. Герман дрожачими руками взяв пімняте, слізми промочене письмо, між тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи знов упала на софу, закрила лице долонями і тяжко плакала.

 

Письмо було зі Львова, від купця, у котрого практикував Gотліб. Герман муркотячи читав: „Високоповажний пане! Сам не знаю, від чого зачати і як росповісти о тім, що ту у нас сталося. Ваш син, Gотліб, уже три дни тому пропав, і всякі пошукуваня були дармі. Доперва нині рано удалось поліціі найти єго одіж, звиту до купи, в корчех на Пелчинській горі Его ж самого доси ані сьліду. Догадка була, чи не втопився в ставі, але доси  не мож було дошукатись тіла. Прийіжджайте як найшвидше, може удасться нам викрити, що з ним сталося. Впрочім, коли б дещо викрилося, заким ще ви дістанете се письмо, донесу телеgрафічно.“

 

Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеgрами не було, — значить — нічо! Він довгу хвилю стояв, мов остовпілий, сам не знаючи, що з ним дієся. Рифчин голосний плач знов єго протверезив.

 

— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довів свою дитину! Втопився мій синочок, втопився мій Gотліб!... І чому тебе замісць него не заляла твоя проклята кіпячка в якій де бориславській безодни!...

 

— Боже мій, — сказав Герман, — жінко, май же розум, хіба ж я тому винен?

 

— Не ти винен? А хто ж такий? Може я! Іди людоіде, не говори нічого, не стій, йідь до Львова, може ще де як мож буде єго вирятувати, або хоть тіло віднайти!... Боже, боже, за що ти мене таким чоловіком покарав, що свою власну дитину в гріб вігнав! Тай коби ще тих дітей у него много! А то одно, однісенько було, тай того нема!... Ой-ой-ой, голово моя, роспукнися !...

 

— Та цить же, Рифко, — чень ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тілько одіж найшли! А одіж що? Одіж міг скинути...

 

— А скинув би ти з себе шкіру твою погану! Ти ще міні договорюєш, дорізуєш мене, нелюде!... О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у воді риби йідять! Тобі що? Але я! Моє серце краєся, — моє серце чує, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!...

 

Герман бачив, що з жінкою ніщо говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Він кинувся чим борше наказати візникови, щоб збирався в дорогу, запрягав коні. Тоді до Дрогобича не було ще зелізниці. Хотячи йіхати до Львова, тре було возом йіхати до Стрия, бо аж відтам ішла зелізниця до Львова.

 

Проходячи через великий покій, Герман зирнув на бік і побачив Лєона, котрий усе ще сидів на кріслі, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипаня, але все ще не знав, що таке сталося з єго „сусідами“ і що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собі Лєона, про котрого за криком жінки та власним нещастєм зовсім був позабув.

 

— А, коханий сусідо, — сказав він, зближаючись до Лєона, — даруйте, але нещастє - — —

 

— Боже, що з вами сталося,—скрикнув Лєон. — Ви бліді, як полотно, дрожите, — ваша жінка плаче,— що се таке?

 

— Ех, і не питайте, — сказав стиха Герман, — нещастє, мов грім з ясного неба, спало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й доси не знаю, чи то все міні сниться, чи дійсна правда.

 

— Але кажіть же, — боже мій, — і нема ніякоі ради ?...

 

— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!... Пропало, пропало моє щастє, моя надія!

 

— Мертвого?

 

— О, так! Мій син, мій Gотліб — не жиє вже!

 

— Gотліб! Що ви кажете! Чи се може бути?

 

— Пише зі Львова єго принципал, що пропав десь. Кілька день не мож було відшукати й найменьшого сьліду, аж в кінци поліція найшла єго одіж в корчех на Пелчинській горі.

 

— А тіло?

 

— Ні, тіла не найдено.

 

— Ах, то може ще він жиє.

 

— Тяжко, коханий сусідо! Я й сам так думав з разу. Але далі розваживши єго характер і все... все... я стратив надію! Ні, не бачити вже міні єго, не бачити! ..

 

Аж тепер, коли Герман улекшив своє серце тим оповіданєм, з єго очей потекли сльози. Він хоть і знав, що син єго був зопсутий і на-пів безумний, все таки знав також, що се єго єдиний син, насьлідник єго маєтку. А ще саме нинішного дня Лєон вколисав був єго серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоть і сам Gотліб не поправиться, то може гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати єго примхи, взвичаіти єго поволи до спокійного, розумного житя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Посьлідні ниточки любови вітцівськоі і сильні нити самолюбства в єго серці заболіли нараз — і він заплакав.

 

Лєон кинувся потішати його.

 

— Ах, коханий сусідо, не плачте! — говорив він.— Я знаю напевно, що ваш Gотліб живий, що ще будете мати з него потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердости, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим на переді свого часу, треба все бути твердими і незрушимими!

 

Герман хитав головою на тоту бесіду.

 

— Що міні з того? — відказав він сумно. По що міні тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я — за старий уже!...

 

— Ні, не тратьте надіі, не тратьте надіі! — вговорював Лєон. — Лиш швидко йідьте до Львова, — я вам ручу, що вам удасться єго відшукати.

 

— О, коб то бог дав, коб то бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, — поіду, мушу віднайти єго, живого чи вмерлого!

 

— Ні, не вмерлого, а живого, — підхопив Лєон. — І вже не лишайте єго там, у того якогось купця, а привозіть сюда, всім нам на втіху, на радість ! Так, коханий сусідо, так!.. (Д. б.)

 

(Дальше.)

 

В тій хвили отворилися двері зо спальні і до покою війшла Рифка, ще заплакана і вся червона, мов грань. Еі товсте, широке лице спалахнуло гнівом, коли побачила Лєона. І Лєон собі ж почувся якось не в своій тарілці, коли побачив Германиху, високу, товсту і грізну, як жива кара божа. Але криючи своє замішанє, він в пересадній чемности підбіг до неі, вклонився, протягнув лице для вираженя смутку і вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згірдно оглянувши єго від стіп до голови, коротко але голосно спитала:

 

— А ти чо ту хочеш, заволоко?

 

Лєон став ні в дві ні в три на таке привитанє Далі на лици єго появилася холодна, силувана усьмішка, і ще раз кланяючись, він зачав:

 

— Справді, ласкава пані, дуже міні жаль, що я в таку невластиву пору— —

 

— Але я питаю, чого ту потребуєш? — крикнула Рифка і глянула на него с таким гнівом і погордою, що Лєонови аж страшно зробилося і він мивоволі мотнувся в зад.

 

— Але ж перепрашаю, — сказав він, ще не тратячи відваги, — ми ту от з вашим мужом, а моім дорогим товаришем укладали пляни, — ах, які хороші пляни, о нашій будущині, — і я вірю твердо, що бог нам допоможе діждати ще йіх справдженя!

 

— Вам? Бог допоможе? Людоіди якісь, дводушники! — воркотіла Рифка, а далі, немов бісновата, підоймила затиснуті кулаки в гору і кинулась на перепудженого Лєона.

 

— Не підеш ти ми з дому, душогубе! — кричала вона. — Ти ще сьмієш роздирати моє серце, говорити міні своі дурниці, коли мій син через вас і ваші прокляті гроші зо сьвіта пропав!... Проч ми з хати! Проч ! а як ще раз поважишся ту вказатися, то ти видру ті безвстидні, гадючі очи! Розумієш ?...

 

Лєон зблід, скулився під градом тих слів і не зводячи очей з грізноі прояви, в задузь ступав ід дверем.

 

— Але ж жінко, Рифко, вмішався Герман, — що тобі сталося? За що ображаєш нашого доброго сусіда? А чень воно ще все не так, чень наш Gотліб жиє і все те, о чім ми говорили, може сповнитися ?

 

Герман надіявся тим потішити Рифку; показалось, що тілько дужше розлютив йійі на бідного Лєона.

 

— А хоть би й так було,— крикнула вона,— то я волю десять раз побачити єго мертвим, ніж бачити отсего поганина своім сватом! Ні, ніколи, доки я жию,— ніколи того не буде!

 

Оба мужчини стали хвилю, мов задеревілі, не знаючи, що сталося Рифці і відки взялась у неі така встекла злість на Лєона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися і прогонювати Лєона з свого дому, той скулившися і натиснувши ціліндер на голову вилетів з негостинних покоів на подвірє, на улицю, і не обзираючись, дрожачи весь з несподіваного зрушеня, пішов до міста.

 

— Боже, тота жінка справді здуріла! — воркотів він. І вона мала бути свекрухою моєі Фанні? Таже вона, гадина сороката, зайіла б йійі за оден день! Щастє моє, що так сталося, що того... йіх сина десь вирвало! Тьфу,— не хочу мати з ними ніякого діла!...

 

Так Лєон воркотів і сплювував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому прочі богачі уникають Германа, не радо бувають в єго домі і крім торгових та грошевих не мають з ним ніяких зносин. Але все таки прикро було Лєонови, що так сталося; жаль єму було тих блискучих надій і планів, котрими недавно й сам упивався. Та тілько ж голова єго плідна була на такі пляни, а коли роспався оден, він не довго жалував за ним, але швидко хапався другого. І тепер він живо покинув недавні мріі і старався вжитися в то ту думку, що „працювати" йому на далі не у спілці з Германом, але самому без Германа або й против Германа. Против! а! — думав він, — до того певно не за довго всилує мя й сам Герман, буде тепер старався ще більше шкодити міні.

 

Лєон і сам не знав, для чого се видалось йому конечним, щоб Герман тепер мусів ворогувати з ним. Він і сам перед собою не був би отверто признався до того, що перекидає на Германа свою думку, що в серці єго закіпає якась дика неприязнь до Германа за образу дізнану в єго домі, за обаленє єго блискучих планів. Лєон і сам собі не признавався, що се він іменно рад би був тепер шкодити Германови, показати єму свою силу, „навчити го розуму“. Він не входив в причини, але вдумувався тілько в саму боротьбу, старався наперед представити собі єі тисячні злучайности, підходи, неудачі, щоб завчасу против них забеспечитися, щоб Германови впоперек дороги навести як мож більше завад і некористних обставин.

 

І в міру того, як хід єго ставався повільнійший, він чим раз глубшо затоплювався в своі думки, чим раз тяжші невдачі і страти наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокійного, мов муром обведеного богача, наводив на него трівогу, аж в кінци — перед самим входом до дому — обалив єго зовсім і враз з єго скаженою жінкою вигнав з посьлідного закутка, з дому на бориславськім тракті.

 

— А, так вам треба! — шепнув він, немов радуючись йіх роспуці, — абись знала чарівнице, як міні видряпувати очи!

 

В той сам час, коли Лєон, затоплений в своіх мріях, радувався з цілковитого упадку дому Gольдкремерів і забирався до обраховуваня користей, які спадуть на него з тоі великоі побіди, Герман сам в кариті вихром імчав улицями Дрогобича на стрийський тракт. Він був іще зовсім блідий лицем, хвиля від хвилі почував якийсь холод за спиною і лехку дрож в тілі, а в голові єго думки мутились і перевертались, мов вода на млиновім колесі. Нещастє впало на него так несподівано, тай ще нещастє таке дивне та непросьлідиме, що він в кінци порішив — не думати нічогісінько і ждати терпливо, що з того всего вийде. Він постановив собі пробути кілька днів у Львові і ужити всіх можливих способів, щоби винайти сина і вияснити всю справу, чому і куди він пропав. За кілька днів він мусів йіхати до Відня, куди го оден торговий приятіль телєgрамом зазвав для залагодженя важного діла, тикаючого нафтового промислу в Бориславі. Коли б отже в тих кількох днях не удалось йому у Львові добитися свого, то він рішив лишити справу в руках поліціі, а сам таки йіхати до Відня. Правда, жінка не казала єму вертати без сина, живого чи мертвого, — а о йізді до Відня в „нафтових" ділах вона й чути не хотіла, — але що жінка розуміє! Або ж то вона знає, що Герман хоть буде сам у Львові, а Gотліба може й не відшукати, а гроші і без него своє зроблять, коли ще можна що небудь зробити. А в Відни йому бути конче треба, там діло без него не піде. Таке роздумував Герман, котячись у кариті бистро гостинцем до Стрия. Филяста підгірська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в души єго ніякого сьліду. Він ждав нетерпливо, коли перед ним забіліються вежі Стрия; єго нудили бесконечні ряди беріз та рябин, посаджені по обох боках гостинця; він звільна почав успокоюватися, хитатися від одноі стінки карити до другоі, а в кінци прилягши лицем до подушки, заснув.

 

По вийізді Германа, Рифка кинулася знов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, і кілько разів кинула очима на нещасне письмо зо Львова, тілько разів сльози на ново починали плисти з єі очей. Сльози лагодили єі жаль, розливали всякі думки, вона давала уноситись йім, мов тихим филям, не думаючи, куди вони несуть йійі. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулась зовсім, забувала навіть про Gотліба, про лист, про своє горе і чула тілько пливучі, холодніючі сльози.

 

Де ділись ті часи, коли Рифка була бідною, робучою дівчиною? Де ділась тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартовлива і вдоволена тим, що мала? Ті часи і тота Рифка згинули безсьлідно, затерлися навіть в замороченій памяти теперішноі Рифки!...

 

Двайцять літ минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дівчина, одного хорошого вечера стрінулась злучайно на улици з бідним либаком — Германом Gольдкремером. Вони розговорилися, познакомились. Герман тоді починав непевним ще кроком іти до богацтва; він мав зобовязаня при ліверунку до цісарського депо, і вже близько було єму всьо стратити, бо не стало му грошей, щоб довершити все, до чого був зобовязався. Почувши, що Рифка має зложених троха грошей на віно, він сквапно оженився з нею, підрятував тим віном своє діло і добився великих зисків. Щастє усьміхнулось йому і від тоді вже єго не покидало. Богацтво плило до єго рук, і чим більше нагромаджувалось, тим меньші були страти, тим певнійші зиски. Герман увесь віддався тій погони за богацтвом; Рифка тепер стала для него пятим колесом у возі; він рідко бував дома, а як коли й завернув, то уникав єі чим далі то більше. І не дармо. Рифка змінилась за ті літа дуже, і змінилась не на користь собі, хоть певно без своєі вини. Можна сказати, що Германове богацтво зайіло йійі, підточило єі моральну істоту. З роду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, діла, котрим би могла занятися. Доки жила в бідности, доти такого діла йій не хибло. Вона служила у богатших жидів, заробляла всіляко, щоб продержати себе і свою тітку, єдину своячку, що йій осталась пісьля холєри. Розумієся, що звичаєм убогих жидів, вона не одержала ніякого, навіть звичайного, хайдерського образованя. Тяжке житє і праця, звичайно одностайна і механічна, розвинули єі силу, єі тіло, але зовсім не ткнули єі думки. Вона виросла в круглій невідомости і темноті духовій, не мала навіть тоі природноі спосібности та „росторіпности", яку звичайно стрічаємо у сільских дівчат. Тілько то, що було безпосередно коло неі, то могла вона поняти, тим могла занятися, — по за тим нічо не розуміла Такою взяв йійі Герман.

 

Любови між ними не було. Правда, з разу молода, здорова природа обойіх притягала одно до другого, — нерозвиті чутя і думки на разі й не бажали нічого більше крім простоі, тілесноі роскоши. Тай то цілими днями вони звичайно не видалися, — тим приємнійшою була за те стріча вечером. Йім уродилась тоді донька, котра однакож швидко вмерла, здаєсь, через неосторожність самоі матери в ночи. Тоді ще Gольдкремери вважалися за бідних: Герман уганявся по цілих днях по місті або но околичних селах, Рифка gосподарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила і мила, — одним словом, жила робітницею, так як і досі. І се була ще найщасливійша пора єі житя за мужем. Перша дитина, також здорова і гарна дівчинка, дуже йійі тішила і також, чимало причинювала йій роботи й заходів. Чим більше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровійшою і веселійшою. Правда, вона сама не знала, що се іменно з праці, і частенько жалувалась перед чоловіком, що не має ніколи й хвилі віддиху, що тратить здоровє, повторюючи більше звичайні бесіди других жінок, аніж говорячи з власного переконаня і з власноі потреби.

 

Нещастє хотіло, що ті єі бажаня аж надто швидко сповнилися. Герман розбогатів, закупив вигідний і обширний дім на бориславськім тракті, наняв прислугу, якоі требувала Рифка, — і йій з разу немов полекшало. Ходила по тих покоях, на котрі недавно ще несьміло поглядала з улиці, — приглядалася образам, меблям, зеркалам та обоям, порядкувала в кухни, зазирала до спіжарні, але швидко пізнала, що все те єі ходженє і зазиранє було непотрібне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку і за найменьшу недокладність грозив прогнанєм зо служби, — тож при невеличкім господарстві, яке у них велось, не було що боятись окрадуваня через слуги. Нанятий кухар розумівся на вариві далеко ліпше ніж сама пані, а єі ради та роспорядки принимав с чемною насьмішкою. Переставляти меблі і перевішувати образи йій швидко навкучилось, — і от тепер то почалась нова, страшна доба єі і житя. Вона доси не знала, що таке нуда, — тепер нуда просякла йійі до кости. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сиділа в кухни, балакаючи с службою, то лежала  цілими годинами на софі, то виходила на вулицю і вертала швидко до дому, не можучи найти собі ніякого занятя, ніякоі роботи, нічого, що би піддержувало в якім небудь руху єі нерви і мозок. Служба супроти неі була мовчазлива, знаючи єі дразливість за леда яке слово. В чужих домах, вона бувала рідко, тай всюди обходились з нею дуже холодно. Впрочім всякі відвідини були для неі мукою. Серед нових кружків людей, в котрі так напруго ввело йійі богацтво мужа, вона чулась зовсім чужою, не вміла повернутися, не знала що говорити, не розуміла ані, йіх компліментів ані йідких притиків, а своіми грубими дотепами та простими замітками будила тілько сьміх. Швидко вона похопилась, що вона справді стаєсь тілько посьмівищем тих людей і перестала зовсім бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крім кількох старших жінок. Тай ті незадовго поображувались за єі дразливість та наглі, непогамовані вибухи і перестали бувати. Рифка осталась сама, мучилась і билась, мов звір лісовий, запертий у клітку, і ніяк не розуміла, що се йій такого сталося. Еі нерозвита думка не могла ані дійти до причини того стану, ані найти з него вихід, найти яку небудь діяльність, яке небудь занятє для своєі здоровоі, крепкоі натури, що лишена без усякого діла, без усякого живійшого інтересу для житя, сама в собі зйідалась і попеліла, вибухала хіба надмірним, безумним гнівом за леда дрібного причиною. В міру того, як Рифка відвикала від праці, праця ставалась йій чим раз ненависнійшою і тяжшою; вона не могла пересилувати,себе, щоб прочитати аби-одну книжку, хоть перед кількома літами тітка навчила була йійі троха читати. Нуда застелювада все перед єі очима сірою, непринадною опоною, і вона ставалась чим-раз самотнійша в сьвіті, опадала чим раз глубше на дно тоі пропасти, яку круг неі і під нею викопало богацтво єі чоловіка, і котроі ані вона ані єі чоловік не вміли заповнити ні сердечною любовю, ні розумною духовою працею.

 

От в такій то порі вродивсь Рифці син — Gотліб. Лікарі з разу не обіцювали єму житя. Дитина була хоровита, раз-нараз кричала та плакала, а слуги в кухни пошіптували собі, що се якесь „відмінчя“. Але Gотліб не вмер, хоть і не стававсь здоровійшим. За то матери єго хоть на якийсь час сьвіт розйяснився. Вона цілими днями бігала, кричала, суятилась коло дитини, і почулася нараз здоровійшою, меньше дразливою. Нуда пропала. І рівнобіжно с тим своім виздоровленєм вона тим сильнійше полюбила свого сина, чим той був слабший і докучливійший. Недіспані ночи, ненастанна грижа та захід коло него, все це робило йій Gотліба дорожшим, милійшим. С часом хлопчина троха ніби одерз, одужав, але з-разу вже видно було, що єго духові спосібности будуть далеко не блискучі. Він ледво в другім році йімився ходити, а ще в третім році житя лепотів, як шестимісячна дитина. За то на радість матери почав йісти добре, немов через три перші роки дуже проголоднівся. Животик у него все був повний і надутий, як бубонь, а скоро тілько троха зголоднів, сейчас починав верещати на всю хату. Але чим більше підростав Gотліб, тим поганьші робились єго норови. Він кождому мусів докучити, все псував, що далось зопсувати, і ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тілько, де би міг чого причепитися. Мати любила єго без памяти, тряслась над ним і у всім волила єго волю. Еі нерозвинута голова та довго придавлене чутє не могли вказати йійі другоі дороги для проявленя материнськоі любови; вона ніколи й не подумала о розумнім вихованю дитини, не дбала ні про що крім того, щоб сповнити кожде єі бажане. Слуги боялись малого Gотліба, як огню, бо він любив ні з сего ні з того причепитись і або роздерти одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або коли сего не міг зробити, починав кричати що моци, на крик прибігала мама і бідна людина малась тоді ще гірше. Сварка і штовханці, то була ще найменьша кара— а то лучалось, що служницю сейчас виганяно зо служби. Герман знов не любив сина, вже хоть би тому, що і в ті рідкі дни, коли бував дома, через него не мав ніколи супокою. Малий Gотліб з-разу боявся батька, але коли кілька разів мати за него завзято стялася з вітцем і отець уступив, хлопець своім дитячим нюхом прочув, що й ту йому воля, бо мати оборонить, і почав виступати протів вітця чим-раз сьмілійше. Се лютило Германа, але позаяк жінка у всім потакувала синови і готова була дати собі й око виймити за него, то він не міг на те нічо порадити, і се ще підносило єго неохоту і до жінки і до сина. Розлад в родині ще збільшився, коли прийшлось дати Gотліба до школи. Розумієся, що кілька днів перед записом Рифка плакала над своім сином, немов то єго поведуть до різниці; вона розмовляла з ним, немов прощаючись на віки, росповідала єму, які то там острі люде, ті професори і наперед уже грозила йім, коли котрий поважиться ткнути єі золотого синочка; вона наказувала йому, як скоро хто в школі чим небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався йій, а вона вже покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Gотліб не бувши ще в школі, мав до неі вже таку відразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисно на то, щоб мучити таких як він, „золотих синочків.“

 

За то Герман ударився в другий бік. Він пішов до ректора отців Василіянів, котрі в Дрогобичи держали тоді одиноку головну школу, і просив його давати позір на Gотліба, щоби вчився і привикав до порядку. Він розповів, що хлопець розпещений мамою і зопсутий і просив держати єго остро, не щадити грозьб а навіть кари і не зважати на те, що може говорити і робити єго жінка. Додав навіть, що коли б того було треба, він винайде для Gотліба окрему кватиру по за домом, щоб усунути його з під шкідного впливу матери. Отець ректор не-мало здивувався такою бесідою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Gотліб не тілько з роду був мало спосібний до науки, але єго початкове домашнє вихованє було таке погане, що отці професори певно з ніким ще не мали тілько гризоти, що з ним. Що хвилі ученики, товариші Gотліба, прибігали жалуватися на него: сему він роздер книжку, другому підбив око, третому викинув вікном шапку в манастирський город. Коли хто в коритарях і в класах робив найбільше крику і стуку, то певно Gотліб. Коли хто підчас науки бурчав або стукотів під лавкою, то також він. Коли хто в цілій клясі сьмів сваритися с професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також він. Професори зразу не знали, що з ним діяти; вони день-у-день жалувалися ректорови, ректор писав до вітця, а отець відписав коротке слово: бийте. Від тоді посипались на Gотліба кари та буки, котрі хоть про око трохи ніби втишили, скрутили єго круті норови, але довели го до скритости і завзятоі злости і так до решти зопсували єго моральну істоту. Ледво в семи чи восьми літах Gотліб скінчив штироклясову нормальну школу, і прибитий морально, нерозвинений духово, з безграничною відразою до науки і злостю до людей а особливо до вітця, вступив в gімназію. Але ту він в трех роках не скінчив ще й другоі кляси, коли поганий і темний злучай з вітцем перервав на завсігди єго шкільну науку.*)

 

Але хто знає, чи ті літа нещасливоі шкільноі науки не були тяжші і нещасливійші для Рифки, ніж для самого Gотліба. Раз те, що школа на більшу часть дня розлучувала йійі с сином і через те втручувала йійі на ново в бездонну пропасть бездійства і нуди. А потім і те, що вічні жалі та плачі Gотліба ще більше лютили і роздразнювали йійі. З разу вона мов ранена львиця бігала день-у-день до отців Василіянів, нарікала на несправедливість і неспосібність учителів, кричала і кляла, аж поки ректор не наганьбив єі і не заборонив приходити більше. Відтак задумала була упертися на тім, щоб відобрати Gотліба від Василіянів і дати до якоі йіншоі школи, але швидко роздумала, що йіншоі школи в Дрогобичи не було, а давати Gотліба до якого другого міста, між чужих людей, — о тім вона й помислити не могла без страху. В тій безвихідній матни вона довгий час билася, мов риба в саку, і нераз цілими днями сиділа на софі, плачучи та думаючи, що ось може десь тепер у школі тягнуть єі сина, сіпають, покладають на лавку, бють, — а тоді вона голосно проклинала і школу і науку і чоловіка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку для сина і для неі. Ті вибухи чутя ставались чим-далі, тим частійші, і довели йійі в кінци до ненависти против усіх людей, до якогось ненастанного роздразненя, готового в кождій хвили вибухнути дикими проклятями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чим небудь розривати свою нудь; вона мов заклята волочилася по домі, і ніхто з слуг без крайноі потреби не сьмів указатись йій на очи. Той стан дійшов до крайности, коли Герман два роки тому нараз відвіз Gотліба до Львова і дав до купця. Рифка з-разу дуріла, рвала на собі волосє, бігала по покоях і кричала за сином, — пізнійше успокоілась троха і довгі місяці сиділа день-у-день мовчки, мов дикий звір у клітці. Самота і пустота круг неі і в ній самій стали ще страшнійші, — навіть чоловік боявся приступати до неі і старався цілими днями не бувати дома. І серед усеі тоі тьми в серці Рифки горів лиш оден огонь, — безумна, сказати б, звіряча любов до Gотліба. Тепер зависна доля наважилась видерти йій і сю посьлідну опору, затерти в єі серци і сей посьлідний знак чоловіцтва. Удар трафив Рифку страшенно, і що вона в тій хвили не зійшла з розуму, се було лиш для того, що не могла дати віри свому нещастю.

 

По вийізді Германа вона так і застила на своій софі. Ніякі думки не ворушились в єі голові, тілько сльози плили. Весь сьвіт щез для неі, сьвітло померкло, люде вимерли, — вона чула тілько скімячий, ненастанний біль у серці.

 

Нараз вона зірвалась і задрожала цілим тілом. Що се такого? Що за шум, за стук, за говір долетів до неі? Вона заперла в собі дух і прислухувалась Говір при вході. Голос служниці, котра немов свариться с кимось, не пускає до покою. Другий голос, різкий і гнівний, стук, немов поваленого на земли чоловіка, тріск дверми, тупіт кроків по покоях, близше, чим раз близше...

 

— Ах, се він, се мій син, се мій Gотліб! — скрикнула Рифка і кинулась ід дверей, на зустріч. В тій хвили отворилися двері, пхнуті сильною рукою, і перед нею став — зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.

 

Рифка мимоволі скрикнула і пруднулася в зад. Вуглярчук глядів на ню гнівними, великими очима, з котрих блискала лютість і ненависть.

 

— А що, пізнаєш мене? — проговорив він різко, і в тій хвили Рифка мов безумна кинулася до него, почала стискати і цілувати єго лице, очи, руки, плачучи й сьміючись.

 

— Так, се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мій! Коханий мій, — ти живий, живий!...

 

Викрикам не було кінця. Рифка потягла вуглярчука на софу і не випускала з обнять, поки він сам не вирвався. Поперед всего чуючи кроки надходячоі служниці, він замкнув двері і обертаючися до матери, сказав: — Накажи тій проклятій малпі, най си йде до чорта, бо йій розібю єі пустий череп, як ми сейчас відси не вступиться !

 

Рифка, послушна синови, наказала крізь замкнені двері служници, щоб ішла до кухні і не виходила, аж йі закличе, а відтак почала знов обнимати і пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з єго надутого, замурзаного лиця.

 

— Мій синочку, — почала вона,— що се с тобою? Що ти зробив?

 

І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одіж була смертельною раною на єго тілі.

 

— Ага, а ви думали, що я так і до смерти буду терпіти у того проклятого купця! — крикнув Gотліб, тупаючи зо злости ногами і вириваючися з обнять матери. — Ви гадали, що я не посьмію мати свою волю! Га!

 

— Але ж, золото моє, хто так гадав! — скрикнула Рифка. — То хіба той нелюд, твій отець так гадав!

 

— А ти ні?

 

— Я? Господи! Синочку, я би крови своєі не жалувала для тебе. Кілько я наговорилася єму...

 

— А він куди пойіхав?—перервав йій Gотліб.

 

— Та до Львова, шукати за тобою.

 

— А, так,—сказав Gотліб з усьміхом вдоволеня,— то найже си шукає!

 

— Але як же ти прибув сюда, любчику?

 

— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

 

— Бідна моя дитиночко! — скрикнула Рифка, — тай ти з ними йіхав цілу дорогу! То ти мусів назнатися біди, господи! Але швидко, скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!... Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд віз тя назад, — ні нікуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, — я зараз піду найти для тебе чисте шматє. А ти голоден, правда?... Почкай, я закличу служницю...

 

І вона встала, щоб задзвонити. Але Gотліб силоміць затримав йійі.

 

— Дай спокій, не треба, — сказав він коротко.

 

— Але чому ж, синочку? Та ченьже так не будеш.

 

— Ага, ти гадала, — сказав Gотліб, стаючи перед нею, — що я на то тілько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тілько плівся з вуглярами пятнайцять миль, щоби скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клітку, та ще на додаток слухати ваш крик та ваші науки? О, не буде того!

 

— Алеж синку, — скрикнула блідіючи і дрожачи з трівоги Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бійся, ту дома я за тебе стою, ніхто тобі нічого не вдіє!

 

— Не потребую твого стояня, — я собі сам за себе постою!

 

— Але що ж ти будеш діяти?

 

— Буду собі жити, як сам захочу, без вашоі опіки!

 

— Господи, та же я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

 

— Ага, не борониш! А най но лиш де вийду, забавлюся, зараз питаня, плачі, чорт знає що!... Не потребую того. А ще як він прийіде, — о, то би я виграв!

 

Рифку щось немов за серце стисло на тоті слова. Вона чула, що син не любить йійі, не терпить єі пестощів, і теє почутє навело на ню страх, немов в тій хвили тратила сина другий раз, і вже на завсігди. Вона недвижно сиділа на софі, не зводячи з него очей, але не могла й слова сказати.

 

— Дай ми грошей, — я собі потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Gотліб не зважаючи на єі чутя.

 

— Але де ж ти підеш?

 

— Тобі нічо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро прийіде, а він би казав мене шандарами привести.

 

— Але ж богом кленуся, що не скажу!

 

— Ну, то й я тобі не скажу. На що маєш знати. Давай гроші!

 

Рифка встала і отворила бюрко, але грошей у неі не було ніколи много. В бюрку найшла тілько 50 риньских і подала йіх мовчки Gотлібови.

 

— Та що тото! — сказав він, обертаючи в руках банкнот. — Жебракови якому даєш, чи що?

 

— Більше не маю, синочку, — подивися сам.

 

Він зазирнув до бюрка, перерив в нім усе, а не найшовши більше грошей, сказав: — Ну, най і так. За кілька день вистарайся більше.

 

— То прийдеш? — спитала мати радісно.

 

— Буду видіти Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай му гроші в запечатаній пачці. Але памятай си — і ту Gотліб грізно зніс перед нею кулаки — нікому о мні не кажи ані слова!

 

— Нікому?

 

— Нікому! І то ти наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Най ніхто в Дрогобичи не знає про мене. Хочу, щоби ми ніхто не докучав. А як скажеш кому, то памятай собі!

 

— Але ж синочку, — тебе ту виділа служниця.

 

— Тота малпа? Скажи, що післанець від кого, або що! Кажи, що хочеш, лиш о мні ані слова. А як би він дізнався, що я живий і ту приходжу, або як би хто сьлідив мене або що, то памятай собі, такого вам нароблю лиха, що й не спамятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, тай годі!

 

— Боже мій! — скрикнула Рифка, заламуючи руки,— доки ж так будеш жити?

 

— Доки міні ся схоче!

 

І с тими словами Gотліб підійшов до вікна, отворив єго, немов хотячи поглянути в сад, і в одній хвили скочив вікном на двір. Рифка зірвалася, скрикнула, підбігла до вікна, але Gотліба вже й сьліду не було. Тілько високі лопухи в саді шелевілися, немов щось тихо між собою шепочучи.

 

В тій хвили вбігла служниця, бліда і залякана, до покою обіч спальні і почала кричати: — Пані, пані!

 

Рифка живо отямилась і отворила двері.

 

— Пані, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

 

— Я? Тебе? Коли?—питала Рифка, почервонівши, мов грань.

 

— Та тепер. Міні здавалося, що пані кричали.

 

— То в твоій дурній голові кричало, малпо якась! Марш до кухні! Чи я ти не казала аж тоді приходити, коли тя закличу?

 

— Але міні здавалося, що мя пані кличуть? — несьміло закинула служниця.

 

— Марш до кухні, коли ти кажу, — крикнула Рифка, — і най ти на другий раз не здаєся нічо, розумієш!... (Д. б.)

 

 

III.

 

Минуло вже три неділі від закладин. Лєонів дім швидко здвигався до гори: підвалини були вже положені і фронтова стіна з тесаного каміня зносилася вже на локоть понад землею.

 

Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях і сам Лєон цілими днями ту просиджував, нипаючи в кождий кут і всіх понукуючи до поспіху. Але се не довго трівало. Якесь нагле діло покликало Лєона до Відня, а хоть без него робота й не йшла повільнійше, то прецінь робітники якось лекше відотхнули, не видячи над собою тоі вічноі змори.

 

Одного рана, ще перед шестою годиною, кілька робітників сиділо на делинах та каміню, ждучи, аж закалатають до роботи Вони гуторили о тім і о сім, поки прочі робітники сходилися Ось прийшов і будовничий, оглянувся докола і остро крикнув.

 

— А що, всі ви ту?

 

— Всі, — відповів майстер мулярський.

 

— Зачинати роботу !

 

Оден робітник закалатав. Зворухнулось усе на пляцу. Мулярі плювали в руки і брали відтак оскарби, кельні та молотки; хлопці та дівчата, наняті до ношеня цегли, стогнучи згинали плечі і накладали на себе деревяний прилад до ношеня цегли, втикаючи два довгі кілки по обох боках шиі, немов у ярмо; теслі помахували блискучими топорами; трачі лізли на кобильниці; велика машина людськоі робучоі сили зо скрипом, стогнанєм та зітханєм почала входити в рух.

 

В-тім улицею від ринку надійшов ще оден робітник, скулений, нужденний, схорований і завернув на пляц будови.

 

— Дай боже добрий день ! сказав він слабим голосом, стаючи близь майстра. Обіздрівся майстер, поглянули й другі мулярі.

 

— То ти Бенедю? ну, що ж ти, здоров уже ?

 

— Та ніби здоров, — відказав Бенедьо. — Нема коли слабувати; видите, мати стара, слаба,— не йій мене заходити !

 

— Ну, а зможеш же ти робити, чоловіче? спитав майстер. — Таже ти виглядаєш, як який небіщик, — куди тобі до роботи!

 

— Га, що діяти,— відповів Бенедьо, — що зможу, — то буду робити. А троха розмахаюся, то чень і сам поправлюся та окріпну. А місце чень ту буде для мене?

 

— Та воно би то... як же, бути буде, рук треба як найбільше, бо пан квапить з будованєм. Піди та замельдуйся будовничому, тай ставай до роботи.

 

Бенедьо положив свій мішок с хлібом та мулярським знарядєм на бік, і пішов шукати будовничого, щоб йому оповістися, що прийшов на роботу.

 

Пан будовничий як-раз лаяв якогось теслю за те, що не гладко обтісував платов, коли Бенедьо підійшов д нему, с капелюхом в руці.

 

— А ти що, чому не робиш, а волочишся? — гримнув будовничий на Бенедя, не пізнавши єго з разу і думаючи, що се котрийсь із щоденних мулярів прийшов до него з якою просьбою.

 

— Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповістися, що я вже подужав і вийшов на роботу. Тай просив бим визначити міні, де маю ставати.

 

— Подужав? А, то ти нині перший раз?

 

— Ні, прошу пана будовничого, — я вже ту був на роботі, тілько що при закладинах мене підойма скалічила.

 

— А, то ти? скрикнув будовничий. — То ти тогди наробив нам біди, а тепер ще сюда лізеш ?

 

— Та якоі біди, прошу пана будовничого?

 

— Мовч, дурню, коли я говорю! Впивєсся, не вступився на час, а міні ганьба! Скоро що, зараз усі до будовничого: він винен, не дбає на людське житє, не вміє камінь спустити! Ні, досить уже того, — я таких робітників не потребую більше!

 

— Я впився? скрикнув здивований Бенедьо.—Пане будовничий, я ще від коли жию, не був пяний... Хто вам то сказав?

 

— О, так, тобі лиш повір, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горівка. Ні, пуста твоя робота,— присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!

 

— Але ж пане будовничий, — майте бога в серці! Що я вам винен? Я ту своє здоровє стратив, ледво трохи видужав, — а як ви мя тепер наженете, то де я собі зароблю, хто мя прийме!

 

— А най тя приймає, хто хоче, — мене то що обходить! Міні прецінь вільно приймати або не приймати на роботу кого міні подобаєсь!

 

— Але ж бо я ту вже принятий, а що мене не було три тижні, то прецінь не моя вина. Я вже не кажу нічо о тім, що я болю витерпів, ані не жадаю нічо за той час, хоть певно, що як би міні добрі люде не були допомогли, то був бим враз із матірю загиб з голоду,— ну, але тепер чень же міні належиться тутка робота!

 

— Га, га, га ! Належиться! Адіть, як він собі виміркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на мойій ласці робиш? Як я не схочу, тай тебе нема, — нажену тя, тай іди тоді процесуй мене!

 

На таку мову Бенедьо не найшов уже ніякоі відповіди. Він понурив голову і мовчав, але слова будовничого глубоко запали йому в душу. Правда, він і доси нераз чував такі слова, але ніколи доси вони так не вразили його, ніколи не визвали в єго души такого голосного почутя несправедливости та притиску. — „Не вже ж се правда?“ думалось йому. „Не вже ж робітник завсігди робить на єго ласці? А коли робітник сяк-так жиє, то, значиться, також тілько з єго ласки? А з чиєіж ласки мене скалічила підойма? А коли він раз-у-раз такий ласкавий на робітника, то чия ж ласка тепер виганяє мене з зарібку на голодну смерть? Та ні, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий держав мене доси при житю, о тім я не знаю, але то знаю, що з єго ласки я скалічений, слабий і без роботи!“

 

— Ну що, перервав єго гадки будовничий, — чого ж ти стоіш? Забирайся відси!

 

— Та я пану ту місця не застою, — заберуся. Лиш усе таки міні здаєся, що то не так повинно бути, як пан кажуть.

 

— Що, що? Ти міні хочеш науку давати? Ну добре, ну кажи, як повинно бути ?

 

— Ви, пане, повинні знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи, так як мене, то й ви би мерли з голоду так як і я !

 

— Ха, ха, ха! Ти певно на берлозі лежачи такого розуму набрався! Ну, ну, говори далі, як ще повинно бути ?

 

Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за під боки і сьміявся, але єго здорове лице, червоне як бурак, показувало, що злість у нім кіпіла і в кождій хвили готова була вибухнути з по за силуваного сьміху. Але Бенедьо не зважав ані на єго сьміх, ані на єго злість. Почутє дізнаноі кривди додало йому сьмілости.

 

— А так іще повинно бути, — сказав він твердо,— щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бідним робітником і не дорікали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.

 

І за тим, не чекаючи на відповідь будовничого, Бенедьо відвернувся від него, взяв свій мішок, сказав прочим робітникам: „бувайте здорові, братя“ — і вийшов з пляцу на улицю.

 

А тепер куди? Бідний Бенедьо всю надію покладав на тоту роботу. Він знав, що такого слабого де інде не приймуть. А тепер, коли й ця посьлідна надія розвіялась, він став на улици мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. До дому йти? Там стара мати чекає на єго заробок. Іти шукати роботи? Але де? Ні відки не видно було надіі. Коли в тім прийшло му на гадку удатися до висшого пана, ніж будовничий, до самого Лєона, і просити його, щоб приняв на роботу.

 

Коли він все те роздумував, стоячи на улици перед пляцом, де будувався дім, надбіг післанець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий ішов до пана. Будовничий здивувався і запитав, чи пан уже прийіхав з Відня?

 

— Прийіхав учора в ночи і просить, щоби пан швиденько прийшли до него.

 

Будовничий, а за ним і Бенедьо, пішли до Лєона. Той ходив по подвірю, а побачивши підходячих пішов супроти них.

 

— Маю с паном невеличке дільце, сказав він, привитавши будовничого, по чім, звернувшися до Бенедя, спитав:

 

— А ти за чим?

 

— Та я, прошу пана, хотів би стати на роботу,— сказав Бенедьо.

 

— То не до мене належить,—проси пана будовничого.

 

— Я вже просив, але пан будовничий не хочуть...

 

— Розумієся, що не хочу, — вмішався будовничий. — То той сам, — сказав він звертаючись до Лєона, — котрий при закладинах зістав скалічений через своє недбальство. Що міні з такого робітника! Тай впрочім він тепер слабий, а я робітників маю досить.

 

— Ага, то той сам! нагадав собі Лєон.—Гм, воно б то випадало щось для него зробити, будь що будь. — І додав, звертаючись до Бенедя: Ну, ну, якось то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на gанок тай посидь.

 

Довго вони оба бесідували. Бенедьо за той час сидів на gанку і грівся на сонци.

 

Аж ось по якімось часі вийшов будовничий, якийсь троха кислий і не звертаючи уваги на Бенедя, пішов. По кількох хвилях вийшов і Лєон.

 

— Ти потребуєш роботи? спитав він Бенедя.

 

— Та певно, прошу пана, чоловік з роботи жиє, то робота для него те само, що житє.

 

— Та бо видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичи. Але ти не журися, — я зачинаю зараз будувати в Бориславі новий млин паровий, то вже там будеш мав роботи досить.

 

— В Бориславі?... Млин паровий?... зачудувався Бенедьо, а далі змовчав, не сьміючи вдаватись с таким паном в розмову.

 

— Ну, що ж тобі так дивно ? — спитав усьміхаючись Лєон. — Млин то млин, тобі мулярови все одно.

 

— Та я то вже й сам собі гадаю, що панська річ— розказувати, а наша річ — робити. — Млин, то й млин.

 

— Тілько то, видиш, я би хотів, щоби будинок був немудрий, так собі, в дві цегли, без поверха, тілько в шир троха. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловіка, що тото все вигадав і плян зробив, і сам буде вести роботу. Ну, видиш, будовничий дуже носом крутив, як увидів той плян. А ти розумієшся на тім, як що треба робити пісьля пляну ?

 

— Та чому би ні? Як чоловік має під рукою рисунок і міру, то не велика штука.

 

— Так, так, звісно, що не велика штука,— сказав Лєон. Отож видиш, я не все буду міг надзирати за тим, що там робиться в Бориславі, а будовничий так ту зо мною сперечався, що готов міні наробити якоі саламахи і поставити не так, як у плані нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати міні знати.

 

Бенедьо стояв і дивувався на цілу тоту бесіду, що се за млин такий, що будовничий на него носом крутить і що пан боіться, щоб часом не зробив не так, як у плані стоіть? І відки приходить Лєон звертатися до него, щоб надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не міг найти в своій голові відповіди, і стояв перед Лєоном, немов вагуючись.

 

— Не бійся, — будь тілько щирий для мене в тім ділі, то певно не пожалуєш того. Доки буде будованє в Бориславі, доти будеш там і то с платою не помічника, а цілого муляря. А потому — побачимо.

 

Бенедьо ще дужше здивувався. Відки нараз така щедрість у Лєона ? А в тім, хто його знає, думалось йому далі, може йому й на правду так до потреби приходиться, ну, то він і платить. Тай хіба ж се для него велика річ ? А для бідного помічника мулярського все таки добродійство велике. Так роздумавши Бенедьо рішився пристати на Лєонову умову, ще й подякував єму за ласку.

 

— Ну, ну, не дякуй, — відповів Лєон, — я не подяки від тебе потребую, а вірноі услуги, як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду. А тепер іди і вибирайся як найборше до Борислава, щобись зараз завтра міг ставитися на місци, за Бориславом над рікою.

 

І с тими словами Лєон дав Бенедьови кілька ринських завдатку і пішов до свого покою. Бенедьо не сподівався на нині такого гарного для себе здобутку. Втішний вернув він до дому і розказав своій старій матери о всім, що му нині приключилося.

 

— Що діяти, мамко?—кінчив він своє оповіданє.— Треба брати роботу там, де дають. Піду до Борислава.

 

— Та я ти, синку, й не відраджую, — а тілько вважай, щобись усе по правді жив і до недоброго ніколи руки не подав. Бо то с тим млином видаєсь міні щось та не так. Бог його там знає, що собі той жидюга загадав, — а ти дбай за свою душу.

 

— І міні самому якось воно видалося не так, як він говорив. А вже тото зовсім міні не сподобалося, що міні каже надзирати за будовничим. Правда й то, що будовничий циган та шехрай, — але відки я, простий робітник, приходжу до того, щоби надзирати за паном ?... Ну, а коли бим щось і направду побачив неладного, то й без єго платні сказав бим єму все. Будем видіти, що буде.

 

Але коли Бенедьо зовсім уже зібрався в дорогу і став прощатися з матірю, то стара мати ні з сего ні з того почала плакати і обнявши сина, довго не хотіла єго пустити від себе.

 

— Але годі ж бо, мамко, годі, — не задовго побачимося! — втішав йійі Бенедьо.

 

Ой так, так, — добре тобі говорити! відповіла мати плачучи.—Хіба ж ти не видиш, яка я стара? Міні леда день-година, тай жити годі. А як так виджу, що ти йдеш геть від мене, то міні здаєся, що вже тя ніколи не побачу.

 

— А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!...

 

— Тото говорю, що ми серце каже. І так ми здаєся, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, і що ліпше би було, як бись відніс жидови той завдаток і остався тут.

 

— Але ж мамко моя, на чім тут оставатися, коли роботи нема? Я ж вам кажу, що як скоро бим щось повидів недоброго, то най мя жид і цілого озолотить, я му й години довше при роботі не буду.

 

— Га, то йди, коли така твоя воля, — я ти не бороню, і най тя господь благословить!

 

І стара мати зі слізми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулась відтак в свою цюпку і побачилась сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далі заридала:

 

— Синочку мій! Най тя бог благословить на добрій дорозі! Я вже певно не ввиджуся с тобою! (Д. б.)

 

 

(Дальше.)

 

Була неділя, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церкві сьвятоі Трійці, по при котру переходив, дяки гриміли хвалу божу. А напротів церкви, на нужденнім Дрогобицькім бруку, по під муром сиділи купами ріпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скінчиться хвала божа, щоб відтак рушити до Борислава.

 

Деякі хрестилися та шептали „оченаші“, другі дрімали на сонічній спеці, інші знов держали в руках десятикрейцарові хлібенята і цибулю і йіли, кусаючи з цілого некраяного хліба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кінця хвали божоі. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так то далеко — усего милька невеличка — і хоть роботи шукати йому не було треба так, як більшій части отих ріпників, то йому наговорили, що в Бориславі дуже тяжко найти помешканє, а йому хотілось жити десь поблизько „фабрики", при котрій мав робити; він по нещаснім ударі при закладинах чувся дуже слабий в ногах і знав, що по Бориславськім непросихаючім болоті далеко ходити не зможе.

 

Томуто Бенедьо спішив до Борислава, щоб винайти собі хату, поки ще наплине багато робучого люду та позаймає всі закамарки. Але йому треба було наймати хату на довший час, хоть на місяць; найти таку хату було труднійше, бо в Бориславі найбільша часть усяких нор наймаєся перепливаючому людови на одну ніч, — се й найліпше виплачуєся жидам.

 

Але не мало здивувався Бенедьо, коли вийшовши за місто побачив, що як далеко тяглася дорога, всюди по ній мріли купки ріпників, звільна поступаючи серед туманів пороху. Ті не ждали кінця хвали божоі, а спішать, щоб залучити деяку роботу. Хліб видно у кождого в брудній полотняній торбі; у деяких з торби висувалися зелені пера молодоі цибулі. Бенедьо з-разу обминав ті купки і йшов сам. Але далі йому зробилося нудно і прикро йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже незадовго май кінчився, то збіжє на полю ще нічим того не показувало. Вівси, ледво зійшовши, завяли без дожджу і покулилися при земли. Озиме жито піднялося троха від землі, але очевидячки заклякало на пни і не колосилось, хоть саме на те була пора. Ярина ніяка ані бульба ще й не сходила: зашкарупіла і висушена сонцем на кілька цалів в глуб земля не давала посадженому насіню ніякоі вохкости. Сум збирав, коли було глянути на поле. Лиш одна кропива та гірчиця, підхопившися завчасу і пустивши глубше в землю свій веретенистий корінь, буяли та розросталися. А сонце все пекло та жарило; хмари, мов дрочачись з бідними рільниками, все над вечір збиралися на небі, а відтак не пустивши і краплі дожджу, роспливалися протів ночи. По селах, через котрі проходили ріпники, стрічалися люде самі сумні та чорні мов земля. Не чути було звичайних недільних сьміхів та жартів по вигонах. Старші gазди гляділи то на поле то на небо, мов з яким докором, а відтак безрадно в роспуці опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом і присілий порохом, також з важкими думами в серці минав ті бідні села, примираючі тепер з голоду на переднівку і ждучі ще страшнійшого переднівку на будуще.

 

— Обернися, господи, ласков свойов на мир християнський! — долітали до Бенедя важкі молитви селян майже з кождого обійстя. А небо гляділо на них аж полове, сонце пекло, мов наняте, а хмари, худі, біляві та прозірчасті, ліниво волоклися з заходу.

 

Прикро і нудно зробилось Бенедьови іти самому серед тоі мізеріі. Він прилучився до одноі громадки ріпників.

 

— А куди бог провадить? — питали вони Бенедя по звичайних привитанях.

 

— Туди, куди й вас, відповів Бенедьо.

 

— Ну, але ви не до ям?

 

— Та ні, я муляр.

 

— То може де буде що нового муруватися?

 

— А так, — я вже наймлений. Ту ось той... Гаммершляg буде мурувати новий... Бенедьо запявся. Він не вірив в Лєонів паровий млин і вперед, але тепер бесідуючи з ріпниками почув мимоволі, що сказав би велику нісенітницю, коли б йім повів про паровий млин.

 

—... нову нафтарню, — докінчив він.

 

— Ну, то богу дякувати, що буде хоть троха якоі новоі роботи,—сказав оден ріпник. — Чень і чоловік там деяк притулиться.

 

— Або що, при ямах нема роботи ? — спитав Бенедьо.

 

— Ей, чому би не було, — відповів ріпник і махнув рукою. — Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годі. Адіть, що народу йде, — але тото, що ту видите, то де, хіба яка сота часть! Передновинок тяжкий, а ще й тепер, адіть, кара божа! Май, а пече так, як в жнива, дожджу нема, — гадаєте, що не буде голод?... Ну, то де ж нарід дінеся? Хто ще троха чує в собі сили, то пхаєся сюда, щоби щось заробити. Ну, а для жидів се празник. Робітника прибуло, зараз плати уривають. Дістодіто: роби за тілько, а не схочеш ти, зараз десять на твоє місце чекає. Тай гадаєте, що не чекає? Там як вийдете рано на улицю, як поглянете — що трави-зіля, тілько народу за роботою. То с половину понаймають, а решта або вертає до дому голіруч, або отак переваляєся день межи жидами: води винесе, дров врубає або що, аби кусник хліба або лижку страви дістати. Тай така біда в нашім Бориславі !

 

Всі ріпники, що йшли при купі, розгомонілися. Оповіданє йіх товариша про бориславеьку біду, діткнуло всіх за боляче. Кождий найшов щось докинути, і перед Бенедьом нараз стала страшна картина людськоі нужди і притиску. Він від давна привик був чути, що в Бориславі робота небеспечна, але за то платиться дуже добре. Правда, нужденний вид ріпників, що що неділі сотками сиділи коло сьвятоі Трійці, казав му догадуватись, що воно щось троха не так с тим добрим зарібком, але ніколи він не мав нагоди докладно о тім вивідатись. Аж тепер нараз оповіданє ріпників роскрило перед ним всю правду. Страшне, безвідрадне положенє такоі величезноі купи народа вдарило його так сильно, що він ішов мов оглушений і ні про що інше не міг і подумати. „Чи ж се правда? Чи се може бути?“ запитував він сам себе. Правда, і він бачив біду на своім віку, і він зазнав нужди та голоду, притиску, самоволі та безроботиці. Але все таки до такоі ступені опущеня й пониженя, про яке росказували ріпники, в місті ніякий ремісник не доходив. Ріпники росказували страшні подіі голодноі смерти, самовбийства, рабунків. З йіх оповідань Бенедьо побачив і те непривичне для него діло, що в нужді одного робітника другі зовсім не туралися до него, не підпомагали єго, а лишали на волю божу. Ріпники і про те росказували, як хорі йіх товариші умирали опущені і росточені червами, як нераз аж по кількох днях найдено умершого без людськоі помочи ріпника в якім небудь відлюднім закамарку. Ті оповіданя страшно вразили Бенедя. Він зріс і виховався в місті. Его отець був таким же помічником мулярським, як і він,— тож Бенедьо від маленьку вжився і вбувся в відвічні перекази міських ремісників, з йіх хоть лихо уладженим цеховим порядком, з йіх хоть слабеньким намаганєм до взаімноі помочи, до тіснійшого звязку всіх працюючих в однім ремеслі. Правда, за Бенедьових часів цехова встанова між Дрогобицькими мулярами зовсім уже близька була оконечного впадку. Майстри ще давнійше розікрали були цехову касу, на котру складалися з давна порівно і майстри й челядники, а котрою без ніякого нагляду ані обрахунку завідували майстри самі. Не було за що удержувати „господи“, т. є. гостинниці, в котрій би в означені дни сходилась рада цехова і де би вписувався кождий потребуючий роботи челядник а також і майстер, де би отже був немов ринок для найму челядників. Майстри перестали турбуватись про цехові діла, а тілько удержували ще докладно чергу, коли котрий при врочистім обході мав нести стару цехову хоругов. Але замісць того старого і передрухнілого звязку почав за Бенедьових часів проявлятись між Дрогобицькими мулярями новий звязок, хоть ще й невиразно та хвилево. В злучаю слабости котрого челядника або помічника збирали прочі челядники, помічники та деякі біднійші майстри добровільні складки і давали хорому або єго родині запомогу тижнево через весь час єго слабости. Так само давали вони запомогу, хоть і меньшу, для такого, котрий часом оставав без роботи, а рівночасно старалися роспитати і нараяти йому чи то роботу в своім, ремеслі чи яке небудь інше занятє. Правда, слабі се були початки взаімности, але вони удержувались і міцніли. С часом дійшло до того, що в разі потреби не деякі, а всі вже челядники платили правильно складки, між тим коли давнійше ані о такій загальности ані о правильнім плаченю не було й бесіди.

 

В таких міських ремісницьких переказах зріс Бенедьо. Вибувши термін і ставши челядником а далі помічником мулярським, він дуже живо займався новим повстаючим завязком робітницькоі спільности і взаімности. Бідний і ще й слабовитий, він живо як ніхто другий почував потребу такоі спільности та взаімности і від самого початку свого челядництва не переставав намовляти та заохочувати своіх товаришів, щоби в разі потреби правильно платили те, що зобовяжуться платити, щоби обіцювали те тілько, що зможуть додержати і раз обіцяного додержували сьвято, так, щоби на слові робітника мож було полягати, як на певній поруці. Все те були річи хоть для наших людей на словах не нові, але на ділі у нас дуже слабо практиковані, вимагаючі такого вишколеня власноі волі і власних забагів, що Бенедьо ще с кількома запопадливійшими челядниками, котрі сю справу взяли собі дуже до серця, довгі літа мали досить праці, поки привчили людей до більшоі точности та видержки.

 

Все те робилось між Дрогобицькими мулярами, так сказати, на помацки. Вони не зносилися з ніякими робітниками з більших міст, хіба з мулярами з Стрия та Самбора, так само ні в чім не сьвідущими як і вони. Вони не знали нічо про великий зріст робітницькоі спільности та взаімности в других краях, не знали про те, як робітники стають до купи та орgанізуються до великоі боротьби з богатирством та всякою кривдою народною, до боротьби за свій заробок, за обеспеченє своіх жінок і дітей, своєі старости і своіх вдів та сиріт. Не знали Дрогобицькі мулярі й про великий зріст робітницькоі думки на заході Европи ані про змаганя робітників усіх краів до єі осущеня. Всего того вони не знали, а прецінь однакові обставини, однакова филя часу зробила те, що та сама думка, те саме змаганє почало неясно проявлятися й між ними.

 

Бенедьо нераз в важких хвилях задумувався над долею робітника. З роду утлий і хоровитий він дуже був вразливий на всякий, хоть і чужий біль, на всяку кривду та неправду. Зганьбить майстер челядника не по правді, урве касієр робітникови кільканайцять центів з платні, нажене будовничий чоловіка з роботи без причини або за яке вразне слово, — Бенедьови немовби хто ніж встромив в живе тіло. Він поблідне, зігнеся в дугу; лице, і без того сухе та довгобразе, ще більше протягнеся, і робить він свою роботу мовчки, але видно по нім, що радше б волів в землю запастися, ніж на таке дивитись. Ось в таких то хвилях задумувався Бенедьо над долею робітника. Кождий його окривдить, думалось йому, і добра є; ніхто йому за те нічо не скаже. Ось будовничий зіпхнув чоловіка з муру, і налаяв що найпоганьшими словами, ще й в потилицю натовк, і нагнав з роботи. А най- но би той чоловік обернувся та хоть раз ударив будовничого в потилицю? Сейчас би його і на поліцію і в суд і в Іванову хату. Але ті Бенедьові думки завсігди й зупинялися на тім суці, з котрого вийшли, на старім і твердім суці суспільноі нерівности між людьми. І хоть нераз він повторяв, як повторяють міліони нашого люду : „се так не повинно бути", — то прецінь ті слова не помагали йому розгадати круту загадку о причині тоі нерівности і можности єі усунути, але тілько немов обминали трудність.

 

Оттак було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповідань ріпників про погане Бориславське житє. „Як же се так, думалось йому, що тілько тисяч народа день по за день терпить таку неволю, а ще другі тисячі раз у раз прибувають на такий самий празник? Самі собі псують. Правда, тим по селах ще гірше, бо хоть ніхто над ними не збиткуєся, ніхто йіх так не обдирає, то за те голод. Господи, і як же помочи такій купі народа? Ніхто не в силі йім помочи!“

 

— А як же ви, — спитав враз Бенедьо ріпників, — не трібували деякого способу, щоби ратуватися?

 

— А який же може бути спосіб? — відповів ріпник простодушно. — Ту способу нема ніякого.

 

Бенедьо понурив голову. То само, до чого він додумався, ріпник висказав так рішучо, як найбільший певник. Значить, воно так і мусить бути, так бог дав. А може спосіб є, тілько що вони або сьліпі та не видять або тілько ліниві, не шукають, а то найшли би і побачили б?

 

— Ну, а трібували ви робити складки між собов, щоби одни других рятувати в біді, в слабости? — спитав Бенедьо.

 

Ріпники розреготались. Ну, кілько би там тих складок треба, щоби порятувати всіх бідуючих! Адже й так кождий там бідує.

 

— Ну, але оден більше бідує, другий менше. Все ж таки мож би заратувати більше бідуючого, хорого, безробітного. От так, як у нас мулярів в місті.

 

— Е, що, у вас інша річ, а ту інша. Ту нарід — збиранина зо сьвіта!

 

— А у нас хіба ні?

 

— Е, а все таки, що у вас можна вдати, того у нас ніхто на сьвіті не вдасть.

 

Ріпники не знали своєі сили і не вірили в ню.

 

Бенедьо знов утих і почав роздумувати над йіх словами. — Е, ні, заключив він, — видно вже з того, що мусить бути якийсь спосіб на тоту нужду, тілько вони одні сліпі та не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу!

 

Між тим наші пішоходи лишили на ліво Тустанівську дорогу, по котрій ішли доси і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і горбок до Борислава. Перебривши річку і зійшовши поміж густим гложєм та ліщиною на єі крутий, високий беріг, вони вже й стали на версі горбка. Неподалік перед ними лежав Борислав, мов на тарели. Невисокі під gонтєм доми білілися до сонця, мов сріблява луска. По над дахами де не де виднілися червоні, тонкі а високи комени нафтарень, мов кроваві пасмуги сягаючі до неба. Далеко, на другім кінци Борислава, на горбі стояла стара церковця під липами і круг неі ще тислися останки давного села.

 

Бенедьо хоть бував і вперед в Бориславі, але все тілько коротко. Він не знав тут місцевости. Тому то він росповів ріпникам, де і на якім пляцу казано му ставати на роботу, і просив йіх, щоби йому показали, де є той пляц. Ріпники зараз догадалися того місця і показали його Бенедьови. Се була досить обширна рівнинка між високими берегами річки туй перед входом до Борислава, трохи віддалік на ліво від Губицького гостинця. Хат близько було не богато, і Бенедьо розставшись з ріпниками, рішивсь іти хата від хати і питати за помешканєм. Але в перших хатах, до котрих зайшов і в котрих жили жиди, йому не хотіли винаймити помешканя на довший час. Хати ті були низькі а дуже широкі, — очевидно під йіх дахами містилося богато закамарків для поміщеня ріпників, а користне положенє йіх на краю Борислава давало йім можність — бути пристановком для всіх сьвіжо або пізно прибуваючих.

 

Так пройшов Бенедьо за дармо пять чи шість хат. Далі опинився на улици перед старою, маленькою хатиною і став, не знаючи, чи йти й сюди питати місця, чи обминати сю будку а йти далі. Хатина була, як усі прочі, під gонтами, тілько що старі gонти понагнивали і поросли зеленим мохом. До улиці виходило двоє віконцят, котрі ледво троха глипіли над землею; а ще з високо насипаноі улиці просто проти них спливало з улиці болото, замулюючи стіну чим раз більше і вже ось ось досягаючи здрухнілих варцабів. Перед хатиною була, як і перед другими, голотеча: ні городця, ні муравнику, як се водиться де інде. Аж по хвили рішивсь Бенедьо не минати і сеі хати.

 

Дверці скрипнули і Бенедьо війшов до малесеньких, темних сінців, а відти до обіленоі сьвітлиці. Він здивувавсь, заставши ту не жидів, а старого ріпника і молодицю. Молодиця, около трийцяти літ, в білій сорочці с червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на локоть, і плакала. Старий ріпник сидів на серед хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах і очевидно потішав йійі. Коли Бенедьо війшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив йіх і запитав, чи не приняли б його на довший час на мешканє. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:

 

— Га, або я знаю. Ось молодиця; се єі хата, як вона скаже, так буде.

 

— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я ту вже цілий рік не сиджу, і бог знає, чи буду коли сидіти—і вона рукавом обтерла знов сльози— а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сидите. Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я ту що можу сказати!

 

Старий ріпник троха змішався і почав ще пильнійше довбати свою чорепяну люльку, хоть в ній і нічо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком на плечех. Ріпник мовчав.

 

— Хатина тісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, — може вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як тут у нас...

 

Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцім то він хоче відмовити Бенедьови.

 

— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо,— а я, не бійтеся, привик також до всякоі біди. От як кождий зарібний чоловік. Тілько, видите, тут така причина зо мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок — у нас у мулярів усяко буває — а маю роботу онь ту недалічко над рікою на тім зарінку. Там буде ставитись новий... нова нафтарня. То, видите, хтівбим найти де поблизько помешканє — яке будь, от аби переночувати, адже я цілісінький день на роботі — бо здалека таки не зможу лазити по вашім Бориславськім болоті. Ну, а ту жиди не хотять ніде приймити на довший час; а для мене би то все було ліпше жити у свого чоловіка, ніж у жида. Тілько, як для вас..“

 

В тій хвили старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок а другою попхав його до лави.

 

— Але чоловіче, бійся бога, — кричав с комічним гнівом старий — не пендич нічого, тілько сідай! Стоіш ми ту коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай ту і най с тобою все добре сідає в нашій хаті! Чому було так від разу не сказати, — а то я тепер і сам о собі готов подумати, що-м гірший від жида!...

 

Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів єго бесіди, а далі запитав: — Ну, а що, то приймаєте мя до себе?

 

— Таже чуєш, що приймаю, — сказав старий. Тілько розумієся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.

 

— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенедьо.

 

— Ну, як погодимося, то будеш моім сином — хоть то міні с тими синами, правду рікши, не ведеся!... (Молодиця знов обтерла очи).

 

— А по чому ж ви озьмете від мене ?

 

— А є в тебе який рід?

 

— Мама є.

 

— Стара?

 

— Стара.

 

— Ну, то даш по „шусці“ на місяць.

 

Бенедьо опять видивився на старого.

 

— Ви певно хтіли сказати „на тиждень".

 

— Я вже ліпше знаю, що я хтів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, тай досить о тім балакати.

 

Бенедьо з дива не виходив. Старий тимчасом знов сів на свій стільчик і нахмурившись почав накладати люльку.

 

— Та може б на згоду принести горівки? — заговорив Бенедьо.

 

Старий глянув на него з підлібя.

 

— Ти міні, небоже, с тим зілєм не вийізди, ані ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.

 

— Вибачайте, — перепрашав Бенедьо, — я сам не пю, хоть бим йі й на очи не видів. Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кипячці робить, то я й за про теє ..

 

— Правду казав, хто се казав, а тілько, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тілько роздягнися та спочинь з дороги, колись слабий !

 

В тій хвили молодиця встала.

 

— Ну, дай вам боже щастє та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора міні йти.

 

Вона вийшла; старий вийшов за нею а за хвилю вернув.

 

— Служить в Тустановичах, то мусить бічи до роботи. Тай дитина мала... проворкотів він немов сам до себе і знов сів напихати свою черепаньку.

 

— Донька ваша? — спитав Бенедьо.

 

— Ніби донька, але не рідна.

 

— Пасербиця?

 

— Ні, небоже. Вона тутешня, а я не тутешний. Але то довга хісторія, — буде час, то й почуєш, А тепер спочивай!

 

Тота молодиця була Півторачка, вдова по Івані Півтораку, погибшім в бориславській ямі, а той ріпник, то був старий Матій (Д. б.)

 

 

IV.

 

Бенедьо зняв з себе петек, постелив го на лавку під вікном і ляг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу. А прецінь сон го не брався. Думка, мов непосидюча ластівка шибала то до Дрогобича до староі матеріі, то до Борислава, де від тепер прийдесь йому жити. Йому пригадувались оповіданя ріпників, котрі він чув по дорозі; в єго уяві вони перелітали не як слова, а як живі образи. Ту всіми забутий ріпник, хорий,безпомочний, конає сам на берлозі десь у якімось скритім закамарку і дармо пищить йісти, дармо просить води, — нема кому подати !... Ту жид витручує робітника з роботи, кривдить го при виплаті, обдурює і ганьбить; нема кому впімнутися за робітником, зарятувати го в нужді. „Ніхто ні про що не дбає крім себе самого — думав Бенедьо — тай тому так усі бідують. Але як би всі взялися до купи... То що би зробили?“... Бенедьо не міг того знати. „Тай як йім взятися до купи?“... І сего Бенедьо не знав. „Господи боже, зітхнув він в кінци з звичайною у наших простих людей безрадностю, — наведи мене на яку добру думку!“...

 

В тій хвили Бенедьове думкованє мусіло перерватися. До хати війшло кілька людей — ріпників і привитавшися коротко з Матієм, посідали на лаві. Бенедьо встав і почав розглядати прибувших. Були ту передовсім два хлопи, котрі від разу мусіли кождого увагу звернути на себе. Високі, рослі та крепкі, мов два дуби, с широкими червоними, немов надутими лицями і невеликими сірими очима, — вони виглядали в тій маленькій хатині, мов два велити. А при тім з лиця, росту, волося, очей були вони так подібні до себе, що треба було добре приглядітися і прислухатися йім, щоби йіх роспізнати. Оден з них сидів на лаві під вікном, заступивши своіми широкими плечима все сьвітло, яке від заходячого вже сонця лилося вікном у хатину. Другий намістився на невеличкім зидлику коло дверей і не кажучи ні до кого й слова, почав спокійно накладати люльку, немов там, на тім зидличку і коло того порога, було єго предковічне місце.

 

Крім тих двох велитів найбільше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький і очевидячки дуже говірливий та рухливий чоловічок. Відколи війшов до хати, він не переставав шниряти з кута до кута, то ніби чогось шукаючи, то ніби добираючи собі місця до сидженя. Він кілька разів обіздрів Бенедя, переглипувався з Матієм, котрий з усьміхом сьлідив за єго рухами, а навіть шепнув щось до уха одному з велитів, тому, що сидів на зидлику підо дверми. Велит тілько головою махнув, а затим встав, відоткав деревяну затканицю від печи і встромив свою люльку в попіл, щоби запеклася. Рухливий чоловічок за той час знов уже обшниряв усі кути, то потираючи собі настобурчену мов щітка чуприну, то поправляючи на собі ремінь, то в кінци таки розмахуючи руками...

 

Крім тих трех людей було в хаті ще зо три. Бенедьо розглядів на лаві в пів-тіни одного старого діда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем і кремізним виглядом, мов у молодого. Побіч него сидів молодий парубок, круглолиций і румяний, мов дівочка, тілько що сумний і понурий, мов засуджений на смерть. Далі в куті, зовсім в тіни, сиділи ще якісь люде, котрих лиць не міг розглянути Бенедьо. Війшло ще кілька ріпників до хати, — счинився гамір.

 

— А се що,—возний на здекуціі у вас? — промовив грубим мов труба голосом до Матія оден з велитів, той що сидів під вікном.

 

— Ні, богу дякувати, — відповів Матій, — се, бачу, уцтивий чоловік, робітник, мулярський майстер. Прийшов нині з Дрогобича до новоі фабрики, — ту ось на зарінку будуть нову нафтарню ставити.

 

— Так? — відповів велит, — протягаючи голос,— ну, то про мене. А чия то буде нафтарня ? — додав він звертаючися до Бенедя.

 

— Лєона Гаммершляgа, — знаєте, того віденського жида, що щось два роки тому прибув сюда.

 

— Ага, того! О, той у нас закарбований від давна. Правда, побратиме Деркачу?

 

Рухливий чоловічок в тій хвили найшовся коло велита, дрібцюючи довкола него.

 

— Правда, правда, — закарбований моцно, — він засьміявся — але нічо не пошкодить, як буде мав і більше карбів!

 

— Певно, що не пошкодить, — потвердив велит. Ну, але як же, побратиме Матію, — можем ми нині ту балакати своє; чи може, як маєш нового жильця, то нас наженеш із хати, шукати нового місця?

 

Велит грізно глянув на Матія і очевидячки, ся бесіда мала бути доганою. Матій почув се і змішався троха, а далі сказав, устаючи зо стільця і виймаючи люльку з рота:

 

— Але господи борони, щоби я вас виганяв! Моі побратими любі, — рад я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бійтеся. І моя хата завсігди для вас отвором. А про нового жильця... правда, я зле зробив, приймаючи його а не зарадившись уперед з вами,— але ж бо видите, приходить чоловік змучений, слабий, — жиди го не хотять приймити, — а з лиця му видно — знаєте, я на те старий практик — що людина добра, — ну, що я мав робити?... Впрочім як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го відправлю. Але міні здаєся, що він би був і для нас добрий... Каже, що горівки не пє, — значиться, одно добре. Ну, а по друге, — робити буде при новій фабриці, то і відтам зможе нам що часом сказати...

 

— Горівки, кажеш, не пє? — питав велит.

 

— Сам єм то чув від него, — а в тім ось він ту, питай го сам.

 

Мовчанка стояла в хаті. Бенедьо сидів в куті на своім петеку і дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зійшлися ті люде і чого хочуть від него. Дивно йому було, що Матій по просту звиняєся перед ними, хоть сам каже, що се єго хата. Але найдивнійше було йому з того грубоголосого велита, котрий поводився ту, мов який старший, мов gосподар, прикликував до себе то одного то другого і шептав йім щось до вуха, сам не рушаючися з місця. Далі він звернувся до Бенедя і почав випитувати його строгим голосом, немов судя при допросі, між тим коли всі присутні звернули на него очи.

 

— Ви що, челядник мулярський?

 

— Ні, помічник, а при тій фабриці, не знаю за яку ласку, маю бути майстром.

 

Велит покрутив головою.

 

— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно вмієте добре доповідати жидови на своіх товаришів?

 

Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велитови на єго питанє, чи плюнути му в очи, забратися і йти геть із сеі хати та з між тих дивних людей. Далі надумався.

 

— Плетете дурниці, — сказав с підтиком. — Може то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас тото не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай за те, що при єго закладинах мене трохи не забила підойма, як єсьмо спускали в яму угольний камінь.

 

— Ага, — буркнув протягло велит і голос єго почав троха мякнути.

 

— Побратиме Деркачу, — звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка, — а памятай, абись не забув і ось тото закарбувати на того Лєона, що він каже!

 

— Розумієся, що не забуду. Хоть то ніби тото сталося в Дрогобича, а ми маємо тілько до Борислава, але то нічо не шкодить. Жидови й без того лекше не буде.

 

— Ну, а що ж ви — говорив далі велит до Бенедя, — як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них що моги і виганяти з роботи за леда слово?... Розумієся, що так! Майстри всі однакові!

 

Бенедьови не стало терпцю. Він встав і беручи свій петек до рук обернувся до Матія:

 

— Колисте мя приймали в свою хату на мешканє— сказав він тремтячим голосом, — казалисте ми, щобим був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як ту бути добрим, коли ось якісь люде входять до хати і ні з сего ні з того причіпаються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то ліпше було й не приймати, — був бим си доси найшов спокійнійшу хату! А тепер прийдеся йти під ніч. Ну, але принаймі буду знати, що за люде—бориславські робітники!... Бувайте здорові!...

 

С тими словами він надяг петек і беручи на плечі свій узлик звернувся до дверей. Всі мовчали, тілько Матій моргнув до велита під вікном. Між тим другий велит сидів мов скала під дверми, заперши собою вихід і хоть Бенедьо різко сказав до него: „пустіть!" він ані кинувся, немов і не чув нічого, тілько люльку пикав поволи.

 

— Але ж господи боже, — скрикнув нараз с сьмішною запопадливостю Матій, — стій, чоловіче добрий, куди втічеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!

 

— Що я маю стояти!—відповів гнівно Бенедьо.— Може скажете ми ще довше слухати від отсего чоловіка такоі ганьби, як доси ? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?...

 

— То ви вважаєте моі слова для себе ганьбою?— спитав на пів лагідно а на пів строго велит.

 

— Розумієся.

 

— Ну, то перепрашаю вас.

 

— Не перепрашайте, — волите бути чемнійші та не ображати, ніж відтак перепрашати. Я простий чоловік, бідний робітник, — але чи ж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очи тикати? А може ви на то дуфаєте, що ви моцні, а я слабий, то вже можете мене беспечно ображати? — Ну, то пустіть мя геть, не хочу слухати вашоі бесіди! — І він знов обернувся до дверей.

 

— Ну, ну, ну, — говорив Матій, — ті люде ще готові направду посваритися, не знаючи й самі, за що! Але ж постій чоловіче божий, — гніваєшся, а не знаєш, за що!

 

— Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.

 

— Так, що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тимчасом він говорив се тілько на те, щоб тебе витрібувати.

 

— Витрібувати? в чім?

 

— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер?

 

— А на що ж йому то знати?

 

— То вже побачиш пізнійше. А тепер розберися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усіх не стало, як би ми хтіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меньшу біду перетерпи, щоби більшоі встеречися. Коли бо то у нас звичайно на виворіт робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика, то мовчить.

 

Бенедьо все ще стояв на серед хати в петеці і з мішком на плечех та роззирався по присутних. Матій між тим засьвітив каганець з жовтого бориславського воску і в єго сьвітлі лиця зібраних ріпників видавались жовтими та понурими, мов лиця трупів. І другий раз старий Матій відобрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велита, що все сидів понурий і грізний, під вікном.

 

— Ну, перепросіться раз на завсігди, — сказав Матій. — Я все гадаю, що будем мати з того чоловіка нового товариша!

 

Бенедьо і велит подали собі руки.

 

— Як вас маєм звати ? — спитав велит.

 

— Бенедьо Синиця.

 

— А я звусь Андрусь Басараб, а онто мій брат Сень, а отсе наш „карбовий“ Деркач, а отот старий дідусь, то побратим Стасюра, а отой парубок, то побратим Прийдеволя, а онто також наші побратими, — ну, а ваш gазда також...

 

— Ви певно всі з одного села, що побратимаєтесь, — сказав Бенедьо, дивуючись впрочім, що старі чоловіки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тілько ровесники побратимаються між собою.

 

— Ні, ми не з одного села, відповів Басараб, — а так, побратимаємось в іншім способі. Впрочім сідайте, будете видіти. А як би вам схотілося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.

 

Бенедя ще дужше здивувало те виясненє. Він сів, не кажучи нічого і чекаючи, що то з того буде. (Д. б.)

 

 

 (Дальше.)

 

— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до „карбового", пора нам узятися до свого. Де твоі палиці ?

 

— Зараз ту будуть, — відповів Деркач, вибіг до сіней і вніс відтам цілий оберемок тонких ліскових палиць, звязаних ужовкою до купи. На кождій палици видно було більші або меньші карби, оден по при оден, так як се роблять хлопці, що пасуть гуси і на паличці значать собі карбами, кілько у котрого гусят.

 

— Закарбуй на Лєона то, що повідав Синиця, — сказав далі Басараб. В хаті між тим зробилася тиша. Всі посідали, де хто міг і гляділи на Деркача, котрий сів собі на припічку, положив палиці коло себе, виняв з-за ременя ніж і видобувши одну палицю, витяв на ній ще оден карб до до богато других давнійших.

 

— Готово, — сказав Деркач, сповнивши се і встромивши палицю знов у звязок.

 

— А тепер, побратими моі милі,—сказав Андрусь, — росповідайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видів або чув яку кривду-не-правду. Хто йійі зробив, кому і за що, — росповідайте все, як перед богом, щоби, як наповниться міра наших кривдників, як прийде наш час і наш суд, кождому було відмірено по правді!

 

Хвилю тихо було пісьля тоі відозви, далі заговорив старий Стасюра.

 

— Прийде, кажеш, наш час і наш суд... Дай то боже, хоть я, бачу, не діжду того дня. Ну, але бодай ви, молодші, діждете... То вже щоби відмірити кождому по правді і справедливости, — послухайте, що я чув і видів сего тиждня. Йосько Берgман, наставник при тій кошарі, що я в ній роблю, знов сего тиждня бив штирох робітників, а одному бойчукови-липярови вибив палицею два зуби. Тай за що? За того, що бідний бойчук, голодний та хоровитий, не міг двигнути від разу повного коша глини!

 

— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тілько очи єго заблищалися якимсь дивним огнем.

 

— Тот бойчук—говорив далі Стасюра — дуже добра душа і я би був привів його до „господи", тілько що десь видко заслаб, не був уже вчора на роботі.

 

— Приведи, — підхопив Андрусь. — Чим більше нас, тим більша  наша сила, а нічо так  не вяже людей до купи, як спільна нужда і спільна кривда. А коли сила наша буде достаточна,  то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?...

 

Старий кивнув головою і говорив далі: — А Мотьо Крум, касієр, знов не доплатив усім робітникам з нашоі кошари по пять шусток за сей тиждень і ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посьміє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразници и що му не ставало 59 риньских, то мусів се при найблизшій виплаті здерти з робітників.

 

Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб. Відтак говорив далі: — А от учора йду по при шинок Мошка Фінка. Слухаю, — що за крик? Аж то два Фінкові сини притисли до кута якогось чоловіка, вже підстаршого, тай так бють, так дюgають кулаками по під ребра, що чоловік вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, — не міг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров... Взяв я його, веду тай питаю, що за нещастє, за що так скатували?... „От біда моя, — відповів чоловік тай заплакав. „От я — каже — через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дістану гроші тай виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касієр мене чи забув чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усім, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до него, спитати, що то таке, а він шасть і замкнув двері перед носом. Що я гримай, стукай, кричи — пропало. Ще відтак випали слуги тай мене в плечі,—що ти ту, піяку, бреверію робиш!... Пішов я. Здибаю відтак касієра на улици і до него: чому ви міні не виплатили? А той визвірився на мене, а далі як не крикне: Ти, піяку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був. як виплата була? Я тебе ту не знаю, — там допоминайся плати, де й другим платиться! Ну а нині каса заперта. Я зголоднів, — іду до Мошка зйісти дещо на борг, поки гроші дістану, а тоті два медведі, бог би йіх побив, та до мене: Плати тай плати за тото, щось набрав! Що я прошу, проклинаюся, росповідаю, яка річ, — та де! Як мя приперли до кута, то адіть, трохи душу з тіла не вигнали!....

 

— Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим, грізним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сего оповіданя. — Бутають чим раз дужше наші гнобителі, — знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!...

 

— Так то, так, — говорив далі Стасюра, — розбуталися наші кривдники, тай бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, — добре йім ся діє ! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народноі, тим більше у них богацтва та достатку. От тепер народу до Борислава пре видимо - невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість. А й тут хіба ліпше? День по за день видаю по закаулках слабих, голодних, незарібних людей, — лежать і стогнуть і ждуть хіба тілько божоі ласки, бо людського змилуваня вже давно перестали ждати. Тай тепер, адіть, плату нам вменьшили і с кождим тижднем уривають все більше, — годі вжити з неі! Хліб чим раз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся нам усім ту гинути. Отсе кривда, котру всі ми терпимо, котра всіх нас глодже до кости, — а на кого йійі закарбувати, я й сам не знаю!...

 

Старий виговорив се живійшим ніж звичайно голосом і с тремтячими від зрушеня губами, а висказавши поглянув по всіх і зупинив свій погляд на понурім лици Андруся Басараба.

 

— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, — закричали всі присутні, — се наша загальна кривда: бідність, безпомочність, голод!

 

— А на кого йійі закарбувати? спитав в друге старий. — Чи зносити йійі терпливо, тоту найбільшу, загальну кривду, а тілько карбувати ті дрібні, часткові, що складаються на тоту велику?...

 

Андрусь Басараб глядів на Стасюру і на всіх прочих побратимів з-разу понуро і ніби рівнодушно, но в кінци на лици єго заясніло щось, немов скрита на дні в души радість. Він встав з місця і випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкоі хатини.

 

— Ні, не терпіти нам і тоі загальноі кривди, а хоть і терпіти, то не покірно, не тихо, мов та стрижена вівця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пімститися, і то ще туй, на сім сьвіті, бо що за суд буде на тамтім сьвіті, сего ми не знаємо! І чи ти гадаєш, що карбуючи всі ті дрібні часткові кривди, ми забуваємо про загальну? Ні! Адже кожда й найменьша кривда, яку терпить робучий чоловік, се частка тоі загальноі, народноі кривди, що всіх нас давить і глодже до кости. І коли прийде день нашого суду і нашоі кари, то чи ти думаєш, що не пімститься тоді й загальна кривда наша?

 

Стасюра сумно якось похитав головою, немов в души своій не зовсім вірив Басарабовій обіцянці.

 

— Гай, гай, побратиме Андрусю, — сказав він, — пімститься, говориш... Вже то одно, що не знати, коли то ще буде... А друге: що нам з того, що колись може й пімститься, коли нам тепер від того не лекше терпіти. А хоть і пімститься, то чи думаєш, що опісьля лекше буде?...

 

— Що ж бо ти старий, — крикнув на него з грізно блискучими очима Андрусь, — розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпіти! Хіба ж я того не знаю, хіба всі ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпіли, щоб робучий чоловік не терпів? Ніхто, ніколи! Значить, терпіти нам до суду-віку тай по всьому. Тяжко се, чи не тяжко, — що то кого обходить? Терпи і мовчи, не показуй другому, що тобі тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з біди, то бодай мстися за ню, — се хоть троха влекшить твого болю. Така моя гадка, і всі признали, що вона правдива, — чи не так?

 

— Так, — відповіли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся правда не дуже йіх радувала, не дуже припали йім до серця.

 

— А коли так, — говорив далі Андрусь, — то ніщо й гаятись, росповідайте далі, хто про яку знає кривду.

 

Він сів. В хатині стало тихо. Почав говорити Матій. В єго сусідстві умер ротітник в темній жидівській комірчині; як довго там лежав, від коли слабував, — сего ніхто не знає і жиди нікому не хотіли того сказати. Говорять, що робітник мав троха зароблених грошей, а коли заслаб, жиди відобрали від него гроші, а його поти морили голодом, держали в заперті, поки не вмер Тіло було страшенно сухе, давно не мите і сине, як боз. Позавчора ночувала якась жінка у другого сусідного жида. В ночи злягла. Грошей у неі не було і сейчас на другий день жид викинув йійі з дитиною з хати. Розповідав оден ріпник, знакомий тоі жінки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але піп не хотів охрестити, поки не покаже батька дитини. Тоді тота жінка кинула дитину в яму, а сама пішла до громадського уряду, кричачи, щоб йійі зараз вішали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося, Матій не знав.

 

І далі пішли оповіданя, одностайні своєю ваготою і оглушаючі своєю кричучою несправедливостю. І за кождим росказаним фактом оповідач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує на палици, щоб „кождому віддано було повного мірою“. Декотрі побратими говорили с таким супокійним, рівнодушним, майже мертвим виразом лиця, що вже сам йіх голос, сам вираз лиця був свого рода важким фактом, гідним закарбованя на імя загальносуспільноі кривди та гнету. Другі роспалювались говорячи, проклинали гнобителів і домагалися швидкоі для них кари. Але найбільше зрушило всіх оповіданє молодого парубка, Прийдеволі. Коли прийшла на него черга — він був наймолодший, то й черга на него прийшла на самім посьлідку — він вибухнув довго здержуваним плачем і заломуючи сильні руки виступив на серед хати.

 

— Перед богом сьвятим і перед вами, побратими моі, жалуюсь на своє горе! ., на свою страшну кривду!... Осиротили мене, на весь вік... відобрали посьлідне і потоптали ногами, і то так собі, для забавки !... Ох, боже, боже, і ти глядиш на все те і ще можеш терпіти?... Але ні, ти терпи собі, я не можу, я не буду!... Побратими, товариші милі, радьте, що міні діяти, як мститися! Все зроблю, на все відважуся, тілько не кажіть чекати, бійтеся бога, не кажіть чекати!...

 

Він замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвили зачав спокійнійшим уже голосом.

 

— Ви знаєте, який я круглий сирота на сьвіті, в якій біді та нужді зійшли моі літа молоді, поки нещастє не загнало мя сюди до сего пекла проклятого. Але вся біда і нужда, всі нещастя нічим були для мене, поки була хоть одна людина, котра вміла мене потішити, розрадити, приголубити, котра віддала б була своє житє за мене... котра любила мене!... І тоі єдиноі поратівлі позавиділи міні вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою матір стару і прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом от уже півроку. Вона працювала при маgазині того богача Gольдкремера. На своє лихо сподобалась тамка всім тим псам, що йійі видали. А там йіх є до вітра: касієр, молодий жидик Шмулько Блютіgель, надзорець також молодий жидок, далі ще якісь там капцани, бог би йіх поразив!... Почали вони до неі налазити, не давати йійі спокою. Раз, другий вона відправила йіх чемно, а далі коли Блютіgель застав йійі якось саму в присінку маgазину і осьмілений почав дуже вже до неі заскакувати, вона не много думавши відвинула руку і так тарахнула жидка по меже вуха, що му аж ротом і носом кров бризнула і сам, як тика, покотився між бочки. Що ми того вечера насьміялися з улазливого жидка, коли вона росповіла цілу тоту річ. Але ми завчасно сьміялися. Жидок розлютувався і змовився з другими — пімститися на ній. Приходиться позавчора, виплата, — приходжу я вечером до дому, — нема моєі Варки. Сів я під вікно, чекаю — виглядаю, а самому коло серця щось мов гадина лежить. Ба вже стемнілося, нема Варки. Закинув я петек на плечі, вийшов на вулицю, шукай Варки. Нема. Роспитую я робітниць, що разом з нев були при виплаті, — кажуть, що лишили йі тамій, що певно йій виплачували на посьлідку. Тьокнуло мене щось коло серця, біжу до канцеляріі —позамикано, а в вікнах сьвітиться. Калатаю — не докалатаюся, а далі гадаю собі: агій, та чого я ту калатаю, ченьже ту єі нема? Може вона вже красно дома, чекає на мене... Біжу до дому — нема. Біжу знов вулицями, забіг по всіх знакомих, по всіх шинках, де ми часом з роботи йдучи вступаємо перекусити дещо, або селедця купити—нема. Всіх питаю, чи не видів хто Варки — ніхто не видів. Як камінь в воду, пропала Варка. Лечу я знов під канцелярію, так мене щось і тягне туди, гадаю по дорозі: висаджу двері, а мушу дізнатися, що з нею сталося, де вона. Але скоро я там — десь ораз. і вся сьмілість пропала. Став, дивлюся: в вікнах блищиться, але вікна позаслонювані, не видно нічого, тілько тіни якісь мелькають. Ні, гадаю собі, вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би інде була? А ту знов і сам собі не вірю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла міні на думку хісторія з жидиком Блютіgлем, — я весь задрожав, одеревів. І що вже вмовляю в себе, що се все байка, жарт, пустота, — ні, щось немов рукою держить мене під вікном тоі проклятоі канцеляріі. Не піду вже нікуди, гадаю собі, — буду туй ждати, доки сьвітло не погасне, — ні, прожду й до рана. Сів я на якусь бочку під самою стіною просто вікна, сиджу, — а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку ріпники хриплими голосами пісні доспівують, там знов пси гавкають, з під Діла, від церкви долітає, мов зойк конаючого, сторожеве „острожне з огнем!“... Аж ось чую, в канцеляріі регіт якийсь, зашваркотіли жиди, пізнав я голос Блютіgля, голос наставника. Далі загепалось щось, немов о стіни розбиваєся,—знов регіт, знов шваркіт — і тиша. Господи, кождий голосок різав мя в саме серце, мов ніж острий... Я так і задубів з вухом приложеним до стіни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцеляріі, тілько на одну хвилиночку, — але крик той поразив мя мов грім, уколов, мов жало гадини. Я від разу зірвався на рівні ноги — то був Варчин крик. І ледво я надумався, що ту робити, ледво підбіг до дверей, щоб с посьлідною натугою всеі своєі сили виважити йіх, коли в тім двері отворилися і з них вилетіла, мов громова куля — Варка. Але вже не кричала... Я пізнав йійі по одежи, бо лиця єі з разу не добачив в сумерці. І вна мене не бачила, тілько вилетівши з дверей канцеляріі погнала навпростець через горбки накиданоі глини, поміж кошари та ями. Я за нею. „Варко,— кричу, — Варко, що тобі таке, що с тобов сталося, — на милість божу, стій, обізвися!“ Стала на хвилю, озирнулась — і ту ажень побачив я, що ціла єі голова була чорна, мов вуголь — замазана кіпячкою а довгі єі коси були обтяті. „Господи боже, Варко, — кричу я, підбігаючи ід ній близше, — що се за нещастє с тобов ?“ Але вона, скоро пізнала мене, сейчас відвернулася і мов сполошена погнала далі на осьліп розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я, що духу в мні, жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, і Варка туй перед моіми очима щезла, мов сонний привид— скочила в отворену яму!... Я надбіг, став — тілько глухо задудніло, як вона в середині, розбиваючись о цімринє, в кінци бовтнула в воду. Тай по всьому. Що вже зо мнов далі діялось — не тямлю. Я отямився аж нині з полудня, і коли спитав за Варкою, міні сказали, що йійі (на мій крик!) витягли з ями і вже й поховали. Значиться, все пропало! І ніхто не скаже, що вони з нею зробили в тій страшній ночи. Зйіли, нелюди, мою Варку живу, — вбили моє щастє!... Побратими моі дорогі, — перед богом сьвятим і вами жалуюся на своє нещастє, — радьте, вчіть, що маю робити, а тілько чекати не кажіть!...

 

Глубоко вразило всіх оповіданє Прийдеволі, хоть усі вже й уперед знали з неясних слухів, яке нещастє склалося з йіх побратимом. На всіх лицях видно було підчас оповіданя всі переходи чувства від непокою до найвисшоі трівоги і роспуки, так само, як усі ті переходи малювалися на лиці оповідача. А коли Прийдеволя замовк і заламуючи руки став серед хати, мов німий сьвідок великого проступку, — то і всі мовчали, мов прибиті, кождий очевидячки ставив себе в положіню товариша і старався таким способом збагнути всю глубінь єго жалю і муки. Але порадити, — що вони могли порадити йому в тім ділі, де вже не було ніякоі поради, ніякого виходу крім смерти ? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?...

 

Перший отямився Деркач і хопив за своі палиці, щоб і сю справу закарбувати.

 

— Стій, побратиме Деркачу, — сказав нараз рішучо Андрусь Басараб, — сего не карбуй!

 

Деркач поглянув на него недовміваючим поглядом.

 

— Не треба, — сказав коротко Андрусь, а відтак звернувшися до побратимів спитав: — чи більше ніхто не має що сказати ?

 

Ніхто не обзивався.

 

— Значить, на нині бесіді конець! Росходіться по одному!

 

Але помимо сего завізваня ніхто не рухався з місця. Всі якось дивно ззиралися по собі. Андрусь грізно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось піднявся з місця Стасюра, найстарший з поміж побратимів:

 

— Слухай, побратиме Андрусю, — сказав він супокійним голосом, — о чім ту у нас меже побратимами сими днями бесіда йшла... То не від себе я тобі буду говорити, але від усіх. Знаєш, як ми зібралися до купи — громадити людську кривду і судити робітницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, то ти обіцяв нам, що скоро набереся відповідна міра недолі в народі, ми зробимо єі обрахунок, щоб знати, для кого ся міра наповнилась до краю. Чи так?

 

— Так, — відповів Андрусь якось неохітно.

 

— Отсе ж ми вже трохи не рік громадимо карби на людську кривду, — побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, — а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок ?

 

— Не час іще, але живо час надоспіє, — відповів Андрусь.

 

— А, живо, живо, нім сонце зійде, роса очи вийість! Сам бачиш, що наші гнобителі, збогачені нашою працею, починають собі чим раз гордійше. Пора, щоб від нас мали хоть погрозу яку!

 

— Буде погроза, — сказав твердо і спокійно Андрусь.

 

— Яка? коли? — роздалися з усіх боків питаня.

 

— Се вже моя річ. Почуєте тоді, як діло зробиться, а наперед о тім говорити не приходиться, — відповів Андрусь. А до обрахунку також не далеко. Адже мусить дубець підрости аж до хмари, щоби в него грім ударив. Чекайте ще троха... А тепер, добраніч!

 

Всі побратими добре знали зелізну, рішучу натуру Андруся Басараба, знали, що на єго слові мож полягати, і не допитувались далі, а тілько зібрались до виходу.

 

— А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься ту, щось тобі буду говорити, — сказав Андрусь, а на лици бідного парубка блиснула якась радість, мов надія виходу з страшноі муки.

 

Розійшлися побратими. Тілько старий Матій сидів у куті під стіною, а давно погасша люлька випала єму з зубів і лежала на поділку. Так само Андрусь і Бенедьо сиділи мовчки, кождий на своім місци, кождий занятий своіми думками. Тілько Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки блідим і з заломаними руками, стояв як живий образ болю, і ока не зводив з Андруся Басараба, немов від него ждав незнать-якоі пільги.

 

Матій перший приступив до молодого парубка.

 

— Що ж ти, небоже, гадаєш робити? — спитав він мяхким, співчуючим голосом. Прийдеволя глянув на него з виразом непевности на лиці.

 

— Або ж я знаю, що робити тай що діяти? —відказав він зломаним голосом. — Смерть собі зроблю, як не зможу бодай пімститися на своіх ворогах !

 

— Скарж йіх до суду, най злодіі хоть посидять !— дорадив Матій.

 

— До суду? — обізвався понуро Андрусь, — ну, також добра рада! До суду! І хотьби йіх там і позасуджували, то що? Посидять по пару місяців, тай вийдуть і ще в-двоє будуть мститися над людьми. Але чи йіх позасуджують? За що буде йіх скаржити в суді, коли сам не знає, що вони там дівці зробили ? А хоть би й сто раз знав, то де має на се сьвідків, як йім докаже? А може дівка сама з власноі волі зробила собі смерть, або може бог знає, яка на то інша була причина? Ех, Матію, Матію, с твоім судом!.. Ту треба іншого суду, іншоі правди!...

 

На ті слова Матій, мов справді побитий, схилив сумно голову і зітхнув важко, немов помимо своєі волі і охоти мусів признати йіх правду. А Прийдеволя ще пильнійше глядів на Андруся і ледви чутно промовив:

 

— Так, побратиме, — і я так гадав, що сьвідків нема ніяких!... Ще коби хоть вона жила, господи, коби вона жила!... Але ви знали, яка вона була горда та неподатлива, ніякоі ганьби, ніякого згірдного слова не могла стерпіти!... Ну, але що ж міні робити, що діяти?...

 

Андрусь взяв його за плече і відвів до кута, моргнувши Матієви, щоби відступився,—і відтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. І видко, що не малоі ваги мусіли бути Андрусеві слова, коли молодий парубок від них з разу поблід ще дужче, далі почервонів, а в кінци тремтячи всім тілом, немов у зимници, залився голосним плачем і горячо стискаючи Андрусеву руку, викрикнув: — Так, твоя правда, братчику, — іншого виходу нема! Так і зроблю, і най дієся зо мною божа воля!

 

— Тілько зручно, розважно і сьміло, а нічого нема боятися! Всі ми під божим судом ходимо, — божий суд на всіх рівний і справедливий, тілько людський суд не такий! А тоді... тоді побачиш, що полекшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч!

 

Прийдеволя мовчки поклонився і пішов.

 

Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючись надати свому лицю спокійний вираз, хоть очевидно і сам був до глубини зрушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним в цілій своій велитній поставі.

 

— Ну, ви бачили нашу роботу ?

 

— Бачив.

 

— І що ж на все те кажете ?

 

Бенедьо звісив голову, мов хотів зібрати до купи россипані думки.

 

— З усего бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоть сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.

 

— Відки взялося ? Е, се довга хісторія, котра впрочім і не належить до річи.

 

— А відтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?

 

— Ми сіємо, а чи сімя зародить у троє чи в десятеро, сего не знаєм!

 

— А відтак... ще одно... (Бенедьо запинався в мові) Чи подумали ви...

 

— Над чим?

 

— Над тим, що саме найголовнійше...

 

— Ну?

 

— Яка користь і для кого користь буде з вашоі роботи?...

 

Андрусь пильно поглядів на Бенедя, а далі засьміявся гірким сьміхом.

 

— Ха, ха, ха, — користь ! А конче мусить бути користь ?

 

— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо,— що коли що робиться, і розважно робиться, то тре й погадати, чи і для кого буде з того користь?

 

— Гм, вольно вам і так гадати! А я так гадаю: отсе мене тіснить ворог з усіх боків, — виходу міні нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи забю нею ворога, чи себе самого, то міні все одно.

 

— Ні, ні, ні, — підхопив живо Бенедьо, — се так з вас говорить сьліпа, безвихідна роспука, а не розвага ! Бо чиж дійшло вже аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоть би діло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе забєте — ворогови радість, ворогови лекше та простовільнійше!

 

Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки до купи.

 

— Твоя правда!—сказав він в кінци до Бенедя.— Тут треба подумати. Хочеш бути нашим побратимом і думати разом з нами?

 

— Вашим побратимом, але не сьліпим знарядом вашоі волі.

 

— Ні!

 

— І щоб вільно було кождому думати, що хоче і другим говорити, що думає —

 

— Се у нас і тепер вільно. Адже ти чув нині —

 

— Так то, так, — але я ще раз собі те вимовляю. Собі і кождому.

 

— Добре.

 

— А, на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом з вами над. тим, чи нема для нас виходу з великоі, всенародноі кривди!

 

Андрусь а за ним Матій радісно обняли Бенедя, як брата.

 

Наші побратими так були заняті собою і своіми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сіняні двері, отворив йіх з лехким скрипом і ввійшов до сіней. Аж коли рипнули й хатні двері і новий гість станув на порозі хати, тоді побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей і з недобрим виразом на піганистім лици, хоть те лице в тій хвили троха розйяснене було якоюсь зловіщою радістю.

 

— Дай боже!—муркнув жид, припіднявши дрібку капелюх на голові.

 

— Дай боже!—відповів Матій, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гість, то був єго найбільший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Gольдкремера.*) Матій немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пізну добу, в єго хаті, але привичне нашим людім пошанованє для кождого входячого в хату, казало Матієви скрити в глубині душі свою ненависть і всі відживаючі на вид Мортка болющі споминки. Він привитав жида холодно - чемним видом.

 

— Сідайте, Мортку!

 

Мортко кивнув головою і сів.

 

— Що там чувати, що так пізно гостите до нас?

 

— А що ж би? Все добре чувати! — відповів з злорадним усьміхом Мортко, а по хвили додав: — Був у вас нині возний з суду?

 

Матій здригнув при слові „суд“, немов уколотий.

 

— Ні — ледво видусив він, чуючи щось недоброго, — не був.

 

— Ну, то певно завтра буде. У мене був нині.

 

— Ну, і що ж там вам приніс нового? — спитав Матій, тремтячи всім тілом.

 

— Наша справа скінчена.

 

— Скінчена!

 

— Так! І так скінчена, як я вам казав. Бо по що то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить?

 

— Не обходить! — скрикнув болізно Матій. — Жиде, сего міні не говори, бо хоть ти і в моій хаті, але знаєш, чоловік не сьвятий!

 

— Ну, ну, — відказав Мортко, — не маєте за що гніватися. Я не то хтів сказати. Я хтів лишень сказати, що ви за дармо на мене вергли підержінє (підозрінє) і що я в тій справі, бог сьвідок, нічо не винен! Сам прокіратор у Самборі тото признав і сказав, що протів мене нема ніякого доказу, то він не може мене оскаржити за тоту річ, що ви на мене звалили. Впився небіщик Півторак, упав в яму, — що ж я тому винен ?...

 

При тих словах Матій, мов оглушений ударом довбні, понурив голову і не міг сказати ані слова. „Пропало, пропало!“ шептало, шипіло, вертіло щось в єго голові,— погиб чоловік, тай сьлід по нім застив, а той...

 

В тій хвили Андрусь Басараб, що доси мовчки слухав усеі тоі розмови, звернувся сам до жида.

 

— Що се за справа така, Мортку ? Яку ви справу маєте з Матієм?

 

— А на що вам то знати ? — відповів уразливо Мортко.

 

— Вже ти не питай, на що міні то знати, — відказав Андрусь. — Але тобі, що тобі шкодить сказати?

 

— Т-та, шкодити не шкодить, але... Жид поглядів на Андруся пильно, немов боявся нажити собі в нім нового ворога.

 

— Говори ж, коли не шкодить! — сказав Андрусь і став над Мортком, мов чорт над грішною душею.

 

— Та що ту й говорити, — пуста справа, püste Gerschäft, тай годі! Тямите, от уже два роки тому, з ями видобули кости чоловіка. По перстени пізнали, що то був Іван Півторак, чоловік тоі Півторачки, що тота хата єі. Він перед роком десь був пропав. Ну, а Матієви відкись влізло в голову, що я щось тому винен, що він впав в яму, тай ну ж на мене подавати до суду. Він гадав, що мене зараз озьмуть тай повісять... Коли бо то в суді так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але богу дякувати, вже справа скінчилася! Слухайте, Матію, — я ще раз кажу, — що вам було в тото вдаватися та тратитися на процес? А тепер, колисте програли, забудьте о всім і будьмо собі знов добрі, як перед тим! Ну, подай руку, старий!

 

Жид простягнув Матієви руку.

 

— Я, тобі? — скрикнув Матій. — Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Іванчика зо сьвіта зігнала ? Ні, не діждеш того!

 

— Ну, видите, — сказав жид, обертаючись до Андруся, — він усе своє. Слухайте Матію, — ви собі с таков бесідов дайте спокій, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, ніхто міні того не сьміє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!

 

— Ну, скарж, скарж, — крикнув Матій, — най мене повісять, що мали тебе повісити. А я, хотьби й десять судів не знати що казало, все буду свеі, що ніхто інший тілько ти пхнув Івана в яму! Тай годі. А тепер іди міні з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути меже нами!

 

Мортко стис плечима і пішов. Але в дверех ще раз обернувся, поглянув с погордою на Матія і сказав: — Дурний gой! Він гадав, що міні що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби міні що зробити !

 

І с тими словами Мортко пішов. А Матій усе ще сидів на припічку, блідий, розбитий, тремтячий, сидів без мисли і руху, а в голові єго мов млинове колесо торохтіло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!

 

Андрусь Басараб приступив до ного і положив свою дужу долоню на єго плече. — Побратиме Матію!

 

Матій підвів очи і поглянув на него, мов потопаючий.

 

— Що се за справа така? Що за процес? Чому ми доси нічо о нім не знали ?

 

— Ех, пропало, все пропало! — відказав Матій. — Що тепер і говорити о тім!

 

— Ні, ти росповідж, — тобі самому лекше буде!

 

— Ой вже, буде міні лекше! — сказав Матій. — Пропало тай годі!

 

— Та хто ще знає, чи пропало, — вмішався Бенедьо. — Адже нераз можна раз програний процес зачати другий раз і виграти! А ту ще, як той жид казав, і зовсім так зле не є. Адже ваш процес і в суді не був, а тілько прокуратор узнав, що доказів нема, кілько треба для оскарженя. Значиться, як би докази були, то й оскарженє буде.

 

Лице Матія прояснилося троха при тих словах.

 

— Чи так? — спитав він, простуючись. Але якась важка думка живо знов насіла на него і придавила до долу.

 

— Ні, ні, ні, — нема що й говорити, — сказав він. Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, — де я тепер возьму ліпших доказів? Годі, годі й думати о тім!

 

І він закрив лице руками, а з очей єго полились горячі, наболені сльози і потекли поміж пальцями і закапали на землю. Бенедьо і Андрусь побачили, що нині годі з ним далі говорити, — удар був надто сильний і наглий і підтяв усю єго твердість. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх і тихо вийшов. Бенедьо також тихо розібрався і ляг на лаві на своім петеку. А Матій сидів на припічку мов помертвілий, мов з каменя витесаний. Нафтова лямпочка блідо і чим раз блідійше меркотіла на комені. По кутах хатини стояли стовбурі сумерку, немов ждучи тілько хвилі — загасненя лямпи—щоб гульнути з кутів на хату, придавити і прикрити собою все з гори до низу. Бенедьо скоро тілько ляг, так в тійже хвили під тиском тисячних сильних вражінь того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула північ, загасла лямпа, пітьма залягла хатину, а Матій все ще сидів на припічку, з лицем закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серці тілько страшний біль, велику пустоту і немов якусь сьвіжу ще рану, завдану тою думкою, що і в судах уже нема правди для бідного робітника. Аж геть над раном сон переміг втомлене тіло, голова єго схилилася до долу, руки опали безвладно і лягши на голий припічок Матій заснув на годиночку, поки не роздалось по всім Бориславі ранішнє калатанє та дзвоненє, скликаюче робучий люд до праці. (Д. б.)

 

 

V.

 

В понеділок рано виринало блискуче сонце з по-за рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити неросцвилу підгірську землю. В блискучій, легенькій бричці на ресорах, тягненій парою бистрих піганистих коней, йіхав Лєон Гаммершляg з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрій єго духа, блискучі надіі виринали перед ним, розросталися, повніли, набирали тіла і крови. Мірне гойданє брички роскішно вколисувало його, а єго власні мисли та думи золотили перед ним увесь сьвіт. Але ж бо й напрацювався, налітався він через тих три неділі, назнався непокою, трівоги, наволочився з усілякими людьми, поки таки не добився свого, не вхопив серед тоі сутолоки  золоту нитку, котра чень  заведе го й до клубка богацтва! Его побут у  Відни, сяк чи так кажучи, був справді одною  з найсьмілійших і найщасливших єго спекуляцій! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, і вдалась же йому тота ловля так, що ліпше й годі! Лєон передумував усі подрібности тоі героічноі ловлі, обчислявся с часом і грішми, щоб усе в задуманій ним афері пішло правильно, вміло та справно, як в годиннику. Головна суть єго гадок була ось в чім. Проживаючий у Відни бельгійський хемік, Ван-Гехт що від кількох літ працював над аналізою земного воску по довгих пробах винайшов спосіб чищеня того воску до такоі степені, що очищений віск тратив властивий, не приємний запах нафтовий. Невеличка примішка воску пчолячого надавала му запах, а знов інша хемічна примітка барву звичайного, чистого пчолячого воску. Сей новий фабрикат він назвав церезіною і вистарався о патент на виключне користанє з своєі винаходки. Проби свого воску Ван-Гехт післав між іншими і до церковного сіноду в Россіі з запитанєм, чи міг би такий віск найти вступ до православних церквів, і з заявленєм, що в такім разі він міг би доставляти єго в великій масі і по ціні далеко низшій, ніж ціна пчолячого воску. Сінод відписав йому по якімось часі, що предложений віск випробовано, що він сказався нічим не гіршим від пчолячого і що в кождій православній церкві в Россіі сьвічки з того воску можуть горіти без ніякоі уйми для хвали божоі. В разі, коли б він, Ван-Гехт, міг достачити богато такого воску і по дешевій ціні, сінод запевнює йому великий відбут в Россіі. Маючи той важний дозвіл і патент на семилітну власність своєі винаходки, Ван - Гехт задумав добитися ними міліонового маєтку. Він доси був бідним техніком, с тяжкою бідою стягнувся на уладженє в Відни власноі невеличкоі лабораторіі хемічноі, в котрій працював сам при помочи тілько одного асістента-помічника, Німчика Шеффеля. Тож і не диво, що тепер він рішився як найдорожше продати здобуток своєі праці. В тій ціли він оголосив в торгових та біржових часописах віденьських свою винаходку і отворені для неі  обширні відбутові ринки, запрошуючи „p. t. панів предприємців, Фабрикантів та капіталістів, котрі при єго спів-уділі хотіли би зробити корисну спекуляцію, до порозуміня чи то особисто, чи то посредством аgентів з винаходчиком Ван Гехтом.“ Се оголошенє зробило від разу чималий розрух серед капіталістів віденьських, а особливо серед галицьких жидів, що від давна вже гріли руки при бориславській нафті та при бориславськім воску. Довкола убогоі Ван-Гехтовоі лябораторіі, поміщеноі в наймленій, вохкій кватирі в сутерені, почали тишком та крадьком забігати ріжні аgенти: оден другого уникав, а нікотрий не приступав прямо до діла, тілько вітрив з боків, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, і хоть по троха нетерпився в ожиданці бажаного міліона, то з другого боку й радувався, знаючи, що в капіталістичнім сьвіті вже воно так ведесь, що коли йде о якесь важнійше діло, то насамперед нюхаєсь і мацаєсь на всі боки, що ніхто нікому не довіряє, кождий кождого боіться, і хоть кождий рад би випередити своіх собратів в погони за зиском, а по змозі ще й одного та другого собрата повалити на землю, то з другого боку кождий стараєся ні в чім не подати виду другим, хоть може в нутрі і згарає всепожираючою горячкою. Ван-Гехт знав те добре і старався й собі не подавати ніякого виду. Він по давному працював с своім помічником в лябораторіі, заходив часом на біржу, але все держався з боку, смирненько, мов і зовсім не той. Але про те він добре замічав, що єго низенька, підсадковата і троха обрескла фіgурка починає звертати на себе увагу в тім сьвіті моцарів капіталу.

 

Та воно й не диво було. Адже се діялось при кінци 60-тих років, в добі великого розгону промислового в Австріі, в добі великоі спекуляційноі горячки, великого „Aufschwindl“-у! Адже в той сам час, коли в газетах появилось Ван-Гехтове оголошен', клались основні камені під славно-звісну „ротунду", головний будинок віденьськоі всесьвітноі вистави 1873 р.! А що рівночасно с тим біржевим та спекуляційним „Aufschwindl“-ем і невідлучно від него сіялись сімена віденьського „краху" 1873-го року, сего в добі горячки ніхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсім не обходило.

 

Але вже певно нікого так не розворушило Ван-Гехтове оголошенє, як наших знакомих, бориславських тузів, Германа Gольдкремера та Лєона Гаммершляgа. Вони від давна вже метались на всі боки, щоб здобути для бориславського воску який ліпший і певнійший відбут, ніж доси. Тай сама природа йіх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно на видобуванє воску, що віск має тепер статися підвалиною бориславського богацтва, а нафта тілько більше або меньше сильною підпорою. Бо треба знати, що в першій добі розвитку бориславських промислів було як раз на відворіть: нафта становила головне жерело доходів, а віск, коли де здибались у перших неглибоких ямах єго поклади, або зовсім обминався, лишався в земли, або хоть і вибирався, але мало. Брали го захожі ріпники, брали зайізжі люде, що прийіздили до Борислава дещо продавати, — і навозили го до домів нераз цілими великими грудами. Жиди мало стояли о віск, особливо дрібні властивці, що мали по одній, по дві ямі. Але тепер настало друге діло. Нафта в великій части ям вичерпалась, жерела, про котрі жиди думали, що будуть плисти віковічно, почали висихати. Тай ще ті кляті Американці не тілько що почали свою нафту спроваджувати до Европи, а доказали ще й того, що йіх нафта показалась і ліпше чищеною і — дешевшоі від бориславськоі! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусіла з нафти перевалитись на віск.

 

Жиди кинулись розбирати плиткі ями і сьлідити за тими жилами, котрі полишались давнійше; від головних прямових шахтів почали брати склесні, бокові штольні, прості і круті, як до потреби. Почали також запускатися далі в глуб; що в перед найглубші ями були 30—50 сяжнів, тепер пішли до 80—100 сяжнів; чим далі в глуб, тим поклади воску ставали грубші, жили ставали богатші та видатнійші. Одно тілько закарало бориславських тузів, се дорогітня очистки того воску; єго дестіляція при дійстві квасу сіркового і другі процеси, потрібні для виробленя з тоі жовтоі, землянистоі маси білого парафінового воску коштували богато; ціна парафіни, хоть значно висока, не могла таки приносити фабрикантам великих і швидких зисків. Аж ось в тій потребі, мов помічний ангел з неба, являєсь вигадливий Бельгієць с своєю винаходкою! Вироблюванє церезіни — пише він в своім оголошеню — стояти-ме дешевше, ніж вироблюванє чистоі парафіни. Далі церезіна має запевнений відбут в Россію. А ще винаходчик — Бельгієць! А Бельгійці, звісно, народ статочний, дільний, на котрого мож спуститися,— не те, що вітрогони Французи або швіндлєри Німці! Значиться, зиск і швидкий і великий і певний!

 

І Герман і Лєон, прочитавши Ван-Гехтове обвіщенє, сейчас написали до своіх аgентів, щоб старались роспізнати се діло, розвідатись о условини і обіцяли в разі корисних видів самі прийіхати до Відня і довершити торгу. Та тілько ж аgентом Германа був якийсь солідний Німець-gешеФтсман, що хоть лупив з Германа добрі гроші, за те вже і вмів походити коло єго діл у Відни. Він, одержавши Германове препорученє, пішов з ним прямо до Ван-Гехта, роспитав його про условини, поторгувався дещо і випросивши у него, що задержить в тайні йіх вступну умову, обіцяв му, що найдалі за тиждень — за два прийіде й сам предприємець і довершить з ним згоди. При тім аgент запевнив Ван-Гехтови, що Герман чоловік солідний і gрунтовий і роблячи з ним згоду, він може бути певний свого. Звісна річ, аgент з гори старався вибити з голови Ван-Гехтови гадки про будущий міліон, але все таки впевняв го, що на пів міліона може мати надію і що єго препоручник краще ніж хто другий здужає сповнити ту надію. Ван-Гехт, хоть і з жалем в серці, пристав на все: нехай і пів міліона, то все ж і се красний маєток, о якім він колись і снити не міг. Аgент ще раз наляг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайні йіх угоду, а Бельгієць не догадуючись, о що тамтому ходить, пристав і на те. Швидко відтак аgент зателеграфував Германови, як стоіть діло і просив го як найшвидше прийіздити до Відня для довершеня угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якім настрою духа і серед яких обставин застала його тота телеграма.

 

Але тимчасом і аgент Лєона Гаммершляgа не спав. То був проворний, хитрий віденьський жидок, знакомий Лєонови вже від давна. Він за невеличку плату, служив йому аgентом, бо Лєон, як і всі т. зв. німецькі жиди-ліберали, хоть любив поверховно, перед людьми ясніти та блищати, за те в скритости, в приватних ділах ніколи не міг позбутися властивоі, купецько-жидівськоі скнарости та брудноти. Тож він волів держати й леда-якого паршивенького аgента, щоб тілько меньше йому платити. Правда, аgент той умів доси завсігди хитро-мудро уладжувати Лєонові діла, „за єго рукою" велося Лєонови і він уже кілька разів посилав му надзвичайні додатки на знак свого признаня. От той то аgент і сим разом уладив се важне діло на велику радість Лєона. Своім звичаєм, він не брався до діла просто, як Німець, але колесив, крутився, нюхав, провідував через десяті руки. Аж ось розійшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високі жаданя. Сам Німець, аgент Германа, росповідав в крузі своіх товаришів, що ходив до Бельгійця (замовчуючи, в чиім ділі) і що той поставив такі условини: що приймивбися керовати фабрикою церезіни, коли предприємець запевнить му семилітну безпереривну службу і 5.000 р. плати на тиждень, тай ще в двох посьлідних роках 5% дивіденди з чистого зиску від проданоі церезіни. Такі важкі условини мусіли певно налякати кождого; Лєоновому аgентови відпала й охота іти до Ван-Гехта. Але він пронюхав іншу стежку в горох. Перед кількома днями, іменно по умові з Німцем, Ван-Гехт замкнув свою лабораторію, стараючись спродати йійі, відправив також свого помічника, Шеффеля, котрий тепер, без місця і зарібку, жив при одній з тісних вуличок віденьського Voratadt-у. До того то Шеффеля й пішов Лєонів аgент і почав випитувати та вибадувати його. Він дізнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикаті церезіни, зумів би уладити відповідні кітли і прилади, одним словом, зумів би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловік бідний, несьмілий і совісливий, був би на разі відтрутив кождого, хто би му був сказав; ходи сюда і фабрикуй церезіну! Але хитрий жидок не сказав му сего, но за то сейчас по розмові с Шеффелєм написав лист до Лєона, щоб прийіздив, бо хоть Ван-Гехт і ставить дуже високі жаданя, то прецінь з іншого боку чень ся справа дасться далеко кориснійше і лекше уладити.

 

А поки що, жидок-аgент принявся оброблювати Шеффеля на своє копито. Він заприязнився з ним при пиві, заходив кілька разів до єго хати і приглянувся єго бідному житю. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарібку, а жидок, мов на перекір, розводив перед ним широкі, блискучі картини зисків, маєтку та достатку, натякаючи чим раз виразнійше, що і для него зовсім не заперті брами до того золотого раю. Бідний Шеффель зітхав і знов починав розводити своі жалі. Щоб його ліпше привязати, жидок кілька разів делікатно випозичував йому невеликі суми грошей, раз у раз обіцюючи, що постараєся для него о місце, тай то о таке корисне, що буде го певно по вік дякувати. Шеффель недовірчиво хитав головою, але жидок так уперто товк своє, що бідака звільна немов туманів, немов безвладно давався уносити течіі блискучих жидкових обіцянок. Досить того, що до прийізду Лєона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав аgент.

 

Лєон причвалав до Відня, не знаючи, як єго аgент думає уладити справу. А коли почув єго думку, то зразу немов звергся. Але се не був опір; по при-довшій бесіді з аgентом він пристав на все і казав му привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгій боротьбі,  пертий з одного боку нуждою свого теперішного положеня, а з другого боку блискучими Лєоновими обіцяннами, Шеффель уляг. Він прирік Лєонови, що пойіде з ним до Борислава і буде вести таємну фабрикацію церезіни, тай то за відповідно не велику плату. А щоби будову і ведене новоі фабрики прикрити чим іншим і відвести людські очи, Шеффель несьвідомий галицьких обставин, порадив Лєонови голосити, що се будуєся невеличкий паровий млин. Лєон, як ми бачили, й зробив се, не розваживши добре, до чого ся рада могла довести.

 

Уладивши діло с Шеффелєм, Лєон не спочив. Він кинувся вишукувати для будущоі своєі церезіни відбуту. При помочи свого аgента йому удалось по якімось часі найти кількох россійських жидів-капіталістів, пробуваючих перейіздом у Відни. Вони радо приняли на себе посередництво в справі достачуваня церезіни, і дійсно по трех тижнях Лєон уже заключив з сьвіжо утвореною в Россіі „Восковою Спілкою" контракт на доставу в піврічнім протягу 200-тисяч сотнарів церезіни с такими корисними условинами що до ціни і перевозу, що вже наперед міг обчислити чистий зиск з того одного діла на яких 100-тисяч ринських. Оттоді він, ухопивши с собою золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб як стій узятися до діла. Воску готового у него в Бориславі було 10 тисяч сотнарових брил в маgазинах. Два або й штири рази тілько він мав надію сейчас же за власні гроші і по дешевій ціні закупити на місци у дрібних властивців ям; пізнійше мали єго контраgенти прислати в Борислав своіх людей, щоб доочне переконатися, чи, кілько і якого воску виробленого, а тоді мав Лєон одержати таку часть угодженоі суми, яка була пісьля контракту вартість приготованого воску; за тоту суму він надіявся постачити цілу решту умовлену контрактом, так що прочі гроші були б єго чистим зиском, відлічивши хіба плату Шеффелєви та кошти вибудованя фабрики.

 

І Шеффель за той час не дармував. Він, щоб зарекомендоватися свому „хлібодателеви", виладив докладний плян новоі фабрики, позамавляв ураз із аgентом кітли, рури та прочі потрібни металеві прилади в віденьських фабриках, вимовляючи собі як найскорше йіх приготоване. Таким сьвітом підчас свого тринедільного побуту в Відни Лєон бесперечно досить потрудився около уфундованя свого богацтва і своєі фортуни. Весь той час він бігав мов в горячці, з ніким не бував, не забавлявся, не вступав до знакомих, ба навіть не витався з Германом Gольдкремером, котрого кілька разів стрічав на вулици в натовпі пішоходів. Загальна спекуляційна горячка обхопила його, — сьвіт мінився перед єго очима і в нім. Лєон не міг уже добачити ні друга ні брата, ні правди ні кривди, нічого крім золота, богацтва і блеску. Тота горячка не покидала його й по повороті до Дрогобича. Ми бачили, що ще того самого дня, коли прийіхав з Відня, він загодив будовничого і Бенедя, а в понеділок, с початком тижня, і сам полетів до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин новоі фабрики. Його мов перло, гнало щось, щоби як найскорше зробити се діло, тож він по повороті з Відня рішився, хоть і не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб мож тим способом більше грошей і більше сили повернути на як найшвидше довершенє нового, зисковного діла.—Адже ж дім мій, щастє моє, сила моя про те не перестане будоватися, рости під небо! Ні, іменно успішне довершенє сего діла, то буде одна з найголовнійших підвалин мого дому!

 

Оттакі споминки і такі мисли, на тисячні лади переливані, забавляли Лєона підчас скороі йізди до Борислава. Міцне гойданє брички роскішно вколисувало його, а єго власні мисли та думи золотили перед ним увесь сьвіт.

 

Ось він уже минув Губичі і не дойіздячи Борислава казав візникови зупинитися на гостинци. Виліз з брички і півперек толоки рушив над річку, де мала будуватися фабрика. Але ще заким підійшов ід тому місцю, почув тамка якийсь гамір. Озирнувся і побачив з немалим дивом велику купу народа, що стояла довкола пляцу, товплячися та цікаво роззираючись. Були се по більшій части жиди властивці ям бориславських, хоть досить також було безробітних ріпників, жидівок з дітьми, жиденят і всякого другого зброду. „Що за прислівє?" подумав собі Лєон. „Що могло ту статися, що така товпа народа ту згромадилась ?“

 

Діло вияснилось зовсім просто. Ледво товпа цікавих його побачила, коли сейчас жиди-властивці рушили супротив нього і засипали го питаними: Що? як? чи справді він паровий млин будує? відки так нагло прийшла му подібна думка? по що наражуєсь на неминучі страти, так як паровий млин в Бориславі певно не буде приносити йому ніякого доходу?

 

Лєон дуже змішався тими запитанями. Він аж тепер одним разом зрозумів, що голосячи, немов то він будує паровий млин, він не то що не відвертає людські очи від свого предпринятя, але противно, заострює тілько людську цікавість. То ж він на всі запитаня своіх товаришів по gешефті всьміхнувся силуваним сьміхом, не знаючи на разі, на яку відповідь здобутися. Аж ось і робітники, жидівки та весь бідний люд обступили Лєона, одні просячи го о роботу при будові, при млині, — другі знов дякуючи му за те велике добродійство для бориславськоі бідноти, котрій чень тепер лекше буде о хліб сьвятий. Лєон ще дужше змішався. Він побачив, що тут уже ніяк уйти уваги людськоі.

 

— Але ж люде добрі, — сказав він, одумавшись,— хто се сказав вам, що ту млин паровий будуєся?

 

— А от пан будовничий, що нині рано прийіхав шукати робітників до новоі будови!

 

— Е, то пан будовничий зажартував собі з вас! сказав Лєон. Се не млин паровий, — се проста нафтарня будуєся! Де міні до парового млина!

 

— А-а-а! вирвалося з уст усіх присутних, мов знак здивованя та росчарованя. І біднота сейчас почала росходитися, а жиди-властивці якось мов свобіднійше почали балакати з Лєоном, випитуючи го, по що будує нову нафтарню? чи може буде потребував нафти та воску і яке діло буде в ній провадити? Деякі цікавійші запитували єго навіть, чи не зробив с ким якого контракту ?

 

— Ми чули, —говорили деякі жиди, — що там у Відни завязуєсь велика „Erdwachs Exploitations-Compagnie“ (спілка визискуваня земного воску). Ви певно з нею в зносинах?

 

— У Відни? Спілка визиск...? дивувався Лєон. — Ні, я про ніяку таку спілку не чував і в зносинах з нею не стою!

 

— Чи можлива річ? дивувались і собі жиди.—Адже ви були в Відни, то аби там бувши, тай не чути навіть про завязанє великоі „Спілки визискуваня“?

 

— Та де, — відпекувався Лєон, — я в Відни був в приватних ділах, — на біржу навіть не заглядав!

 

Ледви не ледви Лєон спекався своіх товаришів. Правда, він обіцяв з деким ще нині побалакати о закупленю воску земного, котрого буде потребував до новоі нафтарні. А позбувшися непожаданих цікавих гостей, він пішов на пляц, де вже наймлені робітники рівнали gрунт, звозили каміне й цеглу і де будовничий з Бенедьом розмірював плян і випальковував місце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути за місяць скінчена, — іменно на час, в котрім віденьські Фабриканти обіцяли прислати замовлені Шеффелем прилади.

 

Будовничий був дуже маркітний і раз у раз воркотів щось під носом. Бенедьо тілько десь колись чув уривані слова, як „дурний жид", „ошуст", „хоче циганити, а не вміє“. Коли Лєон наблизився і голосно сказав робітникам „добрий день" і „дай боже щастє", Бенедьо перший підійшов ід нему.

 

— Пане, — сказав він, — правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути паровий млин?

 

— Або чому ти мене о се питаєш ?

 

— Бо ми ту с паном будовничим не могли погодитися що до того пляну. Я прецінь робив уже при паровім млині в Перемишли і знаю, як він має ставитися. А ту скоро-м іно поглянув на плян, так зараз пізнав, що се буде нафтарня, не млин. Я вже і вперед так догадувався, бо по що ж би ви ту, в тій пустини, ставили млин? А от пан будовничий на жаден спосіб не хотіли примірювати сей плян, говорячи, що се певно помилка, що треба задержатися, аж поки він сам не зробить такий плян, який випадає під паровий млин...

 

— Але ж розумієся, що я то на жарт говорив сказав голосно Лєон, стараючись покрити знов сьміхом своє замішанє. — Чень же я ще не вдурів, будувати паровий млин у Бориславі!

 

Тепер і будовничий, почувши ті слова, підійшов ід Лєонови, що все ще всьміхаючись роззирався доокола.

 

— Пане Гаммершляg, — сказав будовничий прикрим, терпким чолосом, — хто тепер з нас двох зістане брехуном?

 

— Брехуном? повторив Лєон і відступився о крок назад, мірячи будовничого задуфалим поглядом. Правда, під тим задуфальством крилось усе таки змішанє, і Лєон був би незнати що дав, щоб будовничий утих і не збільшував того змішаня. Але будовничий не гадав утихнути.

 

— А так, брехуном, — сказав він. Бо чи ж ви не говорили міні вперед, що хочете ставити тутка паровий млин ?

 

— Я жартував.

 

— Ви жартували? Ну, я ще не видів, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумів. Я на конто того жарту й робітників назбирав і розруху наробив у цілім Бориславі...

 

— То дуже зле! сказав Лєон.

 

— Певно що зле, бо тепер я перед усім тим народом брехачом став.

 

— То ваша річ, не моя !

 

— Моя річ ? Але ж ваше слово!

 

— Але ж я вам дав плян ! Що ви за такий будовничий, що не зуміли з пляну роспізнати паровий млин від нафтарні?...

 

Ті слова дуже вкололи будовничого.

 

— Е, що там ваш глупий плян! Я на него й не дивився!

 

— Ну, то ваша вина! відрізав Лєон.—За що в мене гроші берете?

 

Сварка ся велась голосно і ставала чим раз голоснійшою. Лєон почервонів, як рак, а й будовничого товсте лице налилось кровю. Між тим робітники і деякі посторонні люде, чуючи передрачку між „панами“, поставали і ззиралися цікаво на се видовище.

 

— Мій пане, — кричав роз-ярений будовничий, — я чень не по то прийшов сюда, щоб слухати ваші імпертіненціі!

 

— Ані я по то, щоб слухати ваші дурниці!

 

— Пане, ви мене ображаєте!

 

— Не дуже страшний проступок!

 

— Ви шкодите моій славі!

 

— Ви пошкодили моім інтересам!

 

— Так? То прошу заплатити міні за мій труд, і я ще нині вертаю собі до Дрогобича!

 

— О, і овшім! Будьте ласкаві подати міні рахунок, і то не лиш за тутешний труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємось обійтись без такого gеніяльного будовничого! І Лєон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена. А будовничий, с кипучою злістю в нутрі, кинув, що мав в руках, і натисши шапку на вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, опроваджений голосним сьміхом слухаючого робучого люду.

 

Робота пішла далі своім ладом. Лєон довго ходив по пляцу, роззирався, важко відсапуючи, поки не уляглось єго зрушенє. Аж по якімось часі він став перед Бенедьом.

 

— Ну, що тепер будем робити? Будовничого не  маєм.

 

— Коли позволите, то я й сам поведу сю будову пісьля плану.

 

— Ви самі?

 

— А чому ж би ні? Штука не велика. До місяця все буде готове.

 

— Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловік добрий і щирий. Будуйте! Навіть кавціі від вас не хочу, а вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бійтесь, — я вашоі кривди не схочу!

 

Бенедьо, правду кажучи, і рад був по троха, що позбувся гордого будовничого. А ту ще й несподівана добродушність Гаммершляgа,, котрий дозволив му і без кавціі вести будову, і надія на ще висшу плату, все те немов роз-яснювало перед ним сьвіт, будило богато нових думок. Він почав уганяти і кидатись коло роботи, мов коло своєі, не зважаючи, що другі робітники косо та зависно гляділи на него, а може дехто і вважав його жидівським підлизнем. Що його то обходило! Думку єго занимало таке діло, для котрого певно варто було знести й крихту людськоі зависти! (Д. б.)

 

 

 VI.

 

Червень-місяць добігав уже до кінця. Починалася косовиця. Широкі, мокрі луги підгірські зеленілися та пишалися стобарвним, рісним зілєм. Мов широкі озера між скалистими, сірими берегами, вони филювали пахучою зеленю, дихали сьвіжим, повним житєм А круг них сіро, мертво, понуро! Зорані сугорби сірілися перепаленими, сухими скибами; ріденьке жито кулилося та жовкло на сонці, не вспівши й відцвисти гаразд. На овес і надіі не було: ледво на пядь відріс від землі, тай таки вже й заковяз на пни, пожовк і похилився, мов огнем привялений. Картофлі жовкли, не здужавши ще й зацвисти. Все складалося на те, щоб відобрати й посьлідну крихту надіі у бідних хліборобів. Передновинок, що сего року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго. — уже Петрове пущінє минуло, а ані губ в лісі, ані ягід ні черешень не було. Між народом ішов оден - однотяглий стогін та плач. „Чорнійші чорноі землі“ ходили люде по дорогах та польових стежках, збираючи гірчицю, лободу, щавник та всяке зілє, риючи пирій, котрий сушили, терли на порох і мішали з отрубами та добутою за остатнє мукою, і пекли з тоі мішанини хліб. Що день, що неділя мож було видіти по дорогах церковні процесіі; с слізми в очох, припавши лицями ниць до землі, народ благав дожджику. Але небо стояло мов замуроване, а сонце своім широким, безвстидно блискучим лицем мов насьміхалося з сліз і молитов бідного люду.

 

Між народом зачали промітуватися недуги: заразливі горячки, тифус та пропасниця. Попухлі з голоду діти мужицькі, голі та сині, цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листє з черешень та яблунь, гризли єго, западали на животи і мерли цілими десятками. Села, лунавші колись від гамору та співу дітей погідноі літноі днини, тепер стояли тихо і понуро, мов чума перейшла здовж йіх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навіть посторонного чоловіка. Ідеш селом, на улици ні душі живоі, хіба худа, нужденна скотина бриде самопас по під плоти, та де-де на оборі пересунеся мов сновида, скулений, опустившийся чоловік. Вечером в хатах темно: в печах не топиться, ніщо варити ані печи, — кожде спішить запхатись в свій кут, щоб хоть через ніч не чути стонів, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в підгірських селах, то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надію і попадати в той стан безучасного остовпіня, в котрім чоловік з надміру болю перестає почувати біль, і гине тихо та безжалісно, так як тихо та безжалісно вяне похилена трава на жарущім сонці.

 

І косовиця, тота доба самоі оживленоі і самоі поетичноі полевоі роботи, не внесла ні житя ні поезіі в загальний мертвий вигляд підгірських осель. Звільна, мов за похороном, волоклися виголоджені парубки та чоловіки на косовицю: коси ледво держалися на йіх вихудлих плечех. А поглянути з боку на йіх роботу, то аж жаль глубоко хапав за серце: такі натомлені, болізні та повільні були рухи тих косарів. Ні звичайних косарських пісень, ні голосного сьміху, ні жартів та прикладок не чути. Сей та той перейде оден-півтора перекоса, кине косу на землю, зітхне важко-важко тай лягає на вохку, холодну кошеницю, щоб дрібку осьвіжитися, спочити, набрати новоі сили з землі в ослабле тіло. Жаль хапав за серце: так і бачилось, що се не робота, а роспука.

 

Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена лехка бричка Самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здоров'і, візник крепкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лякирована, тай сама подоба пана — статного, підсадковатого мужчини, в силі віку і здоровя, червонолицого, з густим, чорним заростом на лици, в гарнім, богатім строю, — все те дивно відбивало від нужденноі подоби окружаючого краю і народа. Але певно вигляд йідучого пана і єго повозу не був в більшій суперечности з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгіря, як суперечні були думки і замисли того пана з думками пануючими довкола, висячими немов у воздусі над тими бідними селами Ту беспомочна роспука, чувство безвихідноі загибелі, напів несьвідоме бажанє, хоч як небудь і чим небудь продовжити ще хоч на кілька день те нужденне, мучене житє, а там... Що за думки, що за замисли роілися та снували в голові йідучого пана, — сего кождий лехко догадаєсь, скоро пізнасть, що той пан — наш давний знакомий, Герман Gольдкремер, і що він по довшім побуті в Відні і у Львові вертає отсе до Дрогобича. Вид безмірноі нужди та погибелі доокола навівав на него вдоволений, ситий супокій, трохи не радість. „Се для мене робиться!“ думалось йому. „Сонце, то мій вірний отаман. Висушуючи ті поля, висисаючи всі живі соки з землі, воно працює для мене, воно згонить дешевих і покірних робітників до моіх ям, до моіх фабрик!" А тих покірних та дешевих робітників тепер як раз треба було Германови як найбільше, бо тепер він уложив нове, блискуче і велике предпринятє, котре мало його видвигнути ще висше по драбині богацтва.

 

Але щоб докладно і вірно оцінити всі чутя і мисли Германа при повороті до Дрогобича, треба нам росповісти, що діяв і чого зазнав він послідними часами, від коли ми бачили єго при закладинах у Гаммершляgа а відтак в єго домі, де несподівано дійшла до него страшна і потрясаюча вість о тім, що син єго Gотліб щез кудись без сьліду.

 

Крайнє розстроєний і приголомшений на дусі Герман йіхав до Львова, щоб розвідатись докладно, що сталося з єго сином. Він бився з гадками, стараючись вмовити в себе раз то, що Gотліб не вмер, а жиє, раз знов згромаджуючи в своім умі всі свідоцтва, стверджуючі правдоподібність єго смерти. Але тота внутрішна боротьба шарпала єго сили і бурила в нім кров, так що швидко він до того втомився, що не міг ні о чім виразно думати і що замісць складних думок перед єго уявою пересувалися і мигали якісь неозначені марева, якісь пошарпані зароди образів та думок. Він силувався спати під мірне гойданє брички, але й сон єго не брався, духова утома і нервове роздразненє доводили єго до якогось майже горячкового стану. Але звільна довга і нудна подорож, одностайні, понурі види наддністрянських болотистих рівнин, через котрі перейіздив, притупила вразливість і втишила по трохи нервове роздразненє; Герман зібрався с силами не думати про сина, а щоб піддати думкам інший предмет занятя, він видобув одержаний перед відйіздом телеgрам від віденьського аgента і почав пильно по десять разів перечитувати немногі слова — перший і незначний на вид вузел будущоі великоі золотоі тканини. Він вдумувався в кожде слово, строів плани і то розвело по трохи єго горячку, осьвіжило його.

 

Так він прийіхав до Львова і сейчас побіг до поліціі. Сьлідів не було ніяких, вістей ніяких. Він зложив сто риньских для того, хто би перший висьлідив щось певного про єго сина, а може пять раз більше роздав усяким поліцейським та потратив на угощуванє комісарів, щоб ті докладали стараня і всіх сил, щоб швидше дізнатися дещо про сина. Его обіцянку пущено в газети і Герман дві неділі ще просидів у Львові, ждучи кождого дня, що ось-ось прибіжить післанець з поліціі і зазве його до діректора. Але післанця як не було так не було і Германови самому приходилось протоптувати туди стежку. І все за дармо. Крім найденоі над ставом одежі нічого не було. По двох неділях поліціяни і комісарі сказали йому одноголосно, що тутка, в обрубі Львова Gотліб не згиб. Але чиж міг Герман тим успокоітися? Не згиб тутка, то чи не міг згинути де інде? А хоть і не згиб, то де ж міг подітися? Все те ще дужше мучило Германа. Він просив поліцію росписати гончі листи за Gотлібом, а сам пойіхав до Відня, уладжувати інтерес.

 

У Відні ждав уже на него з великою нетерпячкою єго аgент і зараз на другий день завів його до Ван— Гехта. Два чи три дни тяглися умови та перемови, — Герман торгувався уперто і Бельгієць, котрого ожиданя та надіі з-разу так високо грали, мусів під тиском сухих, чисто ділових, жидівських обрахунків Германа хоть туго і звільна, а все таки подаватися. Ван-Гехт опускав з ціни і вкінци оба супірці стали на тижневій платі 500 риньских в протягу семи літ с тою вимовою, щоб Ван-Гехт за той час сам вів фабрику, і на 5% дівіденди з чистого зиску за спродану церезіну, вироблену в двох посьлідних роках йіх контракту. Звісна річ, Герман не дуже з лехким серцем підписував такий контракт і обіцював технікови таку, нечувану в Бориславі суму; він потішався тою думкою, що чей зможе в Галичині яким світом прикрутити Ван-Гехта, витягти з него як можна більше, а заплатити меньше. І те йому опісьля вдалось!

 

Фабрикованє церезіни мало роспочатись аж з новим роком. В осени мав Ван-Гехт прийіхати в Галичину до Дрогобича, щоб надзирати за будовою фабрики. До того часу Герман обіцявся давати йому невеличку місячну плату по 100 риньских, бо зобовязанє контрактове починалось аж з новим роком.

 

Але крім того одного діла Герман по дорозі уладив ще друге і далеко більше. Сходячися на біржі з многими знакомими спекулянтами і капіталістами він часто заходив з ними в бесіду про бориславські копальні, йіх богацтво, про чищенє воску і кошти, про відбут парафіни і т. д. Він з разу дивувався, чого се так пильно його випитують о всі подрібности люде, котрі до недавна мало показували до них цікавості!. Він ще більше здивувався, коли переконавсь, як богато деякі з них і самі знають про Борислав, про видобуванє і богацтво єго підземних скарбів і про всі практики при очищуваню і фальшованю церезіни Аж перегодя дізнався він, що в віденьських „капіталістичних кружках“ зародилась і дозріла думка, завязати велику „Спілку визискуваня земного воску". З разу його не тішила тота думка. Він боявся, щоб „Спілка визискуваня“ не стала на заваді єго інтересам, не війшла з ним супір і не підорвала єго богацтва. Але передумавши, він аж засьміявся з свого страху. Віденьські капіталісти, а спілка в Бориславі! Се сьмішна нескладиця. Хто буде вести в Бориславі діла „Спілки"? Коли який небудь віденьський, загалом європейський чоловік, а не галицький жид, — то загибіль „Спілки" неминуча, і то загибіль в дуже короткім часі. Не так був зложений і не так шитий Борислав в тім часі, щоб європейський предприємець з на-пів прямим поступованєм, з на-пів відповідними понятями о фабрикаціі, без вічних брудних жидівських крутарств та шахрайств, без фальшованя, без ошуки на робітниках, надзорцях і всіх, кого тілько можна було ошукати, — щоб, кажу, такий чоловік міг удержатися в Бориславі. Правда, і європейські фабриканти-предприємці не дуже сторонять від усіх тих гарних, жидівських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все таки до такоі степені брудноти та безвстидного, рабівницького (вже не леgального, як на Заході) визискувана не доходять. При тім же в Европі привикли більше до порядку, до сістематичности, до докладноі бухгальтеріі, а в Бориславі тоді ті привички були ще слабі, і далеко не загальні. Більша часть предприємців вела своі діла якось по злодійськи, без порядку, щоб тілько від робітника видавити як найбільше, обірвати йому, що дасться, з платні, а й те, як можна, то й зараз витуманити від него назад. Тому то понятно, що при такій роботі європейські предприємці, особливо сістематичні і до пунктуальности привиклі Німці, не могли в Бориславі устоятися.

 

Все те роздумав швидко Герман і старався близше розвідатись, як. на яких основах і ким завязуєся „Спілка визискуваня“? Все, що дізнався про те задумане діло, втішило його ще дужше. До „Спілки" приступило чимало знатних капіталістів, основний фонд мав бути дуже значний, трохи не цілий міліон. „Значиться, мож буде гарний кусник влупити" — се був невідлучний внесок, що чим раз яснійше визначувався в Германовій голові. Капіталісти перед завязанєм „Спілки" посилали зручного віденьського інженера на місце, до Борислава і до сусідних нафтарень, щоб висьлідив докладно копальні і фабрикацію, ціни ям, ціни воску сирого і все, що потрібне для уложеня будущого пляну дійства „Спілки". Інженер саме що вернувся по двомісячнім побуті в Галичині і відповіді єго були вдоволяючі для капіталістів, стверджувались і тим, що говорив Герман, — тож консорціюм, завязуюче „Спілку", порішило приступити до діла.

 

Вже Герман закінчив умову з Ван-Гехтом і сидів у Відні без діла, неспокійний і втомлений, чогось дожидаючи, надіючись. Він надіявся звістки від львівськоі поліціі, дожидався, що станеся с „Спілкою". Аж ось одного дня він дістав запрошенє на збір основателів. Його просили деякі вступити також членом до „Спілки", приняти повномочність до веденя діл „Спілки". Герман завагувався. Він розраховував в своій голові, яка з того була б користь для него. Ведучи діла „Спілки", поперед усего йому прийшось би більше занедбувати своі власні діла, а за се чи виплатив би йому зиск зо „Спілки"? Вступаючи членом, треба б сейчас на вступі вложити значну суму до основного Фонду. Акціі „Спілки", хто знає ще, як будуть іти, а з самого заряду користи йому буде також не много, тай ще не тяжко впутатись чи крімінально, коли б „Спілка" збанкрутувала (се Герман уважав неминучим), чи й матеріально. Герман зважив усе те живо і рішився ані не вступати в члени ані не приймати заряду, щоб ні в чім не бути звязаним зо „Спілкою." А тілько зараз по єі завязаню він зробив контракт на доставу сирого воску для „Спілки". Контракт був корисний. Сто тисяч сотнарів мав постачити Герман ще до падолиста, — перевіз і відбір приймала на себе „Спілка". До того часу, а найдалі до нового року мала уладитись нафтарня для чищеня воску. По відобраню тих сто тисяч спілка мала заключити з ним новий контракт. Крім того Герман обіцявся посередничити між „Спілкою" а другими бориславськими предприємцями о доставу воску або й о закуп ям та закопів.

 

Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вістей про Gотліба не було ніяких. Германови похолоділо коло серця. Яким лицем він стане перед жінкою? Що він скаже йій? Йому вже наперед чулися єі страшні крики та проклятя. Він переждав ще тиждень — нічо не чувати. Тоді він рішився йіхати домів, тим більше, що діла кликали його до Борислава. І йідучи до Дрогобича битою підгірською дорогою, він так само бився з гадками переходячи від чутя ситого, самовдоволеного супокою до тихоі радости фабриканта-gешефтсмана на вид безмірнои бідности та роспуки підгірського народа, на вид більшіючого числа „дешевих і покірних робітників". Але чим близше він наближався до Дрогобича, тим частійше і грізнійше перемигувала перед єго уявою розлючена і заплакана жінка, тим густійшою хмарою налягав на єго душу неспокій.

 

Але яке ж було зачудуванє Германа, коли прийіхавши до дому застав свою жінку в такім незвичайнім для себе настрою, що й сам не знав, що з нею сталося. Замісць сподіваних сліз та проклять і вибухів скаженого гніву, його стрітила якась злорадна насьмішливість. Рифка, мов сорока в кістку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всі зміни, всі нові борозди, які повиорювала на нім грижа і непевність. Правда, Рифка випитувала єго про Gотліба, ахала, коли Герман говорив, що мимо всяких трудів не міг його відпитати, але у всім тім виднілась радше єі охота — подразнити мужа, ніж дізнатися справді щось від него. А при тім же єі лице, румяне, здорове і оживлене, єі сірі очи, палаючі якоюсь незакритою радістю, єі живі рухи та жести і навіть хід єі лехкий та голос звінкий, — все те дуже не надавалося до смуткованя та оханя, все казало догадуватись, що час йіх розлуки, так важкий для Германа, зовсім не був важким ані сумним для єго жінки. Герман з-разу стовпів дивуючись.

 

— Гм, — сказав він до жінки, коли вони по обіді— (Рифка йіла обід разом з ним і йіла богато і з великим апетитом, чого Герман давно не видав) — засіли поруч на мяхкій софі і Рифка, на силу кривлячи лице, ще раз почала роспитувати його про Gотліба, — гм, — сказав Герман, — а ти, як бачу, за той час ані ду-ду собі. Тай весела стала, мов доньку замуж віддала!

 

— Я? Господи боже! Я очи своі проплакала, — ну, але тепер, як ти прийіхав, по тількім часі...

 

— Так то воно, так, — говорив недовірчиво Герман, — але міні щось не здаєся, щоби то для мене така радість тай така нагла зміна. Ану, скажи правду, що тому за причина?

 

Він усьміхався, глядячи йій в лице. Вона розсьміялась також.

 

— Причина? Чи ти одурів? Яка ж би мала бути причина?

 

— Gотліб прибув?

 

— І, і, і, а тобі що? Gотліб?... Мій бідний Gотліб! — І вона знов плаксиво скривила лице. — Коби він прибув, не така б я була!

 

— Ну, то що ж тобі такого? Радість світиться в твоіх очах, сліз ані сьліду на лици не знати. Говори що хочеш, а в тім мусить щось бути.

 

— Іди дурний, іди, — так тобі здаєся!—І Рифка вдарила його вахлярем по плечи і всьміхнувшися вийшла до своєі спальні і замкла двері за собою. Герман сидів-сидів, дивувався, догадувався, а в кінци плюнувши, пробуркотів: „Що то бабська манерія!“ Далі встав, походив трохи по сьвітлици і взявся до своіх бориславських діл.

 

І Рифка, скоро до спальні, також пройшлася кілька  разів там і назад, отворила вікно і віддихнула глубоко, мов по тяжкій утомі. Еі серце билося живо, на лице виступив ще живійший румянець, коли з під корсета витягла невеличкий, недбало зложений і запечатаний лист. Саме нині, перед Германовим прийіздом вона одержала його через післанця — малого коменарчука, що приходив буцім то питатися, чи не треба вимітати комени і непостережено всунув йій в руку зачорнений саджею лист. Вона ще й доси не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був від Gотліба — коменарчук був єго звичайним післанцем — радувало йійі, а нетерпячка довідатись, що пише Gотліб, так і підкидувала нею, коли сиділа і розмовляла з Германом.

 

— Фу, добре, що-м розвязалася з ним! А біда моя, що нічого не скрию на лици, така натура погана. Зараз старий біс догадався. Але чекай, чорта зйіш, поки від мене правди дізнаєшся!... Вона сіла відтак на софу, отворила лист і почала читати, звільна слебізуючи грубі, недбало намазані букви.

 

Від вийізду Германа до Львова справді нове житє зачалось для Рифки. Несподіваний поворот сина тай ще в такім незвичайнім способі подійствував на ню, як набій елєктричноі батеріі. Мов безумна з радости вона по відході Gотліба бігала по покоях, без думки і без ціли переставляла крісла та столи, цілувала Gотлібів портрет, мальований в єго шкільних часах і ледви-ледви утихомирилась. Але хоть і вспокоілась на вид, то все таки в нутрі єі кипіло та клекотіло, кров плила живійше, єі розбуджена фантазія блудила та носилася летом ластівки, стараючись розгадати, де то тепер єі син, що робить, коли і як побачиться з ним. Ожиданка день по за день держала йійі в напруженю. Вона турбувалась, відки добути для Gотліба грошей, радувалась, коли він часом в своім вуглярськім уборі прибігав до неі, роспитувала його, як він жиє і що діє, — але Gотліб такі питаня збував усе двома-трома словами, загрожуючи за то матір, щоб мовчала о нім перед вітцем і перед усіми, та щоб старалася для него о гроші. І в тім ненастаннім напруженю та роздразненю найшла Рифка те, чого не ставало йій доси — найшла занятє, найшла невичерпаний предмет до праці думок — і ожила, похорошіла.

 

Частенько Gотліб замісць щоб мав прийти сам, присилав листи. Ті листи, хоть короткі і нескладні, були новим предметом занятя і роздумуваня для Рифки. Вони тим були ціннійші для неі, бо слово написане оставалось на папері, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати і перечитувати Gотлібові листи по тисяч разів і все находила в них чим любуватися Ті листи вона відбирала і читала с такою дрожю, с таким зрушенєм, як молоді дівчата відбирають і читають любовні листи. Потреба любови і сильних зрушінь, не вдоволена в молодих літах а розвита аж до нервовоі горячки пізнійшим житєм в достатку а без діла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потік, котрий в кінци здужав розірвати греблю.

 

— Що то він тепер пише, голубчик мій? — шептала Рифка, отворивши лист і напуваючись ще перед читанєм роскішною ожиданкою. І відтак зачала півголосом читати, зупиняючись та с трудностю розбираючи слова:

 

„Мамцю! Грошей маю ще досить, — треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тім хотів би я нині вам написати. Чув єм, що тато мають прийіхати. Памятайте не виговоритися, бо я готов наробити великоі біди. Але й не о тім хотів би я вам нині написати. Росповім вам щось цікавого. Часу тепер маю досить, ходжу собі куда хочу, улицями, полями. Знаєте, оногди побачив я на проході дівчину, — від коли жию, не видав такоі. І ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слідком за нею, а тремтів цілий, як у горячці. І нараз на скруті щезла, — кілька домів великих та пишних обіч, не знаю, в котрий увішла. І від того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свій, все вона міні привиджуєся, і в сні і на яві. Я вже рішився, скоро йійі другий раз побачу, приступити просто до неі і питати йійі, чия вона, але доси ще не удалось міні бачити єі другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрій міні щезла з виду, гляджу у всі вікна, але дарма, не показуєся. Кобим хоть знав, в котрім домі вона жиє, то бим питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивідатись, хто вона, бо від першого разу, коли-м йійі побачив, почув я, що без неі жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собі буде, хто хоче! Скоро що дізнаюся, зараз напишу вам.“

 

Яке дійство зробив той лист на Рифку, сего ні словом сказати ні пером списати. Вона ціла задрожала, мов від пропасниці. Перший раз в житю вона держала лист справді тикаючий чутя, любови, і хоть в грубій формі, все таки ясно висказуючий любов глубоку і живу, троха може надто неплятонічну, грубу, але за то сильну і сьліпу, — а така любов найбільше мусіла подобатись Рифці, мало образованій, нервовій і кровистій, Рифці, котра в своім житю ніякоі любови не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Gотліба, міцно-міцно притиснути єго до серця, сьлідити за кождим єго кроком, жити єго думками, палати єго чутєм. Адже він любить! І з нею першою поділився тайною свого серця! І відколи вона знала те, вона два рази сильнійше полюбила Gотліба, іменно за те, що він любить. Правда, коли б тут коло неі була і жила тота дівчина, котру він любив, коли б тота дівчина і з свого боку любила його,—Рифка непремінно зненавиділа б йійі отроіла б йійі житє — за єі любов!...

 

Минав день за днем горячковоі ожиданки. Рифка с превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучоі тайни. На єі щастє по трех днях Герман вийіхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домі якусь тісноту, якусь душність, — кров єі горячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий, літний день. Просторний сад за домом так і манив до себе роскішним холодом, темною зеленю, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволі пішла туди. Садівники як раз обривали вишні та великі, вчасно достигші веприни. Два хлопаки, с кошичками в руках, стояли на тонких вишневих гильках, одною рукою придержуючися за щеблі, а другою зриваючи спілі вишні. А старий садівник в більший кіш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником і підіймаючи гильку за гилькою. Хлопці на дереві сьміялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав с-тиха якусь пісню. Коли побачив паню, підійшов до неі з уклоном, пожалувався, що вишні сего року зродили слабо, за то веприни гарні і дуже добре платяться. Він вибрав кілька пригорщів самих достиглих веприн, великих, як терносливи, і просив Рифку перекусити. Вона взяла йіх у хусточку. За той час позлазили хлопці з вишні с повними кошиками. Спілі, повні ягоди блищали на сонці, мов яке дороге камінє, крізь йіх тоненьку прозірчасту шкірку сонце прокрадалося в йіх нутро, мінилось і переливалось в червонавім, виннім плині, немов вишні були налиті кровю. Хлопці нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка і оберіжливо почали в него складати вишні. Рифка стояла і гляділа, втягаючи в себе всіми порами тіла милий холод, роскішну вохкість та сьвіжість саду і упоюючий запах сьвіжо нарваних вишень. Йій було любо і приємно, як ніколи. Вона мовчала.

 

Коли в тім тихесенько, немов украдком, рипнула фіртка, ведуча з подвіря до саду. Рифка озирнулась. Малий, обмурзаний коменарчук стояв в фіртці; поглядом звав йійі до себе. Вона полетіла радше, ніж пішла.

 

— Пані, ту для вас листок! — шепнув коменарчук. Рифка з більшою ніж звичайно дрожю приняла помятий незапечатаний листок. Коменарчук пустився було бічи геть.

 

— Постій, постій, — сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала єму в шапку одержані від садівника веприни. Коменарчук урадуваний побіг кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пішла до своєі спальні дрожачн всім тілом, з голосно бючим серцем, замкнулася, сіла на софці, відітхнула глубоко, щоб успокоітися, і зачала читати:

 

„Я видів йійі! Господи, що за краса, що за лице, що за очи ! Мене тягло до неі, я не міг опертися. Йіхала в бричці кудись на Задвірне передмістє, — я стрітився з нею несподівано. І я відразу мов одурів, так, одурів. Я кинувся перед коні — по що, на що — і сам не знаю. Я бачиться, хотів зупинити бричку, щоб роспитати йійі, хто вона. Але коні перепудились мене і шарпнули в бік. Вона скрикнула, погляділа на мене і поблідла. А я учепившися за васаг брички, волікся по дорозі по каміню. Я не чув болю в ногах, а тілько дивився на ню. „Я люблю тебе! Хто ти?“ сказав я йій. Але в тім обернувся візник і вдарив мене пужівном по голові так сильно, що я з болю пустив бричку і упав на серед дороги. Бричка поторохтіла далі. Вона знов скрикнула, озирнулася, — більше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бічи за нею, але забіг тілько два кроки і знов упав. Моі ноги порозбивались о камінє, з них текла кров, голова боліла і напухла, — я трохи не зомлів. Надійшла баба, дала міні води, перевязала ноги і я поволікся до хати. Лежу і пишу до тебе. Зладь на завтра і передай коменарчуком троха грошей, десять риньских, — чуєш? Тепер коло мене чужі люде ходять, — могли б доміркуватися..."

 

Рифка не дочитавши до кінця, впала зомліла на софку. (Д. б.)

 

 

 

VII.

 

Було то вечером. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчачи в хаті при млавім сьвітлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав и порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в плян, роспростертий перед ним, а Матій сидячи на своім малім стільчику, латав своі ходаки. Матій від того вечера, коли Мортко сказав му, що „йіх справа скінчена", був мовчазливий мов прибитий. Бенедьо хоч і не знав докладно, що се за справа, все таки дуже жалів Матія і рад був допомочи йому, але з другого боку не сьмів зачіпати єго, щоби не розворушати в нім наболілого.

 

Скрипнули двері і до хати війшов Андрусь Басараб.

 

— Дай боже час добрий! — сказав він.

 

— Дай боже здоровє ! — відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратов.

 

Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя.

 

— А що у тебе, побратиме, чувати ?

 

— От, увійде,— відповів Бенедьо.

 

— Щаститься тобі якось в нашім Бориславі, — сказав трохи гризко Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великі гроші береш денно при своій фабриці!

 

— По три ринські денно. Не надто то богато як на майстра, але як на бідного помічника, то певно що досить. Тре буде дещо післати мамі, а решту, — ну, та вже о решті поговоримо пізнійше, як усі зійдемся. Я думав дещо трохи над нашою долею...

 

— Ну, і що ж ви видумали? спитав Андрусь.

 

— Будемо говорити о тім на зборі. Але от тепер стараймося деяк потішити побратима Матія, — адіть, який ходить ! Я вже й сам хотів дещо балакати, але що, бачите, — за мало ще його знаю...

 

— Та я власне для того прийшов, — сказав Андрусь. — Побратиме Матію, — пора би тобі росказати нам, що у тебе за справа була з Мортком і чому вона тебе так обходить?

 

— Е, та що вам росповідати? з нехотя відказав Матій. — Що говорити, коли справа скінчена? Тепер дарма говорити, — не повернеш !

 

— Та хто знає, хто знає, чи скінчена, — сказав Бенедьо.—Росповіджте лишень,— все три голови потрафлять більше дещо вигадати, ніж одна. Може найдеся ще яка рада. А як би вже і справді все пропало, то бодай вам буде легче, коли з нами поділитеся своєю грижею.

 

— Ая, ая, і я так кажу, — потвердив Андрусь. Все то сам оден чоловік — дурень напротив громади.

 

— Ой так так, побратиме Андрусю, — відповів сумовито Матій, відложив на бік скінчену роботу і закурив люльку, — може то й але, що чоловік дурень: привяжеся до другого, а відтак гризися вже не йно самим собою, але й другим і третим! Тай ще, правду тобі скажу, за другим чоловік дужше гризеся, ніж за собою. Таке й моє. Нехай і так, — роскажу вам, яка зо мною хісторія була і яка у мене справа з Мортком.

 

„Буде вже тому щось зо штирнайцять літ. Саме пять літ по моім приході до того заклятого Борислава. Ще тоді ту не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подабало на село, хоть і тоді вже жидівні назлазилося було сюда, як хробів до стерва. То тоді ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидівня крутилася та гомоніла коло кождоі хати, лестилася як ті пси до кождого господаря, на силу тягла до коршмів, або й таки в хатах поіла людей, видурюючи по кусникови  грунту під закопи. Що я тоді навидівся, аж серце пукало! А скоро собачі діти обдурили чоловіка, виссали з него все, що мож було виссати, тоді гейже на него! Тоді він і піяк і лайдак і пся-пара, — тоді його і с коршми витручують і з власноі хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!

 

„От раз іду я рано на роботу, — дивлюся : повна вулиця людей збилися в купу, — гомонять щось, серед купи крик і плач, а з боку в невеличкій, соломою критій хаті жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимітують іс середини все: миски, горшки, полиці, скриню... Що такого? питаю я. — А що, — відповідає одеи чоловік, довели нехристи бідного Максима до посьлідного. Статний був газда, ніщо й казати, а людяний, чемний... — Ну, тай що з ним сталося? — А не видиш, — каже чоловік, — видурили у него грунт, худоба ростратилася, а нині ось прийшли тай с хати го вивергли, кажуть, що то йіх, що вони собі купили. Той в крик, — жиди не питають. Той пірвався до бійки, а йіх злетілося в одній хвили, як тих гавронів, тай давай бити бідного Максима ! Зробився крик,—: зачали збігатися й наші люде і ледве вирвали Максима з жидівських рук. А той обкервавлений, аж страшний, тай кричить: „Люде добрі, ви видите, що ту дієся! Чого стоіте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? І з вами буде так само! Ходіть, беріть, що хто має, в руки, — сокири, ціпи, коси, — беріть і виженіть тото паршивство з села. Вони вас росточать живих, так як мене росточили!" Люде видивилися на него, стоять, гомонять... А ту оден жид — он той, що он визирав з вікна — пірвав камінь тай луп Максима в голову. Той на місци перевернувся, лиш захарчав: „Люде добрі, не дайте моій дитині загибати! Я вмираю!"...

 

„Я не дослухав того оповіданя, а почав протискатися до середини здвигу. На серед улиці лежав чоловік, може де сорока літ, в подертій сорочці, окровавлений, посинілий. З голови ще капала кров. Коло него припадала і лебеділа мала дівчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув на тото, — а люде обступили доокола, стоять стіною та гомонять, — але й з місця не рушаються. А Максимову хату обступила жидівня, аж зачорнілося довкола, — вайкіт та гаркіт такий, що й слова власного не чути.

 

„Я стою, як остовпілий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що діяти. Аж ту виджу, з вікна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осьмілився і кричить, поганець :

 

— Так му треба, піякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свині? Марш до дому оден з другим!

 

„В мині кров закіпіла.

 

— Люде, — заревів я не своім голосом, — чи ви постовпіли, чи поцапіли? Та не видите, що чоловіка забили перед вашими очима і ще сьміються? А ви стоіте тай нічо? А грім же би вас божий побив! Бий злодіів жидів!

 

— Бий! — заревіло в тій хвили з усіх боків, аж земля здилькотіла. — Бий злодіів пявок!

 

„То так, як би іскра в солому впала. В одній хвили весь мир став, як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже ціла хмара каміня дрррень на жидів. Лиш тілько ще я видів, що той жид, що забив Максима, як стримів у вікні, так в одній хвили підскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав тай бовть на землю. Більше я не видів, не чув нічого. Крик, gвалт піднявся такий, як на судний день. Люде ревіли без памяти, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілє с плотів, форост, жердки, поліна, камінє — і валили на жидів. Счинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западаєся під землю. Часть жидів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вили,—похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменіли зо страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, делинє, задзеленькотіли вікна, — груканє, gвалт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху... Люде по кусневи розірвали стіни,— зруб і повала грохнули на жидів, — порохи вкрили все те страшне позорище...

 

„Але в мене за той час що іншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на жидів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки, і нирци-нирци почав продиратися крізь здвиг. Ледво вирвався с товпи в тій хвили, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою до дому, бо боявся, щоби де розлютовані жиди не перехопили мя на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан,— зачав відтирати. Але довго я не міг єі добудитися, — вже м собі гадав, що може й йійі заголомшив який камінь. Але бог дав — прийшла до себе, і я так тим утішився, немов би то моя власна дитина ожила передомною."

 

Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в єго зубах, і на лице, оживлене і палаюче підчас оповіданя, почала звільна набігати давна, сумовита і безнадійна хмара. По хвили він почав говорити далі.

 

— „За сим та тим та за хлопотами коло дитини я й зовсім забув про бійку, і аж пізнійше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люде немов самі себе злякалися і розлетілися кожде в свій бік. Жиди також переполошені не показувалися зо своіх нор, — аж десь над вечером деякі сьмілійші повилазили, почали роззиратися... До Максимовоі хати, а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживі, а пять покалічених. Пропало. Зйіздила, правда, комісія, позабирали були кількох до арешту, от так на здогадь, тай повипускали швидко на волю.

 

„А Марта лишилася у мене. Чесні Бориславце мали, видкося, богато свого діла і не втручалися до бідноі сироти. Лиш часом деякі жінки приносили йій се та те йісти, випрали рубатку, облатали, тай тілько всего. Йій було тоді дванайцять літ. Не аби ладна або що, — але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. З разу плакала за вітцем, — ну, але відтак сама видить, що робити? Привикла. І так вам привязалася до мене, як до рідного вітця. А я також, нема що казати, — пантрував єі, як ока в голові, така ми стала дорога та люба. Другі ріпники нераз бувало сьміються з мене, питають, коли буде весілє, або може хрестини вперед будуть, — але я на то байдуже. Говоріть собі, говоріть!

 

„Росла тота дівочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я що — ріпник, давний пастух громадський, — але, знаєте, зазнав чоловік лиха на своім віці. А лихо — велика школа. То й гадаю собі: чень то хоть йій бог де-як ліпше пощастить. Шанував я йійі, — ні роботи тяжкоі, ні слова поганого... Шити навчилася, не знаю де і коли, так ладно, що чудо. Усе бувало баби несуть до неі,— Ну, цілими днями сидить у хаті, робить. Тай що то, до всего вона, до всякоі роботи. І побесідувати, і пожартувати і порадити розумно, — до всего...

 

„Пізнався з нею оден парубок, туй таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як і вона. Ріпник, зарібник, — Іван Півторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре... Зачав ходити. Виджу я, що дівчина до него липне, роспитую, розвідую про Йвана, говорять: що ж, бідний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний. Якось раз так при неділи прийшов він до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче він геть іти, а я кличу, що-ді постій Іване, щось ти маю казати. Став він, запалів троха, далі сів на лаву.

 

— Ну, що там такого? кажіть! — повідає.

 

„Я посидів трохи, — мовчу і позираюся на него. Не знає чоловік, як би то зачати, щоби ніби-то і просто з моста, і щоби дечим не вразити хлопця.

 

— А як ти — кажу — Іване гадаєш ? Марта от наша, — нічого дівчина?

 

— А вам що до того, як я гадаю? відрізав він, а сам ще дужше паліє.

 

„Ов, гадаю я собі, — с тобою треба остро держатися, коли ти так ріжеш.

 

— Ну, — кажу — богато міні до того не є, але виджу, що тобі щось до неі, га? А ти чень знаєш, що у неі вітця нема, а я тепер для неі і отець і опікун, і сват і брат. Розумієш? Як скоро бим побачив щось — знаєш — не теє... то вважай, що я за чоловік! Зо мною жарту нема.

 

„Іван аж затремтів на тоту бесіду.

 

— А най же вас — каже — бог має! Десь також щось, — грозити, а не знати, по що і за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію,— каже відтак поважливо — я хоть молодий, а знаю по троха, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, удатися по пораду і благословеньство.

 

— Ну, вважай же ми! — промовив я, але сам почув, що щось ми так гий запаморочилося в голові і сльози бризнули з очей... Ет, дурень чоловік, тай по всьому! — — —

 

„Ну, нічо. Зробили ми умову, — пібралися вони. У Івана по батьковіі якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що він таки тоі весни виставив — уже то ніби ми оба — тоту ось хату, тай ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту ніякого не мож було заводити на тій голотечи, — але Марта з разу заробляла по давному то шитєм то пряденєм, а далі як того почало не ставати, то мусіла й вона бідна йти на роботу до воску. Що було діяти?... Я відділився від них, жив осібно, а коли тілько що міг, то доносив йім, — звичейне, чоловік уже привик, зжився...

 

„Аж от якось так в пару місяців здибає мене Йван тай каже:

 

— А знаєте — каже — Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на то скажете?

 

— Ну, яка рада, — кажу. — Говори, яка?

 

— А така. Ми хочемо від тепер зачати дещо складати на бік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень троха ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей — уже хоть би чоловік і тіснійше за той час жив, гий той каже, хоть би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то мож було... А знаєте, в Тустановичох оден там продав би кусень грунту с хатою, — я вже говорив з ним. „Продам" — каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, — дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду с тим клаптиком землі продав, — може би було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?

 

— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам боже щастє! Певно, що не зле би було вам вирватися с тоі проклятоі ями.

 

— Ба, — каже Іван, — не на тім конець. Міні здаєся, що нам двоім до осени тяжко буде наскладати двіста ринських, — на то би тре зо два роки. А як би троє, — як гадаєте, може би борше ?

 

„Я видивився на него.

 

— Ну, каже він, —що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашоі хати жити, — не будете потребували платити окремо комірне, тай йіда нас меньше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.

 

„Виджу я, що хлопець розумно говорить, — а ту ще чоловіка й самого знесла охота видобутися с тоі западні, а ще більше — йім допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.

 

„Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звиваєся так як той пискір сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних; і на грунт би стало і ще дещо лишилось би на розгосподарованє. „Господи! — говорить бувало Іван вечерями, — коби то вже раз! “ Але не знати, чи бог не судив му, бідному, діждатися виходу, чи лихі люде не дали!...

 

„Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від жида. — Най, кажемо, у него лежать,— в єго касі беспечнійше, ніж у нас за пазухов, — а в книжці як раз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить. Так ми й зробили, — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.

 

„Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, — настали сьвята. По сьвятах мали ми забиратися геть з Борислава. В цьвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, — таки на другий день мав дати тамтому чоловіковіі завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пішов мій Іван. Змеркаєся — нема Івана. Ну, нічо, — гадаємо собі, — може там де на могоричи, або що. Але Марта якась неспокійна весь день, ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула — нема Івана. На роботу приходимо — він не приходить. Наставник Мортко питаєся мене, де він. Я му росповів усе, а той ще крикнув:

 

— От, десь драбуга впився тай спить, а на роботу не йде!

 

„Гадкую я сюди й туди, — де би Іван був? Вечером по роботі приходжу до хати — нема. Гадаю собі: піду по шинках, пошукаю, пороспитую. Заходжу до головного шинку, — там повно ріпників, — заздрів я меже ними й Мортка, але котрі саме були знакомі ріпники, того не тямлю. Якісь штири незнакомі, вже ніби пяні стоять на серед хати і співають: оден сьвятовечірноі, другий страсти, третий підскоцькоі, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?

 

— Ідіть собі до чорта! — крикнув я на них, — там будете акурат пасувати!

 

Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. С пересердя ликнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди боже від них відпекатися. А ту бачу, що Мортко усе підморгує на них, дістоді-то: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввійшли якісь два знакомі ріпники, що-м з ними витався і частувався, — але кілько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й доси, хто то такий був."

 

— А що ж тобі тото так доконечно треба знати? перебив єго оповіданє Андрусь.

 

— Ах, чи доконечно! Міні так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!

 

— Що? через тото? А то яким сьвітом?

 

— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знакомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, — були би зараз сьвідки.

 

— Сьвідки! На що? до чого?

 

— Послухай лишень! Пю я, в шинку гамір, — а ту в ванкири обіч хтось злупотів склянкою, — мій Мортко тілько миg, побіг до ванкира. Чую, там говорять: Мортко по тихо, а хтось другий голосно. Що за неволя ! Якийсь знаємий голос, так як Іванів! Знати, що пяний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного с тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.

 

— Гов, свату, гов! ревуть. Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш ? Га?

 

— Та я нехотячи!

 

— Еге, нехотячи! рипить оден. Знаємо ми таких!

 

В тій хвили отворилися двері ванкира і в дверех показався — присяг бим нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав го за плечі. Я знов пруднувся до него. Але в тій хвили він щез, двері заперлися, а оден ріпник пірвав мене за груди.

 

— Ану я тебе, свату, нехотячи меже очи зайіду,— крикнув він і як зацідить мене меже очи, аж міні сто тисяч свічок в очох заярілося і все в. голові перемішалося. Тямлю ще тілько, що-м одному вчепився в волосє і що другі обскочили мене, мов кати і збили під ноги.

 

Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я йіх ані не знав, не видав, ані не зробив йім нічого. Що сталося далі зо мною, де дівся Іван, де ділися тоті два знакомі ріпники, — не тямлю нічого. Все затьмилося в моій голові.

 

„Я прокинувся в хаті, на постели. Марта коло мене сидить і плаче.

 

— А що, де Йван ? — се було моє перше питанє.

 

— Нема.

 

— Але чень же був дома?

 

— Не був.

 

„Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тілько снасть єі. Що за нещастє?

 

— Але ж я — кажу — вчора вечір видів його.

 

„Вона всьміхнулася крізь сльози і похитала головою.

 

— Ні — каже — ви вчора вечір ніяк не могли його видіти. Ви вчора вечір лежали ось ту без памяти.

 

— А що ж, то нині не вівторок? спитав я.

 

— Ні, нині вже пятниця. Ви від понеділка ночи лежите осьде, як мертвий, у горячці та манколіі.

 

— А Івана не було від тоді?

 

— Не було. Вже куди я не ходила, кого не роспитувала, — ніхто не знає, де він і що з ним.

 

— Але ж я го в понеділок видів у шинку.

 

„Марта нічо на то, тілько здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна подумала собі, що се міні так с перепою привиділося.

 

— Але ж, абим так сьвіт божий видів, як єм його видів до-стотку своіми очима!

 

— Ба, та бо як би він був тоді в Бориславі, то був би прийшов до дому, — сказала Марта.

 

— От то ж то й міні дивно. А в Тустановичох був, не знаєш?

 

— Був. Я ту роспитувала тустанівських парубків. — Був, — кажуть — згодив поле с хатою і вечером забавився на могоричи геть по за північ. Там таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від жида гроші. Тілько всего я могла дізнатися.

 

„Міні немов би клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що с того?...

 

— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичох ?

 

— Не знаю.

 

— Га, то треба піти до жида, спитатися, чи відобрав він відтам гроші. І так нині виплата. Коли він узяв гроші, то може пішов з ними назад до Тустанович, або до Дрогобича.

 

„Пішли ми обоє до канцеляріі Германа Gольдкремера, — ми в него робили. Питаємося. Той до книжки... „Взяв ваш Іван Півторак гроші." — Коли? — „В понеділок вечером." От тобі й на! Поліз я до Тустанович, питаю; завдатку не дав, від понеділка не був, хоть обіцяв, що прийде найдалі в вівторок с полудня. Дивуються, що такого? Чи згода зірвана, чи що ? Я росповідаю, що гроші від жида взяті і що нема ні грошей ні Івана. Ніхто ні о чім не знає.

 

„Іду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих: ніхто не видав Івана. Пропав неборак. Ані сьліду нема. Питаю Мортка, де він подівся с шинку і що там робив, — „ні — каже — не правда тому, я й на очи не видав Івана. Ти — каже — пяний був, — серед бійки тобі рідна бабуня привиділася, а тобі здавалося, що то був Іван."

 

Починаю розвідувати, хто тоді ще був в шинку, що то за якісь були, що мене били, — ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.

 

„Ну, вже вам того не тре й казати, який у нас Великдень був. Що там бідна Марта наплакалася,—господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий, — про Івана ані вістки ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посьмішковуються, жартують: „Розумний хлопець, той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в сьвіт за очи!“ З разу говорили тото на жарт, а далі декотрі почали й на певне говорити. Знов я роспитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: Никола видів; Никола каже: Проць ми казав; Проць каже: Семен відкись чув; Семен не пригадує собі, відки чув але здає му ся, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кождому в очи плює.

 

„Аж десь по двох роках — он торік весною — видобуто з одноі староі ями кости. Пізнали ми по перстени на пальци та по ремени, що то був Іван. Ремінь був порошний, очевидно ножом розрізаний. Застрягла ми тогди в голову гадка, — і доси мя не помітує. Погана гадка, дуже грішна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: то ніхто, як тілько оден Мортко наперед підпоів Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпамяти і набили, а відтак обрабував його бідного і вкинув в яму. Почав я знов роспитувати сюди й туди, а як щось за два дни зйіхала комісія обзирати кости, пішов я і почав казати все, як на сповіди. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того: Мортка, Іваниху, шинкаря, — знов списували протокули, а далі взяли тай арештували — мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, по що мене тягнуть до Дрогобича,— але гадаю собі: що ж, може так і треба. Тішуся, дурний, своєю бідою. Потримали мене щось з місяць, — прикликали щось два рази на протокул, а далі випустили. Вертаю я сюди: що чувати? Нічо. Кликали ще раз Мортка, Іваниху, Тустанівських щось троє. Кажуть, що віддали все до Самбора, до висшого суду. Ну і вже той суд тягнеся більше року, а ще му кінця нема. Що я за той час натовк собою по всіляких панах! У Самборі був щось два рази, а в Дрогобичи кілько!... Адвокатови щось зо пятнайцять ринських дав. „Та що — каже — небоже, можлива то річ, що той злодій Мортко спрятав Івана, а гроші сам узяв. Але в суді треба доказати докладно, а всего того, що ти ту кажеш, іще не досить. Ну, але— каже — треба трібувати. Як там який розумний судя возьме тоту справу в руки, то може ще де чого більше дошукаєся, ніж ти знаєш“. Ну, видно, не дошукався! Якийсь той самбірський судя видався міні такий непотрібний та непорадний, що а! Питає щось пяте через десяте, — видно, що не знає, з якого кінця до того взятися, — а в тім, хто го там знає, може й уміє та не хоче !...

 

„А ту в Бориславі притихло все, мов горшком прикрив. Мортко з разу очевидно був страшно перепуджений, ходив блідий як смерть, а до мене й не турався. Аж опісьля вже осьмілився, почав сьміятися і дойідати міні так, що я далі мусів покинути Gольдкремерові ями і перенестися от тут до Гаммершляgа. Хоть то, розумієся, оба вовчі горла!... Тай так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоіть і Gольдкремер сам, а то богач несосвітенний, — де бідному ріпникови супроти него право найти!... А ми що! Іваниха бідна з дитиною на службі, а я ту товчуся по тім пеклі і вже, видно, й до віку з него не вирвуся. Тай не того міні жаль! Що там я! Але то мене коле, що от — погиб чоловік, пропав ні за цапову душу, і тому злодієви нічо—ходить собі і сьмієся! То мене гризе, що для бідного робітника нема правди на сьвіті! “

 

Матій замовк і важко зітхнувши, похилив голову. Андрусь і Бенедьо також мовчали, придавлені тим простим, а так безмірно важким оповіданєм.

 

— А знаєш ти, побратиме Матію, що я тобі скажу? — сказав перегодя Андрусь якимось немов гнівним, зрушеним голосом.

 

— Та що такого?

 

— Що ти дурень великий, от що!

 

Матій і Бенедьо видивилися на него.

 

— Чому ж ти сего доси міні не говорив ?

 

— Чому не говорив? повторив неохітно Матій. — А по що було говорити?

 

— Тьфу до сто чортів на такий розум! розгнівався Андрусь. — Провадить процес з жидом, — процес той, як би був виграний, міг би подати велику заохоту для бідних ріпників, міг би йім показати, що не мож робучого чоловіка безкарно кривдити, — до виграня того процесу потребує сьвідків, а він мовчить тихо, не голоситься, а тілько тишком собі в куті в кулак трубить, — ну, скажи міні, добрий се розум?...

 

Матій задумався і засумував.

 

— Гай, гай, — двох сьвідків! сказав він. — Я ж тобі, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собі за тих двох сьвідків, аж тепер, по невчасі. Бо раз — хто тепер винайде тих сьвідків —

 

— Я винайду! перервав гнівно Андрусь.

 

— Ти ? скрикнули Матій і Бенедьо.

 

— Так, я! Бо я ж то сам іс старим Стасюрою бачив тебе тоді в шинку.

 

— Ти? і Стасюра? то ви були? скрикнув Матій.

 

— Так, ми були.

 

— І бачили Івана?

 

— Як же ж би не бачити, — бачили.

 

— І пяного?

 

— Пяного.

 

— З Мортком?

 

— З Мортком. Як зачалася с тобою бійка, ми оба кинулись було тебе боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що той умлів. Ніколи міні було тебе боронити, — я взяв старого і заніс до ванкира, де був Мортко з Іваном. Відтер я старого, а за той час Мортко все коло Івана танцював, усе підсував йому то горілки то пива, заговорював його, щоби не балакав зо мною, а далі потяг його кудись с собою. Від тоді вже я не бачив Івана. А коли ми оба с Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без памяти на помості. Я не міг помагати нести тебе до дому, а тілько просив якихось двох ріпників, росповів йім, де жиєш, а сам попровадив Стасюру до єго хати. Отсе все, що я знаю. Але чи міг же я сам духом божим знати, ще се може бути важне для твоєі справи?

 

— Господи боже, — аж скрикнув Матій, — так се ж значить, що тепер би мож виграти процес?

 

— Хто знає, — відповів Андрусь, — але все таки надія більша. От що було би добре — винайти тих, що тоді билися с тобою! Ти, кажеш, видів, що Мортко йіх підохочував?

 

— На се присягнути можу!

 

— От була би й запинка. Зараз би мож потягнути йіх на слова, чи Мортко підмовляв йіх. А як підмовляв, то, значиться, в якій ціли?

 

Лице Матія при тих виводах чим раз більше прояснювалося. Втім нова думка знов засмутила його.

 

— Е, але як же ж йіх віднайти, тих, що тоді почали зо мною бійку? Я йіх зовсім не знаю і не міг опісля ніколи пізнати.

 

— І я йіх не знаю, та й не звертав на них тоді уваги. Але може Стасюра? Міні здаєся, що з одним він щось говорив тоді.

 

— Господи боже, — знов би було огниво більше! Знов близше до доказу. Тай ще хто знає, що визнали би ті ріпники! Ходім, Андрусю, — ходім до Стасюри !

 

Швидко зібрався і обувся Матій, — живо повертався під впливом нового проблиску надіі, немов разом десять літ скотилося з єго плечей. Так глубоко в серці того старого, горем з давних літ битого чоловіка, вкоренена була любов до єдиного близького йому чоловіка, так горячо бажав він, щоби правда про єго таємну погибіль вийшла на сьвітло денне.

 

Бенедьо сам остався в хаті по виході обох побратимів. Він сидів і думав. Не процес займав його в цілім тім ділі, — хоть розумієся, і процесови він бажав доброго виходу. Його найбільше занимало оповіданє Матія про бійку людей з жидами і про крик небіжчика Максима: Виженіть жидів з Борислава! А що, — думалось йому,— чи й справді се було б добре, як би вигнати жидів? Поперед усего: куди йіх вигнати? Підуть на другі села і там почнеся то само, що ту дієся. А по друге: самі не підуть, а що ту надерли грошей, заберуть с собою і в других місцях повернуть на то само, на що ту повертали. Ні, се не вратує робучих людей!

 

Пізненько в ночи вернув Матій до дому. Він був дуже змінений проти попередного: веселий, говіркий. Иіх надіі на Стасюру оправдалися. Одного з тих, що завели були в шинку бійку з Матієм, Стасюра справді знав, — прочі були с того самого села, що й тот оден— але всі вони вже від трех літ не робили в Бориславі і сиділи на господарстві. Андрусь Басараб і Стасюра готові були сьвідчити в суді. То ж і рішився Матій завтра таки йти до Дрогобича до адвоката і зарадитися його, як і що діяти.

 

— Ну, тепер не уйде чень той злодюга Мортко! — приговорював Матій, — тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо, що й сам не отямиться! Хоть то ніби пан-біг не каже бажати другому лиха, але такому злодієви, бачу, не гріх бажати не то лиха, а й усякого безголовя!

 

С таким побожним бажанєм Матій і заснув. (Д. б.)

 

 

VIII.

 

Звільна, важкою ходою повзли одностайні робучі дні в Бориславі. Бенедьо працював цілими днями при своій фабриці, витичував пляни будинків, заправляв робітниками, наглядав за вчасним довозом цегли, каміня, вапна і всего потрібного, — а при всім тім обходився з робітниками так по братерськи, так щиро та приязно, немов хотів на кождім кроці показати йім, що він йім рівний, йіх брат і такий же бідний робітник, як усі вони, немов хотів перепрашати йіх за те, що отсе, не по своій волі став над ними наставником. А вечорами, по роботі, він нераз до пізноі ночи ходив в важкій задумі по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинків, до тісних хат та комірок, де жили робітники, заходив в бесіду з старими й малими і роспитував йіх про йіх житє й бідованє. Тяжко ставало йому, коли слухав йіх оповістей, коли дивився з близька на нужду і погань йіх житя, але ще тяжше ставало йому, коли бачив, що коштом тоі нужди і погані збогачені жиди гордо йіздять в пишних повозах, строяться в дорогі шати і бризькають болотом на темну, похилену товпу.

 

Звільна, важкою ходою повзли дни за днями, і житє в Бориславі для робучих людей ставало чим раз тяжше і тяжше. З далека і з близька, з гір і з долів, з сел і з місточок день у день сотні людей плили-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! роботи! якоі небудь роботи! хоть би й найтяжшоі! хоть би й найдешевшоі! щоб тілько з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. Небо і землю запер бог на зелізні ключі, — вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з йіх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків то як раз і не було тоді ніяких в нашім Підгірю — крім Борислава. От і поперлися туди бідні люде з усіх сторін, хапаючися за послідне, так як той потапаючий хапаєся за стебелинку. Небо і землю запер бог на зелізні ключі, — а бідні люде думали, що бориславські богачі будуть милостивійші від бога, і отворять йім брами своіх богацтв!...

 

А бориславські богачі тілько того й бажали ! Вони від давна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту йіх „гешефтів". І ось вони не помилилися ! Дешеві і покірні робітники рікою напливали до них, с слезами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву ціну, — і ціна справді пішла чим раз дешевша. А між тим хліб ставав чим раз дорожший, — до Борислава єго довозили дуже мало і дуже неправильно, і робітникам нераз і з яким-таким грошем за пазухою, приходилось мліти голодом. А вже ж певно те, що новоприходячим поліпшенє було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславі, погіршіло дуже значно. Що тижня жиди-властивці вривали йім плату, а супротивних зацитькували згірдними, насмішливими словами: Не хочеш тілько брати, то йди собі та здихай з голоду, — тут на твоє місце десять аж напрошуєся, тай ще за менчу ціну!

 

Отсе все передумував Бенедьо не раз і не два рази на своіх проходах по Бориславі. А що — думалось єму,— як би всі ті тисячі людей, та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибільшать? Адже чей жиди не витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслі, що не будуть сплачені без продажі нафти й воску, — мусіли би податися! Думка єго, роздразнена всіми безконечними образами бориславськоі нужди, ціпко вхопилася за сесю стебелинку і не попускалася єі. Але чим докладнійше він розбирав сей спосіб ратунку, тим більше трудностей, ба, й непоборимих перепон він добачав в нім. Як довести до такоі змови і єдности всю тоту величезну громаду, в котрій кождий дбає тілько за себе, журиться тілько тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна річ і те, що богачі від разу не подадуться, що треба би не тілько грозити, але й сповнити грізьбу, покинути всяку роботу. А чи тоді богачі не спровадять собі з других сел других робітників, і таким способом не знівечать цілий труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей ту в Бориславі за час безроботиці? Ні, нікуди нема виходу! ні відки не сходить зоря ратунку! — І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав пястуки, притискав йіх до чола і бігав улицями, мов несамовитий.

 

При всім тім він нетерпіливо ждав найблизших сходин побратимства, надіючися при тій спосібности дійти до якоісь більшоі ясности в тім: що треба робити в теперішній хвили. Він часом в своіх приходах по Бориславі стрічався з одним або другим із побратимів, і бачив, що всі вони якісь придавлені, мов прибиті до землі, що всіх гризе якась важка і неясна ожиданка, — і те додавало йому надіі, що чейже й с поміж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матій надто занятий був своім процесом, що вечір с тиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою то з другими якимись ріпниками. Далі всі вони забралися до Дрогобича і не вертали кілька день, — і самота ще тяжшим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка і не звична для него праця думок кинула його мов у горячку, висисала прудко єго сили. Він похудів і поблід, тілько довгобразе єго лице ще дужше протяглося, тілько очи, мов два розжарені углики, неспокійно, горячково палали глубоко в ямках. Але при всім тім він не покидав своіх думок, не тратив віри і прихильности до тих бідних людей, що безучастно, холодно і безнадійно с кождого закамарка позирали на неприязний світ, і тихо, без опору готовилися вмирати. Бачучи йіх, Бенедьо нічого не міг думати, а тілько глубоко, всім серцем і всіми нервами своіми почував: Треба йіх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру, неприступну скалу ламалася єго думка, розбивалися єго духові і тілесні сили, — але він не тратив надіі, що тоту трудність мож буде побороти.

 

Одного вечеря Бенедьо пізнійше ніж звичайно вернув з роботи до дому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонім, троха обресклім лици сидів він на приспі під вікном і пикав люльку. Привиталися.

 

— А що, нема Матія?

 

— Нема. А Андрусь?

 

— Також ще не прийшов. Ані Стасюра.

 

— Видно, щось не аби-яке роспочали там у Дрогобичи.

 

— Будем видіти, — бовкнув Сень і замовк.

 

— Ти чув, що сталося? — спитав він по хвили, входячи з Бенедьом до хати.

 

— Ні, — або що такого?

 

— Причта.

 

— Яка?

 

— Ба, яка! Не стало одного жидка Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, — того касієра, — тямиш ? ..

 

— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

 

— А що ж би таке! Від кількох день десь подівся, а нині видобули го з ями. Вже й комісія прийіхала, — будуть бідне тіло краяти, ніби то воно скаже, яким сьвітом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося !

 

Бенедя мороз пройшов за сим оповіданєм.

 

— Як раз так, як з Матієвим приятелем, Іваном Півтораком! —прошептав він.

 

— Еге, як раз тай не як раз, — відказав Сень. Тамтого жид трутив, а сего — —

 

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі, - він ясно розумів Сеньові слова.

 

— Ну, і що ж? спитав він по хвилі важкоі мовчанки.

 

— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.

 

— А що люде на то?

 

— Які люде? Комісія? Комісія найість, напє, тіло покрає, пошкаматує, тай пойіде собі.

 

— Ні, я не про комісію, — а так, ріпники що кажуть ?

 

— Ріпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто с тиха шепнув: „Злодій був небіжчик, бог би го побив!" тай далі до роботи.

 

— Значиться, діло страчене, і праці шкода! — процідив крізь зуби Бенедьо.

 

— Як? страчене? шкода? зачудуваний допитував Сень.

 

— Другим від того не лекше буде.

 

— Але Одним злодіякою менше на сьвіті.

 

— Ну, не бійся, на єго місце завтра вже новий настане.

 

— Але буде бодай боятися.

 

— Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся, або що. А відкриють — ну, то возьмуть чоловіка і запакують, і кого буде злодій боятися ?

 

Сень зачудуваний слухав тоі бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомісць стрітив закиди.

 

— Ба, то чого ж би ти жадав?

 

— Я би хотів, щоби, як що робиться, а ще й такий великий гріх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригідна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всіх. А інакше, то я не знаю, по що й зачинати.

 

— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався і пішов.

 

Ще тяжші думи насіли Бенедя по виході побратима. „Що ж — думалось йому — може воно й так... може й ліпше, що одним лихим чоловіком менче на сьвіті?... Але чи від того ліпше добрим людям? Зовсім ні! Чи від того лекше стане хоть би тим самим ріпникам, що тішаться єго загибілю? І то ні. Прийде другий касієр на єго місце і буде так само або й ще дужше кривдити йіх. От, як би так за одним разом та всіх злих людей не стало... Але ні, се де-де-де!... Що й думати о тім! Радше о тім думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!“

 

Побратимство ріпників, до котрого так несподівано зістав принятий Бенедьо зараз на вступі в бориславське житє, живо заняло від разу єго мисли і надавало йім певний, хоть з разу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першій сходині, коли так глубоко поразили єго уяву оповіданя ріпників і йіх домаганє—виступити вже раз з якимось видним ділом, — тоді вже в мисли єго промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре би могло злучити до купи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кождого кривдженого і страждущого робітника далеко ліпше, ніж се може зробити одинокий чоловік. Серед ненастанноі праці думок, підсичуваноі щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чим раз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тілько таким сполученєм своіх власних сил до спільноі помочи і оборони робітники зможуть на тепер добитися бодай якоі-такоі пільги для себе. І він постановив собі, будь що будь, виступити з своєю гадкою на найблизшім зібраню побратимів і упертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небеспечноі стежки — ненависти і пімсти, котра на тепер, при йіх малосильности, могла тілько кождому пошкодити, а не могла нікому помогчи, — а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і спокійнійшу, та, як бачилось Бенедьови, разом с тим і кориснійшу роботу.

 

Схід побратимів назначений був на неділю вечір. В полуднє тоі неділі повернули з Дрогобича Матій, Андрусь, Стасюра і ще деякі ріпники. Матій був дуже веселий, говіркий і щирий, але коли Бенедьо питався єго: що чувати і що робили так довго в Дрогобичи, — він тілько поцмокував і відповідав:

 

— Усе добре, небоже, все добре !

 

Ще не стемнілося гаразд і Матій іно що засвітив на припічку каганець наповнений земним воском, коли до хати війшли гурмою побратими. Попереду всіх вшмигнувся, мов ящірка, Деркач, мовчки звитався з Матієм і Бенедьом і почав по свому нипати с кута до кута, засукувати руки та зиркати на всі боки. Далі повходили другі: брати Басараби, понурі і мовчазливі, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, — всі прочі також обходилися з ним, як з рівним, як зі „своім чоловіком“. На самім посьлідку війшов Прийдеволя. Его молоде лице було якесь бліде і мов зіссане, косим поглядом він позирав довкола і все мимоволі держався в темнім куті близь порога. В цілім товаристві якось менше було руху, менше гамору, ніж звичайно. Всіх немов щось давило, хоть ніхто й не признавався до того. Всі чули, що хотя чи нехотя вони наближаються до якоісь важноі подіі, в котрій прийдеся йім виступити отверто і сильно. Недавний случай з убійством жидка-касієра був — усі почували се — передвістником нового звороту в діях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за нові подіі наближалися і як йім стати супроти них, сего наші побратими не знали, хоть кождий надіявся, що чей же на спільній нараді подекуди все те проясниться. Не диво отже, що нинішні сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зійшлися всі в повнім числі і ще навіть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чим раз тяжшого жити в Бориславі, супроти день-у-день більшіючоі нужди та напливу незанятих, шукаючих праці рук мусить щось зробитися, — але що і якими силами, сего ніхто не вмів собі сам вияснити, і сего іменно виясненя кождий ждав від спільноі ради.

 

Оден тілько Андрусь Басараб немов не почував нічого надзвичайного. Він засів на своім місци коло стола під вікном і окинув оком товариство.

 

— Ну, всі зібрані, — сказав він, — можемо зачати своє діло. Ану, Деркачу, за палицями!

 

Деркач, послушний і звинний, уже протискався крізь стоячих на серед хати побратимів, коли в тім старий Стасюра встав і просив о голос.

 

— Ну, що там такого, сказав неохітно Андрусь,— говори, побратиме Стасюро, — хоть я думаю, все таки ліпше би, щоби у Деркача палички тоті були під руками. Не завадить закарбувати, скоро що цікавійшого.

 

— Ні, — сказав, — твердим голосом Стасюра, — я не буду нічого такого говорив, — що би здалося до карбованя.

 

— Ну, а що ж такого? спитав Андрусь і знов зирнув по всіх побратимах. Він побачив, що ті сиділи або стояли с похнюпленими лицями і не дивилися на Стасюру, а тілько немов готовились слухати єго бесіди. Андрусь покмітив, що вони змовилися.

 

— Тото, побратиме Андрусю, — говорив сьміливо старий ріпник, — що пора би нам найти собі яку йіишу ліпшу роботу, аніж тото карбованє. Що ж то ми діти, чи що? У побратима Деркача цілі вязанки покарбованих палиць, а який з них хосен? Кому що того карбованє помогло?

 

Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справді, в такий спосіб ніхто ще ту не говорив і йому самому в голові повернулося питанє: Тай справді, до чого здалося карбованє? Але позаяк на таке питанє він з разу не находив достаточноі відповіди, то й рішився стояти далі на своім, щоби викликати близші обясненя.

 

— Кому помогло? сказав він звільна. Ну, але чи для якоі помочи ми се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пімсти?

 

— Для пімсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як мститися, то я гадаю, що треба іншого способу, а не тратити дармо час на дитинячій забавці. Як мститися, то треба сили, а с тих палиць тобі певно сили не приросте.

 

— Так, — відповів Андрусь, — але ж ми хотіли, як прийде пора, зробити суд правдивий над своіми кривдниками, щоби мати чисту совість.

 

— Пуста наша робота, — сказав на те Стасюра. Чисту совість ми й тепер можемо мати, бо кождий чує аж надто добре, кілько і що і як терпить. А щоби пімститися, щоби зарадити лиху, треба крім чистоі совісти ще й сили, — а у нас що за сила ?

 

— Так, так, — загули довкола, побратими, — що в нас за сила? Хоч би у нас було й три вози накарбованих палиць, то се нам не додасть на три пяди більше сили!

 

— Га, а відки ж нам сили взяти? спитав Андрусь.

 

— Треба припускати більше людей до свого побратимства, треба громадити всіх до купи, вказати всім одну ціль, — відозвався Бенедьо.

 

Всі зирнули на него якось недовірливо і боязко, тілько оден Стасюра притакнув радісно.

 

— І я так кажу, і я так кажу!

 

— Але ж бійтеся бога, побратими, — чи ви подумали, що с того вийде? Перший-ліпший заволока видасть нас, прискаржить в місті і нас усіх повяжуть і засадять до Самбора, як розбійників ! — сказав Андрусь.

 

Морозом переняли ті слова побратимів і всі вони неспокійно і цікаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що він на те скаже.

 

— Може то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що се значить? Значить, що с такими цілями, з якими ви доси носилися, не мож показуватися межи людей. Що хотячи згромадити йіх до купи, треба йім показати не саму пімсту, бо пімстою ніхто ситий не буде, але треба йім показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшенє!

 

— Еге-ге, все він свою поміч тиче! — відозвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьови з великого зрушеня не стало духу в груди і він замовк на хвилю. Він чув, що кров єго зачала розгріватися, що мисли, котрі доси так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось плили і розвивалися в єго голові. Слова Сеня Басараба, напів гнівні, напів згірдні, були для него тим, чим острога для біжучого коня.

 

— Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо міні здаєся, що тілько ми самі можемо собі помочи, а більше ніхто нас не поратує. Адже ж ані нашим жидам ані панам не йде о то, щоби робітникови  ліпше жилося. Вони ще як би могли, то би погіршили єго житє, бо йім аж тоді добре, як робітник до посьлідного доведений, не має чого хопитися і мусить здатися на йіх ласку й неласку. Тоді вони присилують його до всякоі роботи і заплатять, що самі схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору! Ні, тілько ми самі мусимо помагати собі, як не хочемо до віку от так пропадати А мститися — вважайте самі, до чого то доведе. Від ніякоі пімсти нам ліпше не буде, хіба бисьмо схотіли яку війну в цілім краю зробити, або що! А так: покараєте сего або того кровопійцю, на єго місце другий уже давно наострився. Тай навіть постраху не буде на них, бо прецінь будете все мусіли робити потаємно, то й ніхто не буде знати, хто се і за що зробив. А як дізнаються, ну, то ще гірше, бо беруть чоловіка і кинуть і гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися і шукати йіншого виходу.

 

Знов замовк Бенедьо, — мовчали і всі побратими. Бенедьові слова невдержимою силою втискалися до йіх переконань, але на нещастє, вони валили то, що там доси стояло: надію на пімсту, але натомісць не ставили нічо нового. Оден тілько Сень Басараб, сидячи на порозі з люлькою в зубах, похитував недовірливо головою, але не говорив уже нічого. Сам Андрусь, хоч очевидно весь той новий оборот в думках деяких побратимів був, бачилось, для него дуже неприємний і непожаданий, — а й він склонив своі потужні плечі і опустив голову: Бенедьові слова заставили і його задуматися.

 

— Добре би то було, то певно, — сказав він в кінци, — але як се зробити, як помагати собі самим, коли у нас сили нема й на тілько, аби кождий сам собі поміг.

 

— Ото ж то й є, що у одинокого нема сили, а як йіх збереся богато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не підоймеш, а кілька нас підойме го як нічо. Велика річ для ріпника при якім-такім зарібку дати на тиждень шістку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево і можемо бодай в наглій потребі запомочи кількох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?

 

— Гм, та воно то правда—розумієся — так, так! почулося з ріжних боків, лиш там в куті коло дверей понуро мовчав Прийдеволя і невдоволено воркотів Сень Басараб:

 

— Добре йому, міському чоловікови, говорити о складках! Ану трібуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати ті складки!

 

— Ну, — відказав на те живо Бенедьо, — се вже ти, побратиме, так собі, на вітер говориш. Ось нас ту є дванайцять, і я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.

 

— Пристанемо, пристанемо! загули деякі побратими.

 

— Тілько треба добре над тим обрадитися, на що складався ті гроші і що з ними робити! — сказав с повагом Андрусь.

 

— Ну, розумієся, — так таки зараз і обрадьмо! підхопив Стасюра.

 

— Ба ні, — сказав Бенедьо, — поперед усего треба знати, чи в загалі маємо складати складки, чи ні. Тут, бачу, деякі побратими, не раді тому, хотіли би, щоби все осталося так як доси — —

 

— Ти бо також крутиш, — перервав єго мову на пів гнівно Матій, котрий доси мовчки сидів коло Андруся, з разу немов думаючи о якихось посторонних річах, але чим далі тим цікавійше і уважнійше прислухувався до всего, що говорилося в хаті, — ти не питай, чи то кому приємно чи не приємно слухати. Знаєш щось доброго і розумного і для всіх хосенного, то вийіжджай с тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада ліпша від других, то приймемо, а як твоя буде гірша, то аж тоді можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!

 

По такій досадній заохоті Бенедьо зачав говорити „просто з моста".

 

— Бо то, — зачав він — знаєте, як маємо піти на складки для своєі помочи, то вже треба зовсім усе змінити, не так як доси було. Карбованє всяке на бік, головництво на бік — (при тих словах Бенедьови здалося, що горячково палаючі очи Прийдеволі с темного кута зирнули на него і пропалюють му лице своім йідким, палким поглядом — і він сполонівся і похилив лице до долу) — зовсім інакше треба говорити до людей. Не пімсту йім показувати, а ратунок. Розумієся, кривди і злодійства не закривати але наводити людей на то, щоби вязалися до купи, бо против богачів та силачів оден одинокий робітник не встоіть, а всі як зберуться до купи, то певно борше зможуть устояти.

 

— Зможуть устояти? відозвався знов невірний Сень, рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують жидів, щоби більше за роботу платили, чи що?

 

— А що ж, не могли би всилувати? підхопив живо Бенедьо. Ану, як би так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата висша не буде ? Що би тоді жиди зробили?

 

— А! А й справді! От гадка добра! скрикнули побратими в оден голос. Навіть Андрусеве лице троха розйяснилося.

 

— А що би зробили, — відповів Сень, — напровадили би з усіх сьвітів нових робітників, а нас би нагнали.

 

— А як би ми стали лавою і не пустили тих нових і просили йіх, щоби заждали хоть доти, доки наша справа не виграє? Мож би в такім разі повисилати своіх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого а такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!

 

— Гурра! закричали побратими, — то ми рада! Війна, війна з жидами і здирцями!

 

— Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо; раз тому, що то війна супокійна, безкровна, а по друге й тому, що можемо підняти йійі зовсім отверто і сьміло і ніхто нам за ню нічого не може зробити. Кождий, скоро що до чого, може сказати: не йду на роботу, бо за мало платять. Заплатять тілько й тілько, то піду, тай годі.

 

Радість побратимів була дуже велика, коли почули тоту раду, а й сам Бенедьо тішився не меньше від других, бо тота рада прийшла му до голови зовсім несподівано, в жарі суперечки з Сенем Басарабом.

 

— Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоть би й усі пристали на тото, то скажи ти міні, будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці. Адже тяжко й погадати, щоби богачі зараз першого дня та помякли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може прийдеся сидіти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то з чого тоді виживити тілько народа ?

 

Закид був справді важкий і лиця робітників знов посумніли. Йіх сьвіжо розбуджена надія на таку новітну війну і побіду над богачами була ще дуже слаба і непевна і зараз за першим закидом почала бліднути.

 

— Отже ж то на те треба зробити складки, щоби забеспечитися на таку пригоду. Аж як би с тих складок набралася вже сума порядна, така, що би вистачала, возьмім, на тиждень, або на дві неділі, то тоді мож робити змову. Розумієся, тих, котрі би не хотіли належати до змови і йшли відтак на роботу, тих зараз, чи по воли, чи по неволи, за карк тай фуч з Борислава, най не псують нам діла. Так само підчас безроботиці могли би наші таки люде найматися де на йіншу роботу, до ліса, до тесельки або де, тілько щоби не до нафтових робіт. Таким способом ми швидко зломали би тоту жидівську пиху і добилися певно ліпшоі плати.

 

— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада, — відзивалися ріпники. Почався живий гамір в хаті, всі нахвалялися, що прикрутять жидів-дерунів нога попри ногу, кождий давав своі ради і не слухав чужих, кождий доповнював і лицював Бенедьову думку, прикроюючи йійі до своєі вподоби. Оден тілько Сень Басараб сидів мовчки на своім місци і з жалем дивився на тоту рухливу громаду.

 

— Що з ними зробиш, — воркотів він, — коли вони готові бігчи за кождим, хто йім два-три красні слова покаже! Ну, про мене, най біжать за тим медівником, — будемо видіти, як йім посмакує. Але я своєі стежки не покину! А ти, побратиме? обернувся він до Прийдеволі, що все ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя то на гамірливих, оживлених ріпників.

 

Він стрепенувся, коли Сень заговорив до него, а відтак швидко сказав: — І я, і я з вами !

 

— С котрими вами? спитав гризко Сень, — бо ту ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними от, чи зо мною і братом?

 

— Так, с тобою і братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов роспеченим ножем мене в серце шпигнув.

 

— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! уговорював його Сень тихим голосом. Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою...?

 

— Ні, ні, ні, — не забув! перервав Прийдеволя. Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..

 

— Ну, так чого ж ту гризтися? Хіба суду боішся? Не бійся, комісія пойіхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яму не заткав!

 

— Ні, ні, ні, — знов якось горячково-болізно перехопив Прийдеволя, — не боюся комісіі! Що комісія? Міні здаєся навіть, що як би комісія... теє... викрила, то міні би лекше було!

 

— Тьфу, най бог боронить, — ти що таке торочиш?

 

— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до него і судорожно стискаючи своєю крепкою рукою єго плече, — міні здаєся, що той... жидок, знаєш,.. той, що в ямі погиб, — що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, або що!

 

— Як? як? От також щось! Хіба ж він не був при тім?

 

— Так, так, був, і сьміявся навіть, — але чи вже за тото смерть, що сьміявся? А може він не робив нічого, а тілько тамтоті?

 

— Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? запитався зачудуваний Сень. Впав батько з гори, дідько го бери! Погиб той, ну і добре!

 

— Але, як він не винен? Знаєш, як я здибав його і вхопив у руки, і він почув, до чого се воно йде, то так спищав: Даруй житє, даруй! А як я в тій же хвили пхнув його... знаєш... то він тілько зойкнув: Не винен, не винен! Відтак задудніло, затріщало —я полетів геть. Але той голос єго все за мною, все в мині, —так і чую його! Господи боже, що я зробив! що я зробив!

 

Бідний парубок заламував руки. Сень дармо старався потішити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касієр був невинний.

 

— Ну, як той був невинний, то ти поправся, — сказав в кінци роззлоблений Сень, — і пішли й винних тою самою дорогою! Най невинний дармо не покутує!

 

Ті слова були мов удар обуха для Прийдеволі. Оглушений ними він похилив голову і знов затисся в свій кут, не говорячи й слова.

 

А між тим побратими кінчили нараду.

 

— Головна річ тепер, — говорив Бенедьо — вербувати людей до нашоі кумпаніі. Хто с ким на роботі стоіть або в шинку здиблеся або на вулици розбалакався,— зараз і навязувати о тім! Все росказувати: яка плата нужденна і який ратунок можливий І складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав між своіми знакомими, а назбиране що вечера віддавав головному касієрови, котрого ту нині треба вибрати.

 

— Добре, добре, — треба вибрати касієра! гукали всі. Ану, кого би ту на касієра?

 

Радили то сего то того, в кінци стало на тім, що нема ліпшого касієра, як Сень Басараб.

 

— Що, — сказав неприязно Сень, почувши се, — я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я від нині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат.

 

— Не хочеш належати? А то чому? скрикнули всі.

 

— Бо ви зступаєте з тоі дороги, на котру раз стали при здоровій застанові. Я своєі дороги не попущуся !

 

— Але хто ж яку дорогу зміняє? сказав Андрусь. Тут зовсім нічого не зміняєся!

 

— Що? і ти з ними? відповів понуро Сень.

 

— Так! З ними !

 

— А присягу забув?

 

— Ні, не забув.

 

— А ногами топчеш, хоч і не забув.

 

— Не топчу! Послухай лишень і не фуріячся!

 

І Андрусь приступив до него і почав щось с тиха говорити йому до уха, що з разу, бачилось, не припадало му до смаку. Але чим далі, тим більше випогоджувалося Сеневе лице і в кінци майже радісно скрикнув він:

 

— А, коли так, то добре! А я дурний і не догадався ! Здорові, побратими, буду вашим касієром і надіюсь, що не пожалуєтеся на мене!

 

— А тепер ще одно, — сказав сильним, радісним голосом Бенедьо, котрий нині раптом з звичайного побратима стався немов головою і провідником усіх. Побратими-товариші! Ви знаєте, я простий робітник, як усі ви, виріс в біді і нужді, — бідний мулярський помічник і більше нічого. Несподівано й не прошено впала на мене жидівська ласка і мене Гаммершляg поставив майстром а далі й будовничим коло новоі нафтарні. Дякувати му не маю за що, бо я го не просив о ласку, а тілько йому ж с того користь, що не потребує окремо будовничого платити. А міні дає по три риньски денно, — як на мене, бідного робітника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичи бідна стара мати, — йій мушу післати що тижня часточку з свого зарібку, нехай два риньскі, другі два риньскі спотребую через тиждень для себе, — значиться, лишаєся за кождий тиждень ще штирнайцять риньских. Усе те я обіцююсь давати до нашоі каси!

 

— Гурра! закричали побратими, — най жиє побратим Бенедьо! Я також обіцяю по риньскому на тиждень! я по пять шісток! я по пять шісток! ось моі три шістки! ось моі! ось моі!...

 

Бенедьова бесіда, а ще більше єго приклад розбудили у всіх запал і охоту. Сень Басараб туй таки зібрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихітку письма і котрого Сень упросив собі за помічника, попризначував столярським оловцем на куснику бібули з тютюну, що хто дав.

 

Весело розійшлись побратими, радісні надіі виринали в йіх головах с поза темних теперішних сумороків, і пестили йіх щирі серця, мов схід сонця рожевим блеском красить пусті, каменисті і сумовиті вершини Бескиду. (Д. б )

 

 

IX.

 

В осени, коли цьвіти вже повідцвитали, спадь не паде і жниво пчоляче скінчилося, починався на якийсь час голосне, гамірливе житє в улиях. Пчоли, так як і хрещений народ, скінчивши свою не лехку роботу, люблять погуторити, зібратися купками перед очками та коло затворів, погомоніти та потрепати крильцями. З разу зовсім ще не можна порозуміти, що воно таке і до чого йде. Ще в улию не сталося нічого нового. Ще кілька пильнійших робітниць уперто вилітають що день на поле, щоби по цілоденнім шуканю вернути вечером домів з невеличким здобутком на лапках. Ще ситі трути гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улия погрітися на сонічку, подихати сьвіжим воздухом, розправити і розмахати неробучі крилечка. Ще, бачиться, цілковитий супокій, примірна згода в улию. А між тим уже  в улию іншим духом повіяло. Пчоли робітниці якось таємничо шепочуть поміж собою, якось підозрено похитують головками, якось зловіщо стрижуть своіми щипчиками та пручають своіми лапками. Хто його знає, до чого се все, і що таке готовиться в пчолячім царстві? Трути певно того не знають, і по давному, ситенько найівшися, гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улия погрітися на сонічку, подихати сьвіжим воздухом, розправити і розмахати неробучі крилечка...

 

От таке саме почало діятися і в Бориславі в кілька день по описаній висше нараді. Хто його знає, відки й як, досить того, що новим духом повіяло в Бориславі. І коли звичайно нова филя сьвіжого воздуху найперше і найсильнійше замітна в горішних верствах, то тут сталося зовсім противно. Спідні, густі і сірі верстви перші почули новий повів, перші стрепенулися від него. І хто його знає, відки й як воно почалося! Ні с сего ні с того при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горівці, усюди почалися між ріпниками розмови о тім, як то всім тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславі і як жиди без суду без права, по  своій волі уривають чим раз більше з платні, кривдять і туманять і поштуркують і ще й висьмівають обдурених робітників. І ніхто не був би міг сказати, від кого почалися ті бесіди, бо у кождого всі ті важкі історіі з давна глубоко закарбовані були на власній шкірі і стверджені власним досьвідом. Раз почавшися, розмови ті вже не втихали, а ширилися чим раз далі, ставали чим раз дужші і голоснійші. Всі люде немов би аж нині побачили своє сумне, безвихідне положенє, не хотіли й говорити о нічім другім, і кожда йіх розмова кінчилася болющим, важким питанєм: Господи, чи вже ж так нам вічно мучитися? не вже ж нема для нас виходу? не вже ж не можна тому лиху порадити? Але поради не було ні відки. А розмови про то не втихали, противно, ставали чим раз голоснійші і різчі. Люде, котрі з разу говорили о своій біді рівнодушно, мов о неминучім засуді божім, при близшій розвазі і по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями та старшими ріпниками або в загалі бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не є, що лиху можна би помочи, але не видячи і не знаючи, як би можна помочи, почали нетерпитися, ставали роздразнені, ходили і говорили мов в горячці, хапали пильно кожде слово, котре могло йім прояснити йіх безрозсьвітне положенє. Аж до найдальших хаток, до найтемнійшнх закамарків доходили ті розмови, розбігалися на всі боки, мов огонь по сухій соломі. Малі хлопята-липярі, дівчата та молодиці, що в кошарах вибирали віск з глини, — і ті заговорили о бідности свого положеня, о тім, що конче треба йім деяк радитися с собою і шукати для себе ратунку.

 

— І ти тоі самоі співаєш? говорили нераз старші ріпники, всьміхаючися та слухаючи наріканя молодих хлопаків.

 

— От так, ніби то нам не така сама біда, як і вам? відповідали молоді. Та бо нам ще гірше ніж вам! Вас і не так борзо відправлять від роботи, вам і не так живо з платні урвуть, а хоть і вривають, то все таки вам більша плата, ніж нам. А йісти ми потребуємо так само, як і ви!

 

— Але хто ж вас навів на такий розум, що треба собі який ратунок давати?

 

— А хто нас мав наводити? Ніби то чоловік і сам не знає, що як пече, то треба прикладати зимного? Тай ще як би то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нічого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали, чей хоть ми ту дещо заробимо, що самі прожиємо і йім хоть що-то поможемо, — а ту от що! І на тілько не можемо заробити, щоби самим прожити в тій проклятій ямі! Народу натислося, за роботу тяжко, плата мала і чим раз ще меньшіє, а ту ще злодіі жиди хліба не довозять, дорожню от яку зробили: до хлібця докупитися тяжко! Ну, кажіть самі, — чи можна так жити? Радше вже або зовсім від разу згинути, або деяк порятуватися !

 

В таких словах велися звичайно розмови між ріпниками і такі підносилися жалоби з усіх боків. Слова такі мусіли трафляти до переконаня кождому, хто мав і на своіх плечех двигати чималий тягар власноі своєі нужди Особиста кривда, особиста нужда і грижа кождого робітника переказувалася другим, ставалася часткою загальноі кривди і нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. І все те з одного боку давило і путало людей непривичних до важкоі праці мисленя, але з другого боку дразнило і лютило йіх, розрушувало нерухливих та рівнодушних, розбуджувало ожиданя і надіі, а чим висше настроєні були ожиданя і надіі, тим більше уваги звертали люде на своє положенє, на кожду, хоть і як маловажну подію, тим більше ставали вразливі на кожду нову несправедливість і кривду. Сварки між робітниками а жидами-надзірцями ставали тепер чим раз частійші. Жиди ті привикли були від давна вважати робітника за худобину, за річ, котру можна втурити, де хочеся, копнути ногою, викинути коли не сподобаєся, супроти котроі сьмішно навіть говорити о якімось людськім обходженю. А й робітники самі, звичайно вибірки з найбіднійших, від маленьку прибитих та в нужді заниділих людей із околичних сіл, зносили терпливо тоту наругу, до якоі призвичаювало йіх тяжкими товчками від дитиньства йіх убоге житє. Правда, часом лучалися і між ними дивним способом уцілівші, міцні, неполомані натури, як от брати Басараби, але йіх було мало і бориславські жиди дуже йіх не любили за йіх непокірливість і острий язик.

 

Але тепер нараз почало все змінюватися. Найсмирнійші робітники, хлопці й дівчата, котрих доси мож було без найменшоі унимности кривдити і ганьбити, — і ті замісць давних жалібних мін, просьб і сліз ставилися тепер до жидів остро та грізно. А що найдивнійше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпів, робив і журився сам про себе, якимось чудом вродилася дружність і співучастє всіх за одним, одного за всіма. Ненастанна, жива обміна думок, почутє власноі недолі зміцнене і піднесене почутєм недолі других виродило тоту дружність. Скоро тілько жид причепився несправедливо до робітника, почав ні з сего ні з того лаяти та ганьбити його, — вся кошара обрушувалася на жида, притишувала його то лайкою то насьміхами то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чим раз бурливійші та грізнійші крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришів, до них нераз прилучувалося ще других десять з других кошар і всі вони юрбою ввалювалися до канцеляріі, обступали касієра, кричали, допоминалися повноі виплати, грозили і звичайно ставили на своім. Жиди з разу кидалися, кричали, грозили й собі ж, але видячи, що ріпники не уступають і не пуджаються, але противно, чим раз більше розятруються, уступали. Вони на разі ще не признавалися самі собі, що положенє стало вже не те і може статися грізне,—вони ще, а особливо дрібні і великі властивці, походжали собі гордо по Бориславі, з пишна позирали на робітників і радісно затирали собі руки, чуючи, що голод по селах змагаєся, видячи, що людей с кождим днем більше прибуває до Борислава. Ще вони й не подумували ні о чім, як тілько о своіх спекуляціях, ще й не снилося йім, що робітники можуть яким небудь способом перебуркати йім йіх плани і допімнутися серед тоі погоні за золотом також і свого кусника. Ще вони спали спокійно і не чули чим раз голоснійшого гомону в низу, не чули понуроі духоти в воздусі, котра звичайно залягає перед бурею.  І скоілась тота важна переміна серед бориславських робітників несподівано швидко. Аж самі наші знакомі побратими, котрі дали перший товчок до тоі переміни, аж самі вони здивувалися, видячи, яким голосним відголосом лунають по Бориславі йіх слова. Навіть самі недовірливі з поміж них, котрі нерадо гляділи на переміну в цілях і роботі побратимства, навіть брати Басараби, видячи, як пильно хапають ріпники йіх слова і як живо розвивають йіх далі по свому, почали щирійше приставати до нового руху. Вони виділи, що Бенедьо і Стасюра правду говорили, кажучи, що треба вийти з дотеперішного тісно кружкового побратимства і понести своє слово і свою думку між широку громаду, а тепер переконалися, що серед тоі громади грунт добре приготований під засів такого слова, і що слово тото через розширенє в громаді не то що не стратить нічого, але противно, набере великоі сили. Впрочім брати Басараби, а за ними й деякі другі завзятійші побратими не ставали оконечно на тім, що радив Бенедьо, а думали так, що коли б не вдалася Бенедьова рада (а в єі удачу вони й тепер ще мало вірили), то тоді можна буде повернути цілу величезну силу збентеженоі робітницькоі громади на інше діло, на те діло, для котрого вони в першім початку завязали своє побратимство. Тому то вони по довшій розвазі не тілько не банували на Бенедя за те, що своіми радами відвів побратимство від єго первісного напряму і попровадив його за собою по іншій стежці, — а противно, вони були йому вдячні за те, що мимо своєі відомости він принявся єднати для йіх цілей більшу силу і приняв на себе провідництво туди, куди вони доси не осьмілювалися ступити. Вони прото взялися щиро працювати для Бенедьових думок, знаючи, що коли б удалося ті думки вповні перевести, то по дорозі зробилось би й те, чого вони бажали; а коли не вдасться Бенедьова думка, то сповненє йіх первісноі ціли буде тоді ще певнійше. Значиться, сяк чи так, а Бенедьо працюючи для всіх робітників, працював і для них.

 

За то яке житє, який рух пішов тепер в невеличкій хаті край Борислава, де жили Матій і Бенедьо. Що день вечерями приходили побратими по два по три, росповідали, як іде діло, як приймають ріпники йіх слова, як домагаються ради, як виступають против жидів. Наради трівали нераз досить довго, і перед очима наших знакомих чим раз яснійте виднілася дорога, котрою далі треба ступати. Ще в самім початку, коли наші побратими рішили вербувати до свого побратимства широку громаду бориславських ріпників, вони цілі два вечери нараджувалися над тим, як се почати, щоби і найлегше доказати свого і не звернути передчасно на себе увагу. Тоді ще в живій памяти були пересьлідованя і арештованя Поляків-участників повстаня 1863 р. і деякі побратими виразили свій страх, щоби в разі викритя поліція не насіла на них і не обвинила йіх о який бунт, — а в такім разі і вся робота пропала би за ні за що. В кінци Бенедьо порадив так: в першім початку піддавати робітникам своі думки немов з боку, злучайно, повільно, а уперто, в кождій розмові, будити у всіх почутє свого бідного, нужденного положеня і заразом показувати всім в дальшій далечині можність поправи. Таким способом — говорив Бенедьо — між людьми прокинеся неспокій, роздразненє, бажанє поправи, — одним словом, витвориться серед маси ріпників напруженє, котре, зручно піддержане і побільшуване, дасться в відповідній хвили повернути раптом і з великою силою в діло. Тота рада дуже вподобалася всім побратимам і вони прирекли за нею поступати. Не пройшло й двох неділь, а ціль тота була майже в повні осягнена. Робітники по роботі юрбами ходили по Бориславі, гомонячи та нараджуючись; шинки пустіли чим раз більше а роздразненє і несупокій між народом чим далі змагалися і нетерпливі побратими чим раз голоснійше домагалися, щоб уже раз виступити йім отверто і взяти на себе провідництво в широкім робітницькім руху. Але Бенедьо, а за ним і брати Басараби стояли на тім, що треби ще троха підождати, поки висше і бурливійше не бити-муть филі робітницького роздразненя.

 

А филі ті, двигані правдивою нуждою і притиском, піддувані зручно пекучо-правдивими словами побратимів, били чим раз висше і бурливійше. Простий чоловік — ворог усякого довгого думкованя та міркованя. Правда, власним розумом не швидко він доходить до ясноі оконечноі думки, томиться довго засівшою йому в голову гадкою, — але коли вона усядеся і проясниться у него, зложиться в оконечний, твердий і ясний образ, — тоді вже йому не до забавки, не до міркованя, тоді він усею силою свойого єстества преся зробити думку свою ділом, тоді конечна боротьба між ним а противниками єго мисли. Оттак само було й тут. Бачилось би, і не велика річ чоловіковіі терплячому щоденну нужду та кривду, прийти до почутя тоі нужди і кривди,— а прецінь як пізно прийшли до того почутя бориславські робітники! І бачилось би, що такого великого в тім почутю, самім безвідраднім та сумнім! А між тим якого несупокою наробило, яку бурю підняло воно в головах усіх робітників. І швидко з безвідрадного та сумного чутя виродилося грізне завзятє, мимовільна дружність і непокірливість своім кривдникам. Від слів почало доходити до діл. От одного дня пронеслася по Бориславі вість, що там а там робітники потурбували в якімось заулку касієра, котрий замісць звичайних двох центів положив собі був брати у робітників по чотири центи „касієрного" від одноі шахти, т. є. від одного 12-ти годинного робучого дня. Тота вість була немов знаком, за котрим швидко по собі слідувало більше подібних злучаів. За кождою вісткою о подібнім злучаю росло завзятє і відвага ріпників. Вони вже прямо в очи всяким касієрам, надзірцям та контрольорам почали нахвалятися, що не будуть довше терпіти над собою кривди. Страх почав падати на всякі пявки людські. А коли одного дня пронеслася по Бориславі чутка, що коли оден надзірець несправедливо зарахував якусь високу кару ріпникови, а касієр при виплаті хотів йому потрутити тоту кару з платні, то ріпники підняли при касі великий крик і гамір, почали жадати перед себе надзірця, щоби витолкувався, за що́ се таку кару наложив на йіх товариша. Надзірець сховався десь, касієр жартом, щоби йіх позбутися, сказав йім: „Ідіть і шукайте його, а як знайдете, то приведіть його сюда за вухо!“ Ріпники з оглушаючим криком кинулися на всі боки і по хвили найшли надзірця, почали з ним шарпатися і таки силою справді за вуха притягли його до касієра, розумієся, привели потовченого, подряпаного і с понадриваними вухами. І хоть кількох ріпників за те арештовано і заперто в громадськім арешті, то прецінь між ріпниками вість тота наробила великого голосу і шуму, а на жидів кинула чималий пострах. Ріпники того самого таки вечера величезною юрбою, під проводом братів Басарабів, пішли до бориславського війта і випросили у него на волю всіх арештованих, — і величезний сьміх радости пішов поміж робітниками. Пісні і погрози загули по улицях Борислава, увільнених опроваджували від шинку до шинку і поіли і по тисячу разів допитували йіх, як то вони провадили надзірця за вуха до каси.

 

Поки гула пяна радість по вулицях Борислава, в убогій Матієвій хатині сиділи побратими і радилися, що діяти. Всі годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до діла.

 

— Скликати збір! скликати збір! говорили всі.

 

І урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збір усіх ріпників за Бориславом на толоці. В неділю по хвалі божій мали там усі зійтися на нараду.

 

Мов громова іскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, від ями до ями, від кошари до кошари, від нафтарні до нафтарні нечуване доси слово:

 

— В неділю по хвалі божій! На толоку коло Борислава! Нарада, нарада, нарада!

 

Ніхто не знав, що се буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й ніхто й не питався о то. Але всі почували, що се буде велика хвиля, що від неі много буде залежати, — і всі покладали великі, хоч і неясні ожиданя на тоту хвилю. Нарада! нарада! нарада! Се слово мов чари які прояснювало вивялі, збідовані лиця, кріпило мозолисті руки, напростовувало з давна похилені плечі. Нарада! наша нарада!—неслося то голосно, то шептом по всіх закутках і тисячі серць з нетерпячкою билися, дожидаючи неділі і наради.

 

З нетерпячкою ожидали єі й наші побратими, а особливо Бенедьо і Андрусь Басараб.

 

X.

 

Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землі, але з землі проти неба.

 

На широкім болоню, на бориславській і баньській толоці збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, доси нечувану появу; всі повні надіі і якогось таємного страху; всі згідні в роз-яреню і ненависти на своіх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меньшими купками, з горішного і долішного кінця або і с середини Борислава плили-напливали вони. Чорні, зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські „гольцмици“, бойківські повстяні крисані та підгірські соломяники, — все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, товпилося, филювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь.

 

— Що тут довго радити?—гомоніли в одній купі. Ту рада одна: жиди сьвіт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарід!

 

— Треба нам взятися до купи, не піддаватися жидам! викрикували в другій купі.

 

— Добре вам казати: не піддаватися. А як голод притисне, зарібку жид не дасть, тоді й ви опустите хвіст і піддастеся сухій вербі, не то жидови.

 

Голод — велике слово. Мов грізна змора стояв він у кождого за плечима і на згадку про голод притихли голосні, сьмілі крики.

 

— До ями кождого, хто над нами збиткуєся! гомоніли в другім кінци.

 

— Та що то с того, — угомонював старий Стасюра Раз, що хто верже другого до ями, той піде гнити до креміналу—

 

— Овва, ще хто знає, чи піде, — сказав сумовито Матій. — А от злодій Мортко верг мого Іванчика, ще й гроші єго забрав, і до нині ходить по сьвіті та насьміваєся з хрещених людей.

 

— Е, то жид, то жид! закричали деякі, — жидови все ввійде. А най би хрещений чоловік зробив щось подібного — ну, ну!

 

— А по друге, — говорив далі Стасюра —сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, тай що й не можна сказати, щоби збиткувався, і чемно і ладно з вами: на тобі, що тобі належиться, — а прецінь при тім чує чоловік, що з него шкіру міхом друть. В тім наша біда !

 

— Правда, правда! гомоніли ріпники.

 

— Та що то, — говорили другі — на то вже відай нема ради.

 

— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожду слабість зілє є, треба тілько пошукати. А що ж, хіба ж би на наше горе не було ліку ? Треба пошукати. На то нас нині, богу дякувати, зійшлася тілька громада, щоби о тім поговорити. Адже ж знаєте: громада—великий чоловік; де оден своім розумом нічого не вистачить, там громада все таки борше ладу дійде.

 

— Дав би то бог, щоби ми нині до якого ладу дійшли, — говорили ріпники. А час уже великий, біда до кости догризає!

 

Такі і подібні розмови велися по всіх кінцях і по всіх купках. Побратими розділилися і підготовували всюди народ до своіх думок, додавали йім віри в можність поліпшеня і поправи йіх нужденного житя, зміцнювали йіх надію на громадський розум і громадську силу. А поки що, все ще нові громади напливали і напливали. Сонічко стояло вже серед неба і пекло немилосердно, піднимаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синіючим високою стіною Ділом мерещали филі розогрітого воздуху. Від річки віяло лагодячим холодом.

 

— Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду,— вже всі зійшлися! загомоніли робітники з усіх боків.

 

— Хто має що говорити, нехай виходить в середину, на отсей камінь! сказав своім потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.

 

— Ставайте довкола, зробіть місце довкола каменя— гомоніли ріпники обступаючи.

 

На камінь виступив Бенедьо. Він не привик говорити перед такою великою громадою і був троха змішаний: в руці обертав свою шапку і позирався на всі сторони.

 

— Се що за оден? закричали з усіх боків ріпники.

 

— От робучий чоловік, муляр, — сказав Бенедьо.

 

— Ну, то говори, що маєш говорити!

 

— Я й не богато що маю говорити, — сказав Бенедьо, по троха осьміляючись. Я тілько то хотів на разі сказати, що кождий і без мене знає. Біда нам, робучим людім. Працюємо тяжко: ночи, не досипляємо, в день і відітхнути не маємо коли, мозолі на руках набиваємо: старі ще не злізли, а вже нові наросли — і що нам з того? Кажуть: гірко заробиш, солодко зйіш; а ми чи богато солодко вйімося? Гірко заробляємо, то правда, але ще гірші наші вжитки. Тай то більше мліємо голодом, ніж ситости зазнаємо. Тай ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождім кроці! А то, самі видите, яка нам повага. Робучий чоловік у них і за худобину не вартує!

 

— Правду говорить, правду говорить! за худобиною, за псом більше стоять, як за бідним чоловіком! Гей, гей, чи то бог дивиться на тото?

 

— Тай ще розважте, — говорив далі Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашоі роботи користь має? Жиди ! Властивці! Бідний ріпник сидить по шість, по вісім по дванайцять годин у ямі, в замороці та смродах, мучиться, гепає та копле штольні по під землю, другі робітники стоять при корбі, при млинку і крутять, аж йім мозок у голові крутиться і послідні цомоgи з них тягне, а властивці продають воски й нафти і збирають тисячні суми і панують, будують доми муровані, вбираються та йіздять в каритах та бризькають болотом на бідного чоловіка! І слова доброго від них він ніколи не почує. От на кого ми робимо і яку подяку маємо за тото!

 

— Най йіх бог покарає за нашу працю і нашу нужду! гукнули ріпники з усіх боків.

 

— Так то воно, так, — говорив далі Бенедьо по короткім передиху, — що най йіх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче йіх покарати, чи ні, а по друге, хто знає, чи нам від того буде лекше, як йіх бог покарає. А ту видимо, що бог якось більше любить нас карати, ніж йіх! От і тепер покарав бог наші села голодом, а ту в Бориславі жиди принялися й собі ж нас карати; плату вменьшують що тиждень, і ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очи: іди собі, кажуть, коли тобі кривда, я десять найду на твоє місце за таку саму плату. То погадайте ж собі самі, що ту нам поможе — здаватися на кару божу! Я гадаю, що ліпше так робити, як говорять наші люде: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — каров божов, а нам треба собі братися до купи і радитися, як би ту власним заходом з біди вигарматися.

 

— Ба, в тім то й штука! Як вигарматися, коли ми бідні і помочи ні відки не маємо, крикнули робітники.

 

— Ну, я на тото наказу не можу дати ніякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тім моя гадка.

 

— Говори, говори! слухаємо! загули ріпники.

 

— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочи нам ні відки не надіятися, бо хто ж нині хоче помагати бідному робітникови, а впрочім хоть би й схотів помочи одному, то не зможе помочи всім, такій величезній громаді. Ту тілько ми самі, дружною силою, можемо собі помочи.

 

— Ми самі? А то як? далися чути недовірливі голоси.

 

— Правда то є, — сказав Бенедьо, - що на тепер не зможемо собі цілком помочи. Бо яка поміч можлива, коли чоловік працює не на себе, робить - робить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цілковитого не буде. Але дрібку, що-то підрятуватися чень зможемо. От а дивіть, кілько разів трафиться чоловікови остатися без роботи! Ходить чоловік, як загорілий, мечеся, мов у горячці сюди й туди, а роботи годі дістати. Мліє чоловік з голоду, іде до жида і напрошуєся на яку будь, хоть би й на найпоганійшу роботу, щоби тілько з голоду не згинути. Ну, видите, а як би так ми, кілько нас ту є, обовязалися що тиждень, по виплаті складати — нехай по центови, нехай по два, то почисліть самі, яка би сума з того вийшла. Як би нас найшлося таких тисяча, то нікому би той цент не впався так тяжко і не затяжів би на кишені, а з того що тижня зібралась би така сума, що можна би на несподіваний злучай запомочи десять людей.

 

— Правда є, правда є! загомоніли робітники.

 

— Не велика то підмога, правда, — говорив далі Бенедьо, але вважайте лишень, що се знов не буде й така мала поміч. Бо вже як так на якийсь час заратуєся чоловіка чи ринським, чи півтора, то він не буде потребував іти до жида і кланятися єму і набиватися до роботи за яку будь мізерну платню, не буде мусів знижувати платню другим робітникам. А те, що єму дасться, він може поволеньки та по трошка виплатити назад, скоро тілько дістане ліпшу роботу. Таким способом наша робітницька каса не тілько що не вменьшувалась би, але противно, все би більшіла.

 

Ріпники стояли мовчки і розумували. З разу діло видалось йім справді немов і хороше і всі готові були від разу приступити до него. Але швидко далися чути закиди.

 

— Е, що з того, — говорили деякі ріпники. Ну  нехай би й так: ми будемо складати — а хто з того  буде користати. Буде так, як по селах, де є каси громадські. Богачі повизичують гроші, користають з них а бідний тілько складати мусить, а хісна з них ніякого не має. Або й ще одно: виберемо касієра, розумієся також ріпника, як і всі ми, — то хто нам заручить, що він грошики не возьме і не втече?

 

Бенедьо слухав тих закидів супокійно.

 

— Думав я над тим також і от що видумав. Насамперед, страху нема, щоби користали з наших грошей самі богачі, бо між нами богачів нема, усі ми бідні. А по друге, ми не жиди, гроші на процент зичити не будемо, а будемо видавати тілько в разі правдивоі нужди, слабости, безроботипі, — то значиться, будемо помагати там, де вже для кождого очевидно, що помочи треба. Хто опісьля зможе, той віддасть нам і надолужить видаток, а хто не зможе, ну, то го також не повісимо. А с касієром, я гадаю, найліпше буде ось як зробити. Як би нас найшлося богато таких, щоби приступили до тоі каси, то при кождій кошарі або при кількох сусідних кошарах ви собі самі вибирайте свого касієра, такого, що вже ту в Бориславі робить раз у раз і котрого добре знаєте. Такий касієр міг би збирати гроші тілько з тих кошар, котрі його вибрали. А знаючи, кілько в них людей робить, а кілько обовязалося платити, дуже лехко кождий буде міг знати, кілько касієр має грошей у себе. Скоро би оден в чім не сподобався, можна вибрати другого. Ті самі кошари, що мають одного свого касієра, мали би обовязок підпомагати потребуючих з поміж себе: о тих вони й найліпше будуть знати, чи, хто і кілько потребує.

 

— Так, то й але, — загомоніли робітники. Так, то все буде касієр у нас під оком, а як йіх буде богато, то у кождого сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, і навіть як би вся тота сума пропала, то й се би страта була не велика. На то можна згодитися.

 

— Позвольте, ще не конець на тім, — говорив Бенедьо. Хто знає, може часом трафиться потреба такоі підпомоги, на котру не вистачать средства з одноі кошари. Може трафиться зробити дещо такого, що би було придале для добра всіх бориславських робітників, — а на то треба би більшое грошей, більшоі каси. То я гадаю зробити ось як. В кождій такій частковій касі, що би була при одній або кількох сусідних кошарах, усі гроші, які будуть впливати, поділити на три части. Дві такі третини лишали би ся при кошарі на часткові запомоги, а одну третину давалось би до одноі, головноі каси. З тоі каси вже не міг би видавати ані касієр, ані одна кошара, а тілько цілий збір бориславських робітників, розумієся тих, що платять до каси. З неі видавати як найменьше, а громадити гроші для більшоі спільноі потреби.

 

— А яка ж би то могла бути така потреба? — питали ріпники.

 

— От як я собі о тім думаю, — сказав Бенедьо. Як бачите, тепер жиди так дуже впевнилися, що нас богато, що голод зжене робітників чим раз більше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи ні, а знижують нам плату раз у раз. І не перестануть ще далі знижувати, доки не впімнемся за собою.

 

— Ей, чи ми не впоминалися, — що то поможе!

 

— Ба, постійте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити йім, чи добром чи й  погрозою — на ні на що не здасться, не послухають. Ту  треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, відки се на них упало. От що треба зробити. Всі, кілько нас ту є, і ті, котрих ту нема, — одним словом — усі, разом, одного поранку, кождий при своій роботі — приходимо і кажемо: годі, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, — волимо сидіти дома. Доки не буде більшоі платні, доти й пальцем не кинемо. І сказавши те — всі до дому!

 

Ріпники аж роти порознимали з диву, почувши таку раду.

 

— Ба, та як же се — покинути роботу?

 

— На час, на час, доки жиди плату більшу не дадуть.

 

— Але ж се може потрівати довго.

 

— Ну, дуже довго воно не потріває. Адже ж уважайте: жиди поробили з ріжними купцями контракти: на той а той час достачити тілько воску, тілько нафти, ну, а як на час не постачать, то йім втрата буде десять раз більше, ніж тота надвишка в нашій платніі. А самі до ям не полізуть, — потримаються може кілька день, тай мусять таки до нас „прийдіте поклонімося“.

 

— Але ж вони собі наспроваджують інших робітників !

 

— Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати відси людей на всі околичні села і розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час ніхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.

 

— А як Мазурів спровадять?

 

— То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, — а не пустити.

 

— Гм, — та се то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботиці?

 

— Отож то на тото я би гадав зложити таку головну касу.

 

— А жиди змовляться і хліба не довезуть, схотять нас виголодити.

 

— Ми й купувати від них не будемо. Як у нас будуть своі гроші, то собі спровадимо самі з міста, ще за танші гроші!

 

— І гадаєш, що з того буде нам поміч, що підвисшать платню ?

 

— Я гадаю, що мусять, скоро тілько ми видержимося твердо.

 

— Але таку громаду народа виживити, то треба величезноі суми грошей!

 

— Можемо на час безроботиці відправити одну часть людий на села або де до міста, до других фабрик або де, щоби меньше було тягару. Тай то, не пориватися до такого великого діла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. І заки зачнем, то попереду уладити все порядно, і людей по селах розіслати, і хліба настарати і всего. Але то о тім буде ще час поговорити. Тепер скажіть, чи пристаєте на тото, щоби у нас були каси: і часткові і головна каса ?

 

— Пристаємо! пристаємо!

 

— А на тото чи пристаєте, щоби дві третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головноі каси?

 

— Ні, най дві третини йде до головноі каси! Волимо давати по два центи, а щоби тілько нам усім швидше яка полехкість вийшла!

 

— А до головноі каси я би гадав вибрати до заряду трох людей, котрих добре знаєте і котрим можете завірити. А головна річ, щоби каса була у такого чоловіка, що ту має яку свою посілість.

 

— Ба, а де ж ту такого найти, коли всі ми зайшлі, бідні?

 

— Я знаю такого чоловіка — старого Матія, що у него тут своя хатина. Я би гадав, що найліпше касу у него помістити. І то так, щоби кождий частковий касієр міг кождого часу прийти і перерахувати, що і відки є в касі і оповістити о тім своіх людей. Два другі при головній касі мали би що тиждень ходити по кошарах і збирати гроші. Таким способом усе було би беспечнійше, що ніхто ані не оциганить нікого, ані собі грошей не присвоіть. Чи пристаєте на тото ?

 

— Пристаємо, пристаємо!

 

— А де є той Матій? Хочемо видіти єго! закричали деякі, котрі не знали Матія. Матій виліз на камінь і поклонився громаді.

 

— Ти що за оден? закричали до него.

 

— Ріпник, люде добрі.

 

— У тебе є своя хата?

 

— Своя, не своя, а так, як би своя. Моєі невістки хата, — але вона в службі, не сидить тутка.

 

— А приймеш ся, щоби у тебе була наша каса і щоби ти мав нам за неі давати відповідь?

 

— Як перед богом і своім сумлінєм, так і перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громаді. А впрочім вас ту з половина знає мене.

 

— Знаємо, знаємо! озвалися многі голоси. Можна покластися на него!

 

— Ну, а кого ж на других касієрів вибирати? питали ріпники.

 

— Вибирайте, кого знаєте, а наймі таких, щоби могли добре бігати, — сказав Бенедьо.

 

— Будь ти!

 

— Ні, я не можу, — слабовитий, як бачите, тай занятий надто при роботі, не зможу бігати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.

 

За сим Бенедьо подякував громаді за послуханє і зліз із каменя. Почався шум і гамір між ріпниками. До Бенедя тислися ріпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице і голосним, щирим словом подякувати за добру раду.

 

Між тим робітники швидко згодилися вибрати за двох других касієрів Прийдеволю і Сеня Басараба.

 

— Дякуємо за вибір і за вашу добру віру! гукнув Сень до громади, — постараємся добре послужити нашій загальній справі! А тепер, хто що може, прошу скинути по центови, по два, щоби наша каса від початку не стояла пусто!

 

— Гурра! По центові! до каси! закричали робітники.

 

— Скидайте кождий по центови, але кождий, — сказав Матій, — то таким способом порахувавши, будемо знати, кілько нас ту є!

 

Пристали й на то і коли зібрано гроші, начислили 35 риньских.

 

— Півчетверта тисяча нас зійшлося! крикнув Сень Басараб. В касі нашій трийцять і пять риньских! А чи тяжко нам прийшло скинути тільку суму!

 

— Що то за сила — громада! говорили між собою ріпники. Добре то якийсь сказав: громада плюне по разу, тай одного потопить!

 

Гамір змігся, але був се вже не понурий, трівожний гамір прибитоі, безрадноі маси; се був веселий гамір пчіл, що і для них настала весна і зацвили цьвіти і ожила надія щасливійшого житя. (Д. б.)

 

 

XI.

 

Діла йшли дуже добре. Лєон Гаммершляg ходив землі не дотикаючи з гордости і радости. Все йому удавалося щасливо, і хоть се був тілько початок головного діла, то вже той початок віщував добре про вдачу цілости. І так поперед усего від „Восковоі Спілки" з Росіі Лєон одержав ось яку звістку: „Постачайте церезіну, коли можна ще й перед контрактовим терміном. Спілка уладила щасливу штуку. При помочи,  знаєте, звізних тутешних способів нам удалось заключити с сьв. Сінодом контракт на доставу церезіни до церквів православних. 100.000 кавціі зложено. Ждемо від вас вісти, коли буде готов перший ладунок.“

 

Прочитавши тоту звістку, Лєон мов на крила піднявся. Значиться, діло угрунтоване міцно і тривко. Він зараз же затим рушив до Борислава, щоб поглянути, як стоіть будова фабрики. По дорозі він дуже бідкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова і що не мож так таки від завтра зачати фабрикаціі воску. Що ціла тота фабрикація була властиво контрафакцією, обманьством, — про се Лєон ані крихти не думав. Почутє справедливости було у него в загалі дуже неясне, а вже ж того почутя, що істнуючі устави і приписи державні обовязують в чім небудь усякого горожанина, сего почутя у Лєона, як і в загалі у наших жидів, ледви чи був і сьлід який небудь.

 

За уладжуванєм усяких біжучих діл в Дрогобичі особливо за хлопотами при закупуваню сирого воску земного від ріжних дрібних властивців, Лєон уже більше як тиждень не заглядав до Борислава і не знав, що і як там дієся. Він у всім поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що діло своє він робить совісно і добре. Але як же здивувався Лєон, коли приіхавши до Борислава, побачив, що при новій будові робітників нема, крім кількох, що докінчували побивати дах і коли Бенедьо вийшов супроти него з заявленєм що єго діло вже  скінчене, будова в повні готова і остаєсь тілько йому оглянути все доочне і відпустити його. Лєон сам не знав що й казати на таку радісну несподіванку, і коли б Бенедьо був „пан“ будовничий, а не простий робітник і недавний помічник мулярський,він був би обняв і вицілував його з великоі радости. Значиться щастє незмінно всьміхаєсь йому! Значиться, воно підслухує єго таємні думки і бажаня і мов коханка біжить наперед него, щоби в миг ока сповнювати йіх! Радість широко розлилася по Лєоновім лици. Він почав дякувати Бенедьови і пішов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всій своій показности: довга-довга, низка з невеличкими дверми і віконцями , позираючими де-де, мов присьліповаті злодійські очка. Два височезні комени стриміли до неба. Довкола будови був досить обширний пляц, обведений височезним парканом, с широкою брамою для вйізду і вузенькою фірточкою обіч для проходу. Пляц був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипані, навіть обширна шопа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, не білені ані трінковані, червонілися ясночервоною краскою. Словом , усе було як треба, аж Лєонови серце радувалося. А до середини він і не йшов оглядати — до сего, казав, треба привезти мого майстра-нафтарника, — він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба. Рури і кітли і всі прилади замовлені в Відни вже надійшли були і стояли на пляцу в величезних паках. Лєон не дав і відітхнути ні себі ні коням, — сейчас же погнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі б за проводом Шеффеля нині ще поуставляли і повмуровували кітли та машини.

 

Прийіхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмірив, що, як і куди, і висказався дуже похвально о будові, Лєон ходив сьлідком за ним та тілько поцмокував і руки засукував. Бенедьо тимчасом з нанятими робітниками порався на подвірю коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла та шнури і приладжував деревяні вали та gереgи, щоби затягнути все те, куди треба, до середини.

 

До пізного вечера трівали в новій Фабриці стуканя та брязкоти: се уставлювано і утверджувано машини Де треба було проробити більшу дірку в мурованій стіні для вставленя рури, де треба було підмурувати котел до належного становища, — Шеффель примірював і запоряджував, а Бенедьо заспів з робітниками виконував єго запорядки. В кінці з настанєм сумерку все було готове.

 

Лєон і Шеффель ще осталися в середині фабрики. Сьвітло невеличких воскових каганців михкотіло та сарахтіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі с полірованоі міди. С кутів піднималися бовдурі пітьми, звисали з деревяноі голоі стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.

 

— Так завтра зачнете? спитав з задуми Лєон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися єго золоті сни.

 

— Зачнеся, — сказав Шеффель. А робітники готові?

 

— А, правда, робітники, —сказав Лєон. Ну, будуть і робітники. Тепер того зіля в Бориславі досить.

 

— А тілько, знаєте, — сказав Шеффель , — наше діло теє то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймі трех робітників таких, на котрих би зовсім мож спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умістити треба в головнім відділі дестілярні, в хемічній коморі, де, знаєте, оконечно вироблюєся церезіна. Щоби прочі робітники думали, що се проста парафіна. О то постарайтеся!

 

— Гм, — міркував Лєон, — трех робітників, на котрих би мож зовсім спуститися! Правда ваша треба пошукати. Та тілько то штука с поміж того зброду винайти таких робітників!

 

Тимчасом на подвірю новоі фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Лєона, щоб одержати від него решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднимався на погіднім небі, де де з-за білоі, напів прозірчастоі мраки проблискували млавим сьвітлом золоті зорі. Робітники посідали на камінях та урізках з делиня і балакали; глухий гомін йіх розмови йшов на поле і мішався с срібним шепотом річки, що туй обіч булькотіла по каміню. Звісна річ, бесіда йшла про одно, про недавний робітницький збір, про складки і будущі надіі.

 

— По правді кажу вам, — говорив Бенедьо—диво сталося с тутешним народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони як небудь ратуватися, — то всі або головами похитували або сьміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже доси вже маємо 150 риньских в одній тілько головній касі!

 

— Сто пятьдесять риньских, — повторив з розстановою оден робітник, — ну і що ж ! Для одного була би се підпомога, але для тільких тисячів—що того значить ?

 

— Правда, що мало значить,—говорив Бенедьо,— але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць чень назбираєся хоть пятьсот.

 

— Ну, а с пятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?

 

— Гм, треба добре обрахуватися с силою і з грішми, сказав Бенедьо. Числячи на прожиток одному чоловіковіі лиш півтора риньского на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменьше півтори тисячі риньских. Найменьше, кажу, бо крім прожитку будуть ще інші видатки.

 

— Півтори тисячі риньских! скрикнули в оден голос робітники. — Господи милосердний, коли ж ми таку  суму зложимо? Та за той час половина нас тут голодом  перемре, а с селів десять тисяч нових прибуде !

 

— Що ж робити, — сказав сумно Бенедьо, — на то вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на кождім. поступі, а як дізнаються о наших складках, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своім, складати і терпіти ще хоть три місяці!

 

— Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!

 

Замовкли робітники і сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову до долу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила сего люду лежить в єго хвилевім розбудженю і що не покористуватися тим розбуженєм, значить, випустити з рук головну пружину діла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все таки чекати.

 

— А ту й ще одна річ, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Міні прийдесь вертати до Дрогобича.

 

— До Дрогобича ? — А то по що ? — скрикнули робітники.

 

— Ну, по що? Тут моя робота, як видите, скінчилася.

 

— Шукайте іншоі!

 

— Або ж ту без мене не обійдеся ? Правда, жаль чоловікови покидати таку справу, над котроі заснованєм трудився і думав...

 

— Ну, то й не покидайте!

 

— Се певно, що треба б не покидати, — коби  тілько спосібність була.

 

Робітники почували се добре, а навіть і в Бенедя прокидалася нераз тота думка, що без него ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кождій ново-зложеній, для нових і непривичних цілей сьвіжо зорgанізованій громаді богато і дуже богато залежить на привідци, на єго особистім впливі і пораді. Правда, він почував з другого боку аж надто добре безсильність і своєі думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і с такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам не був би певно дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаімне співділанє всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися с того круга взаімних співділань, значило б зашкодити кождій частці з осібна і всім в загалі. Але впять таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для него? Але доля готовила йому поміч с такого боку, з якого він єі й зовсім не надіявся.

 

З середини фабрики вийшов Лєон в супроводі Шеффеля, — оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.

 

— Ну, люде, сказав голосно Лєон, — робота ваша скінчена і добре скінчена. Дякую вам за пильність вашу!

 

— І ми дякуємо пану за роботу! закричали робітники. — Та най бог дасть щасливу годину!

 

— Дай боже, дай боже, — сказав радісно Лєон. — А тепер, що ще кому належиться, — щоби ми чисто розсталися.

 

Почалася виплата. Бенедьо стояв обіч. Коли виплата скінчилася, Лєон наблизився до него.

 

— А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую і за  роботу і за швидке скінченє, — за все! Дуже бим не рад з вами розстатися... Але тепер, за те, що ви таку міні нині зробили радість, прийміть від мене отсе на памятку!

 

І він втиснув в руку Бенедьови обвинених папірцем десять риньских самим сріблом.

 

— От зараз буде в нашій касі 160 риньских, — подумав собі Бенедьо, приймаючи с подякою Лєонів дарунок.

 

— І ще прошу вас, — сказав на закінченє Лєон до Бенедя, — зайдіть зараз тепер до мене на мою кватиру, — я маю з вами де о чім поговорити.

 

За сими словами Лєон і Шеффель пішли, — за ними вийшли робітники. Бенедьо остався, щоб позамикати всі двері і брами, — і відтак пошкандибав за Лєоном, роздумуючи, що такого він має йому сказати. По дорозі він вступив до хати, застав там Матія і положив на єго руки до робітницькоі каси десять риньских сріблом, котрі дарував йому Лєон.

 

— Що би я вам сказав, заговорив до него Лєон, коли Бенедьо прийшов на єго кватиру. Ви, як бачу, чесний чоловік і порядний робітник, і я, як кажу, не хотів би з вами розстатися. А міні тут до моєі новоі нафтарні як раз потрібно кількох чесних і щирих людей до одноі, і то не дуже тяжкоі роботи. Так от що хтів я вам сказати: чи не схотіли би ви, сли вам у мене робота не сприкрилася, остатися й на далі?

 

— Але яка ж се буде робота? Прецінь мулярська вся скінчена?

 

— Е, ні, не до мулярськоі, а так, до нафтарськоі, при воску, — сказав Лєон.

 

— Але чи зумію ж я робити тоту роботу, коли доси при ній не був і не знаю, як що йде? спитав Бенедьо.

 

— Е, е, е, — що тут уміти! — сказав Лєон. А простий хлоп, робітник більше вміє? А прецінь робить. Ту нема що вміти: пан діректор покаже вам усе. Я ж кажу вам, тут не о вмілість ходить, а о то, щоби чоловік був щирий і сумлінний, та щоби, розумієте, щоби...

 

Лєон затявся якось на слові, немов вагувався чогось.

 

— Щоби — кінчив він по хвили — не розговорив ніде, що і як робиться в фабриці. Бо видите, ту секрет невеличкий... Мій діректор вигадав новий спосіб фабрикаціі воску, то не хотів би, щоби тото розголошувалося.

 

— Гм, та воно то так... проговорив Бенедьо, не знаючи, що ліпшого сказати.

 

— Бо то видите, — торочив далі Лєон, — у нас такі люде погані, — скоро що, зараз перехоплять, тай що з того: йім зиск а міні втрата. То я для того хотів би...

 

— Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нічо нікому, — але ж бо в фабриці крім мене ченьже робітників буде богато.

 

— Ну, не всі потребують усе видіти й знати. В цілій фабриці все буде робитися так, як по других фабриках, — а тілько буде одна така комора окрема,— і в ній буде троха інакше. Там буде діректор, ну треба буде пару робітників йому до помочи. Що ж, можу на вас надіятися?

 

— Та що, — сказав Бенедьо, ледво можучи скрити свою радість, — про мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити. Мулярськоі роботи тепер і так трудно напитати, буду трібував ще й нафтарського ремісла. А за то, щоби через мене ваш секрет не видався, за то будьте певні.

 

— Ну, ну, — сказав усьміхаючися Лєон, — я й сам то знаю, що ви не такий чоловік. Але знаєте, коби то ще кількох, от хоч би двох-трех таких як ви!... От, ви тут робили, пізнали  дещо робітників, — може би  ви ліпше могли дібрати до себе таких людей, яких міні треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша річ, розумієся, плата. Знаєте самі, то вже не мулярська робота, — такоі самоі плати, як доси, не можу вам дати...

 

— Ну, то розумієся! — сказав Бенедьо. Кравця а шевця не мож одним ліктем міряти.

 

— Ото ж то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робітника напхалося, плату всюди знижують, бо, розумієся що міні за інтерес, платити дорожше, коли я можу того самого робітника мати за дешевшу плату. Але з вами то інша річ, розумієте мене. Тож я вам і тим другим, що будуть разом з вами робити в окремій коморі, обіцюю  по риньскому денно, і то наперед прирікаю, що зниженя ніякого вам не буде, ані касієрного не маєте платити. Чи пристаєте на таке?

 

Бенедьо стояв і надумувався.

 

— Волів би я, — сказав він по хвили, щоби ви самі вибрали собі й прочих людей до своєі окремоі комори! А так, виберу я, а потому станеся що небудь такого... Знаєте, чоловік на чоловіці все може помилитися, — ну, а на мні буде вся відповідь ! А на роботу і на плату, нехай і так, я пристану.

 

— Ні, ні, — наставав Лєон, — і товаришів собі доберіть! До прочоі фабрикаціі вистачуть які будь люде, — а тут треба вибрати. А ви йіх ту ліпше можете знати, на кого мож спуститися, аніж я або діректор.

 

— Га, про мене, — сказав Бенедьо,— нехай буде й так. Постараюся дібрати трех людей, котрим мож буде завірити. А від коли зачинаєся робота?

 

— Зараз від завтра. І то, вважаєте, треба форсувати як мож найборше. Віск уже замовлений. В окремій коморі будете й прасувати і пакувати його.

 

— Що се за штука така може бути? думав сам собі Бенедьо, йдучи сумерком бориславською улицею від Лєона до дому. — Вигадав новий спосіб фабрикаціі, і боіться, щоби робітники не видали його! Ніби то робітник на тім розумієся? А впрочім побачимо, ще то таке буде! А добре сталося! Ні с сего ні с того лучилася робота, тай не злий заробок,—є при чім остатися в Бориславі й на далі, тай до каси все таки і від мене що тижня вплине хоть по штири риньскі. А ще три—котрих би ту трех вибрати?

 

Бенедьо довго думав над тим, котрих би трех вибрати, але якось не міг зважитися. Він постановив собі, поговорити о тім з Матієм. Бенедьо рад би був вибрати всіх трех із побратимів, але Матій відраджував, боячися, щоби  в разі чого се не звернуло на них якого підозріня. — І так, — говорив він, — жиди тепер перетрівожені нашим збором. Певна річ, що між робітниками найдуться деякі, котрі доповідять жидам, що і як ми радили. Ну, а скоро так, то певна річ, що жиди зачнуть нас шпігувати, — то щоби, як така купа побратимів робити буде разом, щоби се деяк не навело йіх на який сьлід або що.

 

Бенедьо відповів, що воно то можлива річ, що жиди будуть від теперь шпігувати йіх, але він не видить, чого б тут боятися, щоб не викрили побратимства, хоть би навіть побратимів кілька робило при купі. Адже ж о ділах своіх вони не потребують говорити на голос при чужих людіх. Впрочім — додав Бенедьо — не в тім головна річ, кого вибрати, але в тім, щоби взяти тих іс побратимів, котрі  іменно тепер не мають роботи. А таких як раз було два: Деркач і Прийдеволя. Отже Бенедьо побіг шукати йіх, щоб замовити йіх до фабрики Гаммершляgа, а на третого вибрав собі одного чесного ріпника, котрий хоть не належав до побратимства, але дуже живо занявся сьвіжо піднесеною думкою робітницьких кас і котрого побратими жартом прозвали Побігайком за єго невтомиму рухливість і готовість — бігати від ями до ями, чи то для збираня складок, чи й так, для притягуваня щораз нових людей до робітницькоі спілки.

 

А Лєон Гаммершляg, згодивши Бенедя, накинув на себе легкий пальто і вийшов на улицю, пройтися та розмовитися з деякими знакомими властивцями, котрі звичайно в ту пору прохожувалися улицею. Швидко його окружила громадка жидів, стискаючи єго руки і желаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далі почалися розмови про всякі біжучі діла, котрі найбільше занімали жидів-капіталістів. Звісна річ, поперед усего почали деякі роспитувати Лєона, як стоять такі й такі курси, чи не потребує ще більше воску, як богато думає вироблювати тижнево парафіни в своій фабриці, а коли у всім тім цікавість йіх була заспокоєна, зійшла бесіда на бориславські новини.

 

— Ох-ох-ох, Gott über die Welt! — сказав важко зітхаючи низкий а грубезний жид, Іцік Бавх, оден з дрібних властивців кількох ям, — що ту у нас дієся, що ту у нас дієся, то аж. росказувати страшно! Ви не чули пане Гаммершляg? Ох-ох-ох, бунтація та й годі! Чи я то від давна не казав; не давати тим поганцям, тим опришкам—Фу-у!— не давати йім такоі високоі платні, бо як собі розберуть, то будуть гадати — ох-ох-ох — що йім ще більше належиться! А тепер видите, самі видите, що по мойому стало!

 

— Та що таке? Що за бунтація? спитав недовірливо Лєон.

 

— Ох-ох-ох,  Gott über die Welt, — сопів далі Іцік Бавх, — прийдеся швидко всім честним gешефтсманам утікати з Борислава, auf mane Munes! Бунтуються робітники, чим раз острійше ставляться до нас, а в неділю — ох-ох-ох, — ми вже гадали, що то буде наш посьлідний день — фу-у! — Що зараз кинуться різати! На толоці тілько йіх зійшлося, що тих круків на скітнику. Ми всі с переляку трохи не померли. Ніхто, розумієся, не поважився приступити, бо були би розірвали на кусники, — адже ж знаєте, дикий нарід! Ох-ох-ох, — що вони там говорили між собою, того не знаємо і довідатися не мож. Я питав своіх Банюсів;—говорять: ми так собі, гагілки грали! Брешуть, бестійі! Ми виділи добре з даху, що оден виліз на камінь і довго щось говорив, а вони слухали-слухали а далі як загомонять: Віват!... Ох-ох-ох, страшні річи, страшні річи!

 

— Але ж я у всім тім не виджу нічого страшного, сказав гордо усьміхаючись Лєон. Може й направду гагілки грали.

 

— Ох, ні, ох ні, — говорив далі Іцік Бавх. Уже я знаю, що ні! І повертали відтам такі веселі, співаючи, а тепер між ними якісь змови, якісь складки — Gott  über die Welt, — буде лихо!

 

— Я все ще не виджу — зачав було знов Лєон, але другі жиди перебили його, потверджуючи в повні слова Іціка Бавха і додаючи ще від себе богато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робітникам, що вони з разу добре порозуміли свою справу і бодай по той час нікотрий з них не зрадив жидам, яка була ціль йіх сходин і що ураджено на йіх раді. Впрочім може бути, що й далеко не більша часть робітників чула та розуміла все до разу, що й до чого було ураджено : ті, котрі розуміли, не висказували сего жидам, а ті, що не розуміли, то й не могли йім богато цікавого сказати. То тілько дізналися жиди, що між робітниками робляться якісь складки, що вони хотять самі допомагати собі і що до всего того нарадив йіх муляр Бенедьо Синиця.

 

— Бенедьо! той, що у мене нафтарню мурував?— скрикнув зачудуванні! Лєон.

 

— Той сам.

 

— Складки? Помагати собі? Гм, — я й не гадав, щоби у Бенедя було на тілько розуму. Мулярський помічник, родився і виріс в Дрогобичі!, — і відки він до всего того прийшов?

 

— Е, чорт го там побери, — відки прийшов, то прийшов! — зафучав Іцік Бавх, — але як він сьміє нам ту людей бунтувати? Післати до Дрогобича по шандарів, най в ланцюхи, та шупасом відси!

 

— Але прошу вас, панове, — сказав зупиняючись Лєон, — я не розумію, чого се ви так трівожитесь? Що в тім усім страшного? Я бував по Німеччині; там робітники всюди сходяться, радяться, складаються, як йім захочеся, і ніхто йім того не боронить і ніхто того не лякається. Противно, розумні капіталісти ще й самі йіх до того заохочують. Там кождий такий капіталіст, як говорить до робітників, то раз у раз у него на язиці Selbsthilfe та й Selbsthilfe. „Помагайте самі собі, — всяка посторонна поміч для вас на нінащо не здасться! І гадаєте, що зле на тім виходять? Противно! Як робітники самі собі помагають, то значиться, що вже капіталіст не потребує йім помагати. Чи там окалічіє хто на фабриці, заслабне, постарієся — Selbsthilfe! Най собі роблять складки, най собі помагають самі, — аби тілько ми йім не потребували помагати! А вже ми будемо старатися, щоби йім роги не надто високі росли: скоро що троха зачнуть носитися бутно, а ми цап — плату знижимо, і свищи тоді тонко, так як ми хочемо!

 

Лєон виговорив усю тоту бесіду с таким запалом внутрішного переконаня, що в значній части успокоів і потішив своіх слухачів. Оден тілько грубий, червононосий Іцик Бавх недовірливо хитав головою, і коли Лєон скінчив, він важко відсапуючи, сказав:

 

— Ох-ох-ох! Коби то вно так було, як ви кажете, пане Гаммершляg! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робітника, дикара, бойка, рівнати до німецького ! Де нашому робітникови до якоі розумноі Selbsthilfe?  Ох, ох, ох, Gott über die Welt! А як би він Selbsthilfe порозумів так, що треба брати за ножі та різати жидів? Га?

 

Всі слухачі, не виключаючи й самого Лєона, стрепенулися на ті зловіщі слова, морозом подернуло у них за плечима. А до того в тій хвили коло них перешла з гомоном юрба ріпників, с поміж котрих о цілу голову висший від усіх, вистирчував понурий Сень Басараб. Він грізно позирав на жидів, а особливо на Бавха, свого прінціпала. Бавхови від єго погляду чогось недобре зробилося і він замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.

 

— От, дивіть, які вони, — говорив він, коли ріпники пропали в темнім закаулку, —дичина тай годі! От той високий серед них — він у мене робить — чи не цілковитий медвідь? Та ви тому лиш писніть слово Selbsthilfe, — а він зараз возьме ніж тай заріже вас!

 

Але Лєон, а за ним і другі жиди почали перечити Бавхови. Вони тим живійше перечили йому, чим більше самим було лячно, і переконуючи його, що небеспеченьства нема ніякого, старалися властиво переконати о тім і себе самих. Ще то воно так зле не є, — говорили вони. Люд наш, хоть може незугарний і непривітливий на вид, не є такий злий і кровожадний, як здаєся Бавхови. І що злучаі правдивоі порядноі спілки і у нас не рідкі і людям тутешнім зовсім не чужі. І що коли б мало було прийти до яких „непорядків", то було би вже прийшло зараз по першім зборі. І що Бенедьо — чоловік слабовитий і характеру лагідного. І що Лєон зараз завтра поговорить з ним і роспитаєсь його о все, і що Бенедьо мусить йому все чисто розповісти, бо під певним зглядом Бенедьо зобовязаний йому, Лєонови, до вдячности, і що наперед можна впевнитися, що небеспеченьство ніяке нікому не грозить.

 

— Ох-ох-ох, — де більше язиків, там більше і мови! — говорив невмолимий Бавх. Але я вам раджу не вірте тим розбійникам, розбийте йіх складки, а особливо знижіть йім плату так, щоби собака оден з другим не мав за що й продихати, — то тоді йім і складок усяких відхочеся!

 

— Еге-ге, будем видіти, чи відхочеся! — проворкотів крізь зуби Сень Бесараб, котрий по за кошари і плоти підповз ід тому місцю і, розуміючи добре жидівський жарgон, котрим розмовляли жиди, підслухав усю тоту розмову. — Еге-ге, побачимо, небораче, чи відхочеся! — воркотів він, здвигаючися на ноги з-за плота, коли жиди розійшлися. — Коби лиш тобі борше дечого другого не відхотілося!

 

І роспустивши ноги, Сень поспішив до Матієвоі хати, щоби там росповісти побратимам о тім, як то жиди говорять о йіх раді і що о ній знають.

 

На другий день рано перед роботою Лєон здибався з Бенедьом уже в Фабриці. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю і Побігайка, яко вибраних до роботи в окремій коморі. Лєон тепер жалував троха, що вчора поквапився дати Бенедьови тоту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своіх одномисників! Він починав навіть боятися, чи не підозріває дещо Бенедьо про єго нечисту справку с церезіною і для того наказав Шеффелеви, щоб і супротив тих вибраних робітників був як мога осторожний. Але що ж, — назад цофатися с своім словом було тепер за пізно, то ж Лєон, хоч і з замітною трівогою, рішив: що має торочитись. нехай торочиться. Треба тілько роспитати Бенедя самого про цілу тоту річ.

 

От він, сказавши кілька слів заохоти нововибраним робітникам, закликав Бенедя с собою до окремоі комори і прямо запитав його, що се був за збір у них і що він там говорив робітникам? Він міркував собі, що коли у Бенедя що злого на думці, то таке пряме питанє оголомшить і змішає його. Але Бенедьо був уже від учора на се приготований, і не показуючи й найменьшого змішаня, відповів, що позаяк деякі робітники підняли були думку — запомагати одні других складками, то він радив йім зробити у себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тоі каси запросити по рівній части вибраних людей з ріпників і панів предприємців. Лєон ще дужше здивувався, почувши тоту мову від Бенедя, котрого він уважав доси зовсім простим, ні о чім не думаючим робітником.

 

— Відки ж ви набралися такого розуму? спитав Лєон. 

 

— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо,— у нас у місті так заведено, то я й тутка так радив. Се не мій розум, — куди міні!

 

Лєон похвалив Бенедя за тоту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого с письменних предприємців, котрий би умів вести рахунки, і що треба уложити статути тоі каси і подати йіх до затвердженя намісництву. Додав навіть, що він сам готов йім о такі статути постаратися, за що Бенедьо йому на перед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьови прикро було, що він мусив брехати перед Лєоном, — але що діяти, коли годі було інакше. А Лєон відійшов радісний, почуваючи себе бог зна яким лібералом, котрий ось, мовляв, заохочує робітників до дружності і самопомочі і так безконечно вище стоіть над усіми тими „халатниками“ бориславськими, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеченство і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліціі. Ні, пора і йім пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславови мати свій робітницький рух, — розуміється, легальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за сим ліберальні думки Лєона пішли гуляти в далеку далечину, йому мрілося, що ось уже недалеко тото славне „збратання капіталу з працею“, що воно пічнеться не відки, як іменно від Борислава, і що в історіі того збратання першою і найважнішою і найважнійшою, бо вихідною точкою буде єго розумна і ліберальна розмова з Бенедьом і заявлена в ній прихильність до нового робітницького руху, Так, так, — заключив він, уже колишучись в своій лехкій бричці на ресорах долі бориславською улицею, — діла моі йдуть дуже добре!

 

XII.

 

Ех, Gотлібе, Gотлібе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого ко́лоту наробить твій лист і твій безумнний поступок в голові твоєі матери!

 

Рифка була слаба. Се не була слабість тіла, бо тілом вона була здорова і сильна, — се був якийсь дивовижний розстрій духа, якесь надмірне напруженє, за котрим сьлідували хвилі цілковитоі бездушности і апатіі. Вона ходила по покоях, мов сонна, не виділа нічого і не займалася нічим окрім свого сина. Він скалічений, він хорий! Може небеспечно ? Може коло него нікого нема ? Він умирає, мучиться! А вона, мати, котрій над него нема нічого дорожшого, вона не знає навіть, де він є і що з ним дієся? Але ж він не казав ній сего знати! Що він гадає с собою робити? Чи довго буде так бурлакувати між чужими людьми, мов який сирота, в такій поганій обідраній одежи? Вона плакала, лютилася, рвала і дерла, що йій під руки попало, не можучи на всі ті питаня найти відповіди. Вона раз готова була росповісти все Германови і бігчи шукати за ним по всім Дрогобичи, то знов на ню находила якась дика упертість, єі уява рисувала йій образи страшноі муки і конаня Gотліба, з очей єі лилися сльози, а пястуки судорожно затискалися супроти кабінету мужа і уста шептали : нехай гине, нехай умирає, на злість сему нелюбови, сему тиранови! Оттак! оттак! Вона й забувала, що цей нелюд і тиран  не знав і не бачив нічого того і, бачилось, зовсім не  турбувався про Gотліба. Вираз мертвого, безучасного супокою на єго лици несказано лютив Рифку і вона старалась як мога рідше показуватись йому на очи. Вона найбільше сиділа замкнена в своім покою, перечитувала по сто раз Gотлібові листи, але й вони вже не могли втишити єі неспокою і трівоги. Все йій обридло. Вона цілими годинами визирала через вікно то в сад то на гостинець, чи не йде коменарчук з листом. Але коменарчука з листом не було і Рифка зйідалася сама в собі, згарала тисячними суперечними чутями, не можучи на ні на що відважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справді хора.

 

— Що тобі таке, Рифко? спитав йійі раз Герман при обіді. — Ти, бачу, хора?

 

— Хора! — відказала вона, не дивлячись на него.

 

— То то ж бо й є. Я виджу, що хора. Треба  післати за лікарем.

 

— Не треба!

 

— Як то не треба? Чому не треба?

 

— Не поможе міні лікар!

 

— Не поможе? — дивувався Герман. — А хто ж поможе?

 

— Віддай міні мого сина! — відрізала  Рифка. — Се тілько міні поможе!

 

Герман стиснув плечима і відійшов геть.  За лікарем, звісна річ, не посилав.  Аж ось ледво-не-ледво по десяти днях Рифка  діждалася вісті від сина. Коминарчук доти  ходив по улици; доки вона не вихилилася через  вікно: тоді він крізь вікно, кинув йій з улиці до хати Gотлібову  карточку. Gотліб ось що писав:

 

„Вона мусить бути моя! Кажу вам раз на завсігди: мусить. Чи хоче чи не хоче. А впрочім як може не хотіти, — адже я богатий, богатшого жениха не найде в цілім краю. А я чую, що без неі не можу видержати. В сні і на яві все вона тай вона передо мною і не знаю навіть, як називаєся. Але що то значить, коли вона міні сподобалася! І куди вона могла пойіхати?  Кобим знав, зараз бим пойіхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я вже здоров, принаймі на тілько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улици напротив єі дому, але не важився ще й питати нікого, чий се дім і чия вона донька. Завтра раненько прийде мій післанець: дайте йому дещо грошей для мене.”

 

Грошей у Рифки було не богато. На другий день коменарчук справді прийшов, і то таку пору, коли  Германа не було дома. Вона почала роспитувати його про сина, але коменарчук нічого не знав, а тілько сказав, що має принести гроші тай годі. РиФка дала йому десять риньских — посьлідних десять риньских, які у неі були — і осталась сама в покою, проклинаючи коменарчука, що не вдоволив єі цікавости.

 

Звістка, що Gотліб здоров і може вже ходити, врадувала йійі, — але єго надмірна і сьліпа любов почала йійі трівожити. Йій нараз впало на думку, що ану ж но Gотлібова дівчина — христіянка, то що тоді? Вона прецінь не схоче йти за жида, — і готов собі Gотліб бог знає що зробити, скоро не зможе єі дістати. І в єі роздразненім умі засіла тота догадка, мов влізлива оса, і знов почала вона мучитись і трівожитись і ночи не спати і проклинати весь сьвіт, мужа й себе. Йій, не знати  чому, бажалося, щоби Gотліб узяв собі яку небудь бідненьку, робучу жидівочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав йійі Герман. Иій здавалось, що вона зненавиділа б його враз із єго жінкою, коли б тота жінка була з богатого дому. А між тим з Gотлібових листів випливало очевидячки, що дівчина, котру він уподобав, була богата, йіздила повозами , мала богато вбраних слуг, — і вже, вже звільна починала в Рифчиній души зароджуватись против неі якась сьліпа і глуха ненависть.

 

Але найгіршоі гризоти наробили Рифці гроші. По кількох днях, знов в Германовій неприсутности, прийшов коменарчук с карточкою. В карточці було коротко і вузловито написано ось що: „Грошей міні треба, богато грошей. Мушу вбратися по людськи. Вона завтра прийіде. Мушу говорити з нею. Вже знаю, чия. Передайте зараз хоть сто риньских”.

 

РиФка аж затряслася, прочитавши ті слова. Знає чия, а не пише, не скаже йій! І має ж він серце, лишати йійі в непевності!? А ще сто риньских просить, — відки вона озьме сто риньских? Герман від кількох днів щось дуже куцо держав йійі, не давав йій до рук ніяких грошей, не лишав, як се давнійше часом лучалося, ані цента в своій шуфляді, а все замикав до великоі желізноі каси на три ключі, а ключі забирав с собою. Рифка й не покмітила сего аж до сеі хвилі. Але тепер, коли син зажадав у неі такоі суми а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного покою до другого, з одноі шуфляди до другоі, — але ніде не могла найти нічого. Вона голосно кляла нехланника мужа, але проклятя не помагали нічого, і з кровавим серцем  мусіла відправити коминарчука, кажучи йому, що грошей тепер не має і що нехай прийде аж завтра. Коменарчук похитав головою і пішов. По єго відході Рифка мов безумна бігала по покоях, тріскала меблями і наповнювала цілий дім проклятями та лайкою. За тою роботою застав йійі Герман.

 

— Жінко, а тобі що такого? скрикнув він, ставши на порозі. Ти вдуріла?

 

— Вдуріла! — скрикнула Рифка.

 

— Чого тобі треба? Чого кидаєшся?

 

— Грошей треба.

 

— Грошей? На що тобі грошей?

 

— Треба тай годі.

 

— А богато?

 

— Богато. Двіста риньских!

 

Герман усьміхнувся.

 

— Та що, збираєшся десь за волами йти, чи що? сказав він.

 

— Не питайся, а давай гроші!

 

— Бе-бе-бе, — а відки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки.

 

— Нема грошей! скрикнула Рифка і визвірилася на него. Кому ти се говориш? Зараз давай, бо біда буде!— І вона с піднятими кулаками наближувалася до него Герман стиснув плечима і поступився назад.

 

— Вдуріла жінка! проворкотів він пів голосом, — давай йійі гроші, а не знати нащо. Ти гадаєш, — сказав він до неі спокійним, переконуючим голосом, — що у мене гроші лежать. У мене гроші в діло йдуть.

 

— Але міні треба, зараз, конче! сказала Рифка.

 

— На що? Як тобі треба що купити, то скажи — возьму на кредит, бо готових грошей не маю.

 

— Не треба міні твого кредиту, а тілько готових грошей! Чуєш!

 

— Говори до гори, — відказав Герман і не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись, назад себе, чи не біжить за ним Рифка с піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він з разу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру і з лехким, таємним усьміхом засів коло свого пульта і почав писати.

 

— Я знав, що воно так буде, — говорив він сам до себе, все ще таємничо всьміхаючись. Але нехай! Тепер я не подамся і притисну йійі. Побачимо, хто з нас дужший!

 

По хвили, важко дишучи, увійшла Рифка. Лице єі мінилося: раз наливалося кровю, мов бурак, то знов блідло, мов полотно. Очи палали горячковим жаром. Вона сіла.

 

— Скажи ти міні, бога ради, чого ти хочеш від мене? спитав йійі Герман, як мога супокійним голосом.

 

— Грошей, — відповіла Рифка з упертостю божевільноі.

 

— На що?

 

— Для сина, — сказала вона с притиском.

 

— Для якого сина?

 

— Для Gотліба.

 

— Для Gотліба? Але ж Gотліба вже й на сьвіті нема, — сказав Герман з уданим зачудуванєм.

 

— Волить тебе не бути на сьвіті!

 

— Значиться, він живий! Ти знаєш, де він є? Де він, скажи міні? Чому не йде до дому?

 

— Не скажу.

 

— Чому ж не скажеш? Адже я все таки отець, не зйім його.

 

— Він боіться тебе і не хоче бути с тобою.

 

— А грошей моіх хоче? сказав уражений Герман. Рифка на те ані слова.

 

— Знаєш же що, — сказав рішучо Герман. Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертаєся до дому. Досить уже тоі дурноі комедіі. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене ані від тебе!

 

— Але ж він готов собі що зробити! скрикнула Рифка голосом роспуки.

 

— Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене грозьбами своіми переломить. Ні! Раз я подався, — тепер годі.

 

— Але він готов утечи в сьвіт, готов наробити тобі якого лиха!

 

— Хе, хе, хе, — сказав насьмішливо Герман, — в сьвіт без грошей не втече, — а впрочім... Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі  ніякоі гризоти за те, що мов отсе ти росповіла міні за него. Я знаю, він тобі заказав, — і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю се, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю. І щастє єго, що я се знаю, а то були б шандарі давно вже всадили його до цюпи і були б шупасом повели його до Львова. Розумієш? Щастє єго, що той жид, вугляр, с котрим він прийіхав зо Львова і у котрого мешкає, що він зараз скоро я прийіхав, росповів міні все до чиста. А тепер слухай! Я до него не буду втикатися, ловити його не піду, бо він впрочім в моіх руках. Перекажи йому, най вертає до дому, то все буде добре. А як не хоче, то — мусить. Жандарми пильнують його, не дадуть му нікуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дістане, — перекажи му се через того злодія коменарчука, що тобі доносить почту від него. Я його давно маю на оці — най і то знає. І на тім конець !

 

Герман встав з крісла. Рифка зразу сиділа оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтіла всім тілом, йій дух запирало так, що вона ледви-ледви дихала, —а в кінци, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий мов грохіт грому залунав по широких, пустих покоях. По хвили і сьміх раптом урвався і Рифка грепнулась с крісла і почала в страшних судорогах кидати собою по підлозі.

 

— Господи, розвяжи мене з нею! проворкотів Герман і побіг до кухні, щоб ішли слуги відтирати паню. Сам він не вертався вже до покою, а взявши пальто і капелюх, пішов у місто по своім ділам. Не пора йому було тепер заниматися домашними гризотами, коли єго нові, великі пляни чим раз близше наближалися до свого осущеня. Ван Гехт писав до него з Відня, що прилади для вибору церезіни вже готові і фабрикант жде тілько від него звістки, коли й куди йіх вислати. Германови не хотілося для фабрикаціі церезіни будувати нову фабрику, він волів в своій старій, обширній нафтарни коло Дрогобича відступити одну часть на нову фабрикацію. Треба було оглянути місце і забудованя, котрі би відповідали тому плянови, який списав Ван-Гехт, — треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати і вичищувати, — і Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове і він написав Ван Гехтови, щоб як мога швидше прислав машини і сам прийіздив. Так само чимало заходу було і з великою „Спілкою Визискуваня земного воску“, с котрою Герман у Відни заключив контракт на достатченє величезноі маси сирого земного воску. Правда, „Спілка Визискуваня" не дала ще на карб того контракту Германови ані цента і мала заплатити йому все разом аж по достатченю всего воску,— та все таки на карб того контракту „Спілка" випустила вже множество акцій і старалася при помочи реклами вишрюбовувати йіх курс чим раз висше. Акціі йшли дуже добре, і тепер, в середині літа, „Спілка“ надумалась, що прецінь треба щось зробити в Бориславі. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичи велику контору, в котрій би повномочні „Спілки" наглядали за контрактами, доконували виплат і старалися о нові звязки і о нові жерела доходу для „Спілки“. Звісна річ, заложенє контори, плата повномочним і ріжним урядникам — усе те обійшлось не дешево і принаймі три рази дорожше, ані ж би могло було обійтись при розумнім веденю діл. Але що се значило! „Спілка Визискувана" принялась живо розтрублювати по світі про се своє діло, величаючи його, як незнати який подвиг, — і знов акціі „Спілки" підскочили в гору. Герман пильно крутився коло „Спілки", пильно придивлявся всім поступкам повномочних і потаємно дуже похитував головою на всю тоту роботу. „Ні, ні, — говорив він сам до себе, — довго вони не видержать с такою роботою! Нехай собі йіх акціі стоять, як хочуть добре, я йіх купувати не буду ані звязуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку ніякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька і пукла перед зреалізованєм мойого контракту, то страти для мене не буде, бо віск все таки у мене останеся. Але, розумієся, коли б вони насамперед міні заплатили, а відтак пукли, то се було би ліпше. Тай то треба собі вимовити виразно, щоб виплачували готовими грішми, а не своіми акціями!“ Герман, значиться, уважав з гори „Спілку Визискуваня" предприємством „дутим", ошуканьским, хоть не можна сказати, щоб іменно він загадав ошукати предприємство. Его контракт був цілком чистий і реальний і він від самого прийізду з Відня сейчас принатужив усі сили свойого капіталу, щоби постачити всю величезну масу воску як найшвидче, перед контрактовим терміном, боячися, щоб предприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своіх основателів і повномочних не лопнуло. Він наняв майже три рази більше робітників до ям, ніж йіх наймав доси, відновив роботу в вісімдесяти ямах, в котрих доси через кілька літ уже не йшла робота за для ріжних недогідностей грунту, — і справді, богато с тих відновлених ям тепер оправдало всі давні надіі. Робота йшла пудами і коштувала далеко меньше, ніж інших літ, бо голод зігнав тепер далеко більше людей на панщину до Борислава, голод же і підганяв йіх до роботи немилосердно, а Герман пильно і правильно знижував та знижував робітницьку плату, не дбаючи на крики, сльози і проклятя. Робота йшла пудами, магазини Германові наповнювалися великими брилами воску, і Герман тремтів з нетерпячки, чи скоро буде йіх повне, контрактом означене число. Тоді „Спілка" буде мусіла зараз переняти віск на себе, йому від разу вповні виплатити всі гроші, — а відтак — думав Герман — нехай собі й голову зломить !

 

А між тим, поки Герман укладав своі пляни та турбувався про уладженє фабрики церезіни, поки служниці в єго домі відтирали Рифку, що кидалася і розбивалася і по підлозі в страшних судорогах, — Gотліб, в брудній вуглярській сорочці, весь обмурзаний, ждав нетерпливо в маленькій і брудній вуглярській цюпі на прихід коменарчука з грішми. С тим коменарчуком він познакомився по сусідству і поєднав його, щоб за добру плату переносив йому вісти до матери і від неі. Ось він увійшов до хати і Gотліб поквапно обернувся до него.

 

— А що? спитав він.

 

— Нічо, — відказав коменарчук.

 

— Як то нічо? Не дали?

 

— Не дали, — казали: завтра буде.

 

— Прокляте завтра! проворкотів гнівно Gотліб, — міні нині треба!

 

— Що ж діяти? Казали: нема.

 

С тим коменарчук вийшов. Gотліб, мов бісноватий зачав бігати по хаті, розмахуючи руками і воркотячи сам до себе уривані слова. — Я ту завтра маю з нею бачитись — і мушу бачитись — а ту ось що! Нема ! Як сьміє не бути? Хіба вже і мати супротив мене, не хоче дати? О, в такім разі, в такім разі... — і він затиснутими кулаками погрозив до дверей. Его намєтність, сьліпа і бурлива, як ціла єго вдача, несподівано і нагло виросла до надзвичайноі сили, і під єі проводом він готов був зробити все, що йому підшепнула перша ліпша филя, без розваги і розсудку.

 

— А може—думав він далі — може він дізнався? Може се єго справка... навмисне не дає мамі грошей, щоб вона міні не передала?... О, се може бути, — я знаю, який він захланний на ті гроші!... Але ні, ні, — се не може бути! Він думає, що мене нема — він як би знав, зараз би старався мене загнати до дому, як загублену скотину! Але чекай собі троха! Тоді верну, як міні схочеся, — помучся троха!

 

Бідний Gотліб! Він і справді гадав собі, що Герман не знати як мучиться єго неприсутностю!

 

Але дарма було Gотлібови лютитись і грозити, — все те не МОГЛО наповнити єго кишені грішми. Думки єго по волі чи по неволі мусіли вспокойітися і перейти на другі предмети, а іменно на предмет єго любови. Вчора доперва він дізнався від слуги єі батька, котрого присьлідив в недалекім шинку і с котрим при келішку горівки завязав знакомство, що отець єі — дуже велика риба, оден с перших богачів в Бориславі і в Дрогобичи, що перед двома літами зайіхав сюди з Відня, будує великий і пишний дім, називаєся Лєон Гаммершляg, удовець і має тілько одну доньку, Фанні. Донька тепер пойіхала чогось до Львова, але завтра має вернутись. Дівчина дуже добра, лагідна і ладна, і отець також дуже добрий панище. Оповіданє тото дуже врадувало Gотліба. Значиться, вона рівна міні, може бути моя — мусить бути моя! — се було все, що приходило йому на думку, — але й сего було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерпячкою дожидав він того завтра, щоби побачити йійі. З разу він думав справити собі одіж відповідну до єго стану, щоби показатись йій в як найкориснійшім сьвітлі. Але тут нараз прийшла несподівана перешкода — мати не дала грошей. Приходилось зустрічати йійі в поганім вуглярській шматю, котре Gотлібови ніколи не було так ненависне, як іменно нині.

 

Скоро сьвіт, Gотліб узяв у кишеню троха хліба і побіг за місто, аж геть по конець Задвірного передмістя на стрийський гостинець, котрим мала надйіхати Фанні. Зелізниці ще тоді не було. Тут засівши край дороги в тіни густоі рябини, він встромив очи в запорошений гостинець, що прямою сірою пасмугою простягся перед єго очима далеко-далеко і тонув в невеличкім ліску на узгірю. Гостинцем волоклися, піднимаючи невеличкі тумани пороху, жидівські будки накриті рогожею і напаковані пассажерами, мужицькі драбинні вози, худоба гнана на торг до Стрия, — але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гніданів, в котрім мала надйіхати Фанні. Gотліб з упертостю дикого Індіянина на муках, сидів під рябиною, встромивши очи в гостинець. Вже сонце геть-геть піднялося і почало немилосерно печи його косим промінєм в лице і в руки, — він не чув сего. Люде йіхали і йшли поуз него широким шляхом, гуторили, гейкали, сьміялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм з блискучим багнетом, напятим поверх люфи gвера, с плащем звиненим в обарінок на плечех, весь облитий потом і припалий порохом, пройшов також поуз него, женучи перед собою закутого в ланцюхи якогось напів голого, закровавленого чоловіка ; він пильно позирнув на Gотліба, здвигнув плечима, сплюнув і пішов далі. Gотліб нічого сего не бачив.

 

Аж ось нараз із далекого ліска, мов чорна стріла, вилетіла бричка і живо котилася до Дрогобича. Чим близше вона наближувалася, тим більше прояснювалося Gотлібове лице. Так, він пізнав йійі! се була вона, Фанні! Він зірвався на ноги з свого місця і скочив на гостинець, щоб спішити за бричкою до міста, коли вона з ним порівняєся. Коли побачив виразно Фанні в повозі, лице єго ціле облилося кровю і серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в груди. Але й Фанні, побачивши його, мабуть пізнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до єі повозу і такого набавив йійі страху. Безумно відважна, сьліпа горячість часом — а може й завсігди — подобався женщинам, наводить йіх на думку о сьліпім, безграничнім привязаню і посьвяченю. І коли вперед Фанні не могла вияснити собі причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що він ждав на ню аж за містом, на спеці і в поросі, побачивши, як він запаленівся увидівши йійі, як чемно і трівожно поклонився йій, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собі: А що, щоже сей півголовок закохався в мні? Вона іменно ужила в думці назви „півголовок" — бо який же розум для якого небудь обідраного вуглярчука — залюбитися в єдиначці - доньці такого богача, кидатися і калічитися о єі бричку, визирати йійі з дороги?... Але про все те йій не була неприємна така безумно-страстна любов, і хоть вона далека була — полюбити його за се, але все таки почула до него якусь сімпатію, таку, яку можна мати для півголовка, для песика. Ану — погадала собі — зачну з ним говорити, — чого він хоче. До міста ще й так далеко, на гостинци пусто — ніхто не побачить. — І вона казала візникови йіхати звільна. Gотліб почувши той наказ, аж увесь затрясся: він почув, що се для него такий згляд і сейчас порівнявся з бричкою. Фанні, побачивши його, відсунула віконце і вихилила голову.

 

— Чого тобі треба ? — спитала вона несьміло, видячи, що Gотліб знов зняв шапку і з виразом німого подиву наближуєся до неі. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се христіянин.

 

— Хочу на тебе подивитися! — відповів сьміло, по жидівськи Gотліб.

 

— А хто тобі сказав, що я жидівка ? спитала Фанні, всьміхнувшись, також жидівською мовою.

 

— Я знаю се.

 

— То може й знаєш, що я за одна?

 

— Знаю.

 

— То певно знаєш, що тобі не добре на мене задивлюватися, — сказала вона гордо.

 

— А чому не питаєш, що я за оден? — сказав гордо Gотліб.

 

— Овва, — не треба й питати, сама одіж каже.

 

— Ні, не каже! Бреше одіж! А ти спитай!

 

— Ну, хто ж ти такий ?

 

— Я такий, що міні не зашкодить задивитися на тебе.

 

— Хтіла бим вірити, то якось не можу.

 

— Я тебе переконаю. Де можу тя побачити?

 

— Коли знаєш, що я за одна, то певно й знаєш, де я мешкаю. Там мене побачиш.

 

І за сим вона знов засунула віконце, дала знак візникови, коні погнали, затуркотіла горі передмістєм бричка, і туман куряви закрив перед Gотлібовими очима чудну появу.

 

— Сьмішний хлопак, — думала собі Фанні, — але півголовок, чистий півголовок! Що він розуміє під тим: бреше одіж? Хіба ж він не вуглярчук? Ну, але коли ні, то хто є він такий? Півголовок, півголовок тай годі!

 

— Пречудна дівчина, — думав сам собі Gотліб, — а яка гарна, а яка чемна! І с простим вуглярчуком заговорила ! Але що вона розуміла під тим: дома мене побачиш? Чи се значить: приходь? Ех, коби міні убратися в що по людськи! Ну, але треба старатися!

 

С такими думками Gотліб поплентався до своєі вуглярськоі нори. (Д. б.)

 

 

 

XIII

 

 

 

Минуло кілька неділь. Цілковита, несподівана тиша  настала в Бориславі. Жиди, котрих недавні грізні рухи  робітників чимало таки були налякали,  тепер зовсім  збилися с пантелику,  не знали, на  яку ступити  і що о тім думати.  Правда, були між  ними такі, котрі  сьміялися з цілого  наглого руху і  наглого втишення,  твердили, що вже  по всьому, що gойі  так, як пустий  вітер: пошумять,  пошумять, а  дожджу не наженуть,  і що тепер, коли  вони знов зробилися  м’які та податливі,  пора знов  надавити на них  твердою рукою,  пора вигнати у  них охоту  до всякоі буйності.  Gой лиш печений  добрий! — говорили  вони; ти йому дай  полехкість, а він  собі подумає, що  се йому так і  належиться, і буде собі  чим раз більше  розбирати, як  той кіт на решеті.  Тільки в ненастаннім  притиску, в  ненастанній погрозі  привчиться він до послуху,  до покірности, до пильности та точности, станесь він,  як любив говорити Лєон Гаммершляg, „чоловіком,  спосібним до вищоі культури“. І всі бориславські предприємці згодилися на те, що тепер, коли розбурхана филя робітницького руху раптом притихла, треба с подвійною силою надавити на непокірних, — хоть не всі предприємці годилися на той погляд, що филя тота пісьля наглоі бурі зовсім і оконечно утихла, уляглась, успокоілась. Ні, деякі, а особливо Іцік Бавх, уперто обставали при тім, що се заманлива, поверхна тиша, тиша перед страшною бурею, що іменно тоі тиші і тоі удачноі покірности треба йім найдужше лякатися, бо се знак, що бунт робітницкий, будь він який будь, уложений і сильно зорганізований і робітники без сумніву оружаться до него, а тілько таємність і безшумність йіх починань сьвідчать о тім, що вони щось поганого мають на думці і що роблять се сістематично, порядно і ненастанно. І всюди, де тілько зійшлися предприємці: чи то на вулиця злучайно, чи то де в сьвітлици на яку нараду, всюди Іцік Бавх не переставав остерегати товаришів о небеспеченьстві, не переставав намовляти йіх до того, щоб удалися до староства в Дрогобичи і просили о зарядженє острого сьлідства або хоч о присланє сильного постерунку жандармеріі на побут до Борислава. І хоть в основі ніхто нічого не мав против того, хоть усякий певно и рад би був мати в кождій хвили на своі услуги жандармерію для охорони перед своіми власними робітниками і для затвердженя всіх роблених йім кривд урядовою печатю, — але на поданє соборноі прозьби якось не могли зібратися. Чи то пора така була горяча та обезсилююча, чи то звичайна у наших людей — будь вони жиди чи христіяне — недостача ініціативи в ділах громадських, в ділах виходячих по-за обсяг єдиничних, приватних інтересів, чи може переконанє, голосно висказане Лєоном, що прецінь уряд сам повинен дбати о беспеченьствопредприємців в Бориславі, бо на те він і є постановлений, — досить, що бориславські жиди сим разом якось не здобулися на те, щоб удатися до власти, а навіть щоб донести йій о тім, що знали про недавний робітницький рух. А ще ж бесперечно й нагле втишенє того руху відняло у них пряму причину до такого кроку. О чім доносити до власти? що має тота власть сьлідити? Що перед кількома неділями показувалися непокоячі обяви якогось робітницького руху, котрі швидко щезли? Чомуж не донесено о них в пору? Так ціле те діло й замялося, поки несподіваний і досить таємничий злучай не розбудив жидів з йіх оспалости, мов наглий грохіт грому з невеличкоі темнявоі хмарочки.

 

Не треба, бачиться, й казати, що цілий той наглий поворот від шуму до тиші і покірности був ділом наших побратимів, піднятим іменно в тій ціли, щоб змилити і ослабити чуйність та підозріня жидів. Бесіда Іцка Бавха, котру почув був Сень Басараб, переконала побратимів, що жиди можуть йім богато зашкодити, ба й розбити при помочи начальства все діло, коли воно буде вестися так як доси, явно та шумно. От вони й почали уговорювати всіх — притихнути до пори, податися, придавити в собі бурливі чутя гніву і радости, — поки не прийде пора. Великого труду стоіло се побратимів, поки йім удалося штучно притишити бурю і держати йійі немов би на припоні, щоб вона денебудь за першим товчком не вибуяла перед часом. Великого труду стоіло се і держало йіх в ненастанній боязни, що ось-ось може вибухнути що небудь таке, що жидам не пошкодить, а робітників зрадить і розібє. Тілько оден був спосіб — гамувати людей, а іменно той, що побратими обіцювали йім, що таким способом скорше прийде „пора“. Але як небеспечні і двосічні були тоті обіцянки, се дуже добре знали побратими. Адже ж такими обіцянками вони прямо готовили невдачу свойому ділу. Бо відки ж вони возьмуть средства зачати змову справді так швидко, як би сего бажалося терплячому народови? Грошей доси вплило звиш вісімсот риньских до головноі каси, — вкладки поки-що плили ще правильно, але жиди почали на ново і ще тугійше давити, ніж попереду, і треба було надіятися, що вкладок швидко омаліє і що в часткових касах буде мусіла лишатися більша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих і безробітних. А в такий спосіб кілько то ще місяців потягне, поки набереся потрібна сума! А коли так, то й замірена війна не зможе початися швидко і робітники почнуть сумніватися о своій силі і запал йіх остине і все пропаде. Або коли ні, то роздразнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу і без певноі ціли, протратить силу дармо, а замірене діло все таки пропаде.

 

А вже сли кого мучили і гризли такі думки, то певно найбільше Бенедя. Адже ж діло се, то було єго кровне діло, вистрадане тисячними муками і трудами, оповите в блискуче промінє надіі. Адже ж в тім ділі — він чув се виразно — лежало тепер все єго серце, всі єго сили, все єго житє. Він не знав, не бачив нічого по за ним і злучай невдачі сего діла йому показувався рівнозначучим з єго власного смертю. Не диво затим, що коли тепер при виповненю єго замислів чим раз нові трудности почали насуватися, Бенедьо днями і ночами об однім тілько й думав — як йіх побороти або обминути, позеленів і похудів до решти і нераз довго-довго ночами, мов сновида, ходив по Бориславі, сумний, понурий, мовчазливий, а тілько час від часу важко зітхав, позираючи в темне, непривітне небо. А трудности бовдурилися чим раз висше, і Бенедьо чув, що йому починає неставати сили, що голова єго мов довбнею прибита, мозок мов омертвілий не здужає вже з давною силою працювати, не може напасти на ніякий щасливий сьлід.

 

Оттак дождався Бенедьо знов того вечера, коли в Матієвій хатині зійшлися побратими на нараду. Що діяти? Народ нетерпиться. Чому не дають знаку, чому не зачинають, чому нічого не роблять? Люде починають опускати руки Вкладки починають впливати слабше, жиди знов вменьшили плату ще й проти давнього. Голод по селах троха перестав, але жнива такі вбогі, яких ще не тямили люде від тісних років: рідко кому вистачить свого на прожиток до великого посту, більша половина ледво дотягне й до Покрови. Народ швидко ще дужше почне пертися до Борислава, ніж доси. Коли б що зачинати, то тепер найліпше, бо тепер ще найлекше стримати людей по селах, щоб не йшли до Борислава, ба навіть можна би більшу половину з Борислава виправити на села на яких два-три тижні, щоби тут тим лекше було держатися без роботи. А ту грошей нема на тілько, — в тім біда! Коли побратими договорилися до того „сука“, то всі стали і понурили голови, не знаючи, що на то порадити. Мертвецька тиша залягла хатину, тілько нерівний, трівожний віддих тих дванайцяти людей роздавався між низкими, покривленими стінами хатини. Довго трівала мовчанка.

 

— Га, дійся воля божа, — скрикнув нараз Сень Басараб, — не журіться, я тому зараджу!

 

Той голос, тота нагла рішучість серед загальноі тиші і безсильности вразили всіх побратимів, мов наглий вистріл з ручниці. Всі зірвалися і обернулися до Сеня, що сидів, як звичайно, на стільчику коло порога з люлькою в зубах.

 

— Ти зарадиш? — запитали всі в оден голос.

 

— Я зараджу.

 

— Але як?

 

— То моє діло. Не допитуйте нічого, тілько росходіться. А завтра о тім часі будьте тутка, будете видіти.

 

І більше не сказав нічого, і ніхто його не допитував більше, хоть у всіх, а особливо у Бенедя на серці залягла якась трівога, якась холодна біль. Але ніхто не сказав нічого і побратими розійшлися.

 

Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю і шепнув до него:

 

— Підеш зо мною?

 

— Піду, — сказав парубок, хоть рука єго не знати чого тремтіла.

 

— Будеш робити, що я скажу?

 

— Буду, — сказав знов парубок, але непевним, мов недобровільним голосом.

 

— Ні, ти не лякайся, — вважав конечним успокоіти його Сень, — страшного нічо нема в тім, що я задумав. Тілько сьміло і живо, а все буде добре!

 

— Не пендич, а кажи, що робити, — перебив йому Прийдеволя. Адже знаєш, що міні все одно!

 

Ніч була вже досить пізна. Майже у всіх хатах окрім шинків сьвітло не сьвітилося і вулиця бориславська була зовсім темна. Наші оба побратими йшли мовчки горі улицею. Сень пильно глядів по вікнах. Дійшли вже на середину Борислава, де доми були троха огряднійші, помальовані то жовтою, то синою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вікнах і з мосяжними клямками при дубових дверах, з ганочками або й без ганочків, а перед кількома були навіть малесенькі за штахетами огородці з нужденними цьвітами. Ту жили бориславські „головачі" та „тузи“ — головні предприємці. На середині, найкращий з усіх, стояв домок Германа Gольдкремера, критий бляхою і нині зовсім пустий, бо Герман рідко коли ночував в Бориславі. Побіч него, троха віддалік від решти, стояв другий, не такий гарний і далеко не такий огрядний домок — Іцка Бавха. В однім єго вікні було ще сьвітло, очевидно, що Іцік мусів ще не спати бо вікно було іменно з єго кабінету.

 

Сень Басараб знав сей домок. Він довгий час робив в Іцкових ямах і нераз ту приходив за виплатою. Він знав, що крім одноі староі жидівки-служниці і Іцка самого не було нікого в тім домі, і що жидівка певно вже спить в кухни. Сего тілько йому й треба було. Він шарпнув за собою Прийдеволю і коло найблизшоі ями оба обмастили собі лиця чорною кіпячкою так, що йіх лиць зовсім не мож було пізнати.

 

— Ходи за мною і не кажи ані слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень і вони пішли. Осторожно підповзли они до одних, далі до других дверей дому, але двері були позамикані. Се зовсім не знеохотило Сеня і він почав осмотрювати вікна. Тихе псикненє дало знати Прийдеволі, що він найшов, чого шукав. Справді, одна кватирка в кухоннім вікні була не защеплена і легко далася отворити. Сень встромив через ню руку, повідсував засувки і отворив вікно Влізли до кухні. Кругом тихо було, як в гробі, тілько сонне сапанє служниці чути було з за печи. Побратими на пальцях пішли до дверей. Кухонні двері були не заперті і вони вийшли до сіней. Сень намацав двері до Іцкового кабінету і хотів поглянути в дірку від ключа, але побачив, що в дірці був ключ. Потрібував тихенько покрутити клямку і переконався, що двері були замкнені. Але Сень і тут не довго надумувався. Шепнувши кілька слів Прийдеволі, він голосно потермосив клямкою і запищав хриплим, бабським голосом, подібним до голосу староі служниці:

 

— Herr, Herr, oeffnen Se!

 

— Wus is? дався чути в нутрі грубий голос Іцка, за тим важкий скрип черевиків, а в кінци брязк ключа, що відчинив замкову пружину. Двері тихо відчинилися, потік сьвітла люнув с кабінету до темних сіней, і в тій хвили два хлопи, зачорнені як чорти, кинулися на Іцка і заткали йому рот, заким ще встиг крикнути. Впрочім хто знає, чи сего й було треба. Несподіваний напад так налякав Іцка, що той як був с простягнутими руками і запитуючим, глупим виразом лиця, так таки в тім положеню і задеревів, а тілько кліпанє вибалушених, сірих очей давало знати, що се не бездушна брила мяса і товщу, але якась живина.

 

— Wie geht’s, Herr, wie geht’s? пищав Сень усе ще бабським голосом. — Не бійся, небоже, ми тобі не хочемо нічого злого зробити, ні! Ми ще не правдиві чорти, що мають прийти по твою душу, — ми тілько прийшли визичити від тебе троха грошей!

 

Іцік не пручався, не кричав, не стогнав, а все ще стояв так, як в першій хвили, одубілий, непритомний, з затканим шматою ротом, важко дишучи ніздрями. Товариші взяли його за плечі, завели до крісла і посадили.

 

— Держи ж його добре і не дай кричати!—пропищав Сень до Прийдеволі, — а скоро би що небудь, задуси! А я тимчасом пообзираю єго хатину!

 

Але Сеньова погроза була даремна. Іцік не рушався і мов безвладний труп дав Прийдеволі звязати собі хусткою руки на плечех. А Сень між тим, все з боку зиркаючи на Іцка, почав озиратися по хаті. Очевидно Іцік робив обрахунки, бо на бюрку перед ним лежала велика книжка, а побіч бюрка стояла створена невеличка, зелізна каса. Сень поквапно сягнув до неі і почав винимати порядно поскладані пачки банкнотів. В тій хвили з груди Іцка перший раз видобувся якийсь глухий, глубокий звук, мов посьлідне стогнанє підрізаного вола.

 

— Мовчи, бо смерть твоя!—пискнув Сень і порався далі коло каси. Він робив се зовсім спокійно і шептом числив купки банкнотів, поперевязуваних вузкими папірцями, котрі винимав с каси і клав собі за пазуху. Банкноти були по риньскому, а з грубости купки Сень догадувався, що в одній купці мусіло бути сто штук. Він нарахував уже трийцять купок.

 

— Досить, пора нам іти! — шепнув він до Прийдеволі. Оба зирнули на Іцка. Він усе ще дихав ніздрями, але єго грубе одуте лице страшно почервоніло і вибалушені очи стояли на мірі з якимось глупим, запитуючим виразом.

 

— Мовчи, бо смерть твоя! шепнув му до уха Сень, між тим коли Прийдеволя розвязав єго руки. Руки були холодні і звисли, мов неживі, — Прийдеволя підняв йіх і опер о бюрко. За тим Сень шепнув до Прийдеволі:

 

— Я піду наперед, а коли почуєш свист на улици, то вийми му з рота шмату і втікай!

 

По тім Сень осторожно вийшов. Прийдеволя думав, що Іцік почне пручатися і кричати, і готов був в крайнім разі задавити його. Він стояв над Іцком блідий, тремтячий, збурений до дна душі, — але Іцік мов і не знав і не розумів нічого, сидів на своім кріслі з витріщеними очима, та дихав, посвистуючи носовими дірками. Вже й повіками не кліпав.

 

Аж ось дався чути легенький свист під вікном. Тремтячою судорожно рукою виняв Прийдеволя Іцкови шмату з рота, певний, що в тій хвили розляжеся страшенний крик і розбудить цілий Борислав, певний, що в тій хвили впадуть товпи народа до сеі тихоі хати, зловлять його і звяжуть і побють і поведуть вулицями і вкинуть бог зна в яку підземну яму і що се посьлідна хвиля єго вольного житя. Але ні. Іцік і оком не змигнув. Він зачав дихати свобіднійше, але й чим раз повільнійше, тай тілько всего. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розуміючи, що се такого дієся, і коли б не виразне, голосне сапанє, він був би думав, що Іцік неживий. Але коли почув другий свист під вікном, то покинув Іцка і тихо вийшов зо сьвітлиці. — Та ні, — подумав собі треба погасити сьвітло! І ще раз вернувся, запер касу, з котроі Сень набрав грошей, підняв шмату, котрою був затканий Іцків рот, погасив сьвітло і виходячи, позапирав двері, защепив кухонне вікно, крізь котре виліз на двір і свиснув стиха на Сеня.

 

— Ну, що? — спитав Сень.

 

— Нічо, —відказав Прийдеволя. Сидить, не рушаєсь.

 

— Може задусився?

 

— Ні, дихає.

 

— Гм, — мусів так дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай му завтра відливають переполох! А нам пора йти спати! Трийцять пачок маємо, — се чень вистане! А лице зараз теплою водою і милом — ані знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Іцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побігне по шандарів!

 

Але Іцкови було не до шандарів. Чорна пітьма залягла єго кабінет і мертва тиша. Він усе ще сидів на кріслі, з руками опертими на бюрі, з очима вибалушеними, але давно вже не чути було єго важкого сапаня. Так застало його й ранішнє сонце, коли визирнуло с понад чорних бориславських дахів і крізь вікно заглянуло йому в мертві, скляні очи. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик і другі знайомі, що на єі крик позбігалися, і ніхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Іцка „шляк трафив“, бо на тілі єго не було ніяких найменьших слідів насиля, одіж була в порядку і нічо не сьвідчило о якім небудь нападі. Служниця, правда, говорила про якийсь шелест, про якесь ступанє в ночи і чула, як пан відмикав двері, але все те говорила вона дуже непевно і неясно, не знаючи, чи се був сон, чи дійсна ява. Далі прийшов і уряд громадський, зревідовано весь дім і все доокола, але нічого підозріного не найдено. Отворено касу: в касі були гроші і цінні папери. Правда, коли зведено до купи рахунки, над котрими вчора ще сидів небіжчик, то показалося, що в касі не стає трех тисяч риньских. Тількож і тут найшлися сучки. Рахунки очевидно були нескінчені, посьлідна цифра написана була тілько до половини: може бути, що небіжчик сам іще куди небудь видав ті гроші. А по друге, коли б ту був рабунок, то рабівники певно забрали б були й решту готівки — ще звиш дві тисячі. Притім же годинник і пулярес з дрібними грішми, все було в кішенях небіжчика не тикане, так що годі було увірити в правдоподібність рабівницького забійства. Тілько дті чи три плями с кіпячки на лици і білій сорочці небіжчика наводили всіх на якесь неясне підозрінє, котрого однакож ніхто не міг вияснити. Були голоси між жидами, що може в тім була рука ріпників, котрі дуже ненавиділи Іцка, і голоси ті бесперечно неодного предприємця проймали таємною дрожею, але на голос усі сему перечили, тим більше, що судова обдукція трупа й справді виказала, що Іцік умер від апоплєксіі, до котроі здавна мав органічний наклін.

 

Похолонуло в серці у Бенедя і у других побратимів, коли на другий день почули о Іцковій наглій смерти. Вони й хвилі не сумнівалися о тім, що тота нагла смерть стоіть в безпосереднім звязку з учорашною бесідою Сеня Басараба. А коли вечором знов зійшлися до Матієвоі хати, то довгу хвилю всі сиділи мовчки і понуро, мов почуваючись до спільноі вини в якімось поганім ділі. Перший перервав мовчанку Сень Басараб.

 

— Ну, що ж ви так посідали тай сидите, мов води в роти набрали? — сказав він, гнівно сплюнувши. Отченаші відмовляєте за Іцкову душу, чи що? Чи треба міні присягатися перед вами, що я нічого злого йому не зробив і що коли його шляк трафив, то з власноі волі? А впрочім хоч би й ні, то що с того? То, що я зробив, то зробив на власну руку, — а ви беріть від мене вкладку і робіть своє діло. Ось вам три тисячі риньских! Що Іцка шляк трафив, се навіть ліпше для нас, бо не буде впоминатися, а другі не доглупаються, бо я навмисно решту грошей лишив і нічого зрештою не тикав! А впрочім що великого, що одною пявкою на сьвіті меньше! Де дрова рубають, там тріски летять ! Адже ж не викинете ті гроші для того, що вони не дуже чистим способом нам дісталися! Не бійтеся, се не Іцкова праця, се наша праця, наша кров, і бог не покарає нас, коли нею покористуємося. А впрочім чи ж то ми для себе йіх потребуємо ? Ні, а для громади! Беріть !

 

Ніхто не відповідав на тоту Сеньову бесіду, тілько Бенедьо, мов під тиском якоісь важкоі руки, простогнав :

 

— Чисте діло чистих рук потребує!

 

— Певно, певно,—відказав живо Андрусь Басараб,— але будь ту мудрий зробити що небудь чистими руками, коли крім рук треба ще й підойми, міцноі підойми!., А по мойому, коли хочеш трам підняти, то бери підойму, яка є, чи чиста чи не чиста, щоби тілько міцна!

 

— Гній же не шовком вимітують, а гнойовим вилами!— докинув с кута Прийдеволя. І прийшлось-Бенедьови хотя не хотя податися. Впрочім і виходу другого не було!

 

По тій важкій переправі побратимство значно оживилося. Всім немов полекшало, немов камінь хто зняв с плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Звісна річ, загального робітницького збору скликати ніколи, се знов би розбудило увагу жидів, — війна мусить вибухнути раптовно, несподівано, мусить приголомшити і змішати йіх, і тілько в такім разі можна надіятися побіди. Треба затим передавати загалови робітників усякі вісти без шуму, без гвалту, найліпше через окремих висланців та через касієрів часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженєм живности до Борислава на час війни і над тим, котрих робітників на той час треба і мож буде видалити з Борислава. Видалюванє, звісна річ, мусіло бути добровільне: кождому, хто відходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, і виходити мали вони звільна, день по за день, малими громадками і буцімто з ріжних поводів. На склад живности ураджено винаймати шпіхлірі в сусідних селах: в Попелях, Бани, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робітницька варта. Тутже ураджено вислати зараз двайцять хлопа в ріжні боки, щоби йшли по селах і голосили людям — не йти через пару неділь до Борислава, поки тамошні робітники не виборють собі і всім в загалі ліпшоі плати. Як найскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали вибратися Матій і Сень Басараб до Дрогобича для закупленя хліба. Матій мав там знакомого пекаря, і надіявся, що через него мож буде без шуму і без підозреня замовити таку велику многоту муки і хліба, а перевезти бодай більшу половину замовлених запасів можна буде ще перед вибухом, в протягу тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великі ладунки воску і нафти. Таким способом усі приготованя могли б зробитися швидко і неспостережено, а іменно в тім лежала би найбільша порука вдачі для робітників, бо жиди переконались би о йіх силі і о добрій організаціі цілого замислу, а й самі робітники, видячися забеспеченими від голоду і нужди, набрали б сьмілости і певности. Так само мав Андрусь Басараб з Деркачем піти по сусідних селах і у знакомих газдів (брати Басараби були родом з Бані в найблизшім сусідстві Борислава і знали богато газдів по дооколичних селах) позамовляти відповідні будинки для своіх складів. Прочі побратими мали остатися в Бориславі і надглядати, щоб усе йшло в порядку і щоб жиди за вчасно не дізналися о тім, що таке загадали зробити робітники.

 

Позаяк того дня була неділя і нарада скінчилася досить завчасу, то побратими розбіглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касієрів і обговорити з ними, як стоіть діло. Довго в ніч живо було в Матієвій хатині: старі й молоді, пожовклі і румяні лиця мелькали в слабо осьвітлених вікнах, поки в кінци геть уже по півночи не поросходилися всі по домах. Борислав під покритєм темноти спав уже давно глубоким сном, тілько десь далеко на Новім Сьвіті з одного шинку доносився хриплий спів якоісь підпитоі кумпаніі робітницькоі:

 

            Ой не жалуй, моя мила, що я пю,

            Тогди будеш жалувати, як я вмру!

 

XIV.

 

Ще тиждень трівала тиша в Бориславі. Ще тиждень безжурно шниряли жиди вулицями, ходили за своіми gешефтами, торгували, шахрували, брали і видавали гроші, заняті тілько біжучою хвилею і біжучими рахунками. Робітники також ходили по давному нужденні, похилені, обмазані кіпячкою; вони по давному лазили до ям, крутили корбами, йіли сухий хліб і цибулю, рідко коли коштуючи теплоі страви а за то більше вживаючи горілки. Правда, голосних, гучних, безумних піятик тепер не видно було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарі, котрі звичайно заразом були і властивцями ям, не дуже на те бідкались: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усіх боків ішли замовленя на віск, а с тверезим робітником все таки більше можна було зробити, ніж с пяним. Житє текло, мов річка, плитка і намулиста, і бачилось, що так воно буде плисти до віку. А між тим се був посьлідний тиждень!

 

І в Матієвій хаті, котра посьлідними часами сталася правдивим осередком робітницького руху, куди що ночи, чи дощ чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робітники з усего Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложеня вкладок або й так тілько на розмову і по заохоту, — і тут було тихо. Бенедьо працював по давному в новій фабриці церезіни у Лєона, а Матій по двох днях вернувши с Сеньом Басарабом з Дрогобича і росказавши побратимам, що і як вони уладили, ходив далі на роботу до одноі ями, належачоі також до Лєона. Старий був тепер мов відроджений. Таким охочим, веселим і жартовливим ще й не бачив його Бенедьо. Він про все турбувався, о всім вивідувався, не ходив а бігав і, бачилось, усіх сил докладав, щоби й собі чим небудь причинитися до як найліпшоі вдачі зачатого діла. Бенедьо, хоч чим іншим занятий, таки мусів се завважити і в дусі порадувався тою переміною. А коли якось зговорився з Матієм і запитав його жартом о причину, лице Матія нараз зробилося дуже поважне.

 

— Маю вість, маю певну вість! сказав він таємничо.

 

— Яку, о чім? — спитав Бенедьо.

 

— О моім процесі.

 

— Ну, і що ж?

 

— Усе добре. Швидко самбірський суд видасть наказ арештувати Мортка.

 

— І то не зле, — сказав Бенедьо, але в дусі зробилося йому якось невиразно, так немов би жалів Матія, котрий в такій важній для всіх робітників хвили може ще радуватись таким дрібним і остаточно так мало користним фактом. Але швидко думка єго, котра у всім і всюди шукала користи для загалу, для задуманого діла, вчепилася й за той мізерний факт. А що, — подумав він, як би надати тому ділу великий, як найбільший розголос, як би тепер ще заінтересувати всю робітницьку громаду тим цікавим процесом бідного ріпника с потужним паном, (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, се видавалось йому зовсім природно і мусіло так само видатися й кождому другому), і як би відтак, може в самім розгарі йіх боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на віз і везуть в параді через Борислав, — се мусіло б бути заохотою для ріпників, се мусіло б йім додати новоі сили і надіі, мусіло б збудити в них переконанє: таки і ми щось можемо! таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашім боці! Він сказав свою думку Матієви і Матій радо пристав на се. І справді в кількох днях, то через Деркача та Побігайка, то через братів Басарабів, то й через самого Бенедя, майже всі робітники в Бориславі знали о Матієвім процесі, по всіх кошарах говорили о нім, висказуючи найріжнороднійші здогади о тім, як то він скінчиться. Загально дивувалися сьмілости Матія, що він поважився ще раз піднимати процес на власну руку, коли прокураторія від него відступила і се в великій мірі заострювало єго цікавість. Правда, швидко нові і далеко важнійші подіі заняли увагу робітників, але все таки і з сего посіву якесь зерно упало і мусіло с часом дозріти.

 

А між тим приготованя до робітницькоі війни швидко кінчилися. Брати Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичи хліба, пшона і других живностей до своіх потайних складів в Губичах, на Бани і в Тустановичах, де вже також замовлені були газди, котрі мали щодень довозити певну означену многоту живности до Борислава. Закуплено три величезні кітли, де мала варитися каша для робітників; навіть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примістити беззахистних, коли б жиди змовившися повикидали йіх с помешкань. Ід суботі все було готове, і по всіх кошарах понісся радісний а заразом трівожний шепіт: настає пора! пора! пора! Так коли на лан спілого жита вхопиться лехкий літний вітерець: тихі, похилі стебла ще дужше похиляться, потому здвигнуться в гору, знов похиляться, мірно филюючи, а повні надіі колоски шепчуть з разу тихо а відтак чим раз сьмілійше: пора! пора! пора! А вітер гуляє, далі і далі, чим раз нові филі будячи, чим раз ширшим кругом забігаючи, — а з ним разом чим раз далі, чим раз ширше, чим раз голоснійше несесь благодатний шепіт: пора! пора! пора! Двайцятьма дорогами з Борислава спішили висланці робітницькі по селах і місточках, розносячи вість про нову війну. Йіх виділи на Уровім і в Підбужи, в Гаях і Добрівлянах, в Стрию і Мединичах, в Самборі і Турці, в Старій Соли і Дзвінячу, в Доброгостові і Корчині. Вість йіх стрічали бідні з утіхою, богачі з насьмішкою та невірою; декуди гостили йіх горівкою та хлібом, декуди питали о пашпорти і грозили арештованєм, але вони не лякаючись ішли чим раз далі, не минали ні одного присілка, просили і намовляли — не йти на роботу до Борислава через кілька неділь, доки вони не скінчать своєі війни з жидами. Тисячні слухи пішли по селах о тій війні, попутані, страшні, які звичайно плодить велика нужда і безвихідне положенє. То говорено, що бориславські робітники задумали вирізати всіх жидів, то знов, що хотять йіх вигнати з Борислава. Вісти ті дійшли й до жандармів і вони почали бігати по селах, грозячи та зацитькуючи та допитуючи, відки взялися ті слухи. Двайцять однакових реляцій вплило до староства в Дрогобичи про якихось таємничих людей, що голосять по селах комуністичні засади. Староство затрівожилось і казало ловити йіх, але поки тота переписка в урядовій формі дійшла до назначених місць, наші ріпники всі вже були в Бориславі, розворушивши три чи чотири повіти своіми вістями. Довго ще опісля уганялися жандарми по селах, ловили по селах, ловили проходячих підчас вакацій студентів та вандруючих міських робітників, — йім і в голову не приходило, що можуть бути „комуністичні емісарі" і в зрібних, зароплених кахтанах і що ті самі емісарі нераз супокійно, схилені і згорблені, переходили по при них.

 

В кінці приготованя всі вже були скінчені і в неділю роспочалася війна. Перше важне воєнне діло було те, що більша половина робітників, між ними всі несьмілі, слабовиті, богато жінок та недорослих тоі таки неділі громадою виступили з Борислава. Деякі побратими бажали, щоб той вихід, конечний для повноі вдачі змови і для повного притисненя жидів, відбувся по тихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди не швидко догадалися, що воно таке і до чого йде. І сам Бенедьо з разу так думав, але опісьля, гадаючи і розгадуючи ненастанно, дійшов до тоі мисли, що коли війна, то нехай же буде отверта, і що перший єі крок, зроблений голосно і з належитим натиском, може від разу нагнати жидам значного страху і ослабити йх завзятє. То ж він і обстав за тим, щоби „вихід з неволі єгипецькоі" відбувся середудня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало роспочатися „сьвяткованє", — чому ж не дати жидам від нині порозуміти, відки вітер віє?

 

В неділю по хвалі божій почали улиці Борислава в незвичайний спосіб заповнюватися робітниками і робітницями. Гомін стояв, мов на ярмарку, — робітників сходилося чим раз більше. Половина йіх мала через плечі торби, під руками звитки, на собі всю свою одіж.

 

— Що се такого? Куди ви збираєтеся?— питали жиди то сего то того з між ріпників.

 

— До дому, на села, — була звичайна відповідь.

 

— Чого до дому?

 

— А що ж, — треба! Ще роботи в полю, — а ту й так нічого не заробимо.

 

— Як не заробите? Отже заробляєте.

 

— Е, с таким зарібком! І прожити нема за що, не то, щоби яку підмогу для господарства. Буде з нас! Най другі заробляють!

 

Рікою поплив народ долів улицями, супокійно, сумовито. За Бориславом, на толоці вже стояли нові громади. Почали прощатися.

 

— Бувайте здорові, товариші! Дай вам боже щасливо докінчити, що задумали! Подавайте вістку, що ту буде чувати!

 

— Ходіть здорові! Швидко чей в ліпшій доли знов побачимось!

 

Звільна на всі боки, на гори і на доли, між ліси і поля розійшлися громади робітників, час від часу озираючись на покинений Борислав, що спокійно мрів собі на сонці, мов безжурний кіт вигріваєся і простягаєся і мурликає близь зелізноі зубатоі ступиці, котра ось-ось клямсне і вхопить його через пів своєю зелізною пащею і подрухоче йому ребра і лапки.

 

Правда, жиди бориславські не конче були подібні до того кота. Вихід такоі маси робітників затрівожив йіх не помалу. Вони не могли порозуміти, що се такого сталося робітникам і чого вони хотять. Але все таки вони хоч по части успокоілися, міркуючи собі: що ж, половина пішла а половина таки осталася, а коли б тих було за мало, то швидко надійде нових більше, ніж треба. С тою надією жиди спокійно переспали ніч. Але надія йіх, хоч і мала за собою богато правдоподібности, сим разом не сповнилася.

 

На другий день рано велика часть кошар стояла зовсім пусткою. То є, властиво не зовсім: надзорці поприходили, повідмикали двері і чудувалися, що робітники не приходять. Декотрі лютилися і проклинали gойів, другі, холоднійшоі вдачі, посідали при входах на своі лавочки, обіцюючи собі в дусі натовчи добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запізненє. Але і одно і друге на дармо. Вже сонце геть-геть підійшло на небі, а робітників як не було так не було. Надзорці були б може ще довго ждали і нудились і нетерпились, коли б гомін а далі й крики та лайки з сусідних кошар не були йім звістили, що й там, хоч робітники снувалися мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне і нечуване. А сталася проста річ. До котрих кошар прийшли робітники, то вони, ставши лавою при дверех, в мовчанці дожидали надзорця. Приходить надзорець, відмикає двері, робітники мовчать і стоять, не йдуть до кошари.

 

— Ну, до роботи! гукає надзорець.

 

— Е, маємо час, — відповідає холодно сей або той ріпник.

 

— Як то, маєте час? кричить надзорець — Але я не маю часу!

 

— Ну, то лізь і роби сам, коли так квапно дієся,— кричать робітники і регочуться.

 

Надзорець синіє зо злости, стискає кулаки, готов першому ліпшому зайіхати в зуби.

 

— Не лютуйся, Шльомо, — успокоюють його робітники. Ми лиш того прийшли сюда, щоби тобі сказати, що не будемо більше робити!

 

— Не будете робити? лепоче оголомшений надзорець. А то чому?

 

— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по друге, що нам за мало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам ліпшого надзорця і по дванайцять шісток денно, то вернемо назад до роботи.

 

І се сталося разом, рівночасно, однодушно по всіх кошарах, по всім Бориславі! Оден величезний зойк здивованя, гніву і непорадности вирвався з уст жидів і луною понісся від одного краю до другого.

 

Деякі надзорці поставали, як стовпи, с порозниманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесіду. Другі вибухали безмірним гнівом, впадали в лютість, кидалися на робітників с кулаками, нахваляючися, що вони пястуками і стусанами заставлять йіх робити, інші знов недовірливо всьміхалися, брали се за жарт, а коли робітники й справді росходилися, вони махали рукою, воркотячи: „Тьфу, що за народ! Дуєся, мов порося на орчику. Немов то крім них нікого нема в Бориславі. Найдемо, братчику, найдемо крім вас робітників, і ліпших і покірнійших; ще й дешевших!" Знов інші надзорці, мов найівшися дурійки, бігали улицями до своіх нахлібників, росповідали йім, що сталося і просили о дальші роспорядженя, що діяти в такім разі. Але й нахлібників сей удар трафив так само неждано-негадано, як йіх вірних вірників. До самого полудня того понеділка вони не знали навіть докладно, чи справді воно так сталося, чи справді у всіх ямах і кошарах і магазинах і нафтарнях робітники забастували роботи. Вони довго бігали по улицях, мов гінчі пси, хапали кождого стрічного ріпника за плечі дрожачими руками, і хоч очевидно пальці йіх раді б були мов зелізні гаки нерозривно впитися в робітницьке тіло, то прецінь хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано:

 

— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?

 

— Не маю роботи.

 

— Як нема? У мене є.

 

— А много заплатиш?

 

— Ни, не питай, а йди роби. По чому люде, по тому й я.

 

— Не піду. Мало.

 

— Не підеш ? Як то не підеш ? А що ж будеш робити?

 

— То вже моя річ. Не питай!

 

Мов скажені бігали жиди улицями, полюючи на робітників, але живо переконалися, що дарма йіх робота і що робітники очевидно змовилися. Правда, многим не хотілось вірити в можливість змови робітницькоі в Бориславі, а другі, хоч і. вірили, то так були оголомшені на разі тою надією, що й самі не знали, що робити і як собі радити. В своій безрадности вони бігали, росправляли о своіх можливих стратах, о нечуванім зухвальстві робітників, о упадку гешефтів в Бориславі, але нікому не прийшло й на думку подумати о якій небудь помочи, окрім хіба жандармів. Навіть того не старалися розвідати жиди, чого властиво хочуть робітники. Так минув перший день війни в супокою. Обі воюючі сторони, зрушені і затрівожені новою і небувалою доси появою старались висапатися, успокоітися, зібрати своі мисли до купи, розглянутися в новім положеню. Сьвяткуючі робітники якось несьміло ходили по вулицях, не збиралися в більші купи, а тілько малими купками громадилися по затилях та розмовляли о тім, що далі діяти. Тілько за Бориславом, на толоці була більша купа: там варили кашу і розділяли між потребуючих, в найбільшім порядку, пісьля кошар; там також був осередок ради, були всі побратими, був Бенедьо.

 

Бенедьо був на вид спокійний, говорив рівним, звучним голосом. Тілько очи незвичайно блискучі, лице незвичайно бліде і сьвіжі, глубокі морщини на чолі сьвідчили о тім, що думка єго працювала з великою натугою. Рада йшла над тим, які поставити жаданя жидам на злучай угоди. Майже всі радили жадати не богато, щоб се тим певнійше одержати. На те сказав Бенедьо:

 

— Правда ваша. Хто меньше жадає, борше дістане. Але знов в нашім ділі гірша річ була би жадати за мало. Адже ж коли ми підняли війну, то вже треба, що б мали з неі якусь познаку. А головна річ, як я гадаю — поставити такі жаданя, котрі би нам не тілько влекшили наше щоденне житє, але заразом позволили би нам ще ліпше війти в силу, стати ще міцнійше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, під натиском пристануть на все, особливо, як побачать, що ми ні самі не робимо ні других не допускаємо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на йіх обіцянки і покинемо війну, а вони бух, і назад прикрутять нас ще гірше, ніж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам так жаданя поставити, щоб ми забеспечилися в разі недодержаня слова, що б ми мали силу в кождій хвили на ново роспочати таку саму війну, коли того треба буде.

 

Всі признали справедливість тоі бесіди. Бенедьо говорив дальше:

 

— Доси чень усі ми переконалися, що сила наша лежить в громаді, лежить в тім, коли всі будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас і мови бути о якійсь помочи, а тепер, як самі видите, спільними силами ми дійшли до того, що могли роспочати таке велике діло — війну з богачами. І міні здаєся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже треба тепер поперед усего поставити йім такі жаданя, щоби опісьля наша громада не тілько не роспадалася і не була розбита, але противно — зміцнювалась чим раз більше. Щоби наша робітницька каса не випорожнювалась, а все більшіла. Бо добре то якийсь сказав: де добре громаді, там добре й бабі: як буде наша громадська сила міцніти і розвиватися, то при тім і кождому поєдинчому буде ліпше, бо громада зможе його в кождій біді заратувати, і жиди будуть мусіли нас боятися і не посьміють зломати свого слова, не посьміють обходитися з робітником, як с худобою, або й ще гірше.

 

— Так, так! загомоніли кругом робітники, — але чого ж на такий спосіб жадати ?

 

— Я би гадав ось чого: по перше, розумієся, щоби платню нам підвисшено: тим, що до ями йдуть, найменьше дванадцять шісток, тим, що на верха, риньского, а найменьше вісім шісток; по друге, щоби ніхто не сьмів побирати ніякого касієрного; по трете, щоби до робітницькоі запомоговоі каси крім робітників давали вкладки також і пани, кождий найменьше по риньскому місячно; дальше, щоби в разі нещасливого випадку, смерти, каліцтва обовязані були платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу родину робітницьку хоч через пів року. Я гадаю, що се жаданя не надто великі, а для нас і з них вийшла би значна пільга.

 

— Так, так, — крикнули гуртом робітники. Того тримаймося! А як у нас буде відтак своя каса, то й пізнійше будемо могли дальших уступок добиватися.

 

Жиди не знали нічого о тій нараді. Чим близше до ночи, тим більший страх огортав йіх перед робітниками. Хати були позамикані. На улицю рідко хто показувався. Тілько глухий гомін і шепіт і трівожна дрож ходили по Бориславі, мов пошибаюча тисячі людей зараза, мов осінний стогнучий вітер по гаю.

 

XV.

 

Фанні, Лєонова єдиначка, сиділа самотно, в задумі на мяхкій софі в пишнім покою. Вона час від часу позирала на годинник, що тикав обіч неі під кришталевим звоном на мармуровім столику.

 

— Трета година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поволи той час іде! Батько поверне аж по пятій, — а ти, Фанні, сиди сама!

 

Як много годин, як много днів вона просиділа вже отак сама, на тій мяхкій софці, побіч мармурового столика з годинником під скляним звоном! Як много разів нарікала вона на той лінивий хід часу! Чи у неі в руках була яка робота — про котру знала, що вона нікому не потрібна і нікому ні на що не здасться — чи книжка, котра йійі ніколи не могла заняти, — все тота нестерпима нуда, тота самота давили йійі, всисались йій усіми по́рами в тіло, немов гризка багнюка. Еі жива, кровиста натура ниділа і сохла в тій холодній, бездільній самоті. В жилах кіпіла молода кров, — Фантазія ще додавала йій жару, а між тим кругом самота, холод, одностайність, Иій бажалось любови с чудовими, романтичними пригодами, палячих устисків якогось героя, догробноі вірности, безграничного посьвяченя. А між тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких „панів еманціпованих“, глупих а зарозумілих жидків, було для неі тим, чим холодна вода для огню. ВБона ненавиділа йіх з йіх вічними, с книжок вивченими компліментами, з йіх малпячим надскакуванєм, в котрім виразно виднілося білше ушанованя для батькового маєтку, ніж для єі прикмет.

 

— Як поволи той час іде! — повторила вона в задумі, тихійше, ніжнійше якось і несьміло визирнула крізь вікно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що від кількох тижнів, мов яркий метеор, несподівано, таємничо появився на єі небосклоні. І появився зовсім відповідно до єі романтичних мрій: королевич в жебрацькій одежи! Бідний вуглярчук, котрого чорні великі очи так і пожирали йійі, котрий так перелякав йійі, вчепившися генто за бричку і повалившися на улицю, котрий так різко, так намєтно визнав йій свою любов, котрий відтак немало здивував йійі, появившися справді в єі домі, в елєgантскій одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який горячий, енергічний, не знаючий завад ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич! Який він зовсім неподібний до тих блідих, мізерних, боязливих і сьмішних кавалерів, яких вона доси бачила! Кілько сили в єго мускулах, кілько огню в єго погляді, кілько горячоі намєтности в єго серці! І як він любить йійі! Але хто він такий? що за оден? Зовеся Gотліб — сказав,— але якого роду? Чи може він бути моім?

 

Такі думки, мов золото - рожеві пасма снувалися по голові самотноі Фанні, і вона чим раз нетерпливійше позирала на годинник. По третій він обіцяв прийти, — прошептала, — чому ж не приходить? Нині має роскритись ціла таємниця, — чому ж його нема? Чи може все те сон, привид моєі роздразненоі фантазіі? Але ні, він держав мою руку в своій, він цілував моі уста — ох, як горячо, як страстно!... Він мусить прийти!

 

— І він прийшов уже! сказав Gотліб, входячи тихо і кланяючись.

 

— Ах, то — — ти! сказала тихо, румяніючись, Фанні. Се було перше „ти“, котре вона йому сказала. Я власне думала о тобі.

 

— А я о тобі й не переставав думати, від коли тебе побачив.

 

— Чи справді?

 

Дальша розмова велася без слів, але для обоіх була дуже добре зрозумілою. В кінци прошептала Фанні:

 

— Але ти обіцяв міні нині відкрити свою тайну: хто ти?

 

— І ти не догадалася доси? Не вивідалася о тім, що тобі котрий будь с твоіх слуг міг сказати?

 

— Ні. Я ні с ким о тобі не говорила.

 

— Я син Германа Gольдкремеря, — знаєш його?

 

— Що? ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

 

— Що? твій батько сватав тебе за мене? коли?

 

— Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

 

— Але що ж сказали моі родичі?

 

— Я не знаю. Бачиться, батько твій був не від  того, але мати була противна і я догадуюсь, що мусіла чимось дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зрушений і розгніваний і проклинав твою матір.

 

— Що ти говориш! — скрикнув Gотліб, — моя мати! і мала би бути противна!... Але ні, додав він по хвили, — се може бути, — така вже єі вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька, ще нині!

 

Лице Gотліба горіло дикою рішучостю.

 

— Коли верне твій батько?

 

— О пятій.

 

— Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюда свою матір, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!

 

І він пішов.

 

— Що за сила, що за рішучість, що за горяче чутє! шептала пяна від роскоши Фанні. — Ні, ні, зовсім не те, що прочі бліді, мізерні кавалєри. Як я його люблю, як бесконечно я його люблю!

 

Між тим Gотліб поквапно пішов до дому. Він уже увідомлений був о тім, що батько знає про єго побут в Дрогобичи. Мати росказала йому все, коли заставивши потаємно дещо з своіх строів, доручила йому жадані гроші. Gотліб нічого не сказав на тоту вість; нова намєтна любов до Фанні прогнала єго гнів на батька; він тепер далеко раднійше був би послухав батькового росказу і вернувся жити до дому, коли б тілько Герман видав був такий росказ. Та ні, Герман нічого не росказував, немов і зовсім не дбав о сина, очевидно ждав, аж той сам покаєся і поверне до него. Gотліб знов сего не хотів. Кілька разів вони стрічалися на улици, але Герман усе творився, немов не знає того молодого, вистроєного панича, а Gотліб знов не хотів перший податися. До дому до матери забігав Gотліб рідко і то все тоді, коли батька не було. Але тепер діло було спішне і він увійшов, хоч йому служниця сказала, що пані є в покою а пан у своім кабінеті. Нехай собі, йому до пана нема ніякого діла.

 

Рифка сиділа в покою, вліпивши очи в повалу. Нещаслива руіна єі духа доходила до кінця, стала тепер на тій порі, коли по великім роздразненю наступає омертвінє, безмисна отяжілість, туманіюча меланхолія. Вона цілими днями сиділа на однім місци, говорила мало і якимось вялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавна невловимо-дика енергія єі волі тепер десь зовсім пропала, роспирслася на кусники.

 

В тім стані одубіня можна було зробити з нею, що хто хотів. Одно тілько осталося в ній живе чутє — любов до сина і ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою зміною, в котрій він бачив ознаку якоісь тяжкоі недуги, але лікарі впевнили його, що се ознаки надмірного роздразненя і ослабленя нервів і що треба тілько супокою, а все буде добре. І Рифка певно досить мала супокою — цілий день ніхто до неі не творився, окрім хіба що слуги закликали йійі до йіди або до постелі. Але знов певно й те, що такий спокій мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неі ліком !

 

Gотліб, занятий своєю любвою, зовсім не вважав на єі стан, але скоро тілько війшов до покою, зараз прямо приступив до діла.

 

— Мамо! сказав він підходячи і сідаючи обіч неі.

 

В єі мутних, погаслих очох засьвітилася живійша іскорка.

 

— Чого, синку?

 

— Чи Лєон Гаммершляg хотів сватати за мене свою доньку?

 

— Лєон? Ага, правда, той поганець, — хотів.

 

— І що ви сказали йому?

 

— Я? Радше умру сама, ніж маю приняти йійі до себе!

 

Gотліб гнівно, майже люто позирнув на ню.

 

— Дурні ви, мамо!

 

— Чому, синку?

 

— Бо я іменно Лєонову доньку люблю і радше вмру, аніж вона мала б бути не моя.

 

Рифка зірвалася на рівні ноги. Слова Gотліба були для неі немов сильним, пробуджаючим ударом.

 

— Се не може бути! сказала вона міцно.

 

— Те мусить бути! сказав Gотліб с притиском.

 

— Але як же ти можеш йійі любити?

 

— Але як ви можете йійі ненавидіти?

 

— О, я йіх усіх ненавиджу, до смерти ненавиджу: і того Лєона і твого батька й йійі, — усіх, усіх тих, що для грошей відрікаються житя і сумліня, та ще й других потопляють ураз іс собою в тій проклятій золотій калужи!

 

— Але що ж вона вам винна? А впрочім, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?

 

— Чи ще можеш питатися?

 

— І бажаєте мойого щастя ?

 

— Більше, ніж собі самій.

 

— Ну, то зробіть то, о що вас буду просити.

 

— Що зробити, синку?

 

Хвилевий вибух давноі енергіі швидко погас в души Рифки і вона знов сіла безвладна і отяжіла, як була перед хвилею.

 

— Підіть самі до Лєона, поговоріть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми як найшвидше заручилися, — уладьте моє щастє!

 

— Твоє щастє, синку?... Добре, добре!— сказала Рифка, не богато розуміючи єго мови.

 

— Так, мамо, моє щастє ! Вставайте, розрушайтесь, ходіть!

 

— Куди, синку?

 

— Адже ж кажу вам, до Лєона.

 

— До Лєона ? Ні, ніколи!

 

Gотліб, не понимаючи недужного стану матери, почав лютитись, грозити, що собі смерть зробить, — і Рифка тим дуже перелякалася.

 

— Але ж добре, синку, добре! Піду с тобою, куди хочеш, лиш не роби собі нічого! Прошу тя, будь супокійний ! Все зроблю для тебе, лиш будь супокійний.

 

І тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примірювала, знимала і знов прикладала одежу, що Gотліб з нетерпячки мусів покликати служницю, щоб помогла йій убратися. В кінци вийшли обоє.

 

Лєон Гаммершляg в дуже добрім настрою сидів в своім кабінеті при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре і перший ладунок церезіни найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тоді будуть гроші, буде можна і далі вести фабрику і взятися до дальшого будованя дому, занеханого на горячий час. Щастє всьміхалося Лєонови, — він чувся сильним і гордим, як ніколи. В тім застукано до дверей і війшла Рифка, бліда, з вигаслими, недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Лєон ніколи ще не видав йійі такою. Незвичайна єі поява і дивний вигляд дуже здивували а по троха й змішали його.

 

— Прошу сідати, — сказав він в відповідь на єі привитанє, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Лєон.

 

— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своім, але все таки...

 

— Дуже міні приємно буде, — відповів Лєон.

 

— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Лєон? — спитала вона нараз.

 

— Але ж — але ж, ласкава пані... Як пані можуть...

 

— Ні, ні, я тілько так спитала, щоб ви, буває в гніві, та не схотіли міні відмовити в тім ділі, сьмію сказати, сьмію сказати, дуже важнім, хоч і не для мене...

 

— О, прошу, прошу!... бовкнув Лєон.

 

— Діло таке. Чи ви, пане Лєон, уже покинули свою колишну думку — злучити до пари наші діти?

 

— Га, що ж робити, — мусів покинув, хоч як міні жаль, — але що ж, коли вашого сина десь нема!

 

— А як би мій син був?

 

Лєон поглядів на ню пильно і добачив нетаєну трівогу вижиданя в єі лици.

 

— Ага, погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусіло щось кепско піти і вони заловляють тепер моєі ласки. Але постій, я тобі відплачуся за колишнє! І додав голосно:

 

— Дуже міні жаль, що й у такім разі не міг бим... Маю вже інші види з моєю донькою.

 

— Ну, як так, то звісно .. Я тілько думала... Розумієся, не в своім інтересі...

 

Рифка путалася на словах. Очевидно відказ Лєона глубоко вколов йійі.

 

— Але як би... як би ваша донька любила мойого сина ?

 

— Моя донька вашого сина? Се не може бути!

 

— Ну, ну, я не кажу, що се так є, — але приймім, як би так було?

 

— Е, байки, фантазіі! Я маю інші види і прошу міні не забирати часу подібними придабашками!

 

Лєон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав о тій можливости, котру вона йому показувала.

 

В тій хвиля дався чути важкий стук кроків на коритари і тутже влетів до кабінету задиханий запилений, спочений жид-касієр Лєонів з Борислава. Лєон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.

 

— А се що? Ти чого прибіг?

 

— Пане, нещастє!

 

— Яке?

 

— Робітники змовилися і не хотять робити.

 

— Не хотять робити? А то чому?

 

— Кажуть, що за мало йім платимо.

 

— То не може бути. Ти хіба пяний!

 

— Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.

 

— Чи тілько при ямах не роблять, чи й при фабриці ?

 

— І при фабриці.

 

— Gott über die Welt! Отсе нещастє! Що ту діяти? Робота на фабриці мусить іти, конечно! Слухай, Шльомо, — бігай на місто, накликай тутка робітників і веди до Борислава, — я сам також йіду.

 

І оба вибігли не зважаючи зовсім на Рифку. Вона чула тоту вість і всьміхнулася по йіх виході.

 

— Га, отсе добре, отсе добре! шептала вона. Так вам треба! Коб ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Gотліб! що він на то скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собі с такою, нехай би шукав собі бідноі, доброі... Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, най буде, що буде!

 

І вона вийшла на улицю, де Gотліб нетерпливо дожидав єі.

 

— Ну, що? спитав він, глядячи йій у очи.

 

— Добре, синку, добре, все добре.

 

— Пристав, приймив?

 

— А якже, а якже! За місяць заручини.

 

— За місяць? Чому так пізно?

 

— Не можна, синку, швидше. Тай чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобі твій вік молодий!

 

І вона почала хлипати, мов дитина.

 

— Мамо, не говоріть так, ви єі не знаєте! скрикнув гнівно Gотліб.

 

— Не буду, синку, не буду!...

 

Але вість тота якось не дуже втішила Gотліба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тоі щасливоі хвилі, чи задля того, що мати сказала йому тоту вість так якось холодно, зловіщо, нерадо, — досить що Gотліб не почував такоі радости, як би йому бажалося. Він ішов мовчки з матірю аж ід домови. Тут вони розійшлися: Рифка до свого покою, а Gотліб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляря.

 

Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вість і о тім самім часі, як і до Лєона, прийшла й до него і він схопившися сейчас казав запрягати і враз із Мортком, що приніс йому сумну вість про робітницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушенях Рифка як була вбрана, так і кинулася на фотель і потонула в своій безмисній мелянхоліі. gотліб в готелю ходив по своій сьвітлиці в зад і вперед, роздумуючи о своім щастю і силуючись бути щасливим. Тілько бідна Фанні, котра з за дверей в боковій стіні чула всю розмову, Рифки і Лєона, кинувшись на свою софку і накривши лице хусткою, гірко-гірко плакала. (Д. б.)

 

 

XVI.

 

Герман Гольдкремер перший раз нині не знав, на яку ступити. Нова, нечувана доси в Бориславі подія робітницькоі змови завдала йому загадку. Прийіхавши вчора вечером до Борислава, він довго в ночи не міг заснути, роздумуючи над тим, що чув і бачив. Як же бо змінився Борислав від часу, як він послідний раз вийіхав з него! Немов яка чародійська сила перевернула все в нім до гори кореньом. Що вперед бувало жиди ходять гордо купками по вулицях і з гори позирають на робітників, тепер жида на улици не побачиш, а за то купи робітників, мов ройі шершенів, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять то співають. Що вперед куди було глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотні рук рушаються, робота кіпить, — тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовваніють, мов брудні кости, з котрих обпало тіло, а млинки зазирають своіми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто сьвіжого воздуха. За то на толоці по конець Борислава, там тепер житє, там рух! З Германового вікна видно дим, що куриться з огнища під величезним кітлом, в котрім робітники варять собі кашу. З Германового вікна чути гомін нарад, чути оклики варти, розставленоі по всіх дорогах, по всіх стежках, ведучих до Борислава.

 

— Чорт би йіх побрав! Що вони собі гадають? думалось Германови, і він нетерпливо ждав осьмоі години, о котрій мали до него посходитися на нараду позапрошувані властивці ям.

 

— Ні, се так не може бути! говорив він сам до себе, ходячи по світлици, — ми мусимо переломати йіх опір. Міні конче потрібно робітників, богато робітників, ще сего тиждня. Я конче мушу ще сего тижня віддати„Спілці визискуваня" цілих пятьдесять тисяч сотнарів воску і взяти від неі гроші. Чорт би там з ними довше зволікав. І Спілка леда день бевхне і ті прокляті розбійники осьде готові якоі погані наробити. Або я дурень різікувати! Коби ще дві тисячі сотнарів видобути,—зараз віддаю тим панам від Спілки, на місци, — а вони най собі роблять, що знають, лиш міні най гроші платять. А добра то річ була, що я поділив законтрактовану масу воску на дві рати, тепер ще пару день, тай перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хіба бог сьвятий знає, але як треба буде, то для мене ще тим ліпше.

 

От так міркував собі Герман, ходячи по світлици і все міркованє єго виходило на той конець, що все було би дуже добре, коби лиш робітники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!

 

— Але вони мусять! То не може бути!... говорив він дальше. Хоч бим мав і переплатити, — все таки я тілько йім не переплачу, кілько міні зиску прийде!

 

Аж в тім він пригадав собі, що вчора післав Мортка, щоби збирав по Дрогобичи всяку голоту, всіх незанятих жидів і христіян, робітників і неробів, водоносів, сьмітярів та глинарів, щоби пообіцяв йім добру плату і провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тоі голоти не буде, він хотів тілько такого перехрестною штукою зломати упір бориславських робітників. Се ж і найліпший лік на йіх недугу, — думав він, затираючи руки з радости. Як побачать, що я можу без них обійтися, що маю своіх робітників, то тоді самі прийдуть, ще й напрошуватись будуть. Ану-ко побачимо, чия возьме!

 

Дивний якийсь гомін, що йшов від толоки і змагався чим раз дужше, притягнув Германа до вікна. Але доглянути він не міг нічого, окрім цілоі купи заляканих жидів, що спішили вулицею до єго дому.

 

— Се що там такого? спитав йіх Герман через  вікно.

 

— Бійка якась! Бються! — відповіли хором жиди.

 

— Хто с ким бєся?

 

— Тутешні робітники бються, але не знати с ким. Якась громада надійшла від Губич, — вони не хотять йіх пустити до Борислава, ну, і роспочалася бійка.

 

Гомін трівав іще хвилю, а відтак зачав притихати.

 

— Гурра! гурра! розляглось за тим у воздусі. Всі жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблідли і затремтіли, але ніхто не казав і слова. Німо і трівожно слухали далі.

 

— Гурра, гурра! роздавалися далі радісні крики, але окрім того „гурра" не можна було нічого більше розібрати.

 

— Прошу, панове, ходіть до покою, порадимось,— сказав по довгій мовчанці Герман.

 

Ледво війшли жиди, ледво усівся гомін привитаня, аж ту отворилися двері і впав блідий і заляканий Лєон Гаммершляg. Одежа на нім була запорошена а декуди й пошарпана, він дихав тяжко і влетівши до покою, кинувся на крісло і довгий час сапав нічого не кажучи. Жиди обступили його і гляділи на него з виразом такоі трівоги, немов се був віщун йіх нехибноі погибелі.

 

— Що сталося, господи боже, що сталося? допитували вони, але Лєон не швидко спромігся на слово.

 

— Gott soll sie strafen! — крикнув він в кінци, зриваючися з крісла. Вони нас усіх вирізати хотять, от що! Розбійники змовилися на нашу душу!

 

— Як? що? Чи правда? Хто казав? Відки знаєте? гомоніли жиди, тремтячи зо страху.

 

— Ніхто й казати не потребував! відповів Лєон.— Сам бачу своіми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!

 

— Я то давно казав: післати по жандармів, най йіх кольбами женуть до роботи! — крикнув оден жид.

 

— Що жандармів? — поправив другий, — що ту порадять жандарми? Ту цілоі кумпаніі війська треба, щоб йіх половину перестріляла!

 

— Але що ж сталося ? допитували жиди Лєона. Росказуйте, як що було!

 

— Погана річ, тай годі. Ранісенько вийшов я на толоку, жду на тих робітників, що казав понаймати в Дрогобичи. На толоці вже йіх, як того гайвороня, — сніданє! І відки вони тілько муки та каші дістають? Та то пару тисяч люда, — цілий день варять тай варять, йідять тай йідять! То вже не без того, щоби йім ктось не допомагав!

 

Лєон замовк на хвилю, щоби додати тим більшоі ваги своім посліднпм словам, а погляд єго, облетівши всю світлицю, упав на Германа, котрий в задумі стояв коло вікна і пальцями тарабанив по шибі. Многі жиди й собі ж туди зирнули, а деякі аж скрикнули, немов просьвічені наглою здогадкою.

 

— Не вже ж! Не може бути !

 

— Або я знаю, — відказав ніби рівнодушно Лєон, здвигаючи плечима. Знати не знаю, але кажу, що гадаю ! — Его погана совість казала єму бачити в Германі свого заклятого ворога, і він вдоволений був тепер, що в серця своіх слухачів кинув іскру підозріня, буцім то весь бунт робітницький — діло Германа, підняте в тій ціли, щоби всіх дрібнійших предприємців, а навіть і Лєона самого приперти до стіни.

 

— Але слухайте ж, що далі було. Іду я собі гостинцем, аж ту міні на зустріч ціла юрба тих голодранців. — Куди? питають. Я зібрався на відвагу: —А вам що до того? кажу. — Нам до того, — відповіли, — не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб ніхто з Борислава не виходив! — Що ви дурниці плетете, — скрикнув я, — не зачіпайте людей на серед дороги. Нічого вам не роблю, дайте міні спокій! — Ну, то дайте ж і ви нам спокій, — відказують,—верніться собі по добру до Борислава, а туди ходити не вільно! Тай не вдаючися зо мною в дальші розмови, за плечі мене, тай назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в сьміх. Стисли мене мов кліщами, відпровадили аж до входу Борислава і пустили. — Ов, біда, погадав я собі, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, — аж бачу, йдуть моі робітники з Дрогобича. Га, гадаю собі, — господи тобі слава, — йде поміч! З Борислава не пускають, але до Борислава чей же пустять. Тай іду напротив них, аж радуюся, що йіх так богато, більше як сто люда! Але ще я не далеко уйшов, аж ту тота проклята варта до них: — Гов! хто йде? крикнули. —Добрі люде, робітники, відповідають тамті. — А куди ту йдете? — От ідем на роботу, туй таки, до Борислава. — Не можна! — Як то не можна?— Так що не можна. Ви хіба не чули нашоі просьби, що ми посилали всюди своіх людей і просили, щоб ніхто через тих кілька день не йшов сюда на роботу, поки ми для всіх ліпшоі плати не дібємося ?— Ні не чули, — кажуть дрогобицькі.—Ну то чуйте ж тепер і просимо вас в добрім способі, вертайте назад, відки прийшли ! — Робітники почали вагуватися, — деякі очевидно мали охоту вертатися назад і почали с тими розбійниками перешіптуватися, — другі знов, хоч може й не вірили тій бесіді, але боялися, що йіх ту така многота зібралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що діяти і що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них і крикнув: — Не слухайте йіх бесіди, люде! Вони розбійники, нероби! Кримінал йім буде, не більша плата! Ходіть до роботи, не зважайте на них! По вісім шісток денно на кождого, — що вам більше потрібно!

 

Ті слова троха немов оголомшили всіх. Приходящі зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тоті стали лавою. — Стійте! не пустимо нікого! Я собі знов кричу: Далі за мною! Гармідер зробився, далі пястуки почали сипатись, штурканці, а далі й камінє... На крик поназбігалося йіх богато, зачалася бійка така, що й сьвіта не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кілька кулаків зайіхало міні то в лице, то по за вуха, то в потилицю, то меже плечі, так що я й не стямився, коли попав в самий найгустійший стиск, а відтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, — бійка вже скінчилася, — приходячі розбіглися в россип і погнали до Губич. Крик, ревіт: гурра, гурра! Аж оглушило мене, — і я видячи, що нічого не пораджу, вернувся сюди. Оттаке то!

 

І Лєон, скінчивши своє оповіданє, сплюнув і закляв ще раз „тим розбійникам“, котрі ні з сего ні з того наробили йім тілько клопоту і готові ще й більшоі біди наробити. Всі жиди стихли на хвилю, всі роздумували над тим, що чули, але ніхто не вмів нічого придумати окрім одного: жандармів і війська. Тілько Герман доси не мішався в йіх наради, а все ще стояв коло вікна і думав. По єго наморщенім чолі і твердо в одну точку впертих очох видно було, що гадка його працює з незвичайною силою. Тай справді, діло стоіло великоі розваги, хвиля приходила рішуча, в котрій не мож було нині ручити за завтра, в котрій треба було добре натужити увагу, щоб пройти ціло через усі закрутини ворожоі долі.

 

— І ще прокляті сьміялися з мене, — викрикував почервонілий від жару Лєон, — коли побачили, як я обшарпаний і обпорошений. Але постійте, побачимо ще, хто буде на посьлідку сьміятися, чи ми, чи ви!

 

— Чи ми, чи ви, — думалось і Германови,— а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка! — і він махнув рукою, немов хотячи зловити щасливу думку, котра в тій хвиля блиснула в єго голові. — Оттак, оттак, се правдива дорога, туди треба йти! Удатися може дуже лехко, а коли удасться, ну, тоді й питаня нема, хто з нас буде сьміятися, чи я, чи ви!

 

Плян воєнний в Германовій голові швидко уложився, і він зараз же виступив на серед сьвітлиці і попросив зібраних о хвилю уваги.

 

— Слухаю ваших рад, і дивуюся, — зачав він своім звичайним, різким тоном.— Жандарми! Чи жандарми заставлять робітників лізти до ям? Ні, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде ліпше, бо нам не порядку треба, а робітників, дешевих робітників! Чи не так?

 

— А вже ж, що так! загомоніли жиди.

 

— Військо! — говорив далі Герман, — се то само, що й жандарми, тілько що нам на додаток усего прийшлось би кормити його, — а пожитку й з него ніякого. Я гадаю, що оба ті способи до ні до чого не здалі.

 

— Але що ж робити, що робити?

 

— Ото ж то й є питанє, що робити ! Я гадаю, що той цілий бунт, то така якась заразлива слабість, на котру ще загальноі рецепти не вигадано, а може й зовсім не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабість почалася, як проявляєся, ну, і після того раду радити. От тут у нас,— то певна річ, що плачено йім доси, як на нинішний голодний рік, за мало.

 

— Що? як? за мало? — загомоніли жиди.

 

— Мовчім, — крикнув насьмішливо Лєон, — пан Gольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбійників,— певно скаже нам пристати на всі йіх жаданя і віддати йім усе, що маємо!

 

— Я в ніякого адвоката бавитися не хочу,— відказав різко але спокійно Герман, — я навіть не хочу бавитися в ліберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляg і не буду тим розбійникам захвалював ніякоі „самопомочи",— я буду тілько говорив яко gешефтсман,  als ein praktischer Geschäftsman, тай годі.

 

Лєон прикусив губи на ті слова, — Германова різка відправа вколола його дуже, але він чув, що не може на ню нічого відповісти і мовчав.

 

— Я ще раз кажу, — говорив далі с притиском Герман, — платилось йім за мало! Ми ту прецінь самі своі, то ми можемо до того признатися між собою, коли нам іде о то, пізнати причину тоі бунтаціі. Адже ж воли не ревуть, як ясла повні! Розумієся, інша річ — признатись до того ту, самі перед своіми, а інша річ, говорити щось подібного перед ними! То би нас зарізало!

 

— О певно, певно! — скрикнули жиди, раді з такого обороту Германовоі бесіди.

 

— Я се для того підношу,— говорив далі Герман, — щоби вас переконати, що ту нема ніяких посторонних бунтарів і що се річ дуже серйозна та поважна, котру треба як найшвидше втихомирити, щоби з неі не виросло яке більше нещастє.

 

— На що вже більшого, як те, що ось тепер на нас упало!

 

— Е, се ще байка, — відказав Герман, — не то ще може бути, коли не зуміємо швидко замовити бурю.

 

— Але як, як йійі замовити ?

 

— Отже ж ту, як бачу, є два способи. Очевидно, що вони до тоі змови приготовилися і то добре приготовилися. Бо зважте все! Більша половина опустила Борислав, по селах висланці йіх попідмовляли народ, не йти сюда на роботу, поживи собі наладили, — одним словом забеспечилися. Але будьте ласкаві, зважте лишень, що все те потребує грошей, богато грошей. А відки у них вони возьмуться ? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно, що не богато. Значиться, одна моя рада була би: сидіти нам спокійно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всі йіх запаси вичерпаються. Тоді вони певно прийдуть самі до нас і стануть на роботу по такій ціні, яку ми йім подіктуємо.

 

Герман при тих словах уважно глядів на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражінє зробить єго бесіда. Вражінє мусіло бути не дуже добре, бо богато лиць геть поперекривлювалося, мов від гіркоі редькви.

 

— Та воно б то добре було, — сказав в кінци Лєон, — ждати! Коби то ми знали, що йім нині-завтра запасів не стане. Але що, як вони забеспечилися на який тиждень або й ще на довше?

 

— А відки ж би у них тілько грошей набралося?— спитав Герман.

 

— Хто знає? — відказали деякі жиди, ззирнувшися з Лєоном.

 

— А довго чекати нам не можна, — тягнув далі Лєон. Самі знаєте, у нас контракти, терміни добігають до кінця, робота мусить як найшвидше кінчитися, — куди ту чекати?

 

— Га, як так, то остаєсь тілько другий спосіб: вдоволити йіх жаданя.

 

— Йіх жаданя!—скрикнули жиди майже всі в оден голос, — ні, ніколи! Радше військо і жандарми!

 

— Але ж панове, — уцитькував йіх Герман, — лякаєтесь тих жадань, немов би вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажіть, будьте ласкаві, котрий знаєте, чого вони жадають?

 

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. І справді, в сей спосіб вони не завдавали собі доси того питаня. Робітники видавались йім доси тілько ворогом, котрого будь що будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозуміти йіх жаданя, о тім вони доси й не думали. Перший Лєон здобувся на слово.

 

— Як то не знаємо? Одного жадають: більшоі плати!

 

— Ну, се ще хто знає, що за більшоі плати, — відказав Герман. Чи хотять, щоби йім підбільшено плату о пять центів, чи в за́-двоє проти попередноі. Коли тілько так в загалі „більше”, то се ще нічого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу, насамперед дізнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може вони й зовсім не того хочуть, або може окрім того й ще чого іншого хочуть? Адже ніхто йіх о то не питався!

 

— Правда ваша, треба спитати йіх самих, почуємо, чочо йім треба! загомоніли жиди.

 

— Але кого ж вишлемо до них в тім ділі? — питався Герман.

 

— Най іде, хто хоче, я не піду, — сказав Лєон.— Се розбійники, роздерти готові чоловіка.

 

— Коли ваша воля здати се діло на мене, — говорив Герман, — то я радо для всіх прийму на себе сей труд.

 

— Добре, добре! роздався гомін.

 

— А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла міні на думку ще одна річ, котра може зробить йіх податнійшими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, — але о хати певно не постаралися. Адже всі вони мешкають в ваших хатах! А що, як би ви зараз нині ще всім виповіли помешканє. Пора вже досить холодна, як на то сеі ночи вітер схопився стоковий, студений і дує, — будуть мусіли зябнути під голим небом, — то зараз почують, що не добре то з нами війну провадити.

 

— Воно то правда, — сказали несьміливо деякі жиди, — але хто знає, чи вони схотять уступитися? чи то йіх ще дужше не роздразнить?

 

— Га, побачимо, — сказав Герман, — а стрібувати, я думаю, можна! Адже що ту великого? Кождий має право виповісти комірникови хату, коли йому сподобаєся.

 

— Ну, стрібуємо, відказали жиди.

 

— А коли так, то підемо! Піду там до них, по— чую, чого вони хочуть. А по полудни, так коло третоі, прошу вас всіх знов до себе,-— почуєте, на чім стоімо, і будемо могли урадити напевно, що нам діяти!

 

С тим жиди розійшлися.

 

XVII.

 

Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище. Він ішов немов нічого не бачучи і ні о що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницькоі варти, що стояла на гостинци.

 

— Гов, — скрикнули на него вартові, — куди йдете ?

 

— Я? До вас іду! — відказав Герман.

 

— До кого до нас?

 

— Хотів бим поговорити з вами по добру.

 

— О чім?

 

— О тім, що час би вам на роботу ставати, часу шкода, а ту стоячи та вартуючи нічого доброго не вистоіте.

 

— Ми то самі знаємо, що не вистоімо, — відповіли деякі із вартових, але що робити, коли з вами інакше годі до ладу дійти.

 

— Ну, ну, — хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як жид, то вже не чоловік. А ми також люде, і знаємо, що кому належиться. Ну що з вами довго говорити, — скажу вам по просту, — адже ви знаєте, що я за оден ?

 

— Як же не знати, знаємо!

 

— Ну, то скажу вам по просту, що тутешні жиди, видячи, що силою з вами не порадити, післали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися поперед усего: чого хочете? чого жадаєте?

 

— Ну, так, то що іншого, так, то розуміємо! радувалися робітники. От ідіть лишень до онтоі хати, — там зараз зійдеся наша рада, то будете могли поговорити. Оден із вартових як-стій попровадив Германа до Матієвоі хати, а другий побіг скликати побратимів і прочих робітників, щоб ішли робити згоду. Не довго прийшлось і ждати Германови. Побратими посходилися, а за ними й ціла юрба святкуючих робітників, котрі не тілько наповнили тісну Матієву хатину, але густо обступили йійі довкола, цікаві, яка то буде згода.

 

В хаті посаджено Германа на ослоні, а побратими і ще деякі старші робітники позасідали коло стола, на тапчані і на припічку. Стасюра, найстарший віком, засів у старшім кінци стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидів на порозі підо дверми.

 

— Скажіть же, пане Gольдкремер, усій громаді, за чим ви прийшли, — сказав поважно Стасюра.

 

— Ну, чого я прийшов? повторив Герман, встав з ослона і глянув по робітниках. Мене прислали жиди: що ви гадаєте? чому не хочете ані самі робити, ані другим не даєте ?

 

— Не можна при такій платі, пане Gольдкремер,— відказав Стасюра. За мало нам платите. Люде з голоду мруть.

 

— Платимо, що можемо! відповів Герман. — Як маємо вам більше платити, коли не мож більше. Кепскі „gешефти“,—відки взяти грошей. Ми самі швидко скапцаніємо, с торбами підемо.

 

— Ну, вже того ви нам не говоріть! А впрочім, пане Gольдкремер, скажіть самі по щирости, що нас то може обходити, що у вас кепскі gешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не пятьдесять, а тілько сорок і девять риньских, то я маю мерти з голоду? Як вам кінці до купи не сходяться при тім gешефті, то ви собі його покиньте,—може на ваше місце прийде другий такий, котрому кінці зійдуться до купи. А ні, то се буде знати, що цілий той gешефт у нас зовсім не виплачуєся і його треба покинути, а взятися до іншого. Але се вже ваша річ! Робітника се нічо не обходить. Ви йому кажіть і лід орати — воля ваша, а тілько платіть йому так, щоб він міг жити по людськи!

 

— Добре ви то кажете, і мудро ви то кажете, — відповів Герман, — ну і най буде по вашому. Не будем о тім говорити. Жиди й самі видять, що так далі бути не може, що треба кождому якось жити, — жиди також люде! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щобисте стали знов на роботу.

 

— Ми також люде, пане Gольдкремер, — відказав Стасюра, — а не ніякі розбійники, як вам може здаєся. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому то й жаданя наші не великі. Отже вважайте, пане Гольдкремер, чого ми хочемо. По перше, щоби робітникам плата була висша, а то: тим, що в яму лізуть, по дванайцять шісток, тим, що на верха, по риньскому, а дітям по вісім шісток.

 

— Ну, — сказав Герман, — на се можна би згодитися. Що далі?

 

— По друге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.

 

— І се не велика річ, — касієрам закажеся, тай не будуть брати.

 

— По трете, щоби в разі, як якому робітникови при роботі лучиться нещастє: смерть, каліцтво чи що, то щоби властивець обовязаний був платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу родину нещасливого хоч через пів року.

 

— Гм, — і се ще може би далося деяк зробити. Ну, і конець?

 

— Та ніби конець, а ніби не конець, — сказав Стасюра, — властиво ще саме найголовніііше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите йійі.

 

— Поруку? повторив здивований Герман. А яку ж вам маємо поруку дати?

 

— І се також не така страшна річ, як на око видаєся. Ми хочемо заложити собі касу, з котроі би був для нас порятунок у всякій потребі. Отже ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець від кождоі кошари вплатив до тоі каси десять риньских, а відтак щоби обовязався так само від кождоі кошари давати тижнево по риньскому. Тай на тім конець.

 

Герман стояв витріщивши очи і не бачив нічого. Се послідне жаданє зайіхало йому мов довбнею в тімя. Доси чуючи скромні і дрібні жаданя робітницькі, він в дусі починав уже сьміятися з робітників, що задля такоі марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він від разу побачив, до чого воно йде с тим жаданєм.

 

— Але що ж вам се за порука? допитував він, чинячися, що не розуміє цілоі ваги робітницького жаданя.

 

— Се вже наша річ, відповів Стасюра. Впрочім, як самі бачите, порука не велика, але що ж діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшоі мати не можемо.

 

— Ще й кпить бестія! думав собі Герман і сам не знав, що діяти с тим жаданєм: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одно і друге видавалось йому однако небеспечним. Швидко він надумався.

 

— Ні, не можна сего, — сказав він рішучо, — такого жаданя й не ставляйте, бо не дістанете! Вигадуйте яку іншу для себе поруку!

 

— Яку ж вигадувати ? Досить нам сеі одноі. Коли ви гадаєте, що сего не можна, то пригадайте ви що іншого, але такого, щоби нам направду ручило.

 

— Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.

 

— Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такі чесні слова! Ні, вже чесне слово іншим разом, а тепер зробіть так, як ми жадаємо. Чесне слово хіба в додатку, — так буде найліпше.

 

— Але люде добрі,—почав уговорювати Герман,— що ви собі гадаєте с такими жаданями? Ви думаєте, що ви ту якісь царі чи самовладники! Не виставляйтеся на сьміх! Жадаєте много, а не дістанете нічого, — то весь Борислав вас висьміє!

 

— Весь Борислав нас висьміє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І на нас тепер прийшла пора посьміятися над вами! Чи ми дістанемо що, чи не дістанемо, се вже потому покажеся, — але на тепер від своіх жадань не відступимо, будь що будь!

 

— Як ваша воля, — сказав Герман, — я скажу властивцям о ваших жаданях і принесу вам відповідь. Бувайте здорові!

 

І він кивнув йім гордо головою і вийшов.

 

— А що, самі видите, — сказав по єго виході Бенедьо, що добре ми втрафили, жадаючи від жидів вкладок до нашоі каси. Все вони дадуть нам тепер, як притисок на них, — але се йім найтяжше прийдеся. А се повинно нас навчити, що іменно на тім ми повинні найтвердше стояти. Будь що будь, — довго вони не можуть опиратися, — треба нам тілько твердо постояти за своім! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кождоі кошари по десятці, то ми зараз на другий тиждень зможемо йім знов таку саму бунтацію під носом зробити!

 

Між тим Герман в тяжкій задумі йшов бориславською улицею. Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже ж як йім від разу з гори тілько грошей скинути, то се винесе кілька тисяч, і вони на тоту суму в кождій хвили зможуть нам зробити ще ліпшу коломийку. А так йіх задурити, щоби відступили від того жаданя, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!

 

Прийшовши до дому, довго ще думав Герман над тим ділом і ніяк не міг додуматися до доброго кінця. Вже й полуднє минуло, надійшла трета година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути від него жаданя робітників. Але почувши йіх, і сьвіту не раді стали.

 

— Ні, не можна, не можна! крикнули всі в оден голос, — се нас зруйнує, се нас с торбами меже хати пустить!

 

— Га, то остаєсь нам одно — чекати, поки йіх засоби не вичерпаються.

 

— І сего не можна!

 

— Та бо ви як діти, — скрикнув гнівно Герман. Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То що ж робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід. Жиди притихли.

 

— Може би можна дещо виторгувати?

 

— Ні, не можна. Вже я трібував — і не заходь з того боку.

 

— Га, то най йіх усі чорти поберуть, коли так! скрикнули жиди.

 

— І я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас поміч не велика.

 

В тій хвили Лєон, що мовчав підчас цілоі тоі перепалки, присунувся до Германа і шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся і на-пів радісно, а на-пів насьмішливо позирнув на него.

 

— Тілько ви знов міні не зайіжджайте з моім вчорашним лібералізмом, — прошептав він, усьміхаючись. Що діяти, Not bricht Eisen, а лібералізм не зелізо!

 

— Такі то ви всі ліберали, поки таним коштом! — подумав собі Герман, — але на голос сказав:

 

— Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зломати на разі йіх упір, а се певно, що йіх троха охолодить. Коби тілько удалося.

 

— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тілько взятися порядно.

 

— Та що таке, що таке ? — допитували жиди.

 

Лєон кільком почав шептати до уха свій проект, котрий мигом на-пошепки рознісся по сьвітлици. Ніхто не важився висказати єго голосно, хоч усі знали, що вони ту „самі своі“.

 

— Гурра, се раз проєкт!—скрикнули радісно жиди. Тепер ми йім покажемо, хто з кого насьмієся, ха, ха, ха! Проведемо! Як кітку за стеблом проведемо!

 

— Так значиться, пристаєте? спитав Герман, коли улягся веселий гомін.

 

— Пристаємо, пристаємо, — розумієся, с тою ключкою.

 

— Коли так, то збираймо ж ся всі разом і ходімо до них. Усі жадані гроші треба йім зложити зараз, з гори, — і завтра нехай на роботу стають!

 

З гомоном вирушили жиди з Германовоі сьвітлиці. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка і довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе і погане, прояснилося при кінци якимось злодійським усьміхом.

 

— Добре пане, — зроблю се для вас,— але прошу вас о поміч в тамтій справі. Якісь погані вісти доходять мене...

 

— Не бійся, я за все стою; що в моій силі, то зроблю для тебе.

 

І за сим оба вийшли до жидівськоі громади, що гомонячи стояла на улици. Але гомін той не був уже такий беспечно веселий, як перед хвилею. Холодний вітер улиці охолодив троха й радість жидів.

 

— А хто знає, чи се вдасться? Різіко, різіко! — неслось в громаді, мов шелест зівялого листя.

 

— Га, що ж діяти, — сказав Герман, — різіко воно є, але у нашого брата кождий крок — різіко, — то вже різікуймо й на тім кроці. Удасться, то добре, — а не вдасться, то ще таки сьвіту не конець і вони нам з рук не вирвуться.

 

Громада йшла улицею звільна, мов в процесіі. Герман пішов передом до Матієвоі хати, щоб перший приніс робітникам веселу для них новину. Слух о жидівській процесіі рухнув уже по Бориславі, — юрба робітників валила позаду жидів, а друга юрба ждала вже проти Матієвоі хати. Але ніхто не знав ще, що се все значиться.

 

— Ну, що? спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по давному, — нагадались ви?

 

— А що ми мали нагадуватися? відповів Стасюра. Наша гадка одна. От чей вам бог післав інший розум на душу.

 

— То зле, що ви такі уперті, — сказав Герман. Але що вже діяти? Таке то наше, бідних жидів. Коли хто з нами по правді не може порадити, то він береся на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоімо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своім слові, — і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка, — прийшов пророк до гори.

 

— Що, ви пристаєте?— спитав Стасюра.

 

— А вже ж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте міні завдячити, чуєте люде. Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас шандарів, військо, але я сказав: Дайте собі с тим спокій! І на остатку побачили, що я маю „рехт“, і пристали на ваші жаданя.

 

— На всі?

 

— А вже ж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всі, щоби вам до рук, туй на тім місци зложити гроші до вашоі каси. Тілько тепер наше питанє: коли ми маємо до тоі каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.

 

— А сего вам на що?

 

— Як то на що ? Адже ж ми платимо. Ану, як хто роскраде гроші?

 

— Ну, над тим би ще мусіла бути рада, — се ще побачимо.

 

— Нехай і так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо — ну, бо мусимо! Але тепер принаймі одно мусимо знати: кілько грошей нині вплине до каси і де тота каса буде находитися.

 

Стасюра не міг на те сам нічого відповісти. Він виліз із за стола і почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матієм і Бенедьом. Всі вони не знали, що й думати о  тій наглій податливости жидів, а Сень Басараб від разу сказав, що боіться, чи за тим не криєсь який підступ. Але Бенедьо, щирий і добродушний, вибив йім з голови підозрінє. Впрочім і сама річ не виглядала на підступ. Коли б жиди хотіли збувати йіх обіцянками, то що іншого, — але вони прецінь хотять давати гроші, а гроші, то прецінь не є нічого фальшивого: возьми до рук, замкни до скрині, і беспечно. Побратими подалися на ті докази і рішили так, що справедливість вимагає щоб і жиди знали, кілько від них грошей до каси вплило, і де тота каса находиться.

 

— Нехай буде по вашому, — сказав Стасюра. Виберіть двох з поміж себе, котрі би були при складці: при йіх очех гроші зложаться до скрині враз іс списом, хто що дав, — при йіх очех скриня й замкнеся, —і так буде й далі, кождого тижня, доки потому ліпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.

 

Нетаєний промінь радости перелетів по Германовім лици на ті слова. Ось уже змагаючийся гомін коло хатини дав знати о приході жидів. Ось уже вони почали входити до хати, дотинаючи рукою капелюха, витаючи робітників уриваними „дай бо’ — “. Герман кількома словами по жидівськи росказав йім, яка стала умова, і вони швидко порозумілися, щоб при складці були Герман і Лєон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступали дрібні властивці: ті платили с квасним виразом, з оханєм, деякі торгувалися, другі по просту не додавали по риньскому та по два. Більші властивці платили з жартами, с притиками, — деякі давали по одинайцять і по дванайцять риньских,— в кінци Лєон дав двайцять а Герман аж пятьдесять. Робітники тілько позирали по собі, — за хатою раз по раз роздавалися радісні крики, — се робітники витали свою першу побіду в тяжкій війні за поправу своєі долі. Першу — і посьлідну на разі!

 

Складка скінчилася. Перечислено гроші. — йіх показалося звиш три тисячі. Сень Басараб із порога прокричав тоту суму цілій робітницькій громаді. Радість була без кінця. Германа і Лєона трохи на руках не несли,— вони тілько всьміхалися, почервонілі і спочені від задухи, що стояла в тісній, людьми набитій хатині. Гроші вложено до окованоі скриньки, котра мала стояти в Матієвій хаті. Серед загальноі шумноі радости жиди віддалилися.

 

— Гурра! Наша взяла! Гурра! — кричали довго ще робітники, ходячи товпами по Бориславі. Веселі пісні роздалися від одного кінця до другого.

 

— А завтра до роботи,—говорили деякі зітхаючи.

 

— Ну, і що ж! Не вік же нам сьвяткувати. Просьвяткували три дни, як великодні сьвята, хіба не досить? Се був наш правдивий Великдень!

 

— А ви, — говорили деякі на радощах Матієви і Сеневи, — пантруйте нам нашоі каси, як ока в голові. Три тисячі срібла, — та ж то сума!

 

— Ану, панове ріпники, нафтарі, мазярі, — чия ласка зараз до роботи? — голосили по улицях надзорці. До вечера пів шахти! Ану, ану!

 

Товпа робітників валила за ними.

 

В Лєоновій фабриці від першоі хвилі, як згода стала, — вже горіла робота. Квапно діялось Лєонови. Він хотів завтра скінчити цілий ладунок церезіни, щоби до кінця тижня упакувати і вислати до Россіі. Він аж горів з нетерпливости через тоті дни примусового сьвяткованя, а й Шеффелеви було якось не до соли. Тепер же він ледво міг діждатися згоди, а зараз туй таки закликав Бенедя і других тих, що вперед робили на єго фабриці, і післав йіх до роботи.

 

Пізно в ночи вернув Бенедьо до хати. В хаті не було нікого. Матій також був на роботі, — сам Герман конче просив його, щоби робив при єго ямі, по пятнайцять шісток обіцяв, і старий Матій на радощах подався. Яма була глубока, але більша єі часть була забита, — нафти не було. За то в глубині около двайцять сяжнів ішов перший поверх штолень, о пять сяжнів низше другий поверх, далі третий, в котрім тепер робилося. Яма була богата, — штольні давали денно около десять сотнарів воску, а таких богатих ям було у Германа звиш вісімдесять. І Матій прийшов з роботи пізно в ночи, змучений, ледво живий, і скоро тілько до хати, кинувся на постіль і заснув як колода. Він і не бачив, як оподалік за ним на пальцях скрадався улицями Мортко, як він, коли Матій увійшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сіней і скулився в кутику, як в кінци, коли Матій замкнув двері, розібрався і заснув, — тихесенько вповз до хати, висунув з під печі скринку з грішми, взяв йійі під паху і поповз із хати. Ніхто не бачив сего, хіба блідолиций місяць, що час від часу боязко визирав із за хмари. І ніхто не чув, як калатнув деревяний замок в сіняних дверех, як рипнули двері, як почупкав Мортко долі улицею; — ніхто не чув сего, хіба холодний вітер, що різко шумів з устоку на Борислав і стогнав і завивав у крутих берегах недалекоі річки.

 

На другий день крик і гвалт зробився в Матієвій хаті — скринька, робітницька каса, пропала без сьліду!

 

На другий день усі робітники пізнали, що вони завчасно сьміялися! Жиди стрінули йіх з насьмішкою, а то й з наругами і погрозами. Плату від разу знизили ще низше попередноі, а на безсильні проклятя і погрози обдурених робітників відповідали тілько сьміхом.

 

— А щоб ви знали, дурні gойі, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми ні з сего ні з того будемо вам касу складати? Постійте троха, випчихайгеся! Борислав, то ми! І ми тепер сьміємся з вас!

 

XVIII.

 

З дивним якимось прочутєм вибирався Ван Гехт  з Відня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тім новім, незнакомім для него сьвіті ждуть єго чи-малі бурі і пригоди, жде його чи-троха гризоти  і прикрости. Але розум і писаний та легалізований контракт говорили йому, що в тім новім сьвіті жде його маєток і достаток, і він не мав причини не вірити сему  другому, виразному голосови.

 

Вибираючися в далеку і непевну дорогу, він подумав, що придався б йому помічник, і гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де він і що з ним сталося? Він побіг до поліціі, — там вказали йому помешканє єго колишнього асістента. Але в помешканю Ван Гехг асістента свого не застав, — від кількох місяців вийіхав. Куди вийіхав? — Сего не знали на певно, — знали тілько те, що вийіхав кудись nach Polen. Хоч Ван Гехт і не дуже наклінний був до підозрінь, але його застановило, куди таке nach Polen міг вийіхати Шеффель. А шкода, що єго нема, — думалось йому, — міг би був при мині гарний гріш заробити!

 

Аж ось перед самим вийіздом з Відня одержав Ван Гехт письмо з Россіі від одного високого достойника, мабуть члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з єго проектом достави церезіни і для чого наміри єго розбилися і чи може він продав свій патент „Спілці земного воску", котра давно вже зробила с св. сінодом контракт о тоту доставу, зложила 100.000 рублів кавціі і швидко має постачити перший ладунок, 50.000 сотнарів? Грім з ясного неба не був би так перелякав бідного Ван Гехта, як се дружне письмо. А се що такого? скрикнув він. Се відки така кара божа на мене? Хто сьмів, хто міг міні се зробити? Мов опарений кидався він сюди і туди, не знаючи, що діяти. Телєграфічно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести єму, с ким стоіть в контрактах тота „Спілка земного воску" і відки надієся присилки церезіни, — але достойник не відповідав, бо мабуть і сам не знав. Тоді Ван Гехт побіг з листом достойника і с своім патентом до прокураторіі державноі, звіщаючи йійі о наміренім на єго шкоду ошуканстві. В прокураторіі сказали йому: Добре, винайдіть ошуканця, а можете бути певні, що він буде укараний. Ба, винайдіть ошуканця! Коби то він знав його, коби знав, де він є! Мов лихорадкою битий побіг Ван Гехт до уряду цлового і виєднав роспорядженє, щоби по причині узасадненого підозріня о ошуканство всі посилки земного воску, йдучі з Галичини до Россіі і Румуніі, підлягали докладній ревізіі, а коли б між ними показалася церезіна, то щоб була притримана і яко corpus delicti відослана до прокураторіі державноі. Сам своім коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван Гехт розтелєграфував те роспорядженє по всіх награничних коморах, додаючи від себе обіцянку щедроі надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван Гехт аж відотхнув, і швидко зібравшися, рушив в дорогу.

 

Але думка єго, до дна розворушена, не переставала вертітися коло одного питаня: хто се міг міні зробити? Очевидна річ, тілько дві можливости показувались йому, або хто небудь злучайно, не знаючи о єго патенті, винайшов церезіну окремо від него, — або Шеффель, котрому звісний був єго секрет, — видав його. І коли перша можливість, чим більше в ню вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то за те підозрінє на Шеффеля що хвилі набирало більше сили і правдоподібности. Несподіваною а сильною підпорою того підозріня послужило й те, що він чув о Шеффелєвім відйізді nach Polen.  І Ван Гехт постановив собі, скоро прийіде до Дрогобича, розвідувати боками, чи не дізнаєсь дещо про Шеффеля.

 

Щастє сприяло Ван Гехтови. Прийіхавши до Дрогобича, він ве застав Германа дома, але застав тілько карточку від него, щоби був ласкав потрудитися до фабрики і оглянути церезіновий відділ, уладжений після єго пляну. Він пойіхав до фабрики. Там застав як-раз будовничого, котрий кінчив уставлюванє кітла. Оглянувши церезіновий відділ, Ван Гехт висказав будовничому своє повне вдоволенє, а що будовничий, скінчивши своє діло, мав саме вертати до Дрогобича, то Ван Гехт запросив його до повозу, на котрім він сам прийіхав. Посідали. Розговорилися по дорозі. Будовничий росказував Ван Гехтови про Борислав і про те, що там учора вибухли якісь непорядки, о котрих доси нічого ще певного не знати. — Певно звичайна хлопська непокірливість, нічого важного! додав він с погордою. Далі перейшла бесіда на другі бориславські обставини, на стан восковоі продукціі і воскового ринку. З розмови показалося, що про нову церезіну будовничий нічого ще не знає, — і Ван Гехт почав думати, що годі буде від него що небудь дізнатися о тім, чого йому треба. Але будовничий розговорився і говорив уже, що єму слина на язик принесла.

 

— Я вам кажу, що ціла та штука не довго потріває, — балакав він, — леда день, і все попелом розвієся, збанкротує. Дрібні властивці держаться тілько якимось чудом божим, і треба тілько якого небудь злучайного припадку, щоб усе те пішло с торбами. А й між більшими властивцями, розумієся крім одного Германа Gольдкремера, нема ні одного солідного gешефтсмана. Усе швіндель, усе дурисьвіти! От прошу вас, тут оден з найбогатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, і хотячи замаскуватися, говорить міні, що се має бути паровий млин. Дає міні плян, — вже й забув, чиєі то роботи той плян був. Ну, нічо, — зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин, — але гадаю собі, коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобі буде млин. А він дурень, скоро при перших закладинах, тай зараз проговорився, і ще й мене скомпромітував! Ну, скажіть же, чи мож с такими людьми солідне діло мати?

 

Ван Гехта не дуже зацікавило се оповіданє. Але щоб не показатися нечемним і таки чимось піддержати розмову, він спитав будовничого:

 

— То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете міні сказати, що в ній такого новомодного?

 

— Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тоі я не провадив. Але коли ви с тим ділом близше знакомі, то я вам скажу, якого сістему се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собі пригадую, — плян фабрики був роботи якогось Шеффеля, — певно будете знати єго сістем фабрикаціі?

 

Ван Гехт аж зірвався з сіджіня, мов прошиблений наглим ударом елєктричноі батеріі.

 

— Шеффеля, кажете? І що, фабрика тота вже готова ?

 

— О, давно готова. Кажуть, що робить день і ніч.

 

— А властивець тоі фабрики зовеся —?

 

— Лєон Гаммершляg.

 

Ван Гехт записав собі імя в нотатці.

 

— А не можете міні сказати — даруйте, що вам так наприкряюся — де находиться тота фабрика ?

 

— По конець Борислава. От сею дорогою як пойідете в долину, понад ріку, через онто село — звеся Губичі — і не дойіздячи до Борислава, на ліво, над річкою.

 

— Дякую вам. Мене дуже інтересує той новий сістем фабрикаціі, — мушу пойіхати ще нині звидіти тоту фабрику. Бувайте здорові!

 

Карита зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з укладностю старого елєgанта стиснув Ван Гехта за руку, вискочив з карити і пішов до свого дому.

 

Ван Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а відтак казав везтися до Германового дому на обід.

 

— Нехай і так, — думав він сам собі по дорозі, тепер маю його в руках, не втече міні ніяким способом!

 

XIX.

 

Щасливий, розрадуваний і пристроєний, мов на празник, увійшов Gотліб до сьвітлиці, в котрій сиділа Фанні. Се перший раз мав він бачитися з нею пісьля щасливого уладженя йіх діла між єго матірю а єі батьком. Він ішов, землі під собою не чуючи: голова єго повна була образів щасливоі будущини, серце повне було несказаноі намєтности, невгасимого жару. Якою то він застане йійі? Як вона любо усьміхнесь йому назустріч, як пречудово румяніючнсь впаде в єго обнятя, похилить прекрасну головку на єго плече, — як він буде цілувати, пестити, голубити йійі! Все те, мов рожеві, запахущі блискавиці, стріляло в єго уяві, і він не йшов а летів, землі під собою на чуючи, щоби як найшвидше побачитись з нею.

 

Але що се? Ось вона стоіть при вікні, плечима до дверей, з головою опертою о шибу, і чи не чує єго приходу, чи не хоче обернутися. На ній сукня з якогось сірого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає; ані одна скиндячка ані ніякий блискучий металевий стрій, котрі вона так любить, — нічо не показує, що вона чогось надієсь хорошого, радісного, празничного. Тихенько він наблизився до неі, взяв йійі за плече і нахилився, щоб поцілувати в лице, коли разом відскочив, мов опарений, побачивши, як рясні сльози плили з єі очей і почувши рівночасно єі придушені, хлипанєм переривані слова:

 

— Іди геть!

 

— Се що такого? Фанні, що тобі сталося? Фанні, серце моє, чого ти плачеш?

 

— Іди геть, не говори до мене!

 

— Як то не говорити? Що ж се такого? Чи вже я тобі такий ненавистний, такий огидний, що й поглянути не хочеш на мене, Фанні ?

 

І він знов положив своі руки на єі плечі, стискаючи йіх легенько. Фанні ще дужше заплакала, але не оберталася.

 

— Іди геть! Хіба ж не знаєш, що нам розлучитися треба, що нам с собою не бути?

 

— Нам? розлучитися? Се ти що говориш, Фанні? Ти недужа, чи що такого? Нам не бути с собою? Хто се сьміє казати?

 

— Мій батько.

 

— Твій батько? А се коли? Адже недавно, позавчора, він дав своє слово моій матери, — хіба ж він міг взяти назад своє слово?

 

Фанні мимоволі обернулася, слухаючи єго слів, — вона й сама не знала, що се значиться.

 

— Але ж противно, Gотліб, — іменно твоій матери мій батько казав, що не дасть мене за тебе, що має зо мною якісь інші види.

 

— Але ж мати зовсім противно казала міні!

 

— А я тобі кажу правду, — я все чула!

 

— То моя мати ошукала мене?

 

— Вона може так тілько .. щоби ти не турбувався...

 

— Господи, то воно й справді так ? Ні, се не може бути! Що я винен твому батькови, що ти йому винна, Фанні, що він хоче нас живих зарити в могилу?

 

— Я не знаю, Gотліб!

 

— Але ні, ні, ні, — і при тім він з лютости тупнув ногою, — се не може бути! Я не дам с собою грати, мов с котятем. Я не котя, Фанні, — я вовк, я вмію кусати!

 

Він почервонів як бурак, єго очи почали заливатися кровю, лютість затамувала йому дух. Фанні дивилася на него, мов на сьвятого. Ніколи він не видався йій таким хорошим і принадним, як в тій хвили дикоі лютости. По хвили передишки Gотліб говорив далі вже троха лагіднійше:

 

— Але скажи ти міні, бога ради, Фанні, через що твій батько не хоче дати тебе за мене?

 

— Не знаю,—відповіла Фанні. — Міні здаєся, що він має якийсь гнів на твоіх родичів.

 

— А ти Фанні, ти, — і він з диким жаром вдивлювався в єі очи, — ти — чи пішла би за другого, як би твій батько казав тобі?

 

— Gотліб, як можеш ти так питати мене? Ти ж знаєш, я виплакала б своі очи з жалю за тобою, я вмерла би швидко, — але против батьковоі волі не пішла б.

 

— Так ти мене любиш?

 

— Gотліб! — І вона впала в єго обнятя. Жаль і грозяча розлука додавали сили йіх пестощам, сльози доливали жару йіх поцілуям.

 

— Але які види може твій батько мати с тобою, Фанні ?

 

— Або я знаю! Адже знаєш, мій батько богатий, має звязки з усякими купцями та банкирами, — може хоче мене віддати за котрого з них.

 

— Прокляте богацтво! воркнув крізь зуби Gотліб.

 

— Я би воліла, щоби мій батько був бідний, — сказала сумовито Фанні, — тоді він потребував би ласки твого батька і з радостю віддав би мене за тебе.

 

Очи Gотліба заіскрилися при тих словах дівчини. Він кріпко стиснув єі руку, так що вона аж скрикнула.

 

— Добре мовиш, Фанні, — сказав він рішучо, — і я так кажу! Бувай здорова!

 

— Куди йдеш ?

 

— Не питай! Я постараюсь усунути всі завади, що стоять в дорозі нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би ту — — —

 

Вона не дочула єго слів. — Мов громова хмара вибіг він з Лєонового дому і в бідноі Фанні трівожно стискалося серце.

 

— Що він хоче зробити? прошептала вона. — Він такий бистрий і палкий, він так горячо і безпамятно любить мене, що готов наробити якого лиха. Господи, хорони його!

 

А Gотліб вийшовши на улицю, став на хвилю, немов роздумуючи, куди йти. Далі стрепенувся і погнав до дому.

 

— Мамо, — скрикнув він, впадаючи до материного покою, — по що ви одурили мене ?

 

— Як, коли?

 

— По що ви сказали, що Лєон прирік віддати свою доньку за мене?

 

— Або що, не хоче?

 

— Адже ж він і вам казав, що не хоче? чи ні?

 

— Та так. Поганець він, синку, — я тобі давно казала, щоб ти з ними не заходився! —Все те говорила Рифка, мов сонна, мов із яких неясних столітних споминок. Але Gотліба тота сонливість вивела з терпцю. Він тупнув ногою, аж вікна забреніли и крикнув:

 

— Мамо! Раз я вам казав, щоб ви говорили зо мною по розумному! Раз я вам сказав, що люблю Лєонову доньку і що вона мусить бути моєю, то ж не говоріть міні нічо против неі! Розумієте, чи ні?

 

Рифка тремтіла всім тілом від тих грізних слів, котрих значінє вона лиш через половину розуміла, — і мов причарована не зводила очей з єго лиця.

 

— Та добре, синку, добре, — але чого ж ти від мене хочеш?

 

— Я хочу, щоб Фанні була моєю.

 

— Та що ж, коли той поганець не хоче дати йійі за тебе.

 

— Мусить, мамо!

 

— Мусить? А як же ти його всилуєш?

 

— Ото ж о тім я хотів з вами порадитися, мамо.

 

— Зо мною? Що ж я тобі в тім пораджу? Ти, синку, маєш свій розум, ліпший, ніж мій, —радь собі сам!

 

— А так, ви розгнівали Лєона, відопхнули його, а тепер „радь собі сам“! Виджу, виджу, як ви мене любите!

 

Рифка захлипала, мов мала дитина.

 

— Синку, синку, лиш того міні не кажи! Все, що хочеш, лиш того міні не кажи, що я тебе не люблю.

 

— Ба, як же маю не казати, коли ви всему мойому лиху винні, а тепер і порадити не хочете, як з того лиха випутатися.

 

Бідна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада буда подумати і придумати щось дуже, дуже мудрого дла свого сина, але єі недужі, надломані і блудні думки мішалися і розлазилися без ладу і складу,— вона прибирала тисячі рад, одну за другою, і не висказавши нічого відкидала йіх, видячи, що всі ті ради безумні і зовсім не ведучі до ціли.

 

— Ти, ти, синку, піди до него і проси його... або ні, ліпше, намов деяких ріпників, щоб його добре вибили... або ще ні, найліпше би було трутити того поганця де з моста в воду,—або ні—ох, що то я хотіла сказати — —

 

— Дурні ви, мамо!

 

Рифку врадувало те слово, — воно зняло з неі страшний тягар — думанє.

 

— А видиш, синку, я тобі то казала, що я нічого путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вісімнайцятий! Ох моя голово, моя бідна, дурна, нетямуща голово! — І Рифка тяжко заридала, сама не знаючи, чого.

 

Нараз вона стрепенулася, живійша іскра заблисла в єі оці.

 

— Слухай, синку, що я придумала!

 

— Що таке?

 

— Він казав, що має інші види з донькою,—певно за богача якого хоче йійі дати.

 

— А певно.

 

— Як би він був бідний, то дав би доньку за тебе.

 

— А певно.

 

— Ну, а хіба ж то така велика річ з богача зробити бідного?

 

— Не велика.

 

— І я так думаю. Піди в ночи і підложи огонь під єго кляту фабрику, — все єго богацтво за годину з димом піде, — і донька єго буде твоєю!

 

Gотлібови очи заярілися рішучим огнем.

 

— Добре кажете, мамо! І я сам так гадаю. Дякую вам!

 

І він побіг з покою, оставивши Рифку саму з єі думками Вона зразу сиділа безсильна, втомлена незвичайною працею думок, — сиділа і всьміхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синови. Лице єі в тій хвили мало вираз того ідіота, що регочеся, відтявши голову свому любленому котови. Але не довго трівав той ідіотичний супокій. Ні відси ні відти налетіла яснійша хвиля,— Рифці разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, — йій разом показалося, що єі син підкрадаєся з засьвіченим віхтем під якийсь високий, темний будинок, що підпалює його, втікає, його ловлять, бють, кують в кайдани, вкидають в якусь глубоку-глубоку підземну вохку яму,—і вона в страшенній роспуці вхопилася за голову обома руками і микаючи на собі волосє, скрикнула:

 

— Мій сину! Мій сину! Вернися!

 

Але Gотліб був уже далеко і не вернувся.

 

XX.

 

І знов побратими зійшлися на нараду в Матієвій хаті. Мов з хреста зняті сходилися вони, мов розбиті засідали вони на лавах, с похиленими очима, не сьміючи зирнути оден на одного, немов то вони були винні тому нещастю, котре постигло цілу робітницьку громаду. А вже ж найдужше подався Бенедьо. По єго впалих, помутнілих очох, по єго пожовклім, аж зеленім лици, по єго надломаній, похиленій поставі, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила єго жизні підтята, що усьміху не буде вже на тих зівялих устах, що він жиє вже немов чужим, позиченим житєм, що робітницьке нещастє вбило, роздавило його. Кілько він перетерпів в тих двох днях! З яким болем виривав він із свого серця одну за другою золоту надію! Перша хвиля, коли вони з Матієм побачили, що двері незамкнуті, а відтак, мов якою зловіщою рукою перті, переконалися, що скриньки нема, — тота перша хвиля, то була певно найтяжша, найстрашнійша хвиля в єго житю. Всі сили разом опустили його, все тіло так і застило на місци, вся память погасла, він стояв мов паль і не міг поворухнутися. Звільна ажень вернула єго память, щоб тим тяжше мучити його. Що скажуть робітники ? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша йіх думка така, що оба вони, підкуплені жидами, видали йім касу? Тота страшна думка огнем палила єго серце. І воно зовсім лехко може бути, — шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, — адже два нас у хаті, вилому нема ніякого, сьліду ніякого, — очевидна річ, що взято скриньку при нас і на нашім сьвідомі! І я —зрадник! Я, що ціле своє житє, цілу свою душу вложив в тоту справу, — я мав би причинитися до єі обаленя!... І хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно і регочучись признався перед Матієм і перед другими робітниками, що се він викрав касу, що вона находиться в далеко беспечнійшім сховку у Германа і що „хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам піде до діри за недозволені складки", — то від сего признаня не полекшало Бенедьови. Думка єго винаходила чим раз і чим раз нове тернє, котрим могла все на ново ранити своі власні кріваві рани. Хто бачив його підчас робітницькоі змови, охочого, невтомимого, радісного, все задуманого і все готового радити другим і додавати відваги, — а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, — той був би подумав, що се або не той чоловік, або що він перебув яку тяжку недугу. І Бенедьо справді перебував тяжку недугу, з котроі — сам він те бачив — виходу для него не було.

 

Не меньше подалися і другі побратими, особливо Матій и Стасюра. Тілько брати Басараби не змінилися і, бачилось, не дуже сумували. Ба що більше, на йіх лицях виднілось щось немов потаєна радість, немов отсе сповнялось те, чого вони давно дожидали.

 

— Що ж, побратими, — сказав Андрусь по хвили важкоі мовчанки, — наш красний сон скінчився, — розбуджено нас!

 

Ніхто не відзивався на ті слова.

 

— Що сумувати, братя, — заговорив знов Андрусь і голос єго ставався чим раз мякший, — сум не поможе. Що впало то пропало, і воно, вірте міні, мусіло так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то с самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати по добру! І то велике діло, що ми такого доказали, як отсе перед кількома днями! А се вони би чи тепер чи в четвер таки зробили. Ніщо нам тепер і думати о тім, щоби поступати з ними так як доси!

 

— Так що ж діяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — не вже ж опустити зовсім руки і здатися на йіх ласку?

 

— Ні, і ще раз ні! — живо підхопив Андрусь. Ні, побратими, — наша війна з жидами іно що зачалася, але ще зовсім не скінчилася. Се доси, то був тілько жарт,— тепер нас чекає правдива, велика, горяча битва!

 

В словах Андруся було тілько сили, тілько жару і завзятя, що всі мимоволі ззирнулися на него.

 

— Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно сьміються з нас, що Борислав, то таки ми, робучі люде! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годі, — стрібуємо ж не так !

 

— Ми й доси, Андрусю, не... не зовсім добрим способом воювали. Вони відплатили нам тілько зуб за зуб.

 

В тих болющих словах був такий острий, глубокий закид, що Сень Басараб, котрий пикаючи люльку сидів на порозі, зірвався на рівні ноги и поступив пару кроків до Бенедя.

 

— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! сказав він с притиском. Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей і твоя чиста війна не була б могла зачатися.

 

— Я не випоминаю нікому нічого, — смирно відказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусіло бути, що така вже наша нещаслива доля, що тілько неправдою з неправди мусимо видобуватись, — але, побратими моі, вірте мому слову, чим меньше неправди буде на руках наших, тим певнійша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своіх ворогів!

 

— Ба, як би то вороги также так само думали і также чесно з нами поступали, то тоді певно й ми мусіли б йім дорівняти, а то й випередити йіх! — сказав Андрусь. Але тепер, коли правда, звязана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що заким правда по правді розвяжеся, неправда й зовсім заріже йійі. Але не о тім ми мали нині говорити, братя, а о тім, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тілько одна дорога осталася,— але поки скажу своє слово, хто знає, може з вас котрий вигадає що іншого, кращого .. делікатнійшого, — бо моє слово страшне буде, брати ! То ж прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..

 

— Я — нічого не скажу Я не знаю, що нам тепер робити ! Хіба зачинати на ново утрачене.

 

— Еге-ге, далека дорога, тай то мости позривані. Ні вже, що іншого придумай!

 

Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?

 

— А ви другі, знаєте який спосіб? спитав Андрусь. Говоріть!

 

Ніхто не говорив. Усі сиділи с понуреними до долу головами, всі чули, що наближаєся щось страшне, якесь велике знищенє, — але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.

 

— Ну, коли ніхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася — підпалити се прокляте гніздо на всі штири роги. Се моє слово.

 

Бенедьо здрігнувся.

 

— Не бійтеся, невинні не потерплять по при винних. Усі вони винні!

 

Мовчанка стояла в хаті. Ніхто не перечив Андрусеви, але й притакувати йому якось ніхто не важився.

 

— Ну, чого ж ви сидите, мов порізані ? Не вже ж ви такі вояки, що війни боітеся? Згадайте лишень, в якій думці поприступали всі ви до побратимства. Адже ж у нас ще є карбовані палиці, — і нема ту й одного жида в Бориславі, на котрого би у нас карбів не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нині день обрахунку, тілько що до давних карбів прийшов ще оден новий, найбільший: що вони ошукали и обікрали цілу робітницьку громаду, що вони показали тим способом виразно, що хотять нас по вік віку держати в безвихідній неволи. Чи треба ж вам ще чого більше? Я думаю, що сей оден карб стачить за всі!

 

— Але що ж се буде за обрахунок: запалите кілька хат, кілька магазинів, і або вас полапають і посадять до криміналу, а як ні, то жиди знов скажуть: трафунок!

 

— О, ні, не так воно буде. Коли приступати до такоі війни, то вже с цілою громадою, сказав спокійно Андрусь.

 

— А хіба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, і всі ви пропадете.

 

— І так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те діло і обіцяє руку до него приложити, добере собі десять, двайцять таких, котрим може завірити, і не кажучи йім нічого, скаже йім в означенім часі зібратися на означенім місци. Тоді дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.

 

— Але ж робітники тепер люті, роздратовані на жидів, готово статися ще яке більше нещастє, — говорив Бенедьо далі, заступаючися всякими хоч і найслабшими поводами від страшноі певности.

 

— Се тим ліпше, тим ліпше! аж скрикнув Андрусь. Тепер найліпше вдасться моя війна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбільшу поміч, і за то я сердечно дякую тобі!

 

— Ти страшний, Андрію! — зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.

 

— Я такий, яким зробило мене житє і вони, закляті вороги моі! Слухай, Бенедю, слухайте й ви, побратими, моєі повісти, — будете знати, що навело мене на гадку, завязувати таке побратимство для пімсти на жидах. Отець наш був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованю панщини, — отець наш взяв у пана пропінацію, щоб не допустити жида до села. Хісна з тоі пропінаціі великого він не мав, але то схіснував, що околичні жиди страшно на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горівки не розливав і з усіх селів народ ішов до него. Жиди за тото бий-забий на него. З разу зачали перед паном крутитися, щоби батька підкопати, але пан знав батька і не вірив жидам. Видячи, що з того боку нічого не дібються, жиди взялися на інші способи. Підмовили злодійів, а йіх тоді богато було по селах, — зачали вони шкоду робити батькови. Раз пару коней зо стайні вивели, то знов куфу горівки випустили, то до комори підкопалися. Але й тим способом батька не могли підтяти. Крадіж винайшлася, а ті, що куфу випустили, самі видалися і мусіли заплатити шкоду. Тоді жиди, що робити, підпалили нас. Ледво ми з душею повихапувалися, — все згоріло. Отець наш був сильний, твердий чоловік, — тілько нещастя не зломало його. Він кинувся сюди-туди, до пана до сусідів,—запомогли його, почав він знов ставати на ноги. Тоді жиди підмовили кількох піяків, давних панських льокайів, щоби забили батька. Вони напали на батька в ночи серед дороги, але батько вправився з ними, і одного заголомшеного приволік до дому. До всего признався, хто його намовив і що дав. Батько до суду, — пішли два жиди сидіти. Тоді другі взяли і строіли батька. Закликали його немов на перепросини і дали щось, — як прийшов, так зараз і ляг, мов підкошений, а до тижня і вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комісію, комісія викрила отруту,— але не було кому настояти і справа замялася. Ще й матери жиди пригрозили, щоб і писнути не сьміла, бо інакше нещастє буде. Мати злякалася і дала спокій. Але не довго жиди дали нам спокій. Вони очевидно завзялися зовсім зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холєру, лишились ми с Сеньом, сироти-підростки. Замісць нашого батька взяв уже був пропінацію жид, — отже то він тепер присікався до нас. Сюди-туди він вкрутився за опікуна над нами і взяв наш грунт в уживанє а нас на виховок. На Бани й тоді вже жидів було досить, і се була не дивниця, що жид опікувався над християнськими сиротами. Зазнали ж ми тоі жидівськоі опіки! З разу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горілочки додавав. Але чим далі, тим тіснійше і в кінци повернув нас зовсім собі в наймитів-попихачів. Ми зачали допоминатися свого грунту, але жид тимчасом умів уже так покрутити с панами і з громадським урядом, що нас зовсім відсудили від грунту. Але жид не чувся ще спокійним і старався нас зовсім позбутися. Зачав намовляти урльопників, щоби нас били; далі підкупив війта, щоби вставився у асентерунковоі комісіі, щоби нас заасентерували до війська. Але ми все перебули і вислуживши в війську, прийшли назад до села. Жид затремтів; він знав, що ми не подаруємо єму свою кривду і старався випередити нас. Запросив нас до себе буцім то на гостину і хотів потроіти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пізналися на тім і нагодували силоміць самого жида тою стравою, котру нам приладив Через тиждень його не стало. Тоді ми покинули своє село і пішли сюда, а по дорозі поприсягли собі до смерти своєі мститися на жидах. Ми постановили собі робити з ними так, як вони з нами, підмовляти напротив них як найбільше людей,  шкодити йім де мож і то так зручно, щоби вони й самі  не знали, відки на них паде лихо. Від того часу минуло вже десять літ. Як ми доси сповнювали свою присягу, о тім не буду оповідати. Але найбільша наша пімста тепер наближаєся і хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за своі і за громадські кривди, той піде з нами в тій потребі!

 

Посьлідні слова сказав Андрусь піднесеним, майже благаючим голосом. Его оповіданє, сухе, уриване, мов з нехочу росказане, а прецінь таке досадне і відповідаюче понурому настроєвіі всіх побратимів, зробило на всіх велике вражінє. Перший Прийдеволя зірвався і подав руку братам Басарабам.

 

— Ось моя рука, — сказав він, — я з вами, хоч і до могили! Що буде, о то я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тілько пімститися, — о нічо більше я не дбаю!

 

— А старого Деркача, чей також не відкинете, — дався чути голос з кута, і лице Андрусеве прояснилося усьміхом.

 

— Нікого не відкинемо, братчику, нікого! — сказав він. За Деркачем оден за другим зголосилися всі побратими окрім старого Матія, Стасюри і Бенедя. Андрусь радувався, жартував.

 

— Ну, ті два старі, з них нам і так хісна великого не булоби. А ти, Бенедю? Все ще о своіх „чистих руках“ мрієш?

 

— О чім я мрію, се меньша річ, се тілько мене обходить. Але то одно бачу, що наші дороги нині росходяться. Побратими, позвольте міні сказати вам ще слово, поки зовсім розійдемося.

 

— Що там єго слухати! — воркнув сплюваючи Сень Басараб.

 

— Ні, — говори! — сказав Андрусь, котрий тепер чувся по давному головою і провідником тих людей, відданих йому з душею і с тілом, і в тім почутю набрав знов тоі певности і сили поступованя, яка його вперед визначувала і котра по троха опустила його була підчас недовгого Бенедьового провідництва. — Говори Бенедю,— ти був добрим побратимом і щиро хотів для всіх добра, ми певні, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги наші росходяться, то се не для того, що ми самовільно відриваємся від твоіх рад, але для того, що конечність пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш іти з нами.

 

— Дякую тобі, Андрусю, за твою добру віру. Але то, що ти кажеш о конечности, котра буцім то пхає вас на зле діло — бо що задумане тобою діло не є добре, се чень ти й сам признаєш, — сему я не можу якось увірити. Яка тут конечність ? Що жиди ошукали и обікрали нас, що звязали нам руки і заперли нам на тепер дорогу до ратунку, — то чи з того вже випливає, щоб ми мусіли відречися від свого чистого сумліня, статися паліями? Ні, побратими моі, і ще раз кажу, що ні. Перетерпім тогу нещасливу годину. Час загоіть усі рани, втишить наш гнів, ми звільна найдемо в собі силу зачати розбите діло знов на ново, і знов колись поставимо його на тім ступни, на якім було недавно. Тілько що тоді, навчені раз, будемо осторожнійші. А своім підпалом що ви вдієте, кому поможете?

 

— Йім пошкодимо, і сего нам досить! — скрикнув Сень.

 

— Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобі, вам кільком досить, бо ви на то заприсяглися. Але другим? усім робітникам? Чи вони від того будуть ситі, що жиди покапцаніють ? Ні, але будуть мусіли знов робити по давному і вдоволятися ще меньшою платою, бо богатий все таки хоч з мусу може заплатити більше, а бідний не може. А не дай боже, викриєсь ваша змова, то кілько вас піде гнити до криміналу, або хто знає, що ще може статися! Ні, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте своі страшні замисли, — працюймо далі разом так, як зачали, а пімсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду і кождому вимірює по ділом єго.

 

— Те-те-те, — ти вже щось з попівська затинаєш, — відказав насьмішливо Сень. Не час нам ждати на той вимір, о котрім доси якось ми нічого не знаємо. Моя гадка: у кого міцні кулаки, той сам собі вимірить правду. І нам так треба робити. Хто сам собі помагає, тому й бог поможе!

 

— Так, побратиме Бенедю, — сказав лагіднійше Андрусь,— годі нам уже вертатися. Розмахнули сокирою, то треба вже врубати, хоч би мала нам сокира і в зуби пирснути. Коли ти не хочеш з нами кумпанію держати, то ми тебе не силуємо. Розумієся, що надіємся по тобі, що не видаш нас.

 

— Га, коли інакше не можна, коли так мусить бути, сказав Бенедьо, то нехай і так, останусь з вами до кінця. Палити з вами не піду, того від мене не жадайте, але останусь туй на місци. Може вам зможу в чім іншім порадити або помогчи, — то гріх би був, коли б я в таку горячу пору втікав з поміж вас для власного беспеченьства.

 

— І я так само! І я так само! — сказали Стасюра і Матій. — Всі ми стояли доси дружно, в щасливійшім часі, то треба нам держатися разом і в тих тяжких хвилях, які для нас настануть.

 

— Так, побратими! Спасибі вам за те, — сказав Андрусь, стискаючи одного по другім за руку, — тепер я спокійний і сильний, — тепер можуть тремтіти наші вороги, бо хвиля пімсти надходить. Яке сімя доля дає нам у руки, таке й сіймо. А що з нього зійде і хто збере єго плоди, се річ не наша, — ми може й не дожиєм того. А тепер остаєсь нам обговорити докладно, коли і як має се статися.

 

Всі побратими, окрім Бенедя, Матія і Стасюри, стовпилися довкола Андруся і тихійшим голосом роспочали оживлену нараду. Матій сидів на припічку, держачи нетямно в зубах давно вигаслу люльку, Стасюра шпортав палицею по земли, а Бенедьо сидів на лаві, звісивши голову, а по довгій хвили встав, утер рукавом дві пекучі сльози, що туй туй хотіли бризнути з єго очей, і вийшов на двір. Се він прощався с своіми золотими надіями... (К. б.)

________________________________

*) Злучай той був предметом повісти „Boa Constriсtor“, надрукованоі 1878 р. в видавництві: „Громадськиj Друг“ ч. II., „Дзвін“ і „Молот.“

*) Гляди „Boa Constrictor“, частка IV.

 

[Сьвіт, 1881, № 1–7, 8/9, 10, 11/12 (10.І–XII), с.1–4, 21–25, 41–44, 61–65, 81–83, 99–102, 119– 121,139–144, 162–167, 185–189; 1882, № 13–15, 16/17, 18/19, 20/21 (25.І–IX), с.211–216, 231–236, 253–258, 277–285, 309– 318, 333–345]