— "Най з Богом спочиває".
— "Най ї Господь дарує всї провини і дає легке царствованє".
— "Най си хоць теперки відпочине".
— "Тай набідила сї вона, набідила. Не мала чісу кришки сухого хлїба зїсти".
— "Що вона сї лиш тої сьвітої земленьки надвигала і накопала. Чи зима чи лїто а все: копай та гепай тов біґов — аж ти пічінки відлїтають. Тай нїхто ти не поможе".
— "Ой нїхто".
— "Він — як вісохла риба, углухла по сьвітї ще го лиш ґидик водит та тьигає. І то вже не довго".
— "Ой недовго".
— "Вже туй-туй"...
— "А Настьи, бувало — най ї там легко буде — то на цвинтар, то на поповий ланок; то до сусїди, то до богачьи. Всюди ї тьигнут, роздирают".
— "Небіжка рада би була кождому"...
— "Вганьила собов як кулев".
— "Ой вганьила".
— "Нїхто не скаже, що му сї не наробила";
— "Ой не скаже".
— "А нинька дивіт сї! як ї за то ховали. Не прийшов сї нїхто і подивити".
— "Як бідну грабарку".
— "Зїшло сї два дїди, нас кількоро на — маєш".
— "Ой Боже, Боже, — якій Ти добрій".
— "То за її праценьку. Зе то, що сї так не єдному наробила".
— "Ой ниньки так. Тогди тї люди знают — як тї потребуют. А як тї не треба.."
— "Село таке, що му кінцьи не вздриш, а не дав ї нїхто і тіцьки. Так то людоньки вміют. Тїло аби довго не лижьило і не чути, взьив грабар послїдну козу заповторив Жидови тай лишив дитину без лижки молока. Теперки бери їж і диви сї, — не знав що тай за що".
— "Най ти і спухне, добре що в них їсти не просит".
— "Як сї вторік, за трупарнев, кілька квасниць вродило, то і того їм вороги не дали; обнесли разом з листьим. Хто йшов — то рвав. Рвало би їм зуби".
— "Яж кажу, що вже більших — Боже не усуди мнї, бо свої дїти і гріхи маю — гунцвотів нема, аби цілий сьвіт зійшов, як слїпенького Йвана".
— "Не біти сї, які старі — такі дїти".
— "Не трафили вони ще на свого".
— "Ой не мало наїли сї люцкої кривди. Пан-біг би їх тьижко скарав та би їх побив".
— "Кілько вони сї лиш разїв грабарового хлопцьи набили та намісили. Не знати за що тай за яке".
— "Не ходило би нинька небожьи як пе-ревалена курка — як би го були що дньи не мордували".
— "Люцкі дїти як дїти, а воно як вімокла миш".
— "Або воно, чуєте, ззїст що коли — як сї належит? По всїм селї говорьи дїтиска, що не можут го сї в школї відїгнати так все просит хлїба".
— "Просит небожьи, бо їсти хоче".
— "Як би не йшла була другий раз за грабарьи, то може була би так сама і не бідила. А так..."
— "Та небіжба довго сї отьигала. Не хотїла йти, бо не була ще така стара і мала сї чогос лїпшого дїждати.
— "Не знаю чий триціть дотьигала".
— "Ну, а Проць вже тогди був лисій як колїно".
— "Він сї, чуєте, на ню був такі наважив, бо щос там і покладних, говорили мала".
— "Та чиму. Служила то може що і мала".
— "З почітку не хтїла, не хтїла а потому вздріла, що нема що — взьила тай пішла".
— "Чія, що любко має бути то не мене".
— "Ой не мене".
_______________
В понедїлок був погріб, а в четвер мав Проць забрати ся з громадської хати. Громада в порозуміню з парохом приняла на його місце молодшого грабара.
Скоро зазоріло — збудив Федуня і почали лагодити ся в дорогу. В чорну, задимлену торбу вкинув дві брудні дранки, вложив за пазуху кусень сухого малая, підперезався червоною крайкою, витяг з під лави палицю і був готовий.
Він не мав більше нїчого.
Дві курочки забрав Жид, ще небіжка на лаві лежала.
Решту забрали люди, бо казали, що грабареви того всього вже не буде треба: він піде до шпиталя, а хлопця приймуть до сиротинських шкіл.
Він лише тодї тих людий бачив. То всьо — була пуста балаканина і в неї тепер він сам вже не вірив.
Федуньо перевісив через плечі торбинку, вложив до неї табличку і рисїк і був готовий собі.
— "Бери синку шьипочку! Будь здорова люцка хато. Сидївєм в тебе дванаціть років. Нема Настї, не буде і мене. А вважьий, абис нїкого так не відправльила як нас. Чуєш? А бис нїкого"...
_____________
***
Всю зелень на кладовищу присїла сива, густа роса.
Де-не-де посиплеть ся з галузки акациї або сумної вишнї — здоровий дощик й залопотить по широких листках травиці.
Білий, погідний день і ясна луна сходячого сонця — нікому не переривали вічного супочинку. На цілій мертвій оселї — царив спокій, лише чути було хвилями як виринав то знов потапав хропливий, тихий голос:
— "... сьвітлого раю... Боже... без числа... Господи"...
То там аж під окопом, в розї, над сьвіжою могилою, молив ся бідний грабар. Біля нього малий Федуньо стояв по пояс в траві, тримав високу татову криволю, перевертав і шарпав зубами стару, подерту шапочку. В очинятах виднїли сльози. Але чи їх витиснув жаль за покійною материю, чи холодна, зимна роса — нїчого не сказало небожатко.
— "Насте! Насте! — чуєш? Я вже йду — а ти моли сї та Бога проси, аби нї довго на сьвітї не тримав. Повідаєм тї оба з Федунем; відходим, бом стратили службу. Чуєш? — абис не казала, щом так пішли; абис не казала..."
Але Настя.. спала без перерви. Спала, бо була спокійна. Її вже звільнено від всіх обовязків зглядом житя і сьвіта й позволила собі нинї, в робітну днину, на довгий і солодкий ранїшний сон.
__________
Продь з хлопчиною стояв уже на суголовках.
— "Затьигни вже синку шьипочку на голову! Куда теперки дитино? Тута чи туда?" — показав палицею в два противні напрями.
— "Нїкде, — я піду до дому" — сказав Федуньо.
— "Ого! решта!" — бере хлопця за руку й пускаєть ся іти.
— "Там не добрі будут чоловіки, там зле" — говорила крізь плач дитина видираючи руку.
— "Тобі нїгде добре вже не буде. Бо як бис був сином богацким, то би мама лишила ґрунт: а як панцким, то би ти дав цісар пеньцію — а ти грабарчин...."... потягнув за собою Федуня і бічною стежкою вийшли на битий гостинець...
[Дѣло]
26.06.1914