Дві критики

(Дальше).
Бо поінформувавши нас осьтак про основне своє становище до сучасного житя і нашої „поезиї“, Евшан забирає ся до подрібних її прояв. Бере отже під увагу найновійших українських ліриків. Чуємо наперед, що минулий рік в порівнаню з попередними приніс досить богате жниво. Якеж се жниво — що сказали українські лїрики, які овиди житя вони поширили в штуцї? Та того, хто став би шукати в Евшановім фабрикаті за справдішною характеристикою українських ліри­ків, стрічає прикра траґікомедия Евшанового бездумя. Евшан, числячи очевидно на те, що йо­го читач в сумаричнім реєстрі не буде шукати глибшої (хочби й короткої!) характеристики, а лиш імя і наголовок твору, порадив собі з ха­рактеристикою поетів так, як радив собі з вступ­ною характеристикою „поезиї" і середовища: взяв до помочи майже ординарні істини. Він пе­редовсїм „з великою сатисфакциєю — у п. Ев­шана се — не що будь — згадує про вихід дру­гого тому лірики Філянського. Далї констатує, що відносини суспільства до Ф. неприхильні, що його аж регабілїтовано і п. Евшанови, як пер­шому лїпшому калїцї-лїрикови в Галичині, ро­бить ся — жаль. Чому жаль? „Живе слово по­ета перейде без відгомону, а другий Філянський не скоро появить ся“ —пророцтво. Ждемо вже раз характеристика п. Філянського. Ось вона:
„Я сказав би — голосить поважно Евшан — що Ф. ударив в найнїжнїйші струни, відколи істнує українська поезия, виявив з усїх українських по­етів найбільше тонку орґанїзацию поетичну. Мо­же тому критики знаходять у нього монотон­ність та брак ширшої поетичної скалї настро­їв — бо він тільки поет. Ще в першім томі бу­ли заломаня і нерівномірність, більше або мен­ше досягане поетичних висот, — тут він на­скрізь зрівноважений, рівний. Приходять днї за днями, хвиля за хвилею, поет однаково уміє вжити ся в них, вичарувати з них поезию, він не потребує ждати на щасливу хвилину, шукати за обєктом (sic!) своєї поезиї, виглядати слу­чаю, коли краса житя, або його траґедия (отже щось некрасного ?!) відкриєть ся перед ним і він знайде „сьвіжий мотив“.
Так характеризує ся в 1913 р. поета тої глибини, що Філянський. Тимто й менї здає ся, що в Галичині не поезиї можна би справляти па­нахиду, не вона є „усопша раба божа“, лиш е­стетична критика репрезентована Евшаном. Бо во­на основує ся на фразї, а наша культура стре­мить до визволеня від фрази як заборола без­глузного пустомельства. Евшан від давна стрічає ся із закидом пустомельства. Смертельна недуга його критики має імя — анемія думки. І ся не­дуга рішучо скінчить ся панахидою, коли Евшан так некрасно буде характеризувати „прекрасне“, як з приводу лїрики Філянського. Тут кожде ре­ченє є майже ординарною істиною, якої вже стидає би ся навіть трохи здібнїйший абітуриєнт. Коли читач вичитає торжественну фразу, що Ф. ударив в найнїжнїйші струни і виявив найбільше тонку орґанїзацию поетичну — то йому сї слова Евшава не кажуть про Філянського комплєтно нїчого. Думаю, що тої другої фрази про тонку орґанїзацию зовсїм не треба, бо вона лиш ин­шими словами повтаряє першу. Хто вдаряє в най­вїжнїйші струни, у того очевидно є найбільше тонка орґанїзация. Що одначе значить: вдарив в найнїжнїйші струни ? Що се за найнїжнїйші струни? Евшан стане може на голові і заломить руки над тим, хто не розуміє тої фрази. Таж се звісна річ, — крикне він — що поети вдаряють в струни і майже ординарна істина, що ті стру­ни є в декого з поетів нїжні, а в декого грубі, У Ф. є нїжні і то в Superlativ-і. Але я стою та­ки при тім, що се одна з найзагальнїйших і най­більше перестарілих фраз критики, бо сотки по­етів від віків вдаряє в найнїжнїйші струни, а ми не мали би найменшого понятя про них, колиби ми не знали, в які то саме струни вони вдаря­ють, які почуваня криють ся в них, яка глибінь житя в них отвирає ся, про що вони говорять?
Сказати про поета, що він вдаряє в най­нїжвїйші струни не значить навіть стільки, скільки сказати про маляра, що він добираєв най­ніжнїйших красок. Бо коли скажу се послїдне про маляра, то хоч маю яке-таке понятє про тонкість його малюнку, а коли говорю про най­нїжнїйші струни в поета, то не знаю про него рішучо нїчого. Се фраза, яку можна прикласти до кождого поета, тому, що вона говорить все і нїчого. І Шекспір і Ґете і Байрон і Гайне і Лєнау і кого лиш назвати з поетів, всї вдаря­ють в найнїжнїйші струни, бо вони від того є поетами, щоби вдаряти в найнїжнїйші струни людської душі. Але які саме ті струни? Коли Ф. один з українських поетів вдаряє в найнїж­нїйші струни то тим більший обовязок критика є виступити з скандинавських мрак фрази і виразно сказати, що є на дні душі поета ? Евшан одначе закутує ся щораз дужше фразами. „Мо­же тому — читаємо далї — критики знаходять у него монотонність та брак ширшої поетичної скалї настроїв — бо він тільки поет“. Чому пи­таю ся тепер — критики находять у Ф. моно­тонність та брак ширшої поетичної скалі на­строїв? Тому, що він вдаряв в найнїжнїйші струни, чи тому — що він тільки поет? Сяк чи так, не розуміємо тих критиків, котрих згадує Евшан. Нам якось нїяк в голові не хоче місти­ти ся те, що у Ф. нема тої апокалїптичної „ширшої поетичної скалі настроїв“ тому, бо він — поет. Хиба ж у поетів в правилї нема ширшої скалї настроїв?, А пиредовсїм, — що се за кумедна фраза: ширша поетична скаля настроїв ? Що вона каже? Що се таке настрій? Евшан знов стане на голові і крикне до мене, що про настрій знають вже Неґри. А я кажу, що коли критик не вияснить, яка гадка криє ся на днї настрою, то слово на­стрій є так само без змісту, як ті поетичні нїж­ні струни. Чи поет говорить настроями, чи нав­паки, я мушу знати передовсїм, що він гово­рить. Колиж не знаю його гадок, вія є для ме­не tabula rasa, хочби сто критиків впирало в мене, що він грав на найнїжнїйших струнах.
Так само не виясняє нам нїчого фраза про ті якісь „заломаня" в першім томі лїрики Ф., про його нерівномірности і комічна фраза про „мен­ше або більше досяганє поетичних висот“, ко­тра мимоволі збуджує в нас гадку про акроба­та, який менше або більше досягає циркових висот. Чому Філянський в першім томі ще за­ломаний і нерівномірний, і на поетичнім трапезї не досягає приписаних естетиками висот поезиї, а чому в другім томі він вже зрівноважений, рівний і на приписаній висоті — того Евшан не каже. Що є в „Calendarium?“ Се його тайна. Ми маємо лиш вірити йому і його фразам. То тільки певне, що Ф. вміє однаково вживати ся в днї і хвилї і не потребує аж щасливого приапад­ку до того, щоби зважити ся і на ново досягати поетичних вершків. Яка карикатура критичної роботи! Таж критик має розбудити заінтересо­ванє для письменника, має дати нам відблеск скарбів його душі і ним саме принадити нас в таємне царство поетової думки. Бож думки по­ета нам цікаві, а не те, чи він на ніжних, чи мен­ше нїжних струнах грає, чи в нього є заломаня, чи нї, чи він досягав поетичних висот, чи нї. А­ле Евшан стереже ся думок, як огню. А ми на­лякавши ся таких фраз, — о скільки не знає­мо самі поета — дивимо ся на тогож як на ве­лику нулю. І коли наївний читач Евшана що вчує потім про Ф., то з повагою зачне рецитувати про струни, заломаня, досяганя висот і вживає ся в хвилї і покличе ся на Евшана, як на жерело сих комплїментів. Чиж се не значить просто осьмішувати поета в очах читаючої публики ?! Бо треба вже зовсїм іґнорувати читача, коли йому кидає ся лиш наголовок твору, дати і міс­це друку, а ориєнтацийну замітку про його твор­чість ватує ся такими фразами, як висше наве­дені. Але шабльон сумаричних реєстрів виключає, як я помістив в горі — всяку критичну синтезу. Тут на гадку місця нема. Хто не розуміє того, як поет в од­нім томі заломлює ся, а в другім вже є рівний, як раз менше, а раз більше досягає поетичних висот, — той очевидно не знає естетичної мови і той нехай собі сам читає Філянського. А Ев­шан пише для тих, що розуміють ся на всяких ординарних істинах.
(Конець буде).