(Дальше).
Як наш рецензент типу п. Евшана іґнорує собі за те глибші вимоги естетичної критики, те покаже нам подрібний розбір одної критичної статї п. Миколи Евшана, (того репрезентанта біблїоґрафічних фабрикатів, про котрого я згадав висше), яка на днях появила ся в однім новім видавництві о. н.: „Найновійша українська лїрика“.
Подивімо ся лиш уважно, що вміє п. Евшан сказати інтересного про найновійших лїриків.
Коли перечитаємо уважно статю „Найновійша українська лїрика“, то побачимо в ній передовсім клясичний зразець 4-ого висше означеного шабльону критики, який я назвав шабльоном сумаричних реєстрів. Шабльону сього уживають критичні фабриканти залюбки тодї, коли треба говорити про більшу скількість літературних явищ нараз. Характеристичною признакою сього шабльону є те, що подає ся назвиска, наголовки творів і дати їх появи, а найглибшої сути поета не зачіпає ся, а збуває ся його так загальними фразами, що той, хто не знає поета, як не мав так і не має найменшого виображеня про його штуку, а той; хто знає його, із здивованєм бачить, що з поета в критичній рецензиї нема нї слїду. Шабльон сумаричних реєстрів виключає всяку критичну синтезу. На те хапав ся його рецензент, щоби не потребувати торкати ся тяжкого питаня про основи даної творчости, щоби не потребувати глядати за спільними психольоґічними рисами в сумі даних явищ і не потребувати стежити за утаєними гадками поодиноких поетів. Там, де треба було подумати і сказати щось істотне про даае питанє, там зі страху перед думкою — кидає ся на папір чим скорше фразу, щоби не напружувати передовсім себе, а далї й читача; тому й треба останного основно призвичаїти до вигідної критикови фразеольоґії, Осьяк зачинав свою статю п. Евшан:
„Сучасне житє, а найбільше наше українське житє мало має місця для поезиї, — се вже майже ординарна істина. В Галичинї можна би навіть справляти панахиду поезиї, „усопшій рабі божій“, яка в остатні роки пригадує себе хиба тільки своїми калїкуватими дітьми, сумними руїнами даних творцїв. З тамтого боку кордону одначе поезия цїнить ся таки, творцї дбають не лише про її животїнє, не лише про збірки, але таки дїйсно здібні її творити, а що важнїйше ще: можуть мати вигляди на щораз то нові сили і нових поборників прекрасного. (Що се таке?)
Так пише ся в 1913 р. вступ до критичного розбору найповійшої української лїрики. Евшан зачинає „майже“ ординарною істиною, що сучасне житє взагалї, а наше зосібна мало має місця для поезиї. Так ? Се справдї треба назвати дуже ординарною істиною, бо хто дивить ся глибше на сьогочасне житє і глибше дивить ся на наше житє, те житє горячкових переворотів і горячкової творчости на всїх полях, той не скаже, що се сьогочасне житє мало має місця для поезиї. Він розбере критично таку ложну ординарну істину і навчить читача саме вглянути в повне поезиї новітнє житє. Але Евшанови вистарчає вповнї ординарна істина.
До висшої самостійної він не бере ся. Треба було якоїсь фрази, бо шабльон сумаричних реєстрів не позваляє на глибшу, отже на неординарну істину.
Не було передовсїм часу застановити ся докладно над понятєм презиї. Евшан уживає свого понятя так, як уживали його лїрики з другої половини XIX в., що на томі віршів клали наголовок: поезиї. Тимчасом ми розуміємо словом поезия не лиш загал друкованих віршів, а поетичну красу, передуховленє взагалї. І сучасне житє може мати дуже богато місця для поезиї, навіть якби не випродуковано нї одної збірки віршів. Воно само в собі може бути і є повне поезиї. Але Евшан має перед очима галицьку „усопшу рабу божу“ — отже треба було конче заперечити поезиї видатнїйшу ролю в сучаснім житю, без огляду на те, що калїкуваті дїти галицької лїрики ще не становлять поезиї житя. Станувши осьтак на перегнилій кладцї такої глибокої істини про сучасне житє, Евшан одним- єдиним реченєм поясняє нам з одної сторони панахиду „поезиї", на яку вже можна дзвонити в Галичинї, а з другої звіщає — для нашого супокою — що поезия все таки ще не вмерла, що вона є ще на Україні, шо вона там мимо непоетичного новітного житя цїнить ся „таки" — так ми її не цїнимо? — що творцї ратують її животїнє не лише збірками, але й сим, „що вони дїйсно здібні її творити“, а найважнїйше сим, „що вони мають вигляди на щораз то нові сили і нових поборників прекрасного“.
Чомуж се так? Чому на Україні „таки“ творцї дійсно здібні творити, а в нас нї ? В якій конечній причиновій звязи стоїть сей висказ про оживлену українську творчість із вступною „ординарною“ істиною ?
Найперше чуємо голословне „нї“, а потім голословне „так“, а одно з другим сполучене слівцем „таки“. Де тут шукати тої глибшої психольоґії середовища в його конечнім відношеню до даної творчости, котра з гори кидала би певне сьвітло на психольоґію творцїв ? І чому, питаю ся, на думку Евшана українські творцї можуть мати взгляди на що раз то нові сили ? З чого заключає се Евшан, коли се підносить як найважнїйший момент в українській лїрицї ? Все те виясняє лиш одна фраза. Говорить ся щось, щоби нїчого не сказати. Глибина, льоґіка гадок чейже не обовязує шабльону. Коли на Україні появляють ся збірки, то вже се саме поясняє все. І вона дає нам право до того пророцтва в сторону будучої творчости, яким треба було ефектовно закінчити трохи ординарний вступ, бо на инший Евшан не вважав за потрібне, чи за можливе спромогти ся. І лиш терор фрази поясняв нам ту мимовільну коміку, що замкнена в словах: „поборники прекрасного“. Адже поборник се той, хто щось поборює, а те апокалїптичне „прекрасне“ — то на погляд Евшана очевидно „поезия“. Поетів одначе дуже незручно називати поборниками поезиї, бо всякий готов думати, що вони є у ворожій опозициї до неї. Думаючий читач мусить тут додати між одно і друге слово „трудностий“ — або щось подібне, коли не має заходити комічне qui pro quo — критик одначе на постарає ся за льоґічну стилїзацию, бо в нього не було часу на гадку. Якої-ж питаю ся тепер — характеристики поетів очікувати нам від критика, що так гладко справив ся зі середовищем ?
Далї буде.
В учерашнім фейлетоні в третій шпальтї 4. стрічка з долу зайшла друкарська похибка, має бути „ґенеральним знаменем“ замість „мінеральним“.
