Перша стріча.

Був вітряний, осінний вечір. Великі ясені коло церкви шуміли так голосно, що той їх шум вривався до хати, хоч вікна приходства були вже приспособлені на зиму і хоч по шибах тарабанив дощ. Батько поїхав кудись, у хаті була мама, сестра, я і стара няня Рузя.

 

Чомусь довго тоді не світили в кімнаті. Сестра з мамою сиділа на канапі, Рузя коло печі, а я притулив чоло до шиби і дивився в темний світ — на розхитані ясені і вичаровував дитячою уявою ріжні страхіття ночі: чорта, розбійників, вовків і великі окаті сови. Ні трохи не боявся, бо за мною була мама і стара няня, а передомною подвійні вікна. Але моя маленька душа натягала понурим настроєм як губка водою.

 

— Давайте, Рузю, лямпу. Будемо щось читати! — сказала мама.

 

За часок кімнату наповнило світло і розігнало сутінки — одні на двір, інші під ліжко, то під канапу, то за шафу.

 

Мама присіла до стола, взяла якусь грубу книжку і почала перелистовувати. Рузя поправилась на кріслі під печею, зложивши набожно руки на подолку, сестра заглядала попід руки мами на книжку, а я притулився до няні і ждав... прикрої хвилини. Вже нераз таке бувало і все я нудився смертельно.

 

"Все йде, все минає і краю немає"...

 

Почала мама рівним голосом.

 

Не розумів я, що воно таке, але чув, що воно щось незвичайне.

 

"Сини мої! Орли мої! Летіть в Україну..."

 

На дворі шумів осінний вітер, а мені малому здавалося, що то так грають крила орлів, що летять кудись по темнім, непривітнім небі. Ген — понад високі ясені, понад церкву, понад двір...

 

"Яремо, герш ту хамів сину?

Піди кобилу приведи!

Подай патинки господині..."

 

Рузю, — хто то так каже?

 

— Жид.

 

— Може наш Шмулько?

 

— Ні, то не наш. Але "дійсне" подібний.

 

Я затиснув кулачки і малючкі зуби. Якби мені так спробував сказати, то я б йому.

 

— Тихо, сину, слухай! — промовила мама і я принишк. Але антисемітизм не покидав далі, аж доки новий образ не вигнав недоброго жида з моєї уяви.

 

..."Я сирота з Вільшаної,

Сирота, бабусю..."

 

— Рузю, то з тої Вільшаниці, що панна Юльця? (Панна Юльця вчила мою сестру).

 

— Не знаю, може бути.

 

Я знав, що панна Юльця не мала тата і тепер мені здавалося, що то вона стоїть у книжці. Жаль робилося панни Юльці: сирота, така сирота, що аж у книжках про те пишуть.

 

Довго вже читала мама, час до часу перериваючи, щоб утерти сльозу, а я ні трохи не нудився. Хоч і мало розумів, але багато чув. Може осінний вітряний вечір настроїв так душу, я може той, що писав цю книжку, давав кожному — малому і великому якусь частику свого генія.

 

"...Махнув ножем

І дітей немає.

— Попадали зарізані.

Тату... белькотали".

 

Мама, що вже й так уривано читала, положила книжку і сказала крізь сльози:

 

— Не можу...

 

Стара Рузя тяжко зідхнула, а я з сестрою розтрубілися на голос.

 

— Малі діти зарізав?! — звернувся я знову до няні.

 

— Либонь. Так пишуть.

 

— А хто, Рузю?

 

Рузя була в очевиднім клопоті.

 

— Хто то, прошу їмості?! — запиталася мами.

 

— Шевченко! Тарас Шевченко.

 

— Чуєш сину: Шевченко зарізав.

 

— Що ви, Рузю, таке говорите! — обрушилася мама. — Ґонта зарізав, а поет Шевченко — то все описав. Бачите, цілу ту грубу книжку написав...

 

І це була моя перша стріча з Шевченком.

 

[Діло]

12.03.1939

До теми