Помер Іосиф Барвіньскій.

Приходиться нам нинї дїлитися з Читателями новою сумною вістею: 
О. Іосиф Барвіньскій, приходник в Сервирах, брат покійного Володимира, редактора "Дѣла", писатель, упокоївся дня 4 н. ст. лютого в Сервирах, на недугу серцеву, в 45-ім році житя а 19-ім священьства. Сегодня відбуваєся похорон, на котрий виїхав зі Львова брат покійного Впов. проф. Олександер Барвіньскій, і він то з Сервир присилає нам сумну вість про нову утрату з круга наших найщирших патріо тів, і з громади наших найтрудолюбнїйших і спосібнїйших писателїв.
Покійний Іосиф Барвіньскій був одним з трійці братів Барвіньских, що від молодечих лїт, єще з шкільної лавки, зложили обіт: боротись за народну идею пером і трудитись для неї невсипущо, сказати-б, без віддиху. В трійци той покійний Іосиф, яко душпастир на лихих капеляніях, серед глуші сельскої, мав, зовсїм природно, найменче нагоди зробити всї свої дїла знаними широкій публиці — і нинї певно єсть богато людей в нашім краю, котрі покійного Іосифа знають тілько з дїла остатних років єго житя, з трагедій "Полуботок, наказний гетьман України", граної в нашім краю з таким великим успіхом. Тимчасом покійний від давна трудився пером і то много. Библіограф, відкривши єго псевдоним, призбирає чимало писань єго з поля белєтристики тай науки і долучить до творів підписаних повним именем, а не кажемо вже про ті єго письма политичної природи, котрі містилися (н. пр. в "Дѣлї") зовсїм без підпису. Покійний, як на ті обставини, в яких судилось єму жити, — з одної сторони глуш сельска, из многих поглядів некористна для людей, що раді займатись литературою та наукою, з другої сторони убожество, — як на ті обставини житя, потрудився пером дуже богато і з успіхом для свого народу і для святої для него идеї народної. І то ще треба сказати, що покійний Іосиф Барвіньскій трудився не для розголосу, — був се чоловік смирний, що не відказався і від наймозольнїйшої роботи, коли тілько така робота була потрїбна. Коли потрїбно було, переклав з чужого язика цілу книжку, і дарма єму було, чи під нею підписане буде єго имя, — щоби тілько вийшла книжка і збогатила руску литературу. Покійний Іосиф писав всесторонно: перекладав богато з чужих язиків, писав статьї наукові (н. пр. про Юрія Даничина в фейлетонї "Дѣла"), писав статьї политичного змісту і дописи до часописей, писав популярні книжочки для народу (в виданях товариства "Просвіти"), в остатних же роках, бачучи, що у нас нема штук драматичних з исторії періоду козацкого, взявся до студій историчних і задумав написати цілу серію творів драматичних. Першим результатом тої єго задуманої роботи явився "Полуботок". Покійний взяв собі за темат наказного гетьмана Полуботка; найімовірнїйше длятого, щоб тим особисто дати вираз пієтизму для памяти свого дорогого брата бл. п. Володимира, котрий перед смертію все носився з гадкою написати трагедію з сумної исторії Полуботка. О скілько нам відомо, покійний Іосиф даль ші свої трагедії засновував-би був також на періодї т. зв. "Руїни". Може бути, що від часу виходу "Полуботка" і вспѣв покійний виготовити яку нову штуку драматичну — і ми би о тім не сумнївалися, знаючи єго невсипущу трудолюбивість, коли-б не немоч тїла, котра була значна у него уже від кількох лїт.
А все таки вість про смерть Іосифа Барвіньского упала на нас дуже несподївано. Не стало серед нас того сердечного чоловіка, щирого приятеля народу, борця проти всякої неправди і кривди, горячого патріота, що з гордостію називав себе народовцем, спосібного і одного з найтрудолюбнїйших у нас робітників пером! І жаль тисне серце, що злощастна смерть мов-би завзялась на нас і немилосердно викошує ниву руску — забирає нам людей праці в самій силї віку! Та годї! В покорї мусимо зносити удар за ударом, — місце упавших борців — мусимо вірити і надїятись — займуть нові борці з молодшого поколїня і вести будуть дальше роботу народну з таким одушевленєм і з такою трудодюбивостію, як вів єї — один із патріотичної громади послїдний із упавших доси — бл. п. Іосиф Барвіньскій.
Над свіжою єго могилою кличемо нинї з глубини серця: “Спи, козаче, душе щира!" — земля Тобі пером і вічна память в руском родї!

06.02.1889

До теми