Німці та Україна.
Париський "Матен" приніс 15. ц. м. статтю свого спеціяльного кореспондента висланого до Львова. Кореспондент дістає відповідь від львівських українців, що в Галичині, починаючи від робітників аж до еліти інтеліґенції, нема ніяких симпатій для Совітів за їх переслідування українців і за руїнницьку політику, яка у багатому краю доводить до нужди й голоду. Як уроджені демократи, українці не люблять диктатури. Ґітлєр розбуджує симпатію як провідник наміреного походу проти Комінтерну. Українці хотіли б, щоб не тільки Німеччина, але й уся Европа розуміла. Сотні тисяч членів кооператив завсіди бажали мати взаємини з Францією; твори Шарля Жіда та д-ра Фокета перекладають на українську мову...
Німців українці не бояться. Доказ — 1918 р. Зрештою Україна більша від Німеччини і вся німецька армія не могла б її тримати в окупації. Україна рискує тільки економічні користи; Німеччина стане покупцем її збіжжа, вугілля і нафти.
Перше вражіння.
Від справи відхиленого внеску українських послів у варшавському соймі автор переходить до характеристики митрополита Шептицького такими словами "Найбільше помірковані та найрозумніші слова, які я чув у Львові, сплили з буйної бороди". На першій сторінці "Матену" поміщена фотоґрафія митрополита. Кореспондент пише так: "Ці слова були висловом мудрости найвеличнішого старця, якого я бачив у свому житті. Я вже станув задубілий перед самою його фотоґрафією, яку завішують побожно в усіх українських бюрах у місті: це зовсім Мікелянджелевий "Мойсей". Коли він зробив мені честь і прийняв мене, я тільки трошечки перебільшив залишене ним перше вражіння, заявляючи йому, що нагадує мені Бога-Отця.
— Велика шкода, — відповів він з усміхом — що це тільки схожість: Бог у своїй доброті напевне дав би вам інтервю, про яке я і не хочу чути".
Незвичайний достойник церкви.
"Отже я не мав інтервю з митрополитом Шептицьким і ніхто не довідається ні слова з розмови, яку я вів більше як годину і якої він мені таки не відмовив. Але я не дав обітниці, що не змалюю портрету того незвичайного достойника Церкви. Ґраф Андрій Шептицький, львівський архиєпископ і галицький митрополит, має два метри заввишки. І я чув, що йoгo чотири брати, з яких один ґенерал був військовим міністром Польщі, такого самого росту. Він має потрійний докторат, говорить плавно чи не дванацятьма живими мовами, грецькою, гебрейською та латинською.
"Той 73-літній велитень не покидає свого шкіряного фотелю, зробленого на йoгo міру, де дві особи пересічної величини могли б сидіти вигідно. Скромна лямпа елєктрична на стелі у великій салі, де він сидить як на престолі, освічує згори обличчя з чудовими рисами серед лявіни білого волосся. Вже при вході стаєш як задубілий; ось думав ти про Мікеальанджеля, й тепер тут увечір кажеш собі: "який Рембрандт". Чорна ряса охоплює це величаве тіло і спадає до землі широкими фалдами, що роблять вражіння статуйної краси. Коли він у розмові нахиляється до вас, то зпоза коміра подивугідної ряси відкривається на плечах Гераклева шия. Хоч як цікаво почути від митрополита Шептицького його погляди про Велику Україну, спершу подивляєш йoгo і щойно потім його слухаєш: треба трохи часу, щоб звикнути.
"Зрештою маю вражіння, що львівський архиєпископ і його мудрість воліють триматися осторонь політичної метушні, бодай національної, і що з чужинцем він таки воліє розмовляти про Туніс, ніж про Москву та Польщу. А проте знаю, що вплив такої великої індивідуальности мусить бути великий, головно у краю глибоко реліґійнім, де люди здіймають шапку перед кожною церквою...
"Коли я виходив пізно ввечір з кабінету того визначного і такого цікавого духовника кинув мимохіть оком на ловецькі трофеї, які поруч святих образів, прикрашують сходи мирополичої палати, бо митр. Шептицький, кажуть, був колись славним мисливим. Усі великі европейські ловці знають його простори у Карпатах, де живуть медведі, олені та рисі".
