Запрошую до відвертої розмови...
Розумію, що нариваюся на шалений гнів клавішних активістів, але маю зреагувати на постійний плач Ярославни й глибоко імплантований політичний патерналізм.
Коли я закликаю людей, чиї законні права порушено, об'єднуватися і спільно їх захищати чую у відповідь одне й те саме.
Чому ви, депутати, не звільняєте Юлю? Чому не відстороните Януковича від влади? Коли бандитів посадите у тюрми? Коли ви нас захистите від мера-злодія, прокурора-хапуги, від брудного повітря, поганих доріг, від низької пенсії й поганої медицини? Коли піднімете народ на боротьбу? На акції протесту? Коли депутати самі візьмуть участь у протестних акціях? Народ давно готовий, він одразу підтримає спротив, якщо бачитиме попереду депутатів!
А слабо́ чесно, самому собі принаймні, відповісти на просте питання: чи я готовий (готова) вийти на вулицю, протестувати за щось (проти чогось), коли порушується моє право і закон? Коли останнього разу таке було і чи було взагалі? Повторюю, чесно відповісти, відкласти на мить клавіатуру. Бо лайків під закликами у Facebooc — тисячі, а готових зробити крок — одиниці. Чи й цього не хочемо визнати?
Майже всі криком кричать — щиро висловлюють підтримку Тимошенко і гнівно вимагають її звільнення. Добре. Просте питання: чому ніхто із активних у соцмережах харків'ян не вийшов до лікарні чи колонії підтримати Юлю? І депутати там були, попереду. Чому ніхто із активних у соцмережах киян не прийшов до суду над Тимошенко? І депутати там були, попереду.
Чому ніхто із активних у соцмережах киян не підтримав акцію протесту проти незаконних забудов — Десятинний провулок, Прорізна, Гончара, Пейзажна алея, Гостиний двір, Троєщина, Харківський масив? І депутати там були, попереду.
Чому ніхто із активістів соцмереж не прийшов до ВР, коли проламували Харківські угоди і били депутатів, які попереду?
Продовжувати? Чи може задумаємося і дамо відповідь мовчки, для початку, самі собі?
Коли кажу "ніхто", то це не зовсім точно. З десяток людей із соцмереж інколи приходять на акції. Із сотень тисяч. Із понад 10 тисяч тих, хто в мене на стіні. Із тисяч і тисяч тих, хто на стіні у Кличка, Кужель, Кириленка, багатьох інших депутатів...
Я не критикую. Просто констатую факт. А може, діагноз — політичного патерналізму на фоні клавішної активності: нехай хтось за мене зробить, а я подивлюся, що з того вийде. А якщо їх потім судитимуть і садитимуть, то подивлюся, на скільки років. І весь цей час щиро і гнівно клацатиму клавішами й вимагатиму (від інших) рішучих дій...
Депутатів є за що критикувати, це правда. Дії їхні могли би бути рішучішими, теж правда. Сам до того закликаю і переконую, не завжди вдається, теж правда.
Але — про самих себе правду мережеві-активісти колись скажуть, чи ні? Відчують себе громадянами? Припинять плач Ярославни, відкинуть отой згубний патерналізм? Вийдуть із хати скраю? За себе і свої права, для початку, а потім за когось чи чиїсь права? Чи дружно клацатимемо клавішами й далі?
Ми з Вами зупинимо беззаконня й збудуємо нормальну країну тоді, коли (для початку) Інтернет-спільнота стане спільнотою активних Громадян. Яка збурить навколо себе нині байдужих, слабких, але теж по-різному знедолених. Зробить себе, а потім інших активнішими і разом — сильнішими. Тоді будь-яка влада, нинішня і усі наступні, будуть змушені слухати людей і чути їхні вимоги!
І ще одне — я категорично проти проплачених акцій, проти штучної активності. Нехай прийде 300 людей, 500, потім 1000, 3000... Але щиро і свідомо. Активні громадяни змусять і опозицію, депутатів бути активними. Не імітувати боротьбу — а боротися. Не імітувати захист — а захищати людей, яких переслідує влада. Відновимо довіру одне до одного — і нас нікому не зламати!
Тож запрошую до відвертої розмови...
