Людина живе у світі різноманітних символів, через які пізнає та інтерпретує дійсність. Наука, релігія, міфологія, мораль, ідеологія, право, – усе це знакові системи, які опосередковують досвід індивіда, суспільства та людства. Із усієї сукупності культурних символів найбільш хвилюючим та емоційно насиченим, мабуть, є мистецтво, яке напряму апелює до сфери чуттєвого та пізнає світ за законами краси. Питання про природу естетичного відчуття по–різному ставили ще Платон та Аристотель, Альберт Великий та Тома Аквінський, Іммануїл Кант та Георг Гегель. Більшість теорій прекрасного, створених впродовж історії людства, можна звести до двох базових підходів. Перший з них стверджує, що прекрасне – об’єктивна властивість предмета (така як колір, форма, протяжність тощо); другий, що це проекція духовного багатства особистості на нейтральну дійсність. Неначе об’єднуючи цих два підходи, видатний швейцарський художник ХХ ст. Пауль Клеє писав: «мистецтво не лише передає видиме, але й робить видимим таємно осягнене». Сучасна культурна антропологія дозволяє по–своєму розв’язати питання про природу нашого естетичного сприйняття та глянути на проблему співвідношення у мистецтві «видимого» та «таємно осягненого». Саме цю проблему розглядає у своїй праці «Мистецтво як культурна система» (1976) відомий американський соціолог і антрополог Кліффорд Гірц (1926–2006).
На думку Гірца, мистецький твір чи вірш «повинен не означати, а бути», а «якщо ви питаєте, що таке джаз, значить ви цього ніколи так і не дізнаєтеся». Теоретичні роздумування про мистецтво дуже часто не мають сенсу. Водночас мистецтво є тією сферою (поруч із сексуальністю чи зіткненням з сакральним), про яку говорити хоча й складно, але все–таки потрібно. У своїй праці К.Гірц намагається спростувати одразу три широко поширені твердження:
1. Мистецтво – це самодостатня система символів, яка розвивається за своєю внутрішньою логікою.
2. Мистецтво – це одна із форм соціального регулювання, яка покликана легітимізувати існуючі у суспільстві відносини влади та підпорядкування.
3. Існує принципова різниця між автономністю мистецтва у Західній цивілізації та його невід’ємністю від інших форм суспільного буття у первісних народів.
Вчений вважає, що мистецтво відображає «переживання життя» певним народом чи епохою та є своєрідним зрізом його культури, побуту та системи цінностей. Приклад, яким він ілюструє цю думку, – значимість лінії в різьбярському мистецтві народу йоруба (Західна Африка). «Точність лінії, її абсолютна чіткість, – пише Гірц, – ось головне, що хвилює різьбярів йоруба та їх замовників. Словник для опису властивостей лінії виходить далеко за межі власне різьби. На мові цього народу «цивілізація» – це ilaju – обличчя з лініями–шрамами. Це ж саме слово позначає й «цивілізованість» сільськогосподарських земель та має багато інших асоціацій, пов’язаних зі структуруванням людиною природного хаосу». Джерелом глибокого зацікавлення різьбярів йоруба лінією, за Гірцом, є щось більше, ніж просто насолода її внутрішніми властивостями. Ця увага «обумовлена особливою чутливістю, при якій значення речей уподібнюється шрамам, які залишають на них люди».
Увага до лінії в різьбярській культурі йоруба не пов’язана й з функціоналістською інтерпретацією мистецтва, згідно з якою твори мистецтва – це приховані механізми формування та підтримки соціальних відносин. На думку вченого, ні суспільство йоруба, ні жоден з його інститутів не розпались би, якби його художники перестали різьбити лінії по дереву та каменю. Символіка їхнього мистецтва не пропагує жодних корисних соціальних вчень та не легітимізує владу, а лише переносить в світ об’єктів особливий тип людських переживань.
Мистецтво – це не віддзеркалення дійсності і не самостійна дійсність. За Гірцом, воно тісно вплетене в тканину культури та є лише одним із способів відображення властивого їй світогляду. Естетичне ж відчуття розвивається як здатність розпізнавати закодовані у мистецтві символи, обумовлені міфологічними, релігійними, політичними, обрядовими, торгівельними та іншими практиками певної культури. Зв’язок між мистецтвом та іншими сферами суспільного буття К.Гірц демонструє на таких віддалених один від одного прикладах, як творчість племені абелам (Папуа – Нова Гвінея), італійський живопис епохи кватроченто (перша половина XV ст.) та арабська усна поезія.
Усю творчість народу абелам (від розписів предметів побуту до будівництва житла) пронизує один центральний лейтмотив – гострокутний овал, який символізує вагітний жіночий живіт й асоціюється зі священним жіночим началом. «Розрізнення між природним жіночим началом, яке абелам вважають обумовленим жіночою тілесністю й, відтак, первинним, та чоловічим началом, яке вони вважать культурним, обумовленим доступом чоловіків до надприродної сили за допомогою ритуалу й, таким чином, вторинним, пронизує усю їхню культуру», – пише Гірц. Гострокутні овали нагадують абелам, що подібно до того, як чоловіки вийшли з лона жінок, культура та кожна створена людиною річ вийшли з лона природи. По аналогії з лініями йоруба, символіка абелам тісно пов’язана з фундаментальним змістом їх світогляду.
Кліффорд Гірц, однак, запитує, чи можна застосовувати уявлення йоруба та абелам для теоретизування про мистецтво в цілому. Виявляється, що високе й академічне мистецтво не менш культурно контекстуалізоване, ніж синкретичне мистецтво родово–племінних суспільств. Автор ілюструє це твердження мистецтвом епохи кватроченто в Італії [1].
Для сприйняття картини чи скульптури потрібні спеціальні навички, які, на відміну від, скажімо, чутливості сітківки ока до фокусної відстані, не є вродженими, а формуються в результаті життєвого досвіду. Розвиненість цих навичок полегшує сприйняття аудиторією мистецького твору й повинна неодмінно враховуватися художником, який прагне широкого визнання. В епоху кватроченто основними культурними центрами були торгівельні міста – Венеція та Флоренція, а більшість замовників та найбільших шанувальників мистецтва були купцями. Серед тогочасного торгівельного люду дуже цінувалася здатність точно визначати об’єми та довжини тіл, адже без цих навичок комерція була неможлива (стандартизовані тари для транспортування товарів почали використовувати лише у ХІХ ст.). Вправний купець підсвідомо уподібнював груду зерна конусу, бочку – циліндру, цегляну вежу – складній кубічній конструкції тощо. Некомерційною сферою, де були потрібні аналогічні навички, було мистецтво, а вміння аналізувати та розкладати складні форми на простіші споріднювало художникіз купцями. Саме тому торгівельна атмосфера ренесансних міст стала настільки сприятливою для розвитку мистецтва. «Знаменита чітка об’ємність ренесансного живопису, – резюмує К.Гірц, – хоча би почасти завдячує своєю появою чомусь ще, окрім математичних законів, двовимірної репрезентації та бінокулярного зору».
Інший приклад репрезентації мистецтвом оточуючого його культурного фону – арабська усна поезія. Подібно до ліній йоруба, загострених овалів абелам та геометричної об’ємності живопису кватроченто, носієм глибинного світоглядного змісту, що йде далеко за межі суто естетики, є мова арабської поезії. Літературна арабська мова – це мова Корану, а, отже, мова самого Бога, Який надиктував пророку Мухаммеду через архангела Джабриїла священну книгу мусульман. «Поети, – пише К. Гірц, – використовують мову Бога для своїх потреб, що, якщо й не є святотатством, то межує з ним. Водночас вони показують безмежну силу божественної мови, що якщо й не є поклонінням, то наближається до нього». Коран, до речі, арабською означає «читання вголос». Цитуючи Коран, людина озвучує волю і мудрість Бога, а, отже, входить у сферу сакрального. Як і читання вголос Корану, арабська поезія також є здебільшого усною. Поети створюють свої вірші прямо під час публічних читань перед аудиторією, яка благоговійно вслухається в мову Бога (дуже часто практикуються багатогодинні словесні поєдинки між поетами). Усна арабська поезія для мусульманина якщо й не священна, то принаймні далеко нетотожна звичайній буденній красномовності.
«Здатність сприймати зміст картин, мелодій, будівель, статуй, що по–різному виявляється у індивідів та народів, є продуктом колективного досвіду. Саме завдяки причетності до загальнішої системи символічних форм, яка називається культурою, ми можемо бути причетними й до окремої системи, яку називаємо мистецтвом», – робить висновок К.Гірц. Схоже, що «видиме» і «таємно осягнене» насправді тісно поєднані один із одним.
Примітки:
Етап італійського відродження, який охоплював першу половину XV ст. та передував творчості Леонардо, Рафаеля та Мікеланджело. Найвідоміші його представники: Філіппо Брунеллескі – в архітектурі, Мазаччо, П’єро делла Франческа та Ботічеллі – в живописі та Донателло – в скульптурі.
10.02.2013