Мандолїна.

Василь Підпенюк і Гриць Соловій пили горівку, а Микола Волох пив пиво, бо від горівки і гараку присяг ще перед двома роками як у бійці ребро єму вломили. Всї три говорили про сїльскі новини, про дїтий і засїви та переповідали собі се, що зачули від людий або з часописий. Все статочно, помалу і поважно, без образи божої і людскої.

Аж надійшов до коршми Іван Костишин і принїс лист від свого сина, що вчив ся в учительскій семінариї в С. В листї була бесїда про Волохового сина, також ученика семінариї. Про се й пішла тепер розмова між господарями, вже не така мила як доси.

— Прочитайте лист, коли ласка — попросив Волох. — Добре що пише про мого Стефана?

— Не дуже.

— Ов?!

Правду сказати, Волох про свого сина у школї зовсїм не дбав і лишив єго на власну поміч та на ласку людий, але в серци своїм він завсїгди тїшив ся, що син єму вдав ся, і тому стревожив ся, як почув немилу вістку.

— Щож там такого?

— А таке, що ваш Стефан на манівцї зійшов. З якоюсь Мандоліною уже по містї водить ся і навіть спить. Невістку будете мати.

— Що ви не кажете?!

— А так! Ось ту в листї пише мій син; я вам прочитаю: „Я граю на скрипцї, а Волохів Стефан має дуже красну мандолїну і так в ній залюбив ся, що не розлучає ся з нею і навіть, як іде спати, то кладе її коло себе. Часом і по містї ходить з нею разом."

— Чи чував хто таке?! — застогнав Волох як ранений.

— Адже єму не більше як вісїмнайцять років тай таке вже починає! З Маґдалїнами водить ся! Що з него буде?

— Пропаде хлопець! — сказав коротко Василь Підпеньок.

Соловій додав:

— Но, знаєте, куме, у великім містї всякі дївки бувають. Вітрогони, — не вам казати. Чіпить ся така Маґдалїна хлопця.. то се то те... вичекає, поки до хлїба дійде, а потім бери, чи хоч чи не хоч! І до суду запізве, як не схоче. А сама ґрейцара при душі не має та ще й ганьба на всю фамілїю, бо ледащо.

А Костишин доповів:

— Ви би, сусїдо, поїхали та подивили ся. Шкода хлопця!

Вся радість, яка від пива і розмови призбирала ся в душі Волоха за попередну годину, тепер щезла. Він важко встав ізза стола і сказав твердо: „Я душу випру з него!"

Заплатив і пішов зажурений до хати.

Дома розповів все жінці і смуток єго ще побільшав, як побачив, що жінка заломила руки і почала плакати. Поплакавши, она порадила також, поїхати до сина. Добре, що в хатї валяв ся ще деякий гріш за продані поросята, і жінчиної поради можна було послухати.

На другий день по полудни Волох був і уже в містї С. Приїхав зелїзницею. Він знав, що син живе у якогось возьного від суду, але як сей возьний називає ся і при якій улицї мешкає, сим він доси не цікавився, бо не мав гадки відвідувати сина. Тому зо дві години блукав від суду до семінариї і назад, заким припадком від якогось Стефанового товариша довідав ся, куди має іти.

Сердитий і втомлений застукав до комнати свого сина, де було чути голос мандолїни.

— Татуньо! — скрикнув син радісно, побачивши батька, поклав мандолїну на ліжко і припав до батьківскої руки.

В голосї Стефана було стілько невинної радости, що старий Волох спершу на хвилину злагіднїв. Але в нїм за цілу добу назбирало ся за богато гнїву, щоб відразу подобріти; тому наперед розглянув ся по убогій студентскій комнатї з чотирма ліжками і сто-лом по серединї і, коли нїкого не побачив, на щирий привіт сина відповів дуже прикро:

— Слухай, волоцюго! Кажи менї щиру правду, що є з тою Маґдалїною, що ти з нею по місті водиш ся на встид, на ганьбу, на публїку?

— Якою Маґдалїною?! — здивував ся син і зараз здогадав ся. — Чи не мандолїну маєте ви на гадці?

— Все одно, як називає ся, але як ти сьмієш з такими дївками волочити ся по місті?! Костишин писав, що він грає на скрипці, коли має час, а ти на публїку найшов собі якусь Мандолїну...

— Ха! ха! ха! — засьміяв ся син. — А от моя мандолїна на ліжку! Се не дївчина, тілько інструмент.

Старий батько не повірив зразу і ще й розсердив ся.

— Що?! Ти менї старому будеш баки забивати?! Ніби я не чув, що є Маґдалїна чи Мандалїна?! Кажу тобі, попамятаєш ти мій кулак!

— Алеж, татуню! Ви сего не зрозуміли! І я на скрипці граю — ось моя скрипка! — але я купив собі ще й мандолїну, отсей інструмент, і граю. Дуже менї подобає ся. Ту зараз прийдуть мої товариші і ми вам заграємо.

— Заграй такому дурневи, як ти сам, а не менї! — відповів батько твердо, але вже зовсїм втратив певність, чи по єго боці правда, чи по синовім, сїв на кріслї і замовк.

— Якже я вас переконаю? — говорив тимчасом син. — Спитайте людий, коли не вірите! Ви такого інструменту ще не бачили і не чули, як називає ся, тай тому... Ось уже йдуть! Ми маємо пробу.

На улиці ученики-мандолїнїсти грали марша і йшли просто до Стефанової комнати. За хвилину було вже їх ту у комнатї разом зі Стефаном вісїм і шістьох з них мали то більшу то меншу мандолїну, а два мали ґітари.

Великий сьміх настав, коли Стефан розповів товаришам батькове підозрінє. Всї обступили старого з інструментами і, не умовивши ся, заграли такого завзятого марша, що аж мурашки поза плечі ходили. Старий Волох хотїв видобути ся з громади веселих хлопців, троха ще сердив ся, але по лици єго розливала ся щораз більша радість і він вкінци засьміяв ся.

— То се мандолїни?!

— Мандолїни, мандолїни, не Маґдалїни — говорили весело хлопці. — Ви не чули ще такого?

— Звідки мав чути? А се файне! От би таку музику на весїлє! Ну, заграйте ще що!

Старий сїв собі з боку на синовім ліжку, а хлопці посідали навколо стола, розіклали підпори на ноти і почали грати. Стефан стримував їх то казав далї грати — батько зрозумів, що син ту провідником.

Грали добру годину. Уже старому аж навкучило ся і він трохи не задрімав, але з серця єго за той час зовсїм уступила ся злість і натомість зайшли туди тихе вдоволенє і безжурність... Не пропаде син!

На другий день він був уже у себе в селі. Тут так довго не міг утихомирити ся, поки не найшов Костишина і Соловія і не розповів їм, що бачив.

— Тілько-м дурно видав гроші на дорогу через вас — нарікав він.

— А невістка гарна? — питав ся Соловій.

— Та яка там невістка?! Мандолїна се інструмент, а не дівчина. Оттак як половина видовбаного гарбуза з покришкою і ручкою, на тім струни і по тих струнах тре ся таким патичком. Се кладуть на живіт — оттак-о! — (Волох показав на собі) — ту лїва рука перебирає, а ту права, сюди й туди. А є ще маґдалїни і більші, такі, як корито, тілько позагинані, — то на них пальцями перебирає ся і они мають грубший голос. Там у сина була їх ціла громада. Грали менї до самого вечера, як на весїлю. А ви таке вигадали на мою дитину! Як чого не розумієте, то не ганьбіть менї хлопця!

— Всяке люди вигадують — боронив ся Костишин. — Хто там все може знати! Але ви не дуже вірте; може оно так, а може й нї.

О. М.

[“Руслан”, 01.09.1913]