Борбу против узів конвенієнції звикли ми уважати постулятом суспільного поступу. Неуважанє на взгляди „честного обичаю“ вязали ми з прикметами сильної волї і полету мисли. Борба з конвенієнцією була в наших очах неначе-б протестом супроти неволї, бо-ж кожда одиниця обмотана навкруги єї приказами, двигає єї немовь прикований до своїх тачок галерник.
Квестії, обнятої словами „не випадає“ приглянувся, наложивши на ніс критичні окуляри, нїмецкій професор з наукової точки погляду. На диво вийшов результат діяметрально звичайним поглядам на сю справу противний. Ґетинґскій професор Рудолф Иеринґ зовеся учений, що занявся розслїдженєм сего питаня в славній своїй праци „der Zweck in Recht.“ Над правом і справедливостею, обичайностею і моральностею застановлювались великі голови вже тисяч разів, для дрібних норм внїшного суспільного обичаю лишився лише усміх сожалїня.
Видалось тому з-разу рїчею особливою, учений тої міри, що Иеринґ, примінив всю свою енергію до розслїду такої незначної, здавалось-би, рїчи. „Сходив я до найнизших верств щоденного житя“, оповідає автор в передмові „на улици і в смітнику збирав я мій матеріял, а зібраний в той спосіб піддавав науковій анализї з тою самою точностею, з якою звичайно слїдив за найвисшими проблемами.“ Рїч вимагала великого накладу працї — книжка вийшла в 1000 майже сторін — а результат спекуляції умственного труженника ось якій : „честний обичай, внїшна форма нашого поведеня має таку саму вагу для цїлого суспільного организму, як право і моральність ; публична опинія — сплетнї — суть так само важним моментом суспільної моральности, як совість а хто ломить „добрий обичай“, не зважаючи на „лихі язики“, той робить заразом і первий перелом в моральности.
Автор не перечував навіть з разу важности проблєми. він звернув на ню свою увагу при розборї иншої квестії. В наведеній праци поставив він собі відповісти на питанє, пощо на світї цїлого апарату права і судів ? О̂дповідь на то питанє дає Иеринг ось яку : Понятє права зрослося з єством чоловіка. Бувають народи, що не мають свідомости о истнованю Бога, однак нї один етнограф не розслїдив ще народу без певного внїшного порядку истнованя. Чоловік єсть ζω̃ου πολιτιχόυ ; як мурашка або як пчола не може він истнувати сам, без круга одиниць того самого, що він, роду. Однак спільне пожитє найменшого навіть колїсця товариского не дасться подумати без певних норм, котрими обмежуєсь самоволя одиницї, котрими в интересї цїлости гамуються єї пориви і промахи. Поза тими нормами стоїть примус — их сторожа — они суть конечними засновами суспільного житя. Без права і примусу не дасться подумати суспільний организм, як не можна собі подумати ростини без певних прав хемичних.
Однак право і справедливість не вистають ще до житя суспільности. Суть дїланя людскі для загалу незмірно важні, суспільному организмови засновні, до котрих правом і екзекуцією не мож нї наклонити, нї зневолити. Приміром любовь жїнки, любовь матери не дасться приказати параграфом, а прецї єсть она конечною засновою истнованя народу. На нїй спочиває дім, а дім єсть для суспільности тим, чим комірка в организмі : послїдною причиною всего житя, жерелом сили. Таких случаїв, де порядок правний не єсть в силї вплинути на интерес цїлости, єсть легіон і з того боку право потребує ще конечного доповненя, щоби людске товариство могло истнувати.
Однак єсть ще инша, неменше важна причина, котра в примусї і карї не видить ще поруки истнованя суспільности. Право, котре нас не бачить, не истнує для нас — єго рамя не сягає дальше, як єго око. Де не видко караючої руки справедливости, там право було-би безсильне ; наколи-б оно обмежало всї потреби, запоручуючі истнованє товариства, то вся суснільність стояла-б до правного порядку в тімь самім відношеню, в якім стоїть до него теперь мала єї частина, спинена в дїланю страхом перед карою : злочинцї.
Хто-ж стараєсь там, де право і примус не могуть нїчого вдїяти, а без чого суспільність не може истнувати ? Чий голос починає звучїти, де право замовкло або де єго уже не чути ? Тим доповненєм права єсть моральність, що єї проповідає священик яко науку небесну, єсть право етичне, що прибігає з підмогою праву державному. А засуд моральний, суд т. зв. опинії публичної, єсть по части певнїйшій і строгійшій, як сентенція суду. Вже-ж переконує нась кожда днина, що псигологичний примус суспільности єсть сильнїйшій від механичного примусу держави і що почасти лекше ухилитись від караючої руки справедливости, як від засуду публичної опинії.
Так пізнали ми дві сили, право і мораль, що різними дорогами стремлять до тої самої цїли : запевнити заснови истнованя цїлости і нагнути одиницю до служби интересам всїх. Для захованя людского роду служить однак ще трета сила : „честний обичай“.
Єсть тисяч таких рїчей, що не супротивлюються нї праву, нї моральности, а котрих таки безкарно не вільно сповняти.
Право не зборонює того, щоби молодий чоловік товаришив на кождім кроцї молодій жїнцї старшого мужа. Наколи ще довг вдячности вяже приміром молодця до гостинного дому а і він і молода газдиня найкрїпше о тім пересвідчені, що між ними не може зайти инше відношенє, як сердечна приязнь, чи єсть в тім що противного морали ? Нї, мораль як-раз так наказує. Право і мораль усвячують дружбу між тими трома людьми, а прецї — рїч дивна — они не уйдуть загальної нагани. Для-чого ? Тому, що теорія допускає можливість идеальної дружби між гарною невістою а молодим чоловіком, однак практична суспільність і буденний розум товариства не мають до красної теорії довірія і зборонюють устами „честного обичаю“ таку дружбу.
Длячого ж „добрий обичай“ зборонює те ? Тут дїло таке саме як з огнем. Оно не противне анї справедливости, анї морали, ити через улицю з незакритим огнем, мимо того ловить мене полиція на першім кроцї. І найменше полумя треба берегти охоронюючою лїхтарнею, наколи хочемо уникнути нищачої пожежи : щоби уйти шкоди, треба здавити небезпечність.
Право і мораль звертаються своїми мечами супроти того, що єсть шкідне, то-ж потребують они доповненя в напрямі небезпечности шкоди, бо инакше не сповнять они своєї цїли в 99 на 100 случаїв. Не досить того, зборонити щось і очїкувати, аж хтось стане виноватим і підпаде карї, чи то тюрми чи совісти : суспільність повина ити до того, щоб до шкоди не допустити.
Чим взглядом права єсть полиція , тим єсть „добрий обичай“ для моральности : тисячї неплатних шпігунів слїдить за тим, що кождий з нась робить і ледво відкрило жадне новини око яку товариску неправильність, уже двигаються язики, уже твориться сплетня, уже перебігає з уст до уст і ширшає з кождою хвилею і нема сили на світї, щоб єї спинити. Однак благо тому, що завчасу ще зачув і примінив до себе голос доброго обичаю : гуски иссчислимі рази розбудили уже задрїмавшу моральність і виратували перед ворожим нападом Капитоль честноти. В наведенім случаю сповняє глухій шепіт повстаючої сплетнї, ті пальцї, що вказують на молодих людей і сивого мужа при всїй злосливости і погани завертаючого очима товариства високу суспільну мисію — они зборонюють небезпечне, щоби не допустити шкідного.
Від злих язиків терпить найбільше нїжний світ жїночій. І в тім видко мудрість природи. Заблудженє жїнки, особливо-ж невісти, на котрій спочиває дім і родина, єсть щось так страшно шкідного для суспільного порядку, що посїпака, стоячій на сторожи доброго обичаю, мусить уже здавити небезпечність найменшої небезпечної искри. Для полиції огневої єсть рїчею рівнодушною, чи той, що носить селом живу поломін єсть підпалячем, чи може господарь відпроваджує свого гостя темною ночею : она ловить их обох. Так само дїєся з добрим обичаєм і их полиціантом : сплетнями. Вхоплять они свої полинові рамена кождого, хто против него провинився. Тому приказови честного обичаю мусять всї повинуватися, і неосторожні, в руках котрих огонь стаєсь причиною нещастя і ті, що з огнем уміють обходитись, і ті, що суть певні свого серця і своєї честноти, і ті, що тої певности не мають.
Один философ був тої гадки, що не уродилась єще жїнка, певна своєї честноти і серця. Припустїм що злосливість того чоловіка була більша, як єго мудрість і що сильних і слабих женщин єсть по половинї. Наколи приказ доброго обичаю має взлядом тих других сповнити свою цїль, то єму мусять піддатись і сильні, так як приказ полиційний мусить бути всїма виконуваний, осторожними і неосторожними. Тая сильного серця жїнка, що терпить при своїм боцї приятеля, підкопує своїм захованєм истнованє честного обичаю : єї повинностею єсть піддатись загальній нормі, щоби тая уміла довершити своє цїлюще дїло супроти слабої сестрицї. Правда, вмішанє полиції в дрібні дїла того, що себе чує безпечним і сильним, видаєсь єму по части чимсь гидким і достойним погорди : таке саме чувство відозвеся певно і в серци благородної невісти, діткненої їдею поганого язика. Однак нехай она не пробує сягати рукою в рій шершенїв. Упір зашкодить їй ще більше, якь кинена полиціянтови зневага.
Виходить з того, що почутє власного достоїньства, почутє внутрїшної сили не повинно викликувати в нас конфликту.
В кождім чоловіцї дрїмає накорїнок злої склонности, обичай має як-раз тую задачу, не допускати, щоб він виріс і берегти чоловіка перед єго власним демоном. Хто сповняє строго 1000 дрібнихь правил, той буде свобідний від конфликтів з моральностею : не завсїгди вправдї, однак без всякого порівнаня частїйше, якь коли-б мусївь обходитись без охорони доброго обичаю. Тую різницю можемо змірити на першій погляд, кинувши оком на ті верстви суспільности, де нїжний звичай не внїдрився, і на клясу середню і висшу товариства, де добрий звичай має свою властиву вітчину. Дївчина низшої верстви може виходити вечером з дому без товариства, чого добрий обичай зборонює дамі. Якій виходить з того результат ? Що процент заблуджень стає тим висшій, чим низше злазимо на драбинї суспільній.
Було-би се рїчею облестного фарисейства, велику різницю в числї заблудивших глядїти в більшій моральній вартости дївчат середних і висших станів, а не признати тут заслуги обичаю, котрий береже своєю охоронною рукою жїнку так званих лучших кляс перед тими небезпечностями, котрим улягають приміром робітницї в фабриках.
Другій драстичний примір. Вь добрім товаристві сидять в узкій просторони тої самої світлицї люде противних собі поглядів і интересів. Лучиться, сїдають при тім самім столї смертельні вороги. Всї они піддаються однак приказови обичаю і етикети. Инакше в шинку простолюдина : противність викликує там сварню. По словах приходить черга на кулаки, відтак блисне піднесений ніж. Статистика побоїв у мущин відповідає заблудженю жїнок.
Зі взгляду, що порушена тут справа єсть часто предметом розговорів в тїснїйших кругах приватних, подаємо тут суд о нїй славного ученого Нїмця.
Ка.
