Про Верховну Раду всі звикли писати, як про ворога: або погано, або ніяк. В принципі, це досить справедлива стратегія, оскільки український парламент направду може бути або поганим, або ніяким. Тому що виборці в Україні або погані, або ніякі. Частіше погані. Бо звідки в найпрацьовитішої і найдуховнішої нації такі депутати — ледарі й покидьки?
А може, варто подивитися правді в очі?
Дзеркало — явно не наш фетиш. Дивитися в нього і вдивлятися у всі свої вади без прикрас — явно не наша національна гра. Коли в хаті помирає душа, дзеркала завжди чимось завішують. В українській хаті вже давно помер здоровий глузд. Може, тому дзеркала досі завішані, і в них боязко заглянути. Тим, хто боїться нажахатися себе самого, пропоную в ролі дзеркала Верховну Раду України.
Нас — рать
Серед трудового народу в незліченних кількостях живуть малі й середні чечетови, які погоджуються на роль найнятих диригентів від імені всесильного пана. Галичина славиться незліченною кількістю малих і середніх фаріонів — на перший погляд розумних начитаних мудрагелів, категоричність яких плавно переростає в самодурство. Кримська земля аж кишить малими й середніми колєсніченками, які цілком підставово все українське бачили в гробу, який тішить око барвами триколору. Повсюдно трапляються малі й середні яценюки, які спочатку називають Її злом, а вже через рік жити без Неї не можуть і вважають себе Її продовженням. Є малі й середні гриценки, які арґументовано невдоволені системою і користуються з її переваг. Є малі (середніх не зустрічав) нахтігальчики, які всю свою відданість Україні висловлюють через спортивно-костюмний принцип мислення. І канівці, які зраду своїх принципів спорадично прикривають графою «національність». І клички, які просто на ходу вчаться любити Україну, заробляючи і тримаючи гроші подалі від неї. І червоненки, які завжди сповідально-щирі і завжди при справах. І навіть малі, й середні, й величенькі ганнигерман живуть поміж нас, утішаючись своїм геніальним чуттям кон'юнктури. А число кошулинських послушних, табалових безпринципних, жваніїв переїжджаючих, сехів доїжджаючих, котеляків недоїжджаючих, безіменних кнопкодавів та іже з ними — незліченне. І ім’я їм — ми. І нас — рать.
Усі вони — сволочі, бариги, продажні, цинічні, брехливі, лиш би до корита — живуть у кожному з нас. Населення України об'єднане ненавистю до парламенту, а значить, ненавистю до невинного дзеркала навпроти себе. Бо парламент — це каталог усіх найпоширеніших у суспільстві типажів і способів думання. Він цікавий саме тим, що рівень парламенту безпомилково видає стадію розвитку суспільства. Це вже сьомий парламент за часи незалежності. Невже не соромно? Це не парламент — це український народ падає все нижче й нижче, з кожними виборами. Каталог «сволочів-бариг-продажних-цинічних-брехливих-лиш-би-до-корита» з кожним парламентом поповнюється щораз то новими покручами, масштабно представленими в повсякденному житті кожного з нас. Хто любить Україну й українців — мусить вивчати парламент як настільну книгу самопізнання.
Верховна Рада космосу
В юдеїв на сьомий день роблять обрізання. В українців сьомий парламент спричинив ефект перерізання. Пуповина (умовно назвемо це так) між виборцем і обранцем перерізана остаточно. Якщо раніше всі на всіх скоса дивилися, то тепер усі на всіх забили. Що більше депутати проводять зустрічей з виборцем — то глибшою стає прірва між ними. Після кожної такої зустрічі я від депутатів завжди чую: «Це п…ц, скільки неадекватних людей!». А від виборців: «Це п…ц, невже ми за нього проголосували!». Взаємний, щирий, двосторонній п…ц дає підстави сподіватися чимскорішого краху парламентаризму як такого. В Україні представницька демократія померла. Або нема кого представляти — або нема ким. Та найчастіше — навіщо? Кому це треба? Обранець уже пройшов через виборчу кампанію як через найтемнішу, найчорнішу, найболотистішу точку у своїй кар'єрній синусоїді — і повертатися в морок безпросвітних зустрічей у сільських домах «Просвіти» немає ні потреби, ні бажання. Ну а виборець що? Він такий, який є. Він просто так живе.
Пуповини не стало, натомість з'явилася нова якість зв'язку між виборцем і обранцем. Цей зв'язок — платонічний, метафізичний, інтуїтивний, рефлективний. Тепер не обирають за щось. Тепер просто обирають когось. Це як гра в подобалки. Сподобається — не сподобається, зімпонує — не зімпонує, викличе симпатію — або ж непояснювану антипатію. Модно говорити, що «виборець обирає серцем». Я називаю це «виборець обирає без голови».
Наприклад, логікопідпорядкованого зв'язку між мешканцем панельного неосвітленого будинку в Шевченківському районі Львова і його обраницею, яка за перший недоторканний рік написала книгу про мову як віднову, — не існує. Його ідеологічний голос уже відданий за улюблену партію. Натомість у мажоритарному обранцеві виборець хотів би бачити свого помічника. Просто хороші вкраїнські хлопці та дівчата вже пройшли за партійним списком, тож місія виконана. Шевченківський район делеґує депутата для вирішення своїх проблем. Мова як віднова не канає. Проте! Даремно думати, що знедолений мешканець панельного неосвітленого будинку розчарується у своїй обраниці. Та ви що?! Що більше буде сифонити з вікон і що менше буде світла в під'їзді — то кровнодуховнішим і єдиноспільнотнішим буде зв'язок: дна — і неба, поразки — і боротьби, безсилля — і аґресії, простоти — і награності, непомітності — й епатажу, Шевченківського району — і космосу.
Представниця Шевченківського району в «космосі» українського парламенту
Між таким виборцем і таким обранцем — платонічний, нелогічний, непрагматичний зв'язок. І неполітичний. А це означає, що ніякої причинно-наслідкової конструкції ці взаємини не матимуть. А це означає, що обраниця (як уся її націоналістична фракція в повному складі) можуть перед виборами присягатися скасувати депутатські пільги — а вже наступного літа активненько брати з бюджету майже по 40 тисяч гривень на оздоровлення (кожному!). І за це нічого не буде. Бо немає причин і наслідків. Платонічний зв'язок усе стерпить. Платонічний зв'язок угод про виконання обіцянок не укладає. Цілі села голосували за кандидата, який у них не був ні разу і який навіть не мав жодної візуальної реклами в полі зору згаданого села. Ще навіть року не минуло, а більшість виборців, які торік восени вишиванку рвали за свого кандидата, не здатні згадати ні конкретних обіцянок, ні внесених законопроектів, ні днів прийому депутата. Порожнеча не має пуповин. Вона є нічим, народженим з нічого. Український парламент — безпуповинний виплід бездумного виборця, для якого його обранець-депутат і космос — речі тотожні. Головне — бути космосом там, де сифонить з вікна і де темно в під'їзді.
Антипарламентський народ
Парламентаризм в Україні безповоротно зруйновано. Це не сталося сьогодні чи вчора. Усі 7 парламентів завжди були місцем заробляння грошей, капіталізації майна, професійного кнопкодавства, сепаратних союзів і відкрито зневажливого ставлення до виборця. Усі це знали і знають. Навіть у помаранчеві часи довіра до парламенту не перевищувала 5%. Річ не в мерзотних депутатах, яких, таке враження, обирали мешканці планети Марс та двох її супутників. Суть проблеми набагато глибша. НародУкраїни — антипарламентський.
Що маю на увазі? У ментальності народу повністю девальвовано поняття «закон» та похідне від нього — «законослухняність». Я не втомлюся перераховувати доказів цього на побутовому рівні. Їх море. Хоч би які існували закони (навіть якщо їх ухвалить твоя улюблена партія), наші люди все одно будуть курити в громадських місцях, пити вино з горла у парках, ловити рибу під час весняного нересту, вигулювати бійцівських собак без намордників і влаштовувати фейєрверки о третій ночі. Повсякденне мислення і практика наших людей — антиреґламентні. Повага до писаних правил — відсутня, до неписаних — підірвана. Тому не варто дивуватися, що законодавчий орган у нас сплюндровано. Народ, який два десятиліття спеціалізується на топтанні усіляких законів, апріорі не може обирати поважний законодавчий орган.
Парламент потрібен країні як номінальна декорація своєї буцімто цивілізованості. Насправді ж парламент в Україні завжди матиме основну і єдину функцію — недоторканність. Сьомий парламент і всі наступні існують винятково заради недоторканності парламентарів. Жодної іншої функції, спрямованої на суспільне благо, парламент не несе і не нестиме. У нас немає ніякої парламентської кризи — у нас відсутній парламентаризм як такий.Страсті за особисте голосування виглядає ну просто таки трагікомічно — це коли лікар лікує манюсінький гноячок на нозі, ураженій гангреною. Вони можуть голосувати чи особистими карточками, чи зусиллями Чечетова, чи ногами, чи ліктями, чи лобами, чи іншими опуклими частинами тіла — ніякої суспільної ваги не мають закони як такі.
Український парламент ніколи не стане місцем інтелектуальної законотворчості, виваженої дискусії та торжества консенсусу. Країна фаріонів і колєсніченків інтелектуальності не потребує, виваженої дискусії боїться, а про торжество консенсусу найкраще скаже справжній християнський привіт «Смерть ворогам!». Тому український парламентаризм приречений, і прирік його передусім антипарламентський, антиреґламентний народ. Парламент не потрібен і не зрозумілий саме йому.
Країна президентів
Країна без парламенту чи з ним — це та сама країна. Теоретично: якщо функцію законотворення передати будь-кому (місцевим радам, уряду чи монарху), то країна навіть не зауважить, що будинок з куполом на Грушевського в Києві спорожнів. Народ заслуговує на ту владу, яку він розуміє. Народ — це дуже специфічне джерело влади. З такого джерела мало що путнього може витекти. Зрештою, путнього й не потрібно — достатньо, аби з цього джерела витекло щось зрозуміле. Буду прямий: українському народу найбільш зрозумілою і психологічно сприйнятливою владою є президентська. І ніяка інша.
Всенародний здвиг 2004 року пройшов під гаслами «За Батьківщину! За Ющенка!»
Політреформа, яка намагалася зробити Україну парламентсько-президентською державою, розбилися об суспільне нерозуміння, яке прізвище тепер головне. У нас велелюдний Майдан — то було прізвище «Ющенко», погашення боргів Ощадбанку — то було прізвище «Тимошенко», ремонт доріг напередодні єврочемпіонату — то було прізвище «Садовий», погіршення добробуту — то є прізвище «Янукович». Якби народ мав можливість вибрати між різними видами повноти влади, то з разючим відривом перемогло би пряме президентське правління. Тому що народ — наскрізь президентський. Зауважте: на чолі вошивенької фірмочки, яка торгує скріпками, зазвичай стоїть не директор, не власник, не просто Юрій Іванович, а — президент. Відчуваєте, як звучить? Я навіть натрапляв на фірму, яка складалася з чотирьох людей. Один президент, два віце-президенти і сторож. Торгували слоїками на закрутки.
Повернення часточки заощаджень радянських часів асоціювалося виключно з прізвищем «Тимошенко»
Наші люди хочуть президента з прізвищем. Груповий парламент, де врівноважуються різні інтереси і шукаються серединні компроміси, сто років нікому не потрібен. Представницька демократія для українців — це заскладно. Простіше обрати когось одного, дати доручення зробити нам добре, а їм — втик, а потім дружно спустити в унітаз, якщо не сподобається. І так по колу. Парламентаризм на задвірках не тому, що депутати безповоротно дискредитували його, а тому що виборцеві потрібен 1 замість 450.
– Хто винен?
– Янукович.
– Так його ж нема!
– А онде маринарка висить!
Скотобаза з золотими унітазами
Від однієї обраниці, яка зараз зійшлася з Росією та Медведчуком у питанні сланцевого газу, я ще задовго перед її обранням почув характерну фразу про тодішню Верховну Раду. Вона назвала український парламент скотобазою. Як я тепер помітив, на скотобазі непогано харчують, і, повірте, депутатські доплати і виплати не поділяються на владу й опозицію. Так-от.
Верховній Раді довіряють лише 17% населення. Довіра до парламенту в Україні становить 2 бали за 10-бальною шкалою — це останнє місце в Європі. Гірше немає куди. І ось такий непотрібний і нешанований орган з'їдає 936 млн. грн. на рік. З них 227 млн. — зарплатня депутатів, 107 млн. — зарплатня помічників депутатів, 95 млн. — будівництво житла для депутатів, 89 млн. — санаторії для депутатів, 40 млн. — автобаза для депутатів, 29 млн. — піар для депутатів, 318 тисяч — на купівлю квітів, 94 тисячі — на скріпки-дироколи і карикатурні 10 тисяч — на вологі серветки для моніторів.
Я не полінувався і порахував, що утримання парламенту дорівнює утриманню 700 тисяч пенсіонерів. Усі депутатські санаторії рівнозначні утриманню 89 тисяч інвалідів. А гроші на депутатське житло еквівалентні 83 тисячам мінімальних зарплат.
Якщо брати поштучно, то 1 депутат = 532 пенсіонери, 1 020 студентів, 2 500 допомог на дитину, 3 100 малозабезпечених. А бюджет їхньої Феофанії рівний бюджетам 11 обласних лікарень. Реабілітаційний центр у Конча-Заспі для депутатів відповідає видаткам на 6 дитячих лікарень. Ось ціна нашої декорації і їхньої недоторканності. Ненав'язливо повторюю: країна без парламенту чи з ним — це та сама країна.
Мені дорікнуть: він лиє воду на млин президента. Моя відповідь така: на носі — президентська гонка. Якого президента (але чесно!) хочуть обрати свідомі галичани і родовиті патріоти? Сильного. Владного. З величезними повноваженнями. З можливістю швидко діяти на власний розсуд. Щоб власноруч забрав Межигір'я. Щоб одноосібно пересадив половину олігархів. Щоб втрутився в судочинство і випустив Юлю. Щоб однозначно скасував леґітимні й ухвалені парламентом закони, які нам не подобаються. Щоб вручну заліз у бюджет і поперекроював державні субвенції на користь Західної України. Щоб розмовляв на рівних із Путіним, маючи під собою велику муштровану партію однодумців, які одностайно підтримують вождя. Щоби в прямому ефірі робив розгони на засіданнях уряду і металевим голосом давав доручення щодо негайної українізації Донбасу.
Чи, може, я щось переплутав? А можливо, мої земляки хочуть обрати класичного європейського президента, який шукатиме спільну мову з парламентською більшістю, а в уряд запрошуватиме представників усіх основних партій? Можливо, новий президент повинен запропонувати спільну працю опозиції (Партії реґіонів) і віддати їй ключові парламентські комітети, як це заведено в Європі? Все-таки, щось мені підказує, що галичани хочуть бачити президентом нашого, патріотичного, сильного Януковича — тільки навиворіт.
Це питання чесності: хочемо ми іноді дивитися в дзеркало чи ні. А ще це питання світоглядного вибору, що краще: мати почергово СВОЮ владу — чи все-таки правила гри, однакові для всіх. І не варто тепер шукати крайнього, через кого український парламент так низько впав.
03.09.2013