Проєкт «ЦВІТ. Шевченко» Театрального центру «Слово і голос», ідея і режисура - Наталії Половинки.
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!..
Якщо може щось пробудити глибинну родову пам’ять, прив’язати пуповиною до цієї тернистої землі, а потім провести таємним шляхом до звільнення, досвідчення відчуття польоту – то це Шевченко.
Завжди дивуєшся силі і простоті його слова. Його животворній здатності провадити крізь біль, жах, горе, гнів і одночасно – утішити, тою особливою втіхою, на яке здатне тільки сумирне і зряче серце.
Вся музика його поезії – ніби реанімація завмираючого від жаху історії серця. Це розширення тонкого русла майже висохлої річки життя небесними водами всюдисущої благодаті. Тільки треба налаштувати внутрішній слух на трепетне мереживо божественної гармонії. Це найтрудніше.
Проєкт «ЦВІТ. ШЕВЧЕНКО» створений суцвіттям слів і живопису Тараса Шевченка, музики Богдани Фроляк і Валентина Сильвестрова, голосу Наталі Половинки і хору «Cantus» під орудою Еміла Сокача, художнього рішення Остапа Лозинського, відео-арту Артура Бизенко і Нателли Шавадзе, костюму Оксани Караванської. За словами авторки проєкту – Наталі Половинки, він виник майже осяянням, так швидко і тонко зібралася команда і сама тканина дійства.
Проєкт існує вже кілька років і відбувається в різних локаціях. Простір Lem station, де в березні цього року відбулося дійство, перебудований з трамвайного депо в мистецький хаб – є свідченням вдалого функціонального й естетичного перетворення. Інновація зустрічається з історією, створює особливий дух виваженої спадкоємності. Шевченку дуже пасує мінімалістичний, модерний простір, не обтяжений зайвою контекстуальною чи архітектурною надмірністю.
Дійство, яке розпочинається Шевченковим «Прощай світе, прощай земле» й візуальним образом призахідного сонця, можна назвати реквіємом, учтою, парастасом, містерією. Воно уводить у метафізичний вимір земного життя людини, де початки і кінці часів сходяться у світі позачасся. Це прощання, яке насправді є зустріччю із сокровенним.
Музика в «ЦВІТі» суголосна дивовижному ефекту поступового розтікання призахідного світла сонця на обрії неба. Так розливаються згори вдолину неймовірними фарбами промені сонця, що віддаляється за горизонт. Тому основний регістр музики заземлений, бурдонний. Голоси хору ніби далекий гуркіт підземель, шелест правічних лісів, шамриння безтілесного, нічний шепіт, стишений плач, здавлений стогін, переривне дихання… Здається, що все тяжіє до кінця, затихання, спокою, згортання, проте це не так. Одночасно – існує рух навспак, до тримання і розширення меж проявленого: спалахи високих вертикальних нот і тиші як найвищої ноти, підголоски ніби шумовиння крил, ширяння в потоках вітру, перетворення на стихії…
Синє море і степ у Шевченка – це не тільки ландшафти рідної землі, а й властивості внутрішнього світу, його глибини і широти, його таїни і волі. І вони у нього, як художника, теж дуже «зримі», пейзажні, дотикальні чуттям. Це погляд згори пташиного льоту, це погляд зсередини люблячого серця. Відстані немає.
Колишеться море нашої болісної пам’яті й… милосердного забуття… найтрепетніші спогади опадають первоцвітами нетривкими… проступають улюбленими портретами, вкарбованими в стіну плачу… пейзажні малюнки Шевченка набувають фактури фресок… пізнавані образи обертаються на знаки, натяки… але не зникають… перетворюються… все перетікає з форми у форму, з хвилі у хвилю і не перестає бути всюдисущою водою життя…
Музичні хвилі соло і поліфонія хору ніби існують одночасно в одному просторі, але різних реальностях. Перекочуються камінці нот на берегах сонорних зустрічей, утворюють химерні узори калейдоскопу цілокупного досвіду і враження.
Народна пісня на слова Шевченка в обробці Богдани Фроляк орнаментована фортепіанними сплесками, ніби пунктуацією, настроєвими акварелями нот – у віршованих пробілах, мінімалістичним акордовим супроводом голосу, вокальним шаленством хору, наче самим буйним вітром або відлуннями почуттів.
Голос співачки і акторки Наталії Половинки – як та нитка основи, що з’єднує все полотно дійства і, одночасно, гаптує узор малюнку: переплітається з хором, тримає напругу задуму, веде перемовини з простором, намацує вібраційні просвіти, плете вузли приголосних, нанизує вервиці слів…
Це театр голосу, його смислотворчих можливостей. Поєднання вокального і драматичного таланту співачки розкриває додаткові стилістичні і змістовні перспективи поетичного простору Шевченка. Поезія Шевченка розвертається до нас своєю позачасовою і сучасною, вишуканою, шляхетною тональністю. Тут немає пафосу чи іронії в роботі зі словом класика, є делікатне вслухання в його світ, в осерді якого – метафізика людяності, виплекана в нелюдських умовах.
Існує такий болючий досвід, який неможливо описати словами. От він і живе в паузах, триваннях, відгомінах, мовчазній співприсутності… Тут є місце плачу, і місце розради. Оповідь Шевченка через музику постійно виводиться у високий регістр звільнення.
Звідси в музиці – поєднання споглядальності і чуттєвого ліризму, протяжна монотонність голосних, як в монодійному духовному співі, колискові напливи звуків, голографічні рефрени фраз... іноді все дійство ніби тримається на одній ноті, як на нитці вервиці, як на павутинці… але, здається, вона ніколи не рветься, а тільки переходить в тишу непроявленого буття…
Душа живе і в мелодії, і в окремій ноті, як в пелюстці, що відлітає. Нота триває, навіть, коли закінчується звук…
Вітальна сила музики – тримає стовпи неба, не дає йому впасти на землю. Звуки-думи ніби прошивають, зшивають небо і землю… Високий звук рухається в ширину, широкопольно… розкриваючи прихований, сокровенний діапазон бурдону хору, ніби насичує асистолію серця живильними ритмами. Лінійність набуває об’єму, обсягу, розширюються тунелі звуку, як гладінь моря розчахує зір… Це музика дихання, повногрудного, співзвучного вітру, і бурі, і леготу. Голос як звуковий видих вглибину, а вдих – це єднання з неосяжним. Наближення впритул аж до тиші і віддалення як тембральне насичення… Дихає океан тайни Божого замислу про нас… Воля – неволя… Доля – недоля… Коловорот…
На стіні, над хором, сценою, над усіма нами – обертається образ Спаса, наче намальований дитиною. Це Бог Милості. Його знає нелукаве серце. Бо розум бачить пекло, а серце очі не відводить, не закриває…
Містична здатність відкритого серця переживати болючий досвід не тільки в шалі нестримних емоцій, але й перетворювати його – через вдумливе споглядання, через вслухання в цілющий об’єм тиші, з якої народжується музика повноцінного життя.
Музика в проєкті «ЦВІТ. ШЕВЧЕНКО» увиразнює цей об’єм животворящої тиші, яка є тлом, джерелом, носієм і прихистком звуків. Тиша, пауза, може розгортатися в будь-яких напрямках, набувати нечуваного об’єму і неочікуваної перспективи. Тиша утримує в собі будь-який звук, а людина – будь-який досвід, сама для себе будучи таїною.
У сучасному суспільстві, на жаль, недооцінена і злегковажена здатність сценічного мистецтва працювати з фундаментальними екзистенційними темами, що ріднить його з містеріальним простором, де художніми засобами відкривається шанс для глибинного преображення внутрішнього єства людини.
«Отче наш» і «Заповіт» Валентина Сильвестрова у фіналі композиції «ЦВІТ. ШЕВЧЕНКО» і звучить не як патетичний заклик, а як молитва, яка народжується у твоєму власному серці.
Наталія Шевченко,
театрознавиця, наукова співробітниця НЦТМ ім. Леся Курбаса, Київ.
фото – Ростислав Ковалевич.
відео – Артур Бузенко.
21.03.2025